|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Гордість
Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні, Але щораз живúть і будить сподівання,— Він повен віри, суворий світ. Дарма, що з давніх уже літ У храмовім склепінні, Як сходить день, як гасне світ, Щораз мертвотніше звучить Розп'ятому моління. Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах, Ви віру таїте в незвіданих глибинах, Бо вірить той, хто робить і тремтить! I вірить, хто шукає й винаходить! I промінь кожного світанку родить I воскрешає віру, і віра та нова — У міць і запал людського єства. А з нею Гордість устає, на тайни нападає, Що нам земля дає і знов од нас ховає; Та Гордість молода спинається, жива, I перешкоди валить перед собою всюди, З себе самої творячи щоденне чудо, Що потребує рід людський. О віро в силу рук, в чоло і погляд свій, О віро в мозок, дослідом сп'янілий, О віро в рід людський напружений, палкий! Як я з тобою в небезпеці злій І в славі, що життя на пай мені вділило, Стаю упевнений і смілий! Бо ж як подумаю, що я Є дивоглядна часточка буття, Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,— То небо, землі, гори і гаї Стають ріднішими і ближчими мені, I я люблю себе в тім неживім створінні. Люблю себе, дивуюся собі У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі, Проходячи землею, кожен,— Бо маю я, Як кожен, хист, і волю, і чуття,— І все, що робить він, те й я зробить спроможен. Легенями вбираю я великих діл красу, I славу подвигів, що відусюди лине, І думку кожну, як свою, беру, несу, Бо сміливість відчув її в своїх глибинах. I от Я відчуваю, Що свій я у житті до всіх речей, істот, I в щедрості безкраїй Я віддаю себе, і все мене проймає. I що то — вада, зáслуга, чеснота, гріх,— Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти, I, як потреба, вмерти гордовито, Щоб не принизить сил напружених своїх.На молу в пристані
Коли я йду до хвиль нічних і розбуялих, Як океан у берег б'є, То руки стискую я на грудях запалих, Щоб серце відчувать своє. Ось-ось під пальцями тремтить воно, шаліє, I під ритмічний рівний бій Враз загубилося в безумній веремії Безладно збурених стихій; Віддаючи життя в змагання комашине Вітрів і незліченних зір, Піднесене числом і ритмом їхнім,— лине У неокраяний простір. I поступається моїм жаданням пильним Втопить у вічність погляд свій, I виповнити час і далеч божевільним Буянням бóлісних надій. Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях, Як я в оцю шумливу мить, Потонуть поглядом у осяйних проміннях, Що сходять на нічну блакить; Що прийдуть теж до хвиль нічних і розбуялих, Як океан у берег б'є, I руки прикладуть теж до грудей запалих, Щоб серце відчувать своє. Хотів би я для них у вітрі цім могутнім, В солоних далях цих знайти Слова премудрості, напоєні майбутнім I спраглі дальшої мети, Щоб душу пристрасну мою вони відчули, Спізнавши із самих-но слів, Як серцем радісним у час давно минулий Я душу їхню полюбив.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
