Томас Гарді (1840—1928)

Поезії

Листопадова ніч


Тої ночі, буремної хвищі,
Марив я у хисткому півсні,
Чув, як вітер пронизливо свище
І шибками дзвенить у вікні.
    Лист останній на гілці тріпоче
    І, мов птиця, влітає в мій дім,
    А дерева жаліються ночі,
    Що розстались з убранням своїм...
Сухозлітка на руку упала,
А примарилося: це ти
Знов прийшла, як тоді, і сказала,
Що прозріла — нема сліпоти!




Остання хризантема


Чому тепер твій квіт зацвів,
Чом пелюстки тремтять?
Уже пора для снігурів,
Уже всі квіти сплять.

    Таж влітку сонечко було
    Для кожного зела,
    І силу віддало, й тепло, —
    Чому ж ти не цвіла?

Збагнула ти лишень тепер
Могутній сонця клик,
Коли вже лист останній вмер,
І згус у стеблах сік.

    Спізнилась ти в своїй красі —
    Минув осяйний час,
    На вітрі пелюстки усі
    Тріпочуть раз у раз.

Чому розквітла на сльоту?
Чи вірила дарма,
Що на тендітну красоту
Та й зглянеться зима?

    Тебе питати — то ж мана!
    Не скажеш і слівця.
    Ти просто маска ще одна
    Великого лиця.





Не купують


Візок під дощем — із різним начинням, щітками, —
      Запряжений поні, а поруч подружжя, що теж
      Змокріло і ледве ворушить ногами.
Хазяїн ступá на чолі, розмовляючи сам із собою.
      Іде повільніше, аніж похоронний кортеж,
Бурмоче, мов псалми, хвалу незугарному краму,
Вимахує в такт велетенською диво-мітлою,
      Наче керує оркестру мінорною грою.

Слідком за старим дріботить непоквапливо поні.
І рухи його, як в хазяїна, теж монотонні:
Спинився хазяїн — спиняється поні, до всього байдужий,
      Напевно, слабкий, неборака, й недужий,
      Радіє нагоді спочить при якійсь перепоні,
      Чвала по калюжах хисткою ходою,
Тягнути візка з вантажем як годиться не в силі —
      Візок підпихає бідагу своєю вагою
На кожній ковбані та першому-ліпшому схилі.

А збоку іде по бруківці хазяїна жінка.
      На жінці тій біла,
      Заляпана брудом, до нитки змокріла,
      Така широченна опинка.
Хазяйка із щіткою теж, та несе її, як немовля,
      Й собі щось під ніс промовля,
Неначе думками далеко-далеко витає...
А біла її фартушина до ніг прилипає.
Отак вони втрьох, здощавілі, похмуро прошкують.
      А краму в них не купують.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі