|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
6.
«Що таке трава?» — дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; — Що ж міг відповісти я? — сам я знаю про це не більше, аніж дитина. Можливо, трава — це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій тканині кольору сподівань. Чи може, вона — це хусточка Божа, Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений, З іменням власника десь у куточку — щоб могли ми побачити і помітити, і спитати — чия? Чи може, й сама трава — це дитина, немовля, рослинами виплекане? Чи може, вона — ієрогліф, завше один і той самий, Що означає: «Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно, Ростучи між чорних та білих народів, I канука, й токахо, і конґресмена, і чорношкірого — всіх однаково я приймаю, всім я даю одне». А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил. Ніжний та обережний я буду з тобою, траво витка: Можливо, ти проростаєш з юначих грудей. Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би, Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю від материнського лона, I ти вже сама для них — материнське лоно. Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною голів материнських, Вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди, Надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих. О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками, Я усвідомив, що ненамарно із вуст вони проросли. Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні про юнаків і дівчат померлих, Ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про немовлят, відірваних смертю від материнського лона, Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими? А що, по вашому, сталося з жінками та дітьми? Вони живі, і їм добре, — Найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає, А якби і була вона, то життя вела б за собою — вона ж не чекає в кінці, щоб життя зупинити, Вона зникає сама при появі життя. Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине, I померти — то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.52.
Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий — не до вподоби йому мої балачки й тиняння без діла. Я теж не приборканий анітрохи, й мова моя тлумаченню не підлягає, — Мій варварський крик лунає понад дахами світу. Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене, Вона відкидає мою подобизну за іншими вслід — справдешню, мов кожна тінь, що лягає на пущу, Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком. Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся проти сонця летючого, Я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям. Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою, Якщо буду вам знову потрібний — шукайте мене під підошвами черевиків своїх. Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати, Та все ж я буду для вас добрим здоров'ям, Очищу й зміцню вам кров. Не знайшовши мене відразу, — духом не підупадіть, Не заставши мене в одному місці, — шукайте в іншому, — Десь я стою і чекаю на вас.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
