|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
1.
Себе я прославляю, себе я оспівую, I те, що приймаю я, приймете й ви, Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам. Я тиняюся, шукаючи свою душу, На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся й розглядаю стебло травинки. Мій язик, кожен атом моєї крові складається з цього ґрунту, з цього повітря; Народжений тут від батьків, зароджених тут батьками, котрі так само тут народилися, Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості, розпочинаю I сподіваюся не урватися аж до смерті. Вірування та вчення, всіма облишені, Ви відступили убік — але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто, — Я прихищаю всі — правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші: Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.14.
Дикий гусак зграю свою веде крізь холодну ніч, «Йо-хонк!» він кричить, і для мене внизу це лунає наче запрошення, Простакові це здатися може безглуздям, та я вслухаюсь уважно, Розумію, навіщо він кличе в зимове небо. Прудконогий північний олень, кіт на порозі, синиця, собака дикий у преріях, Виводок поросят смикає свиню за соски — і та рохкає, Індичка своїх індичат крилами затуляє, — I в них, і в собі я бачу той самий давній закон. Варто мені торкнуться землі стопою, як звідти зринають сотні прихильностей I перед ними мізерніє все найкраще, що можу сказати. Я закоханий в тих, що ростуть просто неба, В людей, що живуть серед стад, що скуштували життя над берегом океану, чи в нетрях, У стерничих і в будівничих суден, у майстрів із сокирами й довбнями, в кучерів, що правлять кіньми. Я б із ними їв би та спав би тиждень за тижнем. Що ж є найузвичаєніше, найдешевше, найближче і найприступніше? — я сам, Я ризикую і витрачаюся, щоб повернути сторицею, Чепурюся, щоб сам себе подарувати найпершому, хто схоче мене узяти, I не прохаю, щоб небо спустилося примсі моїй на догоду, — Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди.6.
Спитала дитина: «Що таке трава?» — і повні пригорщі мені простягла. Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава, Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої — барви надії — тканини зітканий. А може, це хустинка від Бога, Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку, Десь у куточку й вензель власника, — щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия? А може, трава — така ж дитина, зрощене зелене немовля. А може, це ієрогліф такий самий, Що означає: «Росту, де багато землі й де мало, Між чорними та білими людьми; Хай то буде канадець, вірджинець, конґресмен чи негр, — всім даю я одне і однаково всіх приймаю». А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил. Я буду ніжний з тобою, траво вруниста, Може, ти ростеш із грудей юнаків, Може, я полюбив би їх, якби знав раніше, Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго було біля материнського лона, Може, ти і є материнське лоно. Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів, Вона темніша за безбарвні бороди стариків, Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь. О, я чую нарешті мову стількох язичків, I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь. Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих, I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були біля материнського лона. Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими? Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми? Вони живі й десь їм незле ведеться, Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді, Бо, якщо вона й з'являлась, то вела за собою життя, — смерть не чигає в кінці шляху, щоб життя зупинити, Смерть-бо гине при появі життя. Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає, I смерть — це не те, що гадають, — це краще.20.
Хто там іде? жадібний, простий, загадковий, оголений; Як сила приходить до мене з м'яса, що я споживаю? Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви? Все, що я вважаю своїм, і ви своїм повинні вважати, Інакше, слухаючи мене, ви змарнували час. Я рюмси не розпускаю, як роблять інші, Мовляв, місяці порожні, а земля — це баюри й твань. Скиглення й рабську покірність дають разом з порошками для інвалідів, конформізм — для родичів дальніх, А я капелюх свій ношу — що надворі, що вдома. Нащо мені молитись? Нащо вклонятись, вершити обряди? Вивчивши всі прошарки, кожну дослідивши волосинку, з лікарями порадившись і підбивши підсумок, Я знаю: кращого м'яса немає, ніж на моїх кістках. В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, I, добре чи зле мовлю про себе, — це стосується їх також. Я знаю, що я налитий здоров'ям, До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, — Це послання до мене — я мушу їх прочитати. Я знаю, що я безсмертний, Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля, Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зиґзаґ, який діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом. Я знаю, що я величний, Я клопоту не завдаю своїй душі, щоб вона виправдовувалась і тлумачила щось про себе. Я бачу, що закони світу не просять пробачень (Зрештою, я не гордовитіший, ніж рівень, за яким я будую свій дім). Я такий, який є, — цього досить, I нехай ніхто більше цього не знає, — я вдоволений, I якщо знають усі, я вдоволений теж. Є цілий світ, що знає це, світ найбільший для мене, — це я сам, і якщо я одержу належне сьогодні, чи за десять тисяч, чи за десять мільйонів років, Я однаково радо прийму це сьогодні й чекатиму однаково радо. Міцно стоять мої ноги в пазах гранітних, Я сміюся з того, що ви звете кінцем, I я знаю амплітуду часу.21.
Я — поет Тіла і я — поет Душі, Зі мною всі насолоди раю та всі болі пекла зі мною, Перше я прищеплюю і плекаю в собі, друге — на мову нову тлумачу. Я поет жінки так само, як і чоловіка, I кажу, що так само чудово жінкою бути, як і чоловіком, I кажу, що нема більшої величі, ніж бути матір'ю людей. Я пісню співаю розпросторення або гордості, Доволі ухилянь і вимолювання, Я покажу, що розмір — це тільки розвиток. Ви залишили позаду інших? Ви — президент? То пусте: вони не лише наздоженуть вас, а й підуть далі, Я той, хто блукає, коли набирає сили лагідна ніч, Я гукаю до землі й моря, напівзанурених в ніч. Прилинь, гологруда ноче, прилинь, маґнетична, живлюща ноче! Ноче південних вітрів, ноче кількох великих зірок! Ноче дрімотна, шалена, оголена літняя ноче! Усміхнися, млосна, із диханням свіжим, земле! Земле дрімотних і вологих дерев! Земле погаслого заходу, земле гір, на вершинах яких спочиває мла! Земле склистих потоків місяця вповні, позначених злегка блакиттю! Земле світла і тіні, що скалками грають на річці! Земле перлистих хмар, що задля мене стали ясніші й чистіші! Земле з вигинами стрімкими: земле, вся в яблуневому цвіті! Усміхнись, бо йде твій коханець! Щедротна, ти мені любов віддала — і тобі відповім я любов'ю! О, невимовна, шалена любове!
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
