Шекспір, Вільям (1564 — 1616)

Сонет 29

Коли своє становище кляну,
Зневажений, знедолений до краю,
Коли в глухого неба талану
Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,
Хто має більше друзів і надії,
Хто розумом прославився метким,
Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить
Єство моє стає таке щасливе,
Як витвір, що возноситься в блакить
I на воротях раю творить співи.

Я не віддам,— хоч би й Господь звелів,—
Твою любов за блага королів.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі