|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
1
Славлю себе! І те, що приймаю я, приймаєш і ти, Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить. Я байдикую і тішу душу свою, Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи травинок літніх. Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту, з цього повітря. Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків, а їхні також від своїх, Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров'ї І сподіваюся не скінчити до самої смерті. Віри та школи в занепаді, Хоч їх не забули, Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають. Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання, Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.6
Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягши, дитина спитала. Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це. Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав'я надій. Може, це хусточка бога, Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий, З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і говорили: — Чиє? Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне. Може, це ієрогліф тотожності, Що про Зростання, рівне повсюди, твердить, Славне буяння на землях чорних народів і білих, Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, однакове й у них беру. А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил. Ніжним буду до тебе, травице зелена, Може, ти проросла із трупів юначих, Може, я навіть знав і любив би тих юнаків, Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з матерніх лон, Нині сира земля для них — матернє лоно. Темна занадто трава для сивини старих матерів, Темніша від безбарвних борід старих чоловіків, Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних. О, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть, І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно. Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок, натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з матерніх лон. Де вони ділися, літні і юні мужі? Де вони ділися, жони і діти? Вони бадьорі, повні життя де-небудь, Найменший паросток твердить, що смерті немає, І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити, Кожна зникла хвилинка з'являється знову. Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує, Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
