Поль Сушон (1874—1926)

Провансові

Колиско днів моїх, моя питома мати,
Як стане гіркота чуття мої поймати,
Немовби овоч той, що соки збув давно,
До тебе я прийду, прованська стороно,
Щоб сонце, і вітри, і море повносиле
Новою радістю життя мені сповнúли.
Для того ж ти, либонь, дала моїм очам
Синь від твоїх небес і повела до брам
I темрявих склепінь гіркого храму слави,
Щоб з іменем моїм з'єднать своє, ласкаве.

Спів найсолодший мій і все тобі віддам,
Про сонце розповім, що награє ланам,
Про золото пшениць, що села облягає,
Про ніжну сивину оливкового гаю,
Про ратаїв твоїх, жінок і моряків,
Про племено твоє, похватливе на гнів,
Де пристрасна любов полуменіє згубно,
А вдача — ніби ріг, дзвінка і славолюбна.
Та ні! Не годен я списать цвітінь твою!
Коли ж я мушу жить у іншому краю,
Оподаль від твого намріяного лану...
Таж я до міста звик, де клаптями туману
Спотворено красу домів і буйних площ,
Де цілий рік плащем звисає сірий дощ,
Але де людський дух у безнастанній дії
Проймає камінь стін і понад бруком віє.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі