Все ясно

    

    

    

    

    

    

    

    За паспортом я - Олександр Перцов. Але всі другани кличуть мене просто Алекс, бо так набагато легше вимовити моє законне ім'я. Мама мене називає «Льоша-не-нервуй-мене», бо я постійно дію їй на нерви. Якшо хочете знати, чому я так її нервую - то це тому, шо вічно десь лажу з друзями й сію направо-наліво грошовими знаками та роблю ше багато такого, шо може її нервувати. Батя взяв собі за звичку кликати мене «Шапка» - через мою песцеву вушанку, яку я носив би навіть літом. Ну, тепер він уже мене так не називає, бо я його наполегливо попросив перестати. Таке прізвисько здавалося мені якимось дуже вже дитячим, а я звик вважати себе крутим і креативним пацаном. У мене є купа дівчат, можете мені повірити, і кожна з них називає мене якось особливо. Одна каже «Манюня». Це не тому, шо я малий, просто вона дуже про мене піклується. Інша називає мене «Ніч-без-сну». Доганяєте чому? Є ше одна дівчинка, яка кличе мене «Грошзнак». Бо я постійно сиплю перед нею фінансовими асигнаціями.

    За це вона на задніх лапках бігає. Ше маю молодшого брата, який називає мене просто «Алік». Це мене не дуже вставляє, але сам брат - класний, і тому все о'кей - я дозволяю йому так на мене казати. Його самого звати Ігорчик, але Батя кличе його «Роззява», бо той вічно у шось улізе. Пару днів тому поставив собі під оком фінгал - невдало пікірував біля стіни. Ше вам може бути цікаво, як звати мою сучку, її собаче ім'я - Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, оскільки Семмі Дейвіс Молодший - улюблений співак мого Дєда, а це сучка-поводир, і вона не моя, а Дєдова - це він вважає себе сліпим, не я.

    Мене привели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Якшо чесно, то життя моє - нормальне собі життя. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з іншими; але все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нефи, особливо Майкл Джексон. Вставляє сипати бабками в центрових нічних клубах Одеси-мами. Мені подобаються машини типу «ламборджині кунташ» і капучіно. Багато дівчаток хотіли б мати зі мною плотські справи в різних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодігарді». Хочете знати, чому стільки дівчат за мною вмирають - через мою унікальну персону. Я простий і страшенно прикольний - а все це забойні речі. Але я знаю купу людей, які тащаться від швидкісних машин і нічних клубів. А тих, хто любить Легкий Ненав'язливий Флірт (який завжди закінчується липкою підстилкою) не порахуєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьогодні звуть

    Алексами. Тільки в моєму домі таких ше троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі перекладача для Джонатана Сафрана Фоера. То була суперова можливість.

    Я розпрекрасно закінчив другий рік англійської філології в універі, шо дивно, бо мозок мого прєпода був переповнений всяким лайном. Мама так пишалася мною, навіть сказала: «Льоша-не-нервуй-мене! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це справжні шкіряні штани, але вона скривилася: «Оці колготки?! Ніколи!» Батя теж пижив-ся. Він зразу: «ШАПКА!», - а я йому, - «не називай мене так», - а він мені, - «Алекс, мама так тобою пишається».

    Моя мама дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона паше в маленькому кафе, годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, шоб весь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Заради тебе, Льоша-не-нервуй-мене! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Єдине, шо вона ше не просікла, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні кишенькові. А я казав, шо й близько не нервую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми - одна сім'я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Ше одна фраза, якої він мене навчив.

    Мій Батя вкалує на туристичну агенцію «Дорогами предків», її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція пропонує послуги перекладачів, гідів і водіїв тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. О'кей, от тільки справжнього єврея до тієї поїздки я взагалі не бачив. Але то була їхня, а не моя проблема, бо я весь час хотів і був дуже навіть не проти побачити хоча б одного з них. Чесно кажучи, до тієї поїздки я був упевнений, шо у всіх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму Баті дуже конкретні суми валюти, шоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоера і, правду кажучи, у його голові не помітив ніякого лайна. А він - натуральний єврей.

    Ну, а шодо мого братика Роззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки «Ігорчик»), то він - просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком, і в його мозку буде багато звивин. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, але я впевнений, шо ми і так з ним добрі другани; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я займався серйозними чоловічими справами. «Оце - шістдесят дев'ять», - сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик.

    Я показав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев'ять?» - запитав він, бо ше з народження був страшенною чомучкою. «Цю позу придумали в 1969 році. Мій друг Гріша навіть знає друга племінника автора цього винаходу». «А що робили до 1969 року?» «Просто брали в рот і облизували, але не одночасно». Раз я взявся за братика, то скоро він у цій справі стане справжнім пацаном.

    Звідси й починається моя історія…

    Але спочатку я просто не можу не описати свою привабливу зовнішність, шоб ви її оцінили. Я однозначно високий. Нема такої жінки, яка була би вищою за мене. Всі ті вищі за мене жінки, яких я знаю, - лесбіянки, і 1969 рік, звичайно, відкрив для них широкі горизонти. У мене шикарне волосся, з проділом посередині. Це тому, шо Мама, як я був ше дуже маленький, завжди робила мені проділ збоку, а я, шоб її понервувати, став зачісуватися інакше. «Льоша-не-нервуй-мене! - казала вона тоді, - з такою зачіскою ти виглядаєш розумово відсталим». Це вона не спеціально, сто процентів. Мама часто говорить те, чого зовсім не має на увазі. У мене аристократична усмішка, і я люблю підколювати людей. Мій торс виглядає суперкрутим, хоча зараз йому трохи бракує м'язової активності. Мій Батя - товстий, і Мама теж огрядна. Але це мене не хвилює, бо я тільки виглядаю набитим, насправді це м'язи. Ше лишилося описати мої очі, і можна починати розповідь. Очі в мене голубі з блиском. Тепер почну розповідати.

    Одного разу Баті подзвонили з американського офісу агенції «Дорогами предків», їм потрібен був водій, гід і перекладач для хлопця, який приїде в Луцьк на початку липня. Це була проблема, бо в липні [Всі фактологічні дані подано за оригіналом.] Україна готувалася святкувати першу річницю своєї ультрасучасної Конституції, що переповнювало всіх нас патріотичними почуттями, а тому багато хто планував на ці канікули рвонути за кордон. Через це гідів та інших знайти було неможливо, як і тоді, коли в 1984-му відбувалася Олімпіада. Але Батя в мене всіх тримає під каблуком і завжди домагається чого хоче. «ШАПКА! - сказав він мені по телефону, коли я сидів удома й дивився найкрутіший з усіх документальних фільмів "Зйомки тріллера", - яку це ти мову вчив цього року в університеті?» Я відповів: «Не називай мене ШАПКА!!!» «Олександре, - сказав він, - яку мову ти вивчав цього року в університеті?» «Англійську», - відповів я. «Успішно?» - запитав він. «Розмовляю вільно», - сказав я, передбачаючи, шо він буде пишатися цим і таки купить накидки на крісла із зебрової шкури, про які я так давно мріяв. «Прекрасно, ШАПКА», - сказав він. «Не називай мене так!» - ше раз сказав я. «Прекрасно, Алексе! Прекрасно! Ти мусиш скасувати всі свої плани на перший тиждень липня». «У мене немає ніяких планів», - відповів я. «Вже є», - пояснив він.

    Настав момент згадати мого Дєда, який теж товстий і навіть товстіший, ніж мої батьки. О'кей, розповім і про нього. У Дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі - кожного дня з самого ранку він довго розчісує своє пишне волосся. Майже п'ятдесят років він горбатився на різних роботах, найбільше - у колгоспі, а потім став водієм. Нарешті його найняли у «Дорогами предків», де він почав пахати ще в 1950-х і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений відпочинок і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабка померла два роки тому від раку мозку, і Дєд після того впав у депресію і парить всім, шо він сліпий. Мій Батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Молод-шого-Молодшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страждає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо Батя не купував її, а просто взяв із притулку для неуважних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ше й розумово відстала.) Дєд транжирить більшу частину дня в нас удома перед телевізором. Він часто вичитує мене. «Саша! - кричить він, - Саша, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби шо-небудь! Роби шо-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервую, але я не розумію, шо може стати зараз таким уже корисним? Поки бабка була жива, він не мав тої страшної звички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми розуміємо, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з'ясував, шо Дєд часом плаче перед телевізором. (Ця частина розповіді про мого Дєда, Джонатан, залишиться між нами, о'кей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тож плакав він явно не через якусь депресивну передачу. Я ж ввічливий і завжди прикидаюся, шо нічого не помічаю.

    Мого Дєда також звати Олександр. Як і мого Батю. Ми були первістками в наших сім'ях і пишаємося тим не менше, ніж бейсболом, який (всі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Як-шо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дівка, то я вам поясню. Мій первісток дівкою не буде. Мого Дєда привели на світ в Одесі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдалі він був у Києві, бо там мій дядько одружився з однією коровою. Коли я ше був паца-ном, Дєд, бувало, повчав мене, шо Одеса - це найкраще місто на світі, бо тут дешева горілка й дешеві жінки. Він всяко приколювався з моєї бабки, коли та ше жила, і натякав, як любив інших бабів. Але бабка знала, шо то були порожні приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планую одружити он ту, в розовому капелюшку». А вона питала: «З ким ти плануєш її одружити?» А він відповідав: «З собою». Я в цей час тішився на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка». А він: «На сьогодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьогодні я вірую в любов». Батя просив ніколи не нагадувати Дєду про бабку. Він говорив так: «Це заганяє його в депресію, ШАПКА». А я йому: «Не називай мене так». Тоді він: «Це заганяє його в депресію, Алекс. І заставляє його думати, шо він ше більше сліпий. Хай краще все забуде». Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю проти, то роблю все так, як каже мій Батя. А ше він крутий в кулачному бою.

    

    Подзвонивши мені, Батя набрав Дєда і сказав, шо фрахтує його водієм для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде взагалі. Батя сказав, шо ніякого гіда не передбачаєтся, бо Дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи у «Дорогами предків». Батя назвав його експертом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається, у контексті всього, шо з нами сталося?)

    Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: «Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить». «Мені все одно, шо ти думаєш», - сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: «Не забувай, хто є хто!» Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: «Прошу тебе», а далі ше дивніше, «Тату». Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: «Останній раз. Більше я того робити не буду».

    Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. «Луцьк? - запитав Дєд. - Ти ж не казав, шо то буде Луцьк». «Так, Луцьк!» - відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. «Він шукає, звідки родом його дід, - пояснив Батя, - а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда». «Ага, - сказав я, - то він умний?» «Нє-а, - пояснив Батя, - ум у нього

    примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу». «Сосиски в нас точно є», - сказав я. «Звичайно! - підтримав Батя. - Так шо він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» - перепитав Дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, - пояснив Батя, - у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко».

    Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві».

    

    

    18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде…, хай буде…»

    Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» - волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. «Вилізьте з води! Ви поранитесь!»

    Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. «І що там таке? - закричав він, обернувшись до берега. - То ти, Янкелю? Що сталося?»

    «То близнючки нашого Доброчесного Рабина», - гукнув у відповідь Янкель. «Влізли у воду, ще котрась пораниться!»

    «Тут випливають такі чудернацькі речі!» - Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета. Нові й нові предмети з'являлися в коронах з бульбашок, які розтріскувались, виринаючи на поверхню. Молодша й необачніша з близнючок, загрібаючи воду, за кожним разом вихоплювала щось нове: жовте коліщатко, тьмаве дзеркальце, пелюстки утопленої квітки-незабудки, потрощені зернини чорного перцю, пакетик насіння…

    Проте її трохи старша й обачніша сестра Хан-на - геть в усьому схожа на неї, крім зрощених на переніссі брів, - дивилася на все те з берега й плакала. Збезчещений лихвар Янкель Д. обійняв її і притулив головою до своїх грудей, примовляючи: «Ну-ну-ну, заспокойся… - а до Біцля Біцля крикнув, - давай греби і привези сюди Доброчесного Рабина. І ще Менашу, того, що лікар, та Ісаака-правника. Швидко!»

    З- за дерева вийшов божевільний поміщик Соф'ювка Н., чиє ім'я штетль пізніше вказуватиме на картах і внесе до Мормонського перепису, вийшов із затінку дерев. «Я усе бачив, -істерично закричав він, - я можу засвідчити. Віз їхав надто швидко, як на таке болото (біда запізнитися на власне весілля, але ще більша біда - запізнитися на весілля твоєї дівчини, яка виходить заміж не за тебе), - і раптом взяв та й перекинувся, а якщо це не зовсім так, то віз не перекинувся сам, а його перекинуто вітром з Києва чи з Одеси, чи ще звідкись, а коли і це вас не переконує, тоді я вам розкажу, як воно було: клянуся своїм лілейнобілим ім'ям, що то ангел з камінними крилами зійшов з небес і забрав із собою Трохима, бо Трохим був занадто хороший чоловік для цього світу. А хто не такий? Всі ми надто хороші одне для одного»,

    «Трохим? - перепитав Янкель, дозволяючи Ханні бавитися рахівницею його безчестя, - чи не той це Трохим, що був шевцем у Луцьку і помер півроку тому від запалення дегень?»

    «Дивіться!» - загукала хихикаючи Кана й підняла над головою Валета Куннілінгуса з порнографічної колоди_; карт»

    «Ні - сказав Соф'ювка, - того звали Тро-хум, через у. А цього - через и. Трохум помер у Ніч Найдовшої Ночі. Ні, зачекай. Ні. Він помер, бо був митцем».

    «Іще!» - Кана вискнула з радості, підносячи вицвілу карту зоряного, неба.

    «Вилізь із води! - гавкнув на неї Янкель набагато гучніше, ніж хотів би гавкнути на дочку Доброчесного Рабина чи на будь-яку,іншу дівчинку, - ти поранищся!»

    Кана побігла на берег. Зорі Зодіаку розпливалися у глибокій гзеленій воді, а карта поволі опускалася на річкове дно, щоб лягти там вуаллю на конячій морді.

    Віконниці штетля розчахнулися назустріч гармидеру (цікавість була єдиною річчю, яку його мешканці поділяли між собою). Пригода ця сталася на малих водоспадах, що правили за межу між двома частинами міста - Єврейським кварталом та трьома Людськими кварталами. Всі так звані священнодійства - навчання релігії, кошерна бойня худоби, переговори і т. д. - відбувалися у Єврейському кварталі. А повсякденна рутина - світське навчання, суддівство, торги та інше - у Людських кварталах. Розкарячена між кварталами стояла Правостійна синагога. (Сам ковчег був встановлений точно вздовж лінії поділу між Єврейським і Людським кварталами з тим розрахунком, щоб один із двох згортків Тори лежав у кожній частині.) Фіктивна лінія поділу, проведена крейдою від Радзивілового лісу до річки, час від часу зміщувалася - утім, не більш як на волосину - у той чи в інший бік, як і співвідношення між святістю та світськістю у містечку, за винятком зміни 1764 року, коли під час Погрому битих скринь все містечко секуляризувалося. Синагогу в таких випадках розбирали й переносили на нове місце. 1783 року до неї нарешті приробили колеса, і це дало змогу спростити вічну тяганину між єврейськістю та людськістю.

    «Як я розумію, тут щось трапилося», - сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.

    «А ти звідки знаєш?» - запитав Янкель.

    «Біцль Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. По дорозі сюди я стукав куди тільки міг».

    «То добре, - сказав Янкель, - треба оголосити по штетлю».

    «А ви певні, що він неживий?» - запитав хтось.

    «Цілком, - сказав Соф'ювка, - не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й того гірше, бо тоді він, принаймні, був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному чреві».

    «А ти пробував його рятувати?» - запитав Янкель.

    «Ні».

    «Прикрий їм очі», - кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір'я. Перли без намист та зуби без десен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: «Де ж він, де?»

    «Знайшов?» - запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. «Чи відомо, відколи він там?»

    «Він був сам чи з дружиною?» - запитала жалібниця Шанда Т., вдова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини' вернешся» доводив, що життя і мистецтво, бодай теоретично, можна поміняти місцями.

    Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто у темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, враз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан з теплим блакитним воском.

    «О, дружина в нього була», - втрутився Соф'ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню щганів. «Я добре й пам'ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьку! Як таке можна забути? Просто розкіш! Я б віддав усе, що маю, щоби знову стати молодим, о так, о так, і припасти губами до таких цицьок. О так!»

    «А ти звідки все це знаєш?» - запитав хтось.

    «Колись, ще дитиною, я їздив у Рівне, батько мене посилав. І був у домі цього Трохима. Його прізвище не тримається голови, проте пам'ятаю, що його звали Трохимом, через и, іщо в нього була молода дружина з пишними цицьками, невеличке помешкання, повне прибамбасів, а ще шрам від ока до рота, чи то від рота до ока. Так або так».

    «А ТИ БАЧИВ ЙОГО ЛИЦЕ, КОЛИ ВІН ЇХАВ МИМО?» - зарепетував Доброчесний Рабда, а малі близнючки побігли ховатися під краями його молільного балахону. «ШРАМ БУВ?»

    «А далі, ай-яй-яй, я бачив його знову, коли ще молодим крутився у Львові. Трохим тоді постачав персики, а може, сливи, у дівочий пансіон. А він не був поштарем? О, звісно, носив любовні листи».

    «Живим він бути вже, вочевидь, не може», - запевнив лікар Менаша, розкриваючи свою, медичну валізку. Він відірвав кілька чистих бланків свідоцтва про смерть, котрі у нього одразу ж вихопив вітер, щоби розкидати їх на гіллі найближчих дерев. Декотрі опадуть з листям у вересні, а інші - разом з деревами кількома поколіннями пізніше.

    «Та навіть, як він і живий, ми не зможемо визволити його», - проказав Шлойм, обтрушуючись від води на великому камені. «Доки не спливе все, що в ньому є, добратись до воза неможливо».

    «УХВАЛИТИ ПОВИННА ГРОМАДА», - вигукнув Доброчесний Рабин, виробляючи ще авторитетніший тон.

    «То як його звати?» - допитувався Менаша, слинячи олівця.

    «В нього точно була жінка?» - непокоїлася жалібниця Шанда Т., притискаючи руки до грудей.

    «А дівчатка щось бачили?» - раптом запитав золотих справ майстер Аврум Р., котрий сам жодних обручок не носив (хоча Доброчесний Рабин вже й натякав йому на одну дівчину в Лодзі, котра могла б його ощасливити).

    «Дівчатка не бачили нічого», - відповів Соф'ювка. «Я бачив, що вони не бачили нічого».

    І тоді близнючки, тепер обидві, почали плакати.

    «Але ми не можемо покладатися тільки на його слово», - зазначив Шлойм, показуючи на Соф'ювку, який і собі не забарився показати на нього пальцем.

    «Не чіпайте дівчаток», - попросив Янкель. «Облиште. З них досить і так».

    До того часу майже всі триста з лишком мешканців штетля зібралися навколо, щоб обговорити те, про що нічого не знали. Чим менше знали, тим затятіше сперечалися. Нічого нового у цьому немає. Місяць тому виникла така сама суперечка, про те, чи стане це корисним для дітей - завершилося все діркою від бублика. А ще два місяці до того затято й кумедно сперечалися про вживання латинського або кириличного шрифтів, а ще перед тим - про польську ідентичність, і ця розмова багатьох довела до сліз, декого - до сміху, і породила ще більше запитань. Тим часом, попереду вимальовувалися нові приводи до суперечок. Вічне питання всіх часів - від початку (хай коли б він настав) і до кінця. З праху і в прах?

    «А МОЖЕ, - сказав Доброчесний Рабин ще голосніше, піднімаючи вище руки, - МИ НЕ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЦЮ СПРАВУ. А ЯКЩО МИ НЕ ЗАПОВНИМО СВІДОЦТВО ПРО СМЕРТЬ? ПОХОВАЄМО ТІЛО, ЯК ГОДИТЬСЯ, СПАЛИМО ВСЕ, ЩО ПРИБ'Є ДО БЕРЕГА, І ХАЙ ЖИТТЯ ТРИВАЄ ДАЛІ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ЩЄЇСМЕРТІ?»

    «Але ж нам потрібна якась ухвала», - здивувалася цукерниця Фройда Й.

    «Не потрібна, якщо громада ухвалить без ухвали», - виправив Ісаак.

    «Може, спробувати повідомити його дружину?» - тихо сказала жалібниця Шанда.

    «А може, почати збирати всі ці речі?» - перепитав дантист Елієзар З.

    У розпалі суперечки старші заледве почули голос юної Ханни, коли вона висунула голову з-під країв батькового молільного покрову.

    «Я щось бачу».

    «ЩО? - гукнув батько, втишуючи інших, - ЩО ТИ БАЧИШ, ДОЧКО?»

    «Отам», - показала вона рукою на шумливу воду.

    Посеред білих стрічок і пір'їн, в оточенні свічок та мокрих сірників, пішаків, креветок і шовкових серветок, що колихались у воді, як медузи, лежала дівчинка-немовля, ще окутана слизом і рожева, мов серцевина сливи.

    Близнючки зникли під краями батькового балахону, немов привиди. Кінь на дні ріки, сповитий у саван перекинутого у воду нічного неба, назавжди заплющив обважнілі очі. Доісторична мураха в персні Янкеля, що пролежала нерухомо в медвяного кольору бурштині ще від часів, коли Ной прибив першу дошку, сіпнулася і сховала від сорому голову між своїх численних лапок.

    

    

    Біцль Біцль Р. зумів підняти воза з дна ріки через кілька днів з допомогою кількох міцних чоловіків із сусідніх Колок, і в його ятери тоді, набилося риби більше, ніж будь-коли. Але розбираючи зітліле шмаття, вони не знайшли жодного натяку на тіло. З того часу впродовж наступних 150 років громада штетля влаштовувала щорічне змагання, під час якого охочі могли пошукати Трохима, хоча нагороду за таку знахідку було відмінено ще 1793 року - після того, як Менаша повідомив, що будь-яке тіло через два роки у воді починає розпадатися, а тому пошуки стануть не лише безплідними, але й можуть обернутися новими небезпечними знахідками чи, ще гірше, надто багато учасників стануть вимагати нагороди за знайдене - тож змагання стало чимось на зразок невеличкого фестивалю, на якому темпераментні пекарі з родини П. частували охочих неабиякими тістечками, а дівчатка одягалися, як малі близнючки у той доленосний день: у вовняні шнуровані бриджі та полотнині блузки з блакитними комірцями, схожими Ш метеликів. З найдальших куточків приходили чоловіки, і щоби пірнати за повними землі мішечками, що їх Королева Плаву кидатиме у Брід, - лише в одному було золото.

    Дехто вірив, що Трохима вже ніколи не знайдуть, мовляв, вода за стільки часу нанесла достатньо мулу й надійно поховала його тіло. Такі розставляли наїдки на каменях обабіч берегів і поминали Трохима, примовляючи щось на кшталт:

    «О; бідний Трохим, його не знав я добре, а знати б міг»

    або

    «Сумую за тобою, Трохиме. Тебе не знав, та сум із дум не йде»

    або

    «Спочинь, спочинь, Трохиме, з миром. І бережи наш млин».

    Дехто вірив, що Трохима віз не притис і його винесло в море разом з усіма таємницями його життя, як пляшку з любовним посланням, котру молода пара романтиків, прогулюючись замріяно берегом, може знайти одного ранку. Можливо Трохима, чи бодай якусь його частину, викине хвилями десь на узбережжі Чорного моря чи у самому Ріо, а може, навіть донесе до острова Елліс.

    Його могла б узяти в прийми якась смутна вдовиця: поставить йому найвигідніший стілець, щоранку подаватиме свіжу білизну, голитиме обличчя, доки на ньому зовсім не перестане рости волосся, щоночі вестиме до ліжка й шепотітиме всілякі милі нісенітниці у те, що залишилося від його вух, сміятиметься разом з ним, попиваючи вранці каву, плакатиме з ним, читаючи сентиментальні історії, м'яко натякатиме йому на своє бажання мати дітей, нудьгуватиме з ним, захворівши, відпише йому все в заповіті й думатиме про нього, коли помиратиме, знаючи, що він лише вигадка, а тому повірить у нього ще більше.

    Дехто твердив, що ніякого тіла взагалі не було. Мовляв, Трохим просто хотів, щоби всі довкола вважали його мертвим, - ото комік. Напакував на віз усе майно, приїхав на околицю безіменного штетля - котрий за якийсь час стане відомим по всій Східній Польщі своїм щорічним фестивалем на честь Дня Трохима, і нестиме своє ім'я, як немовля-сирітка (лише на картах і в Мормонському переписі штетль фігурував як Соф'ювка/Софіївка), - поплескав востаннє свого коня по крупу і спрямував його з возом на урвище над рікою. Можливо, він утікав від боргів? Хотів позбутися невигідного шлюбу? А може, його спіймали на брехні? Чи випливала ця смерть зі способу його життя?

    Звісно, дехто наголошував на божевіллі поміщика Соф'ювки, згадуючи, як він сидів голим у фонтані на розпростертій русалці, гладячи її лускатий тухес, гладив і свою кращу половину, так ніби не допускався при цьому жодної помилки, ніби це норма завжди і всюди. Як його колись знайшли на моріжку перед домом Доброчесного Рабина, обплутаного білими нитками, а він при цьому казав, що зав'язав нитку довкола вказівного пальця, щоб не забути чогось надзвичайно важливого, проте боявся, що забуде, де в нього вказівний палець, і тому обв'язав нитками свій пуцьок, а далі натягнув ще одну від талії до шиї, бо переживав, що і про те забуде, а щоби не забути про цю нитку, протягнув іншу від вуха до зуба й далі - до мошонки і до п'яти; так він користав зі свого тіла, щоби пам'ятати про своє тіло, але врешті міг згадати хіба про нитку. І словам отакого чоловіка ми повинні вірити?

    А немовля? Моя пра-пра-пра-пра-прабабця? З нею було ще складніше, бо легко пояснити, як можна загубити в ріці життя, але як воно може з неї постати? Гаррі В., котрий вважався в громаді майстром логіки та штатним збочен-цем - і який уже багато років, настільки безуспішно, наскільки навіть неможливо собі уявити, працював над великою працею «Сила піднебесна», де, як він стверджував, містився найпереконливіший доказ того, що Господь неперебірливо любить навіть неперебірливого коханця -розпочав довжелезну полеміку з приводу присутності на злощасному возі Іншого: там мала бути ще й Трохимова дружина. Напевне, будував здогади Гаррі, її води відійшли саме тоді, коли вони жували перчені яйця в лузі між селами, і тоді, можливо, Трохим погнав воза на небезпечній швидкості, бажаючи довезти дружину до лікаря раніше, ніж дитина вискочить на світ, немов рибина з чіпких рук ловця. А коли хвилі пологового болю накотилися на жінку, можливо, він тоді поклав свою мозолясту руку на її м'яке обличчя, можливо, відірвав на мить свої очі від тряскої дороги і ненавмисне спрямував воза просто в річку. Напевне віз перевернуло, а тіла придушило його вагою, і тоді, десь між останнім подихом матері й останньою спробою батька визволитися, немовля таки народилося. Можливо. Але навіть Гаррі не міг пояснити, де ж тоді поділася пуповина.

    Ардиштські віспи - клан ремісників-курців з Рівного, які палили стільки, що палили, навіть коли не палили, а тому були приречені, за рішенням громади, довіку бути покрівельниками та сажотрусами - вірили, що моя пра-пра-пра-пра-прабабуся то, насправді, був сам перероджений Трохим. Коли настав час великого суду і його розм'якле тіло поклали перед Охоронцем славних і непідступних Воріт, щось пішло не так. Він, певне, лишив на землі якісь незакінчені справи. Тому його душа ще не готова була перейти межу того світу, і їй дали шанс направити те, що попсувало попереднє покоління. Все це, звісно, видається безглуздим. Але буває щось більш правдоподібне?

    Доброчесний Рабин, котрого більше хвилювало майбутнє дівчинки, ніж її минуле, не зробив жодних спроб пояснити походження немовляти ні для громади, ні на сторінках «Книги предків»; він забрав малу на час, поки не вирішиться її доля. Рабин заніс її до Правостійної Синагоги - тому що навіть дитина, клявся він, не ступить і ногою за поріг Синагоги Приземленої (що б не трапилося того дня) - і владнав їй тимчасове кубельце у ковчезі зі згортком Тори, поки чоловіки у довгих чорних клобуках на повні груди голосили молитву. «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ!»

    Вірні Правостійної Синагоги вигукували ці молитви вже дві сотні літ, з того часу, як Преподобний Рабин прозрів, що ми, насправді, постійно потопаємо, а наші голосіння - не що інше, як крик про допомогу із безодні духовних вод. «ІЯКЩО НАШЕ СТАНОВИЩЕ Є НАСТІЛЬКИ БЕЗНАДІЙНИМ, - казав він (завжди починаючи речення з «і», так ніби те, що він говорив, було продовженням якоїсь його внутрішньої думки), - ТО ХІБА НАМ НЕ ВАРТО ВІДПОВІДНО ПОВОДИТИСЯ? КРИЧАТИ, ЯК КРИЧАТЬ ЛЮДИ В РОЗПАЧІ?» Тому вони голосили так уже понад дві сотні років.

    Вони голосили й тепер, не даючи дитині й хвилини перепочинку, підвішені за пояс до стелі, однією рукою притримуючи шнур, а другою - молитовну книгу, а вершечки їхніх чорних капелюхів обтирали склепіння синагоги, ІЯКЩО МИ НАМАГАТИМЕМОСЯ БУТИ БЛИЖЧИМИ ДО БОГА, - провадив своє одкровення Преподобний Рабин, - ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ПОВОДИТИСЯ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ? ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ НАБЛИЖАТИСЯ ДО НЬОГО? Все це, звісно, мало глибокий сенс; Діялося це напередодні Йома Кіппура, найсвятішого зі свят, саме тоді під дверима синагоги пролетіла муха й узялася докучати похнюпленим молільникам. Вона літала від обличчя до обличчя, дзижчала, сідаючи на довгі носи, залітаючи у волохаті вуха. ІЯКЩО ВСЕ ЦЕ ВЕЛИКЕ ВИЦРОБУВАННЯ, - прозрівав далі Преподобний Рабин, намагаючись заволодіти увагою своєї пастви, - ЧИ НЕ ПОВИННІ МИ ЗУСТРІТИ ЙОГО? КАЖУ ВАМ: ПОКЛОНІТЬСЯ ПЕРЕД НАЙБІЛЬШОЮ З КНИГ!

    Якою ж набридливою була та муха, куди вона тільки не залітала. ІЯК БОГ НАКАЗАВ АВРА-АМУ ПІДНЯТИ НА ІСААКА НІЖ, ТО ХІБА Ж ВІН ЗАБОРОНИВ НАМ ЧУХА ТИ ЗАДКИ!? А РАЗ ТАК, ТО Ж НУМО, БРАТІЄ, ЩОСИЛИ, ЛІВОЮ РУКОЮ! Половина вірних вчинила так, як заповів Преподобний Рабин, і відпустила шнур, а не Велику Книгу. Це були предки вірних Правостійної Синагоги, які упродовж двох сотень років ходили навмисно кульгаючи, щоб не забувати - і, що важливіше, нагадувати іншим - про їхню реакцію на Випробування: що Святе Слово пребуде вовіки. (ПЕРЕПРОШУЮ, РАБИНЕ, А ПРО ЯКЕ САМЕ СЛОВО ЙДЕТЬСЯ? По такій мові Преподобний Рабин огрів послушника скіпетром Тори: / ЯК МОЖНА НЕ ЗНАТИ!…) Деякі Правостійні взагалі відмовлялися ходити, що свідчило про ще драматичніше падіння. Що, звісно, означало, що вони й до синагоги не могли завітати. МИ МОЛИМОСЯ БЕЗ МОЛИТВИ, - казали вони. - МИ ДОТРИМУЄМОСЯ ЗАКОНУ, ПЕРЕСТУПАЮ ЧИ ЙОГО.

    Ті, хто впустив молитовну книгу, щоб не впасти, стали прародичами пастви Приземленої Синагоги - так її називали Правостійні. Вони стріпували торочками, нашитими на рукави їхніх балахонів, щоб не забувати - і, що важливіше, нагадувати іншим - про свою реакцію на Випробування: що шнури ти завжди носиш із собою і що дух Святого Слова пребуде вовіки. (Перепрошую, хтось усе-таки пояснить мені, що означає вся ця історія зі Святим Словом? Але й інші вірні лише знизували плечима й відверталися, аби продовжити суперечку про те, як найкращим чином розділити тринадцять книшів серед сорока трьох осіб.) У Приземлених змінилися тільки обряди: замість підвішування з'явилися подушки, замість гебрейських молитовних книг - простіші тексти ідишем, а місце рабинів заступила група, яка правила молитвою, а також обговоренням, після яких, але зазвичай, упродовж яких, прихожани їли, пили та пліткували. Правостійні згори і згорда поглядали на Приземлених, котрі, здавалося, пожертвували всіма правилами Єврейського закону задля того, що вони називали великим та невідворотнім примиренням релігії й життя. Правостійні кликали Приземлених образливими словами й пророчили їм вічну муку на тому світі за надто велику любов до комфорту. Натомість Приземлені мали це там, де молочник Шмуль С. свої вічні шмарклі - у носі. Окрім тих рідкісних оказій, коли обидва конклави вірних намагалися пересунути синагогу туди або сюди, бажаючи зробити штетль більш святим чи більш світським, і Правостійні, і Приземлені навчилися ігнорувати одне одного.

    Упродовж шести днів весь штетль - Правостійні та Приземлені впереміш - стояв при вході до Синагоги, намагаючись хоча б одним оком поглянути на мою далеку прабабцю. Багато хто йшов і знову повертався. Чоловікам дозволялося обдивитися дитинча зблизька, торкнути його, звернутися до нього, і навіть потримати на руках. Жінок всередину Правостійної Синагоги, звісно ж, не допускали, оскільки, як уже давно просвітив свій народ Доброчесний Рабин: І ЯК МИ МОЖЕМО СПОДІВАТИСЯ СПРЯМУВАТИ СВОЇ СЕРЦЯ ТА ПО МИСЛИ ДО БОГА, ЯКЩО ДЕЯКІ ЧЛЕНИ НАШІ ВІДВЕРТАЮТЬ НАС НА НЕЧИСТІ ДУМКИ ПРО САМІ ЗНАЄТЕ ЩО?

    Якогось компромісу вдалося досягнути 1763 року, коли жінкам дозволили молитися у вогкій та тісній комірчині під спеціально постеленою скляною підлогою Синагоги. Втім, пройшло зовсім небагато часу, а підвішені до стелі молільники вже відвертали очі, від Великої Книги на хор розкольників унизу. Чорні штани молільників зненацька робилися затісними, поважні мужі сильніше розкачувалися на своїх шнурах, зіштовхувалися в повітрі, а деякі члени видавалися у фантазіях про самі знаєте що, аж зайві слова виникали у найсвятішій з молитов: «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ СПЛЯТЬ ГОСПОДЬ НА НЕБЕСАХ! ПОВНЕ НЕБО І ЗЕМЛЯ СЛАВИ ТВОЄЇ!»

    Преподобний Рабин приурочив цій дезорганізуючій темі одну зі своїх післяобідніх проповідей. ІМИ ПОВИННІ ПОСТІЙНО НОСИТИ В ПАМ'ЯТІ ОДНУ З НАЙДИВОВИЖНІШИХ БІБЛІЙНИХ ПРИТЧ ПРО ДОВЕРШЕННЯ РАЮ І ПЕКЛА. ЯК МИ ВСІ ЗНАЄМО АБО МАЛИ БИ ЗНАТИ, НА ДРУГИЙ ДЕНЬ СВОЄЇ ПРАЦІ ГОСПОДЬ СТВОРИВ ПРОТИЛЕЖНІ БОКИ ВСЕСВІТУ - РАЙ І ПЕКЛО, КУДИ ВСІ,МИ І ВСІ ПРИЗЕМЛЕНІ, ТІ ВЖЕ МОЖУТЬ ГОТУВА ТИСЯ СПУСТИТИ СІМ ПОТІВ, ПОТРАПИМО КОЖЕН НА СВОЄ МІСЦЕ. І АЛЕ Ж МИ НЕ ПОВИННІ ЗАВУВАТИ, ЩО НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ГОСПОДЬ-БОГПОБАЧИВ, ЩО І РАЙ, І ПЕКЛО СТАЛИ НЕ ЗОВСІМ ТАКІ, ПРО ЯКІ ВІН МОЛИВСЯ. І ОТОЖ, ЯК ВКАЗУЮТЬ НАМ МЕНШ ВАЖЛИВІ Й БІЛЬШ РІДКІСНІ ТЕКСТИ, ВІН, ОТЕЦЬ ОТЦЯ ОТЦІВ, ВИРІШИВ ПІДНЯТИ ЗАВІСУ МІЖ ОБОМА ПОТОЙБІЧНИМИ СТОРОНАМИ, ЩОБИ ВСІ БЛАГОСЛОВЕННІ ТА ПРОКЛЯТІ МОГЛИ БАЧИТИ ОДНІ ОДНИХ. ВІН СПОДІВАВСЯ, ЩО БЛАГОСЛОВЕННІ ВОЗРАДУЮТЬСЯ, СПОГЛЯДАЮЧИ МУКИ ПРОКЛЯТИХ, І ЩО ЇХНЯ РАДІСТЬ ЗРОСТЕ, БО СТАНУТЬ ВОНИ СВІДКАМИ СМУТКУ. А ПРОКЛЯТІ МАЛИ ПОБАЧИТИ БЛАГОСЛОВЕННИХ, ЯК ВОНИ СПОЖИВАЮТЬ ЛОБ-СТЕРІВ ЗІСПАГЕТТІ, ЯК ДОПАДАЮТЬСЯ ДО ТУХЕСІВ ПЛОДОВИТИХ ГУРІЙ, І ВІД ЦЬОГО СПОГЛЯДАННЯ В ПЕКЛІ МАЛО СТАТИ ЩЕ ГІРШЕ. І ПОБАЧИВ БОГ, ЩО ТАК КРАЩЕ. ОДНАЧЕ ПРИВАБЛИВІСТЬ ВІКНА В ІНШИЙ СВІТСТАВАЛА ВСЕ БІЛЬШОЮ. І ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБИ НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ПРИНАДАМИ ГАК), БЛАГОСЛОВЕННІ ВСЕ БІЛЬШЕ ЗАДІ ШЛЯЛИСЯ НА МУКИ ПЕКЛА. А ПРОКЛЯТІ, ЗАМІСТЬ СТРАЖДАТИ, ТІШИЛИСЯ ВИДИВОМ ДАЛЕКОГО РАЮ. ВРЕШТІ ОБИДВА СВІТИ ЗРІВНОВАЖИЛИСЯ: ОДНІ ДИВИЛИСЯ НА ІНШИХ, ДИВИЛИСЯ НА САМИХ СЕБЕ. ТОДІ ВІКНО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА ДЗЕРКАЛО, ВІД ЯКОГО НІ БЛАГОСЛОВЕННІ, НІ ПРОКЛЯТІ НЕ МОГЛИ Й НЕ ХОТІЛИ ВІДХОДИТИ. І ТОДІ БОГ ЗНОВУ ОПУСТИВ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ, І ТОМУ МИ ТАК САМО МУСИМО ЗАЧИНИТИ ВІКНО, ЯКЕ СПОКУШАЄ НАС, ОПУСТИТИ ЗАВІСУ МІЖ СВІТАМИ ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК.

    Підвал було залито намулом з Броду, а в задній стіні Синагоги вирізали невелику діру розміром як яйце, крізь яку жінки, по одній за раз, могли бачити хіба один з ковчегів та ноги розгойданих молільників, причому деякі з них - це мало більше ображати - були заляпані лайном.

    Саме через цю дірку жінки громади по черзі озирали мою пра-пра-пра-пра-прабабусю. Оскільки дитинча мало досконало дорослі риси, між них ширилася думка, що воно - знак від самого диявола. Втім, більш вірогідно, що їх злостила сама діра. З такої відстані, упершись руками об стіну, заглядаючи крізь відсутнє яйце, вони не могли вдовольнити жоден зі своїх материнських інстинктів. Не могли навіть бачити дитинча цілком, мусили складати в умі колаж з побачених усіма деталей: ось пальчики збираються в долоньку, а вона виростає із зап'ястя, а те кріпиться до руки, а та вставлена в плече… Так вони вчилися ненавидіти її невпізнанність, її недоторканність, її мозаїчний образ.

    Сьомого дня Доброчесний Рабин заплатив Шимону Т. чотири чвертки курчати та пригорщу блакитних мармурових крем'яшків, розміром у котяче око, за оголошення в його щотижневій газеті: з невідомих нікому причин у штетлі з'явилося дитинча, дівчинка досить красива, добре поводиться і зовсім не смердить, і що ним, Рабином, вирішено, задля добра цієї дитини, віддати її якомусь добропорядному мешканцю штетля, котрий готовий назвати її дочкою.

    Наступного ранку він побачив п'ятдесят дві записки, що тріпотіли перед дверима Правостійної Синагоги, неначе павичів хвіст.

    Під майстра мідних дрібничок Пешеля С., котрий щойно два місяці, як втратив жінку и під час Погрому битих скринь: Якщо не заради дівчинки, то заради мене самого. Я цілком благовірна людина і є речі, на які я заслуговую.

    Від самотнього свічкаря Мордехая Ц., руки котрого були вкриті тонкими рукавицями з воску, який годі було відмити: Я такий самотній цілий день у своїй майстерні. Свічкарів після мене незалишиться. Задумайтеся над цим.

    Від безробітного Приземленого Люмпля В., котрий не визнавав Пасхальної Ночі не тому, що вона була релігійним святом, а тому, що не розумів, чим ця ніч відрізнялася від інших: Я не найкраща людина з-поміж тих, що коли-небудь жили, але я буду добрим батьком, і ви це знаєте.

    Від смертельно хворого філософа Пінчаса Т., котрого на млині вдарила в голову балка: Киньте її назад у воду й дозвольте бути зі мною.

    Доброчесний Рабин знав усе, що стосувалося складних, дуже складних і дуже-дуже складних справ єврейської віри, і міг пояснити найбільш заплутані релігійні суперечності, тлумачачи найнезрозуміліші, важкі для розшифрування тексти, але про саме життя знав він не так уже й багато; з цієї причини, а також тому, що поява дитини не мала жодного текстуального пояснення, і ні в кого було запитати поради - бо як питати порад тому, хто сам уособлює псі поради? - а насамперед тому, що дитинча належало до сфери життя і саме було життям, Рабин опинився у вельми скрутному становищі. ВОНИ ВСІ ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, - думав він. - СТАТКИ У ВСІХ ТРОХИ НИЖЧІ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ, НЕХАЙ ТАК, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ЧУЙНЕ СЕРЦЕ. ХТО Ж ІЗ НИХ ЗАСЛУЮВУЄ НА ТАКУ НАГОРОДУ НАЙБІЛЬШЕ?

    НАЙКРАЩЕ РІШЕННЯ - ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКОГО РІШЕННЯ, - вирішив нарешті Рабин і висипав усі листи в кубельце до моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі, постановивши віддати її - а в певному сенсі й мене - тому, до чиєї писанини вона потягнеться найперше. Але вона не тягнулася до жодного. Взагалі не звертала на них уваги. Упродовж двох днів вона навіть не поворухнулася, не кричала і навіть не відкривала ротика, щоб поїсти. Чоловіки в чорних капелюхах продовжували голосити молитви (СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ…), гойдаючись на своїх шнурах над залитими Бродом підвалами Синагоги, тримаючись міцніше за Велику Книгу, ніж за шнури, думаючи, що хтось дослухається до їхніх вигуків, аж доки нарешті, посередині ранньої вечірньої служби, добрий торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. не витерпів і не прорік те, що у всіх давно крутилося на язику: ЗАПАХ СТАЄ НЕСТЕРПНИМ! ЯК МОЖУ Я НАБЛИЖАТИСЯ ДО ГОСПОДА, ЯКЩО ПОЧУВАЮСЯ ТАК БЛИЗЬКО ДО КЛОЗЕТУ!?

    Доброчесний Рабин не міг не погодитися й перервав службу. Він опустився на скляну підлогу й відчинив ковчег. Кімната одразу ж сповнилася всепроникним, неохопним, нелюдським, непрощенним смородом нечуваної байдужості. Він лився з ковчега, стелився Синагогою, заповнив кожну вулицю, кожен закапелок штетля, пробрався під кожну подушку в кожній

    спальні - забився у ніздрі тих, котрі спали, І встиг зіпсувати їм сни, перш ніж вихлюпнутися з черговим храпом - і врешті влився у Брід.

    Немовля, як і раніше, тихесенько собі лежало без жодного руху. Доброчесний Рабин поставив ковчег на землю, взяв перший-ліпший наскрізь промоклий папірець і проголосив: ДИТИНА ОБРАЛА СОБІ ЗА БАТЬКА ЯНКЕЛЯ!

    Схоже, ми потрапили в добрі руки.

    

    

    20 липня 1997

    Дорогий Джонатан,

    Палко жадаю, шоб цей лист вдався мені добре. Як ти вже зрозумів, я не є суперзнавцем англійської мови. Українською всі мої думки виглядають дуже навіть нічо, але моя друга мова не настільки досконала. Я вирішив використовувати ті речі, яких ти мене вчив, експлуатуючи подарований тобою словник, як ти і радив робити, коли мої слова будуть надто витонченими чи недоречними. Якшо ж тебе не задовільняє моя робота, то я дуже наполягаю мені її повернути. Я буду щосили трудитися над нею, доки вона тобі не почне подобатися.

    Докладаю до конверта речі, про які ти просив, зокрема листівки з Луцька, перелік прізвищ на надгробних плитах часів війни в шести селах і фотографії, які ти дав мені на всякий пожарний. Все-таки краще, ніж нічого, правда? Я був справді сам не свій від хвилювань, через твої пригоди в поїзді. Знаю, яким важливим був для тебе, для нас обох, той ящик і шо його інгредієнти нічим замінити не вдасться. Крадіжка - штука неприємна, але вона постійно стається з тими, хто вертається поїздом з України. Оскільки ти не маєш інформації, хто з прикордонників викрав ящик, навряд чи вдасться його знайти, напевно то вже з кінцями, він зник назавжди. Але, будь ласка, не дозволяй цьому переживанню зіпсувати тобі враження про всю Україну, яка, напевно, є жахливим радянським пережитком.

    Саме в цьому місці бажаю подякувати тобі за те, шо ти був таким терплячим і навіть стоїчним зі мною під час нашої подорожі. Ти, напевне, розраховував мати більш просунутого перекладача, але я думаю, шо все зробив па тверду трійку. Я дуже винен у тому, шо ми не знайшли Августини, але ж ти сам знаєш, яка це була непідйомна мета. Якби в нас було більше часу, ми б обов'язково її запеленгували. Ми обшарили б усі шість сіл і опитали всіх. Під кожен камінь заглянули б. Але ми вже багато про це говорили.

    Дякую тобі за репродукцію фотографії Августини з її сім'єю. Я без кінця думав про те, шо ти казав про своє кохання до неї. Щиро кажучи, я не все зрозумів, коли ти говорив про це тут. Хоча тепер цілком собі все уявляю. Я досліджував фотокартку двічі - вранці, а потім перед тим, як завалитися спати - і кожен раз бачив шось нове, наприклад, як від її волосся падає тінь, а губи зводяться в кутиках.

    Я дуже возрадувався твоїм спокоєм після прочитання моєї першої частини. Тобі тяжко буде уявити, шо я вніс всі поправки, на які ти вказав. Вибач, шо в останньому рядку назвав тебе дуже розбещеним євреєм. Я це змінив і тепер там написано: «Я не хочу трястися десять годин в якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві». Я трохи розтягнув першу частину про себе, викреслив слово «нігери», як ти наказав, хоча це правда, у мене від них дах їде. Приємно, шо тобі сподобалось речення: «Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Правда, мушу тебе спитати: шо таке трюїзм?

    Я дуже довго розмірковував над тим, шоб зробити, як ти казав, розділ про мою бабку довшим. Оскільки для тебе це так важливо, я вирішив, о'кей, я вставлю туди те, шо ти мені надіслав. Не те шоб я над цим довго думав, але я б хотів бути людиною, яка сама це придумала. Те, шо ти написав, Джонатан, дуже красиво, і я відчув, шо все це правда.

    І ше дякую, хоч мені й соромно, шо ти не зробив зауваження про брехню щодо мого зросту. Я просто подумав, шо було би суперово, якби я був високий.

    Я докладав зусиль, шоб сотворити наступну частину, як ти мене вчив, вкладаючи у свої думки найперше те, про шо ти мені казав. Я також: намагався не бути таким, як ти казав, дуже зрозумілим і невиправдано чуттєвим. А ше про ту національну валюту, яку ти додав до листа, клянуся, шо я писав би і без неї. Я просто от чую в собі гігантську гордість, шо пишу для письменника, особливо якшо він американський письменник, ну як Ернест Хемінгуей чи ти.

    Твоя частина «Початок світу настає часто» видалася мені дуже вже екзальтованою. Там є місця, яких я взагалі не вкурив, але припускаю, шо це шось просто дуже єврейське, шо може доглупа-ти тільки справжній єврей. Ви, певно, тому й думаєте, шо Бог вас вибрав, бо тільки ви розумієте свої власні приколи про вас же самих? У мене є ше одне маленьке питання про цю частину: чи знаєш ти, шо більшість імен, які ти використовуєш, в Україні не зустрічаються? Ну, Трохим - цеяше чув, і Ханна теж, але всі решта - дуже чудні. Ти їх сам видумав? І таких ляпсусів у тебе повно. Буду тебе про них інформувати. А ти взагалі гумористичний письменник чи нормальний?

    Більше прозрінь у мене поки нема, для лицезріння нових речей мені треба глибше познайомитися з твоїм романом. Май на увазі, шо наразі я в екстазі. Повідомляю, шо навіть коли ти мені покажеш більше, я навряд чи пораджу шось розумне, але зможу стати в пригоді по-іншому. Якшо побачу шось не зовсім гумористичне, то так тобі і скажу, і ти зробиш це смішнішим. Ти мені так багато про все це нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати решту твоєї книги і буду думати про тебе ще краще, якшо вийде. До речі, шо таке Куннілінгус?

    А тепер про справи приватні. (Можеш вирішити не читати цю частину, якшо для тебе це занудно. Я зрозумію, але прошу мені про це не повідомляти.) Дєду не здоровиться. Він перебрався до нас назавжди. Тепер він дислокується разом із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим на ліжку Ігорчика. А сам Ігорчик перекочував на диван. Ігорчика це не дістає, бо він добрий хлопець і розуміє набагато більше, ніж усі довкола думають. Я вважаю, шо причиною Дєдового нездоров'я стала його меланхолія, і сліпота в нього теж: від того, хоча насправді він же не сліпий. З того часу, як ми повернулися з Луцька, йому стало конкретно гірше. Ти ж знаєш, його дуже зачепила історія з Августиною, набагато більше, ніж нас із тобою. З Батьою про Дєдову меланхолію говорити взагалі неможливо, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора ввечері ми сіли за стіл на кухні, їли чорний хліб і говорили про легку атлетику. І тут зверху почули звуки. А над нами якраз кімната Ігорчика. Я зрозумів, шо то Дєд плаче; і Батя теж це зрозумів. Іше був такий звук, ніби там хтось на стелі реп витанцьовує. (Взагалі-то реп - це потряс-на штука, наприклад, у виконанні дніпропетровської групи, там усі глухі на два вуха, але я не по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічого не чули. На звуки до кухні прийшов Ігорчик. «Здоров, Роззява», - сказав йому Батя, бо Ігор знову пережив невдале пікірування й знову підбив собі око, але цього разу - ліве. «Я теж хочу чорного хліба», - сказав Ігорчик, не дивлячись на Батю. Йому виповнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий розумний. (Я тільки тобі це кажу. І не говори цього нікому.)

    Сподіваюся, шо ти щасливий і шо всі твої родичі здорові, цвітуть і пахнуть. Ми вже встигли стати друзями, коли ти був на Україні, правда? У наступному житті ми могли б бути справжніми друзями. Мене буде турбувати відсутність твого наступного листа, і я чекатиму на продовження твого роману. Відчуваю потребу перетравити ше один свій новий розділ (шлунок у мене вже битком набитий) і надіслати його тобі. Зрозумій, я намагаюся краще всього, тобто найкращим способом, настільки краще, як можу. Мені це дається важко. Будь ласка, будь чесним, але й надто не засуджуй.

    З відкритим серцем, Олександр.

    

    

    Як я і передбачав, моїх дівчаток дуже засмутило те, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. «Ніч-без-сну, - сказала одна з них, - і як же я, по-твоєму, маю задовольнятися, коли тебе не буде?» Я порадив їй зробити кілька речей. «Манюня, - сказала друга з моїх дівчаток, - так робити негарно». Тоді я сказав їм усім: «Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я вкалую, і тому у мене є обов'язок бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше грошових знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, чи не так? Я роблю для тебе шось таке, чого ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так шо не діставай мене». Але якшо чесно, то мені не було ні каплі сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоера. Як я вже пригадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ні в Луцьку, ні в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів побачити всякого різного. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто струмом било по шкірі, коли я думав, шо зустрінуся з американцем.

    «Тобі треба взяти з собою їдло на дорогу, ШАПКА», - сказав мій Батя. «Не називай мене так», - відповів йому я. «А ше треба прихопити шось пити й географічні карти», - вів далі він. «Спочатку вам прийдеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я буду мати за те, шо буду пахати?» - я спитав про це, бо для мене ця сторона питання була дуже привабливою. «Менше, ніж ти думаєш, шо заслуговуєш, - сказав Батя, - і більше, ніж ти заслуговуєш». Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав Баті: «Ну, тоді я, очевидно, і не захочу це робити». «А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити», - відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині Батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.

    Ми вирішили, шо я з Дєдом виїдемо опівночі першого липня. Так у нас буде п'ятнадцять годин до зустрічі. Так само всі, крім мене і Дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо Дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей буде виглядати ззовні, і він теж не знав, з яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. Над цим моментом ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він мало шо рака не вродив. Я сказав, шо і я мало рака не родив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я йому прагнув продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.

    Я постійно багато розмірковував про те, шоб змінити місце проживання на Америку, коли стану трохи старшим. Я знаю, в них там багато першокласних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постійно спілкується з другом племінника того мужика, який вигадав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл - а цей мужик знає все. Мої друзі цілком задоволені життям в Одесі і не проти прожити тут весь час. Вони хочуть постарітися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо і так знають. Так, але це не для мене і не для Ігорчика.

    За декілька днів до приїзду героя я спитав Батю, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. «Не», - сказав він. «Але ж я хочу», - доводив я до його відома. «А мене не гребе, шо ти хочеш», - відказав він, шо завжди було сигналом закінчення розмови. Але не тепер. «А чого?» - знову спитав я. «Тому шо то, чого ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно». «Ну, нє - сказав я, - чого це я не зможу поїхати в Америку після університету?» «Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? - перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла, - а це тому, шо твій Прадєд був з Одеси, і твій Дєд з Одеси, і твій Батя - тобто я - з Одеси, і ви теж, хлопчики, з Одеси. А ше після університету ти будеш працювати в агенції «Дорогами предків». І це суперкласне місце роботи і для Дєда, і для мене, а значить - і для тебе». «А шо, як я цього не бажаю? - знову спитав я, - шо, як я не хочу працювати в «Дорогами предків», а хочу працювати в якомусь іншому місці, де я буду займатися чимось незвичним і зароблятиму багато грошей, а не мізерні суми? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а шоб вони виросли в іншому, ліпшому місці, де в них будуть ліпші речі і взагалі більше речей? Шо, як я хочу мати дівчат?» Тут Батя вийняв з холодильника три кубики льоду, закрив холодильник і простягнув їх мені. «На, - сказав він, даючи мені лід, - поклади на фейс - не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмові. Мені треба було бути мудрішим.

    А я ше не сказав, шо Дєд наполягав, шоб ми взяли з собою Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Це була ше одна річ. «Та ти просто дурень», - виголосив йому тоді Батя. «Мені вона треба, шоб я бачив дорогу», - сказав на це Дєд, вказуючи пальцем на свої очі. «Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий і ця псина з вами не поїде». «Не, я-сліпий і моя сучка поїде зі мною!». «Нє-а, сказав Батя, псина буде виглядати непрофесійне». Я було сунувся шось сказати на захист Дєда, але цього разу я вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, звичайно, не була «до-олгая есто-онская пауза», але він чув себе між молотом і ще більш жорстким місцем, шо виглядало на те саме шо і «до-олгая есто-онская пауза». Між Дєдом і Батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив і нічого в світі не лякало мене більше. Нарешті Батя здався, хоча вони домовилися, шо Семмі Дейвіс Молодший-Молодший буде носити спеціальну сконструйовану Батьою сорочку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції «Дорогами предків». Так вона виглядала досить навіть професійно.

    Навіть якшо не враховувати цієї дурнуватої суки, яка постійно намагалася рванути через вікно машини, їхати було дуже важко, бо саме авто було абсолютним лайном і рухалося не швидше, ніж я біжу, тобто десь шістдесят кілометрів за годину. Нас обганяло багато машин і цей факт змушував мене почуватися другосортним, особливо якшо це були машини, напаковані сім'ями або велосипедами. Ні Дєд, ні я не перекинулися навіть словом, коли їхали, і це нормально, бо ми взагалі неговіркі. Я намагався не нервувати його, хоча раз таки зробив це. В одному випадку я забув вивчити карту і ми пропустили виїзд на головну дорогу. «Ти тільки мене не бий, - сказав я Дєду, - бо я припустився малюсінької помилки в користуванні картою. Дєд натиснув на педаль гальмів, і моє обличчя точно відтворило конфігурацію лобового скла. Більшу частину хвилини він нічого не казав. «Я тебе просив водити машину?» - запитав Дєд. «У мене нема прав, шоб вести машину», - відповів я. (Хай це буде нашим секретом, Джонатан.) «А може, я просив тебе готувати жратву, коли ти там собі дрихнув?» - знову сказав Дєд. «Нє-а», - відказав я. «Так, може, я вимагав, шоб ти видумав велосипед?» - питав він. «Нє, - сказав я, - в мене би це й так не вийшло». «Скільки речей я попросив тебе зробити?» - не переставав Дєд. «Тільки одну», - відповів я, добре знаючи, шо він ледве стримується, хоча тримає все в собі, і шо за якийсь час його прорве і він на мене визвіриться, а може, і вдасться до заслуженого мною насилля - нічого нового в тому не було. Але він цього всього не зробив. (Тепер ти знаєш, Джонатан, шо він не вдався до насилля ні до мене, ні до Ігорчика.) Хочеш знати, шо він зробив? Він розвернув машину, і ми поїхали до того місця, де я помилився. Минуло двадцять хвилин. Коли ми туди під'їхали, я сповістив Дєда, шо це тут. «Шо, клянешся своїм дрином?» - запитав Дєд. І я сказав йому, шо клянуся дрином. Тоді він скерував машину на узбіччя. «Тут ми зупинимся і з'їмо наш сніданок», - сказав Дєд. «Шо, прямо тут?!» - здивувався я, бо місце було дуже непривабливим, якихось кілька метрів від болота посеред дороги і біля якоїсь бетонної стіни, шо відділяла дорогу від колгоспних полів. «Так, я думаю, шо це найкраще місце», - запечатав Дєд, і я зрозумів, шо краще не возбухати. Ми вляглися на травичку й почали їсти, у той момент Семмі Дейвіс Молодший-Молодший намагався злизати жовту розмітку з дороги шосе. «Як ти ше раз помилишся, - сказав Дєд, вдумливо пережовуючи сосиску, - то ти вилетиш із машини з відбитком кеда на сраці. Це буде відбиток мого кєда. І він буде на твоїй сраці. Ти усвідомлюєш цю річ?»

    Коли ми приїхали до Львова, була тільки одинадцята година, але ми зразу подалися на залізничний вокзал, як наказував нам Батя. Вокзал було дуже тяжко знайти, і ми ставали багато разів втраченими людьми. Це доводило Дєда до сказу, він усе повторював «Я ненавиджу Львів!» Так ми блукали хвилин із десять. Львів - це велике і вражаюче місто, але воно не таке, як Одеса.

    Одеса дуже красива, там є багато відомих пляжів, де дівчата лежать на спинах і репрезентують свої суперові цицьки. А Львів нагадує американський Нью-Йорк. Мені здається навіть, шо Нью-Йорк, фактично, будували на зразок Львова. Тут високі будівлі (деякі навіть мають по шість поверхів), широкі вулиці (де є місце для трьох автомобілів вряд) і всі люди з мо-білками. У Львові є багато статуй і багато місць, де вони колись стояли. Я ше не бачив міста, в якому було би стільки бетону. Та тут всюди бетон, я вам скажу, шо навіть міське сіре небо подібне на бетон. Це шось таке, про шо ми з героєм будемо багато говорити потім, коли в нас буде бракувати слів. Він мене спитає: «Ти пам'ятаєш щось конструктивне про Львів?». І я скажу: «Я - так, там багато конструкцій». І тоді він теж скаже: «1 я пам'ятаю». Львів узагалі в українській історії місто дуже важливе. Запитаєте чому? Та я не знаю чому, але я впевнений, шо мій друган Гриня це точно знає.

    Але збоку вокзалу Львів не дуже вставляє. Саме тут я протинявся більше чотирьох годин, підстерігаючи нашого героя. Але оскільки його потяг ше й спізнювався, то мені прийшлося прочекати його п'ять годин. Мені було дуже нудно блукати вокзалом навіть без плеєра, але попускало від усвідомлення, шо я не в машині разом з Дєдом, який помалу сходив з розуму, і Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, який уже давно здурів. Вокзал був не звичайним, а оздобленим блакитними і жовтими клаптями паперу, які звисали зі стелі, їх помістили тут, шоб відзначити першу річницю нашої Конституції. Мене вони пишатися цим не змушували, але мені здавалося, шо вони повинні сподобатися герою, коли він висадиться зі свого празького поїзда. Так він відразу відчує дух нашої країни. Можливо, він подумає, шо клапті паперу тут для нього, бо я ж знаю, шо блакитний і жовтий - це кольори євреїв.

    Коли його поїзд прийшов, мої ноги від довгого стояння набрякли і я йшов, як по битому склу. Я би десь тут і присів, але підлога вокзалу була такою брудною, а я надягнув свої непере-вершені блакитні джинси, оскільки хотів справити на героя незабутнє враження. Я знав, у якому вагоні приїде герой, бо мене про це поінформував Батя, тому я намагався добігти до нього, коли поїзд зупинився. Це було важко, бо ж мої ноги рухалися, як по битому склу. Наперед себе я ніс спеціальний знак з іменем, постійно відчуваючи дрижаки в ногах, я також заглядав ув очі кожному зустрічному.

    Коли ми таки зустрілися, я був приголомшений його зовнішністю. «І це американець?!» - подумав я. А потім зразу ше подумав: «Оце-от єврей?!» Він був на диво маленьким. Він носив окуляри, а своє ріденьке волосся не розчісував на проділ, а так і носив, як шапку.

    (От кого на місці Баті я би називав ШАПКА.) Він абсолютно не нагадував тих американців, яких я бачив у журналах. У них було жовте волосся й купа м'язів. Так само він не був схожим на євреїв з історичних книг, де вони взага-лі були безволосими і красувалися своїми лисинами. На ньому не було ні джинсів, ні уніформи. Правду сказати, він узагалі не тягнув на шось особливе. Я був фрустрований по-максимуму.

    Напевно, він помітив знак в моїх руках, тому шо схопив мене за плече і спитав: «Алекс?» І я сказав так. «Ви ж будете моїм перекладачем, правильно?» Тут я попросив його трохи стриматися, бо я нічого не міг второпати. Правду кажучи, я майже наклав у штани, але зі всіх сил намагався бути спокійним. Урок перший: «Добрий день. Як ваші справи?» «Що, перепрошую?» Урок два: «Хіба ж сьогодні не прекрасна погода?» «Ви мій перекладач? - сказав він, роблячи додаткові жести, - правда?» «Так, - відповів я, випроставши руку йому назустріч, - мене звати Олександр Перцов і я ваш скромний перекладач». «Це просто клас, що я на вас наткнувся», - сказав він. «Ш-шо?» - перепитав я. «Я скачав, - повторив герой, - що радий з вами зіткнутися». «Ага, - розсміявся я, - а от я би вас нікуди натикати не хотів. Звиняйте, за мою англійську, я в ній не такий вже супер-пупер». «Джонатан Сафран Фоер», - відповів герой І простягнув мені свою руку. «Ш-шо?» «Мене звуть Джонатан Сафран Фоер». «Шафран-Бойлер?» «Сафран Фоер». «Ага, а я навпаки - Алекс», - сказав я. «Я знаю», - нагадав він. «Вас хтось ударив?» - запитав герой, вказуючи на моє праве око. «Мій батько був таким добрим і вдарив мене», - відповів я, взявши його валізи й рушивши до нашої машини.

    «Залізнична мандрівка вам сподобалася?» - запитав я його. «О, Боже, - вигукнув він, - двадцять шість годин, затрахала незносно!» Ця дівчина - Незносна - напевне все зробила су-пер, подумав я про себе. Потім я спитав: «Ви хоч би трохи перекимарили?» «Що?» «Ну, кимарнули ви?» «Не розумію». «Упокоїлися?» «Як?» «Ви упокоїлися в поїзді?» «Та ні, - сказав він, - нічого я не упокоювався». «Ш-шо?» «Я… не… у… по… ко… ю… вав… ся». «А, прикордонники?» «Вони нас не затримали, - відповів він, я багато чув про них, обіцяли, що вони ну, знаєте, зададуть нам жару. Але вони тільки зайшли, звірили паспорти й більше нас не чіпали взагалі». «Ш-шо?» «Мені казали, що будуть проблеми, але жодних проблем не було». «А, так ви про них чули?!» «Ну, так. Мені казали, що вони добрячі скурві сраки». Добрячі скурві сраки. Я закарбую це у своєму мозку.

    Правду сказати, мені було аж якось не по собі, шо у героя не сталося жодних пригод чи ока-зій з прикордонниками. У них була брутальна звичка забирати в людей з потягів різні речі без дозволу. Коли мій Батя одного разу поїхав до Праги у відрядження від «Доріг предків» і коли він заснув, то прикордонники витягли з його валізи багато класних речей, шо викликає законне обурення, бо у мого Баті класних речей не так вже й багато. (Це так нетипово думати, шо хтось колись образив Батю. Я звик думати,

    то ролі в світі не міняються.) Я також чув різні Історії про вояжерів, які змушені були поділишся з прикордонниками частиною валюти, шоб ті повернули їхні документи. Американцям від всього того могло бути або краще, або гірше. Ліпше, якшо прикордонник любив Америку й хотів справити на американця враження доблесного сторожа кордону. Цей прикордонник думав, шо колись-то зустріне цього американця вже в Америці, і шо американець візьме його з собою на гру «Чикаго Булз», і купить йому блакитні джинси і білий хліб, і тонкий туалетний папір. Цей прикордонник мріє говорити англійською без акценту і в один день одружитися з дівчиною з великими м'якими цицьками. І цей прикордонник зізнається вам, що йому не подобається місце, де він живе.

    Другий вид сторожів - це ті, які теж люблять Америку, але ненавидять американців, зате, шо нони американці. Такі найгірші за все. Такий прикордонник знає, шо він ніколи не потрапить до Америки й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Річ у тім, шо це єдиний випадок у його житті показати, шо Україна вища за Америку, а він сам - вищий за американця. Про це мені розказав Батя, і я впевнений, шо він теж впевнений, шо так справедливо.

    Коли ми дісталися до машини, Дєд терпляче очікував нас там, як йому наказував Батя. Він був дуже терплячий і мило похрапував. Він похрапував з такою гучністю, шо я і герой могли чути його, хоча вікна в машині були зачинені. Здавалося, шо машина працює. «Це наш шофер, - сказав я, - це шофер-експерт». На фізіономії героя я став спостерігати чудернацьки здивовану усмішку, її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилин з чотири. «З ним усе в порядку?» - запитав герой. «Ш-шо? - перепитав я. - Я вас не зрозумів. Говоріть, будь ласка, повільніше». Здається, герой подумав, шо я некомпетентний в мовних питаннях. «3… на… шим… во… ді… єм… все… в… по… ряд… ку?» «Ну, мови нема! - відповідав я. - Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій Дєд». У цей момент про себе нагадав Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав зі всієї дурі.

    «О, Господи Ісусе!» - блискавично відреагував герой і відскочив від машини. «Не лякайтеся, - заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до скла. - Це всього лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її сорочину, але вона була настільки витерта, шо видно було тільки «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона скажена, - сказав я, - але дуже грайлива».

    «Дєд, - сказав я, простягаючи руку, шоб його розбудити, - Дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди упокоюється», - сказав я герою в надії, шо він буде менше нервувати. «Може, це і на руку», - сказав герой. «Ш-шо?» - перепитав я. «Я сказав, може, це і на руку». «А шо значить на руку?» «Ну, що це нам допоможе. А шо ж ми робитимемо з цією собакою?» З того часу я часто користуюся цією американською ідіомою. У тусовочних нічних клубах (нічниках) я кажу дівчатам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої безподобні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона вкурила, шо я супер-класний чоловік. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.

    Мені таки вдалося вивести Дєда із його спокою. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він ше не розумів, де перебуває. «Анна?» - спитав Дєд. Це було ім'я моєї бабки, яка вмерла два роки тому. «Нє, Дєда, - відказав я, - це я, Саша». Він був дуже знічении, я втямив це по тому, як він відвернувся. «Я привщ Шафран-Бойлера», - відрапортував я. «Ага, але я Джо-на-тан», - підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Молодший-Молодший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прийшов». «А-а», - відповів Дєд, і я зрозумів шо він усе ше уві сні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», - нагадав я, як і наказував Батя. «Що?» - перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, - сказав герой, - саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброда». «Ш-шо?» - спитав я. «Луцьк, а потім Трохимброд». «Правильно», - підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед себе. Він глибоко дихав, а його руки дрижали. «Правильно?» - звернувся я до нього. «Заткнися», - видав Дєд. «А де перебуватиме собака?» - запитав герой. «Ш-шо?» «Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?» «Не розумію». «Я боюся собак, - сказав він, - у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. «Ніхто у світі не боїться псин», - сказав Дєд. «Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», - попередив він. «Шо зосталося?» «Оце». «Шо?» «Оця-от річ». «Шо за річ?» «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». «Не бачу нічого». «Тут», - сказав герой. «Де?» «Ну от же», - сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», - хоча насправді я нічорта не побачив. «І моя мама боїться собак». «То й шо?» «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти». Тепер я розумів ситуацію. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні», - сказав я Дєду. «Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!» - крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. «Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. «Що ж робити?» - спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.

    

    

    Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли Приземлені якраз провадили свою недільну службу.

    Найважливіше пам'ятати, - звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні Приземленої Синагоги мандрували від одного конґреґанта до іншого, змінюючи місце молитви кожної Суботи).

    Пам'ятати що? - перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.

    Це не має значення, - провадив Дідль, - зовсім не має. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого… Спогади - то малі молитви до Бога, якщо лиш ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Клянусь, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!… Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я вічно все зіпсую -

    Пам'ять, - підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його і прошепотіла: Пам'ять.

    Ага, ось де ми, - продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. Пам'ять. Пам'ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення у нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?

    У мене був сон, цікавіший, ніж: усі решта за ці два останніх тижні, - сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся Великої Книги.

    Чудово, - промовив Дідль, дістаючи Четвертий Том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров'яною піччю.

    Я також бачив сни, - докинув Шлойм, - І навіть кілька.

    І до мене приходить той самий сон, - підхопив Янкель.

    Чудово, - знову сказав Дідль, - мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!

    Але спершу, - нагадала пошепки Шанда, - ми повинні пригадати записи останнього місяця.

    Але спершу, - промовив Дідль, входячи в роль рабина, - ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед.

    Але швидко, - сказав Шлойм. - А то я забуду. Взагалі дивно, що я пам'ятаю все це так довго.

    Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, - відповіла Лілла.

    Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, - повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту у шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов'яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:

    

    4:512 - Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центру всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала і комах, і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене. 4:513 - Сон про те, як ангели снять про людину. Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилась драбина. По її східцях уві сні вгору і вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. О, - сказав мені ангел, - ти ж мені щойно снився. 4:514 - Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ. 5:515 - Сон про вальс на забаві, злидні й забаву. 4:516 - Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, в якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам'ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями, перед смертю, і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я дозволив собі поховати пташку власними руками? 4:517 - Сон про закоханість, шлюб, смерть і любов. Здавалося, що цей сон триває годинами. Хоча він щодня займає усього лише п'ять хвилин - відтоді, як я приходжу з поля, і поки мене не розбудять обідати. Мені сниться перша зустріч із дружиною п'ятдесят років тому, і все відбувається так, як тоді. Далі мені мариться наше весілля, і я навіть помічаю сльози гордості на обличчі свого батька. Все точно так, як тоді. Але потім мені сниться моя власна смерть - багато хто каже, що її побачити неможливо, але ви повинні мені повірити. Мені сниться, що я лежу на своєму смертному ложі, а моя дружина каже, що любить мене, хоча думає, що я не можу її чути. Але я все чую і чую, як вона каже, що нічого не хотіла б змінити у своєму житті. У той момент мені здається, що я жив уже тисячі разів, що все довкола знайоме аж до миті моєї смерті, і що все це траплятиметься ще раз і ще раз до безконечності: ми зустрінемося, одружимося, народимо наших дітей, досягнемо, чого досягли, зазнаємо поразки, у чому зазнали поразки, - повторюється все те саме, і завжди без жодної зміни. Я знову відчуваю себе внизу невпинного колеса, а коли відчуваю, що мої очі закриває смерть, як те й повинно бути, як те й було вже тисячі разів, то прокидаюсь. 4:518 - Сон про вічний рух. 4:519 - Сон про низькі вікна. 4:520 - Сон про безпеку та мир. Мені снилося, що я вийшов із тіла чужинки. Вона дала мені життя у потаємній місцині, далеко від усього, що мені довелося, підростаючи, бачити. Одразу ж після мого народження вона, щоб зберегти пристойність, передала мене моїй матері, а моя мати сказала їй: Дякую. Ти даруєш мені сина - дарунок життя. І через те, що я вийшов із тіла чужинки, я не відчував тіла матері, я обіймав її без сорому, а тільки з любов'ю. Й оскільки я не походив з тіла моєї матері, моє бажання повертатися додому не було бажанням повертатися до неї, і я завжди говорив їй «мамо» і мав на увазі тільки «мамо». 4:521 - Сон про безтілесних птахів (47). У цьому сні, який я бачу кожної ночі, надворі западають сутінки, а я кохаюся зі своєю жінкою, тобто, зі своєю справжньою жінкою, з котрою я одружений от уже тридцять років - ви всі знаєте, як я люблю її, я страшенно її люблю. Масажую їй стегна, тягнуся руками вище - до талії, живота, торкаю її груди. Моя жінка надзвичайно красива, ви всі це знаєте, і уві сні вона така ж красива. І тоді я опускаю погляд на свої руки на її грудях - зношені, нечутливі чоловічі руки, помережані венами, слабкі й тремтливі - й у ту мить я пригадую, не знаю чому,. але це трапляється щоночі, я пригадую двох білих птахів, яких моя мати привезла мені з Варшави, коли я був іще дитиною. Ми дозволили їм літати по всьому будинку й сідати, де вони лише забажають. Я пригадую, як дивився на мамину спину, коли вона готувала мені яєчню, і як птахи сідали їй на плечі, а їхні дзьобики були так близько біля її вух, наче мали розповісти їй таємницю. Мати потягнулася правою рукою до шафки, навпомацки шукаючи на верхній полиці якусь зі спецій, ледь тремтячи й переживаючи, щоби їжа для мене не пригоріла. 4:522 - Сон про те, як я зустрів себе молодим. 4:523 - Сон про тварин, всіх по парі. 5:524 - Сон, якого я ніколи не соромитимусь. 4:525 - Сон про те, що ми є своїми ж батьками. Я пішов до Броду, не знаючи навіщо це роблю, і поглянув на своє відображення у воді. Відвести погляду я не міг. Що ж то був за образ, який так мене притягував? Що я так полюбив? Нараз я упізнав його. Все так просто. У воді я побачив обличчя свого батька, а те обличчя дивилося на відображення свого батька, і так далі, і так далі аж до початку часів, до обличчя Господа-Бога, на чию подобу всі ми створені. І запалилися ми любов'ю одне до одного, до всіх нас, самі запалили вогонь, від якого страждали - наша любов була болістю, від якої тільки любов була ліками…

    

    Речитатив перервало гупання у двері. Двоє чоловіків у чорних капелюхах ввалилися до кімнати, перш ніж хтось із присутніх встиг схопитися на рівні. МИ ПРИЙШЛИ ВІД ІМЕНІ ПРА-ВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! - виголосив той, котрий був вищим.

    ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! - луною відгукнувся менший і кряжистіший.

    Ш- ш! -зашикала Шанда.

    ЧИ Є СЕРЕД ВАС ЯНКЕЛЬ? - відповів на її нагадування той, який був вищим.

    ТАК, ЧИ Є ТУТ ЯНКЕЛЬ? - луною вторив йому менший, кряжистіший.

    Тут. Я тут, - відповів Янкель, підіймаючись зі своєї подушки. Він вирішив, що Доброчесному Рабинові забаглося скористатися його фінансовими послугами, як то траплялося не раз у минулому, коли богоугодні справи обходилися ой як недешево. Чим можу допомогти?

    ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ НЕМОВЛЯТІ З РІЧКИ! - виголосив вищий.

    ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ! - повторив менший, кряжистіший.

    Чудово! - промовив Дідль, закривши Четвертий Том Книги Повторюваних Снів і здійнявши при цьому хмару пилу його палітурками. Це просто чудово!Янкель буде батьком!

    Мазелтов! - хором відгукнулись конґреґан-ти. - Хай буде так!

    Зненацька Янкеля оповив страх смерті, сильніший, ніж тоді, коли безболісно упокоїлися його батьки, ніж коли на млині забили його єдиного брата чи коли повмирали його діти, сильніший навіть від того страху, який діткнув його у дитинстві, коли він уперше зрозумів, що то значить не жити - не перебувати у темряві, не залишитися без відчуттів - просто не існувати, не бути.

    Приземлені вітали його, не помічаючи, поки Янкеля плескали по плечах, він плакав. Дякую тобі, - щоразу говорив він, проте не було ясно, до кого він це каже. Дуже тобі дякую. Отак Янкель отримав дитя, а я - пра-пра-пра-пра-пра-прадіда.

    

    

    Збезчещений лихвар Янкель Д. забрав дитинча до себе того ж дня увечері. Отак, отак, -сказав він, - підіймаємося на першу сходинку. От ми і прийшли. Це твої двері. А це наша дверна клямка і ми її відкриваємо. А отут ми скидаємо черевики, коли заходимо. А тут вішаємо свій ка-бат. Він говорив так, наче вона могла його розуміти, не підвищував голосу, не промовляв надто коротких і беззмістовних слів. Оце молоко, яким я буду тебе годувати. Його приносить молочник Мордехай, з яким ти одного дня познайомишся. Він бере молоко в корови, яка, коли ти про неї подумаєш, виявиться доволі незвичайною і неспокійною істотою, отож краще не думай про неї… Це моя рука торкається твого личка. Одні люди ліворукі, а інші - більше роблять правою рукою. А от яка ти, ми ще не знаємо, адже ти поки лише сидиш і чекаєш, щоби я тебе перепеленав… Це я поцілував тебе. Так завжди буває, коли губами притискаєшся до чогось і цмокаєш - можуть бути інші губи, чиясь щока або ще щось. То залежить… Оце моє серце. Ти торкаєшся до моїх грудей своєю лівою рукою, але не тому, що ти ліворука, хоч і те може бути, а просто тому, що я тримаю тебе біля свого серця. Воно робить мене живим.

    Він зробив малій колиску з великої сковорідки, напхавши її доверху старими зіжмаканими газетами, і поставив її в розтулку печі, щоби немовляті не заважали звуки ззовні. Засувку печі він залишив відкритою і сидів годинами, дивлячись на малу так, як міг би дивитися на хліб, що помалу підходить. Він спостерігав, як дихання у швидкому ритмі підіймає й опускає їй груди, як стискаються і розтискаються кулачки, а очка перекочуються в різні боки без жодної видимої причини. Можливо, вона бачить сон? - дивувався тихо Янкель. А якщо так, тоді про що може бути сон немовляти? Напевне, вона снить про своє попереднє життя, так само, як я бачу сни про життя після життя. Коли ж він витягував її, щоби погодувати або просто погойдати на руках, на тільці малої чудернацькими татуюваннями проступали відбитки газетного шрифту: КАМПАНІЯ «ЗА ЧИСТІ РУКИ» РОЗПОЧАЛАСЯ! МИШУ БУДЕ ПОВІШЕНО! Або: ЗВИНУВАЧЕНИЙ У ЗҐВАЛТУВАННІ СОФ'ЮВКА ПРОСИТЬ УЗЯТИ ДО УВАГИ, ЩО ЙОГО ПЕНІС «ВИЙШОВ З-ПІД КОН-ТРОЛЮ», ТРАГІЧНО ЗАГИБЛИЙ НА МЛИНІ АВРУМ Р. ЗОСТАВИВ ПО СОБІ ЗАГУБЛЕНОГО 48-РІЧНОГО КОТА, МАСТЬ РУДА, МОРДА КРУГЛА, ОДНАК КІТ НЕ ТОВСТИЙ, ХОРОШОЇ СТАТУРИ, МОЖЛИВО, ТРОХИ СХИЛЬНИЙ ДО ПОВНОТИ, ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я «МЕТУСЕЛАХ», НУ, ДОБРЕ - ВІН ЖИРНИЙ, ЯК СВИНЯ. ХТО ЗНАЙДЕ - МОЖЕТЕ ЛИШИТИ СОБІ. Час від часу він колисав її, щоби вона знову заснула, і читав по ній зліва направо, і так дізнавався про все, що повинен був знати про цей світ. Якщо ж щось не відбивалося на ній, то і для нього не мало жодного значення.

    Янкель уже втратив двох дітей: одне забрала лихоманка, а інше - механічний млин, котрий, відтоді, як його запустили, щороку забирав у громади одне життя. А ще Янкель втратив жінку, тільки забрала її не смерть, а інший чоловік. Одного вечора, просидівши півдня у бібліотеці, він застав на вітальному килимку перед своєю хатою, на самому ШАЛОМ, записку: Я мусила зробити це заради самої себе.

    Лілла Ф. порпалася в землі біля маргариток. Біцль Біцль за вікном своєї кухні намагався відшкрябати дочиста рибний прилавок. Шлойм В. дивився на світ крізь верхню колбу піскового годинника, з яким так і не знайшов у собі сили розлучитися. Ніхто не обізвався жодним словом, коли Янкель прочитав записку, і пізніше ніхто нічого не сказав, начебто зникнення його дружини нікого анітрохи не здивувало чи всі зовсім забули, що він взагалі був колись одруженим.

    Чому вона не підсунула цидулку під двері? - дивувався Янкель. Чому вона бодай не згорнула її? Записка виглядала так, як і кожна інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писало: Ти б не міг полагодити дверний молоток? Або: Я незабаром повернуся, не хвилюйся. Йому здавалося невимовне дивним, що оця коротенька записка - Я мусила

    зробити це заради самої себе - виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?

    Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому він змусив себе зрозуміти її або, принаймні, зробив вигляд, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від'їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник напевне пообіцяв їй краще майбутнє, сказав, що забере її від усіх цих клопотів, кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Справа була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без Янкеля. Наступні тижні він змагався з собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник тра-хає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті ласки, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. Чи вона смокче його пеніс? - запитував він у себе. Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, щоби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб'ю його за це.

    Вся громада продовжувала спостерігати за ним - Лілла далі порпалася в землі, Біцль Біцль тер прилавок, Шлойм намагався піском виміряти час - тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. Я не знаю, що робити, - подумав він. Напевне, варто вбити себе.

    Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то він не мав сил зберігати її, але й не мав сил знищити. Він спробував її загубити. Він залишав записку біля свічників, котрі плакали воском, вкидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне - даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді він зробив спробу витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном з розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку крім нього ніхто зі всієї громади не читав - після цього і та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг втратити заради свого життя ту записку. Вона продовжувала повертатися до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: Я мусила зробити це, заради себе самої.

    За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники і навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він утратив черевик, свої улюблені опалові запонки (рукави його молитовного балахону Приземлених завжди теліпалися незастібнутими), ті три роки, які він провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які він мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші - повністю беззмістовні), втратив волосся, достаток, обох батьків, обох дітей, жінку, щастя в грі на гроші - більше всього, ніж міг би перерахувати. Він навіть загубив своє ім'я: адже до його втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження і до його першої смерті. Здавалося б, немає німого такого, що б він міг іще загубити. Але та злощасна цидулка не зникала, так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б з ним покінчити.

    До суду Янкеля-тоді-Сафрана всі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем та єдиним пайовиком) Комітету Добрих та Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним вчителем Школи Високих Вчень, котра відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем котрої був він сам. Сім'я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) й до того, що хтось із багатших членів Комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Всі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, всі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку баглося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.

    На пораду свого адвоката Ісаака М., котрий креслив руками у повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав з його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Врешті, його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім'я, що, як кажуть, ще гірше, ніж втратити добре здоров'я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок ото негідник, брехун, здирця, розпутник. Його б ненавиділи куди менше, якби перед тим так не любили. Але поруч з Багатоликим Рабином та Соф'ювкою він був одним зі стовпів громади - невидимою опорою - а тому поруч з його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.

    Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як вчитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, щоби компенсувати брак добрих рекомендацій), він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею гадалку: Я не буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго… Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою і цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак кожного дня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелю починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися насамоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам з самою самотою. Я не сумую, - говорив він собі, - Я не сумую. Так, наче він вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить себе. Або переконає інших - бо єдиною річчю, котра гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. Я не сумую. Я не сумую. Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою пустою кімнатою. Він засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А кожного ранку він знову знаходив його у шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. Я не сумую.

    Через три роки блукань він повернувся в громаду - врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються - жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім'я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Саф-раном (хоч і чув, як це ім'я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато старих клієнтів знову потребували його послуг і хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, - як це намагаються зробити всі вигнанці.

    Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того щоби шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім'я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з манесенькою рахівничкою, щоби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім'ї.

    Моя пра- пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам'ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері -безболісну кончину при пологах - і відповідав на численні питання малої так, щоби завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, в які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, котрі були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати різноманітними історіями про їхнє давнє кохання.

    То була любов з першого погляду, Янкель?

    Я закохався у твою маму ще до того, як побачив її - лиш почув її запах!

    Розкажи мені ще раз, як вона виглядала.

    Отак, як ти. Красива, з різними, як і в тебе, очима. Одне було блакитне, а інше - каре, в тебе такі самі. У неї були твої міцні вилиці і твоя м'яка шкіра.

    А яку книжку вона найбільше любила?

    Книгу Буття, звісно ж.

    Вона вірила в Бога?

    Про це вона б мені ніколи не сказала.

    А в неї були довгі пальці?

    Отакої- от довжини.

    А ноги?

    Аж отакі.

    Розкажи мені, як вона дмухала на твоє обличчя, перш ніж поцілувати.

    Саме так і було. Вона дмухала на мої губи, коли збиралася мене цілувати, наче я якась дуже гаряча страва, яку вона збирається з'їсти! То вона була кумедна? Кумедніша, ніж я? Вона була найкумеднішою людиною на світі. Точно такою, як оце ти. Вона була красивою?

    Це було неминуче: Янкель закохався у свою жінку, котрої ніколи не бачив. Він прокидався вночі, щоби відчути вагу її тіла, котре не лежало на ліжку поруч із ним, до найменших деталей пам'ятав звичні жести, котрі вона ніколи не робила, сумував за відсутньою вагою її відсутньої руки на його надто справжніх грудях, що робило його удівецькі спогади ще більш переконливими, а його біль ще сильнішим. Він відчував, що втратив її. Він таки її втратив. Уночі він перечитував листи, котрі вона йому ніколи не писала.

    

     Найдорожчий Янкелю,

     Я незабаром повернуся додому, тож тобі не варто так за мною нудьгувати, хоч мені й приємно знати, як ти на мене чекаєш. Ти такий дурненький. Ти це знаєш? Ти знаєш, який ти дурненький? Може, я тебе за це й люблю, бо сама така ж дурненька.

     Тут довкола прекрасно. Настільки прекрасно, наскільки ти й пообіцяв, що воно так буде. Люди добрі до мене й харчуюсь я також незле, про що згадую лише, бо знаю, як ти завжди хвилюєшся, аби я дбала про себе. Мені ведеться добре, не турбуйся.

     Тебе тут справді бракує. Я нудьгую за тобою майже неймовірно. Кожну хвилину кожного дня я думаю, що тебе тут немає, -це майже вбиває мене. Втім, вже скоро ми будемо разом, і мені вже не треба буде нудьгувати й думати, що те, що все, чого тут бракує, це лише те, чого тут немає. Кожного вечора перед сном я цілую свою подушку й уявляю, що то ти. Я знаю, що ти напевне робиш щось подібне. Тому і я роблю це, згадуючи про тебе.

    

    Йому майже вдавалося. Він повторював деталі стільки разів, що їх було майже неможливо відрізнити від фактів. Проте злощасна цидулка поверталася до нього знову і знову й він був переконаний, що саме вона не дає йому осягнути таку просту й неможливу річ, як щастя. Я мусила зробити це заради себе самої. Коли Брід було лише кілька рочків, вона знайшла цю записку. Вона потрапила до малої в праву кишеньку, неначе мала власний розум, неначе ці сім нашкрябаних слів могли й хотіли повернути його до дійсності. Я мусила зробити це заради себе самої. Мала або вважала цидулку страшенно важливою, або навпаки вирішила, що листок ніякої ваги не має, тому що вона нічого не сказала Янкелю, а поклала цидулку на свій нічний столик, де він і запримітив її того ж вечора, прочитавши дівчинці ще одного листа не від її матері, не від його жінки. Я мусила зробити це заради себе самої.

    Я не сумую.

    

    

    Доброчесний Рабин заплатив півдюжини пекаревих яєць і пригорщу чорниць за оголошення, яке Шимон Т. надрукував у щотижневому листку новин: понад всяку міру енергійний і нестримний магістрат міста Львова постановив нашому безіменному поселенню обрати собі ім'я, яке б надалі можна було вживати на картах та в переписах, яке б не дратувало місцеву українську та польську шляхту, яке б не було надто складним до вимови і яке слід придумати до кінця цього тижня.

    ГОЛОСУВАННЯ! - урочисто мовив Доброчесний Рабин, - МИ ПОВИННІ ВИРІШИТИ ЦЕ ГОЛОСУВАННЯМ. Адже ж сказав колись Превелебний Рабин: І ЯКЩО МИ ВІРИМО, ЩО КОЖЕН ДОРОСЛИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ ТА БЛАГОНАДІЙНИЙ ЧОЛОВІК-ЄВРЕЙ, ПРИ ПОВНОМУ РОЗУМІ Й НЕРУХОМОМУ МАЙНІ, НАРОДЖУЄТЬСЯ З ВЛАСНИМ ГОЛОСОМ, КОТРИЙ МИ МАЄМО ПОЧУТИ, ТО ЧОМУ Б НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ВСІХ НИХ?

    Наступного ранку перед Правостійною Синагогою виставили урну для голосування, а всі

    визнані достойними чоловіки вишикувалися уздовж лінії, котра ділила світ на єврейське та людське. Біцль Біцль Р. пропонував голосувати за «Достаткополь»; філософ-декадент Пін-час Т. - за назву «Капсула Часу, Повна Пилу і Струн». Доброчесний Рабин віддав свій голос за «ПОСЕЛЕННЯ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРИ-ХОЖАН ПРАВОСТІЙНОЇ СИНАГОГИ ТА БЕЗІМЕННИХ ПРИЗЕМЛЕНИХ, З КОТРИМИ ЖОДЕН ДОБРОЧИННИЙ ЄВРЕЙ НЕ ПОВИНЕН МАТИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, ЯКЩО ТІЛЬКИ НЕ ОБЕРЕ ГАРЯЧУ ТОЧКУ ЗА МІСЦЕ СВОГО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ».

    Божевільний поміщик Соф'ювка, котрий мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завести її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Кілки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на картах виник населений пункт Соф'ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною і незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.

    Звісно ж, у самій Соф'ювці ніхто свого містечка Соф'ювкою не називав. До появи цієї безчесною назви цей населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа - і містечко назвали іменем того тупоголового невігласа - мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно. Деякі навіть називали його Не-Соф'ювка і продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше отримало нову назву.

    Доброчесний Рабин скликав людей для ще одного волевиявлення. МИ НЕ МОЖЕМО ЗМІНИТИ ОФІЦІЙНУ НАЗВУ, - сказав він, - ПРОТЕ МИ ПОВИННІ МАТИ ЩЕ ОДНУ ДЛЯ ВЛАСНИХ ПОТРЕБ. Оскільки ніхто, окрім нього, не був певен, що таке ці потреби - А раніше в нас були власні потреби? А якою є моя потреба серед наших потреб? - ще один тур голосування видавався просто необхідним. Урну для бюлетенів знову виставили біля Правостійної Синагоги і цього разу її стерегли близнючки Доброчесного Рабина.

    Хворий на артрит слюсар Їтцак В. голосував за «Прикордонне». Адвокат Ісаак М. за «Громадоправ'я». Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся книги, переконала близнючок дозволити їй вкинути до урни листок з написом «Пінчас». (Близнючки також голосували: Ханна за «Кана», а Кана за «Хан-на».)

    Того ж вечора Доброчесний Рабин перерахував бюлетені. Становище ускладнилося, оскільки кожна назва отримала по одному голосу: Малий Луцьк, ПРАВОСТІЙНЕ, Нова Обіцянка, Лінія Помилок, Джошуа, Замок-і-Ключ… Розуміючи, що все зайшло надто далеко, Рабин вирішив, розважаючи при цьому, як би вчинив у такій ситуації Бог, вибрати один із папірців навмання й найменувати містечко так, як буде на ньому написано.

    Прочитавши цидулку, він кивнув, бо упізнав знайомий почерк. ЯНКЕЛЬ ЗНОВУ ПЕРЕМІГ, - промовив Рабин, - ЯНКЕЛЬ НАЗВАВ НАШЕ ПОСЕЛЕННЯ ТРОХИМБРОДОМ.

    

    

    23 вересня 1997

    Дорогий Джонатан,

    Мене почервонів, прочитавши твого листа, у якому ти сповіщаєш про своє поновлення в уніве-рі в останній рік. Мені ше, між іншим, треба буде провчитися 2 роки. Шо я буду робити далі, я ше не надумав. Багато речей, про які ти мені писав у липні, залишаються для мене важливими, наприклад, те шо ти казав про пошуки снів, тобто, коли ти бачиш класний і повний змісту сон, то потім обов'язково метаєшся, шоб його знайти. Напевно, ти говорив це переконливо.

    Я довго не зважувався про це писати, але таки напишу. За якийсь час у мене вже буде досить «зелені», шоб назбирати на квиток на літак до Америки. Батя про це не знає. Він думає, шо я всі гроші витрачаю на «скачках», але я замість них часто вештаюся пустими пляжами й так економлю собі валюту. Коли я валандаюсь по пляжі, то думаю, який ти щасливий.

    Вчора Ігорчикові стукнуло чотирнадцять. За день до того він поламав собі руку, перелізаючи через паркан, якшо ти можеш собі це уявити. Всі ми сяк-так пробували його ощасливити, а Мама навіть спекла слайоний торт, коротше в нас був невеликий сабантуй. Дєд, звичайно, теж прийшов. Він запитав, як у тебе справи, і я сказав йому, шо ти повертаєшся в універ у вересні, десь уже зараз. Я не розповідав йому, шо на кордоні вкрали коробку Августини, бо йому було б соромно, а так він зрадів звістці про тебе, бо він так рідко буває щасливий. Ше він питав мене, чи не міг би я попросити в тебе про ше одну репродукцію фотки Августини. Він сказав, шо оплатить твої витрати на її копіювання. Я дуже переживаю за, нього. Як я тобі вже писав у останньому листі, його здоров'я вже нєважнєцьке. Вже нема тієї енергії, а ше часто на нього нападає меланхолія і тоді він годинами мовчить, мов німий. Вже би краще накричав на мене чи навіть ударив.

    Батя подарував Ігорчику на «день варення» новий вєлік, а я знаю, шо це класний подарунок, бо в Баті нема грошей на подарунки типу велосипедів. «Так от, бідолашний Мурзілка, - сказав він, поклавши руку на Ігорчикове плече, - ти маєш бути щасливим у свій день народження». У конверт я вклав тобі фото Ігоревого вєліка. Напиши, як він тобі. Але давай чесно. Я не розсерджуся, якшо й тобі він не сподобається.

    Вчора ввечері я вирішив ні по яких злачних місцях не гуляти. Замість того я вештався пляжем. Але я не лазив сам, як завжди, я взяв з собою фото Августини. Мушу зізнатися, шо я не раз вглядувався в це фото і постійно думав про твою закоханість у цей об'єкт. Вона класна. Тут ти підмітив вірно.

    Ну, от і мій короткий монолог підходить до кінця. Я вже роблю тебе нудним чоловіком. Але тепер я перехожу до самої суті своєї історії. Я і не сподіваюся, шо ти зможеш сприйняти її другу частину. Я поки писав її - те саме, шо пуд солі з'їв. Але твої зауваження були дуже елементарні. Дякую за роз'яснення, в чому різниця між ідіомами «обісрати справу» від «срана річ», І так само «стати у пригоді». Для мене дуже важливо користуватися правильними зворотами мови. Це треба. Я згадав, шо ти просив мене не виправляти помилок, бо вони прикольно звучать, а прикол - це єдиний спосіб розказати сумну історію, але я їх таки виправлю. Не ображайся на мене за це.

    Я так само вніс усі ті корективи, про які ти писав. Я вставив у ту частину, де я вперше тебе зустрів, все, шо ти казав вставити. (Ти справді думаєш, шо нас із тобою можна порівнювати?) Як ти і дуже хотів, я викинув речення «Він був на диво маленьким» і вставив на його місце «Як і я, він був невисокий». Після речення: «"А-а ", - відповів Дєд, - і я зрозумів, шо йому все ше сниться сон» я вставив, як ти і казав, «…про нашу бабку?»

    З такими правками, я впевнений, шо друга частина моєї історії ну просто ідеальна. Не можу змовчати на те, шо ти знову надіслав мені трохи доларів. І знову я тобі дуже вдячний. Але я, як папуга, повторюю те саме, шо й казав раніше: якшо тобі не подобається те, шо я пишу, і ти захочеш отримати свої долари назад, я відішлю їх тобі зразу. Навпроти, я не буду відчувати себе гордим.

    Наступна частина далася мені ше з більшою напругою. Вона вже майже написана. Я уявив, які речі ти можеш попросити змінити, і я їх сам змінив. Ну, наприклад, я більше не вживаю слова «хандра», бо можу собі уявити, шо воно тебе нервує, як ти сам колись написав «Не вживай слова "хандра ", воно мені капає на мізки». Я ше понавигадував пару фішок, які мають тобі сподобатися - це всякі такі прикольні і трохи сумні речі. Я певен, шо ти мене стримаєш, якшо мене трохи задалеко занесе.

    Щодо твоєї писанини, яку ти мені надсилав у численних листах, то я мушу сказати, шо прочитав її всю. Особливо мене вразила частина про «Книгу Повторюваних Снів», а сон про те, шо ми всі є нашими батьками, навіть увігнав мене в меланхолію. Ти так і хотів, правда? Ну, очевидно, шо я не Батя, і взагалі у твоїй частині роману я не частий гість. Коли я дивлюся на своє відображення, то бачу там не Батю, а абсолютний його антипод.

    Янкель, здається, позитивний герой, так же? З чого ти взяв, шо він наколов того пацана так багато років тому? Може, йому просто були потрібні гроші. Я сам знаю, шо таке буває, хоча, шоб розвести когось, я нікого ше, звичайно, не розводив. Мені здається, шо це дуже навіть підтримує оповідь, шо ти вигадав другу лотарею, як назвати населений пункт. Я все думав, як би я назвав Одесу, якби мені дали таке право? Може, я би назвав її Алекс, бо я ж сам Алекс, а якби ше й місто називалося Алекс, то всі би розуміли, шо я тут найголовніший! Можна ше було би назвати місто «Ігорчик», тоді би всі знали, шо авторитетом є мій братан, а він цілком на це заслуговує, і було би класно, якби люди теж: так думали. (Хоча, досить дивно, шо я своєму братікові бажаю того ж, чого й собі, тільки набагато очевидніше.) А може, Одесу треба було перейменувати у Трохимбрід, тоді би й таке місто реально з'явилося, а твою книжку всі би розкупили і ти би тоді прокинувся знаменитим.

    Мені так не хочеться закінчувати цей лист. Це ж все одно, шо ми би з тобою поговорили. Сподіваюся, шо ти будеш задоволений моєю третьою частиною, і, як завжди, прошу твоєї милості. Я намагався писати чесно й гарно, за твоїми інструкціями.

    Ага, так. Є ше один момент. Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого з нашої історії я викинути не можу, хоча ти і просиш її вирізати. Ти пишеш, шо без неї історія буде більш рафінірованою, і я знаю, шо «рафініровании» означає «очищений», «відполірований» чи «добряче вичищений», але я скажу тобі, шо Семмі Дейвіс Молодший-Молодший - це персонаж дуже навіть повчальний, вона розігріває читацький апетит і запалює нас пристрастю. Давай подивимося, як вона буде еволюціонувати, а потім подумаємо, шо з нею зробити.

    Зі щирим серцем, Олександр

    

    

    Семмі Дейвіс Молодший-Молодший перестав гризти свій хвіст і намагався лизнути окуляри героя, а вони, я вам скажу, справді вимагали фундаментальної чистки. Я пишу, шо псина тільки намагалася лизнути, бо герой весь цей час був поза соціумом, він ухилявся і скручувався в пружину на сидінні, і лише час від часу казав: «Перепрошую, чи не могли б ви забрати від мене свого пса. Будь ласка, я зовсім не люблю собак». - «Та вона ж тільки заграє з вами, - відповів я в той момент, коли псина скочила йому на груди й ляпнула героя своїми задніми лапами, - так вона дає сигнал, шо любить вас. «Ну, будь ласка, - сказав він знов, коли псина сіла йому на обличчя, - мені вона справді не подобається. Що це за ігри?! Вона розіб'є мої окуляри!»

  &nbs