Іван Тарба (1921-1994)

Поезії

Зернина


Спокон віків — землі вона рідня,
Немов земля — стосила і єдина.
Підвалина життя, оздоба дня —
Пшенична неприкметлива зернина,

Коли і де знайшлось оте зерно?
Коли і де посіялось уперше?
Щоб нині нам світилося воно,
За сто віків історії не вмерши.

Людина є прасівачем зерна,
В якого вічні виявились крила.
Не з ласки бога, а в трудах вона
Своє безсмертя колоском відкрила.

Зерно, зерно — зачин моїх пісень!
Зелене вруно вірша — з твого поля.
Люблю тебе, мов золотий огень
І як Вітчизни щедрої роздолля.

Хвала зерну, яке лягло в засів,
Хвала зерну, що сперлось на коріння,
Хвала зерну, що в масі колосків
Урівноважує земне тяжіння!

Поля ячменю, жита і пшениць —
На суходолі море рукотворне.
Тут наша праця, хлібодарська міць
Вливаються у зерна необорно.

В осіннім кукурудзянім строю,
Чи то в Абхазії, чи то на Україні,
Такий щасливий з друзями стою:
Бо мрії в нас, мов засіки, — єдині.

Бо в кожній хаті є щедротний стіл,
Бо вогнища родинні — мов джерела.
Бо гостям до смаку і хліб, і сіль
Абхазця, росіянина, мегрела.

Зернина здавна з'єднує людей
На спільнім полі, ще й на спільнім святі.
Хто виростив її — завжди знайде
І щиру дяку, і нове завзяття!

Мов істина — зернина є свята!
Плекаєм ревно щедрі урожаї,
Що радують, мов неба чистота,
Яке не сивіє над рідним краєм.

Віддавна хлібороби — мудреці
В чіткій тисячолітній естафеті.
Зернина! —
         мирний атом у руці.
Пребудьмо сівачами на планеті!




* * *


Світ одкритий не одному:
Пізнавай, живи... Але,
Ніби в морі штормовому,
Самотою в ньому — зле.

Доля в кожного не схожа:
Той — слабкіший,
               той — міцний.
Бути іншим світ не може —
Він прекрасний і страшний,

І колись казала ненька,
Пригортаючи дітей:
— Для людини — світ маленький.
І безмежний —для людей!

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі