Рільке, Райнер Марія (1875-1926)

Поезії у перекладі Миколи Бажана

Слова убогі...


Слова убогі і щоденно вжиті,—
я їх люблю, непишні ці слова.
Я їх здоблю в барви розмаїті,
і радість в них пробудиться жива.

Своє суття, яке в собі сховали,
нам радо являть, світлі і ясні;
вони ніколи співом не бували,—
тож ввійдуть трепетно в мої пісні.

1897





Цей вечір — книга...


Цей вечір — книга. Гарна й пишна
оправа з пурпуру на ній,
і розмика рука неспішна
гачок на клямрі золотій.

І, повен щастя, я читаю
сторінку першу в тишині,
і другу продивлюсь до краю,
а третю вимарю вві сні.

1897





Звете душею...


Звете душею те, що в вас бринить,
мов бубонці на берлах блазнів ницих,
що прагне шани, жде на слави мить,
щоб врешті, бідне, бідну смерть зустріть
у ладаном наповнених каплицях,—
це є душею?
Вдивляюсь я в травневу синю ніч,
в якій світи ведуть свої дороги,
і вірю я, що вічності хоч трохи
несу в собі. Вона, зіркам навстріч,
летить, і рине, й тріпотить з тривоги...
Це зву душею.

1897





Музика


Що граєш, хлопче? Звуків течія,
як шепіт кроків, тихо йде по саду.
Що граєш, хлопче? Це душа твоя
в сопілці Пана* кличе по розраду.

Чим ти її принадиш? В пісні їй
затісно буде, як в тюремнім схові.
Міцніший за життя є заспів твій,—
твоя печаль лежить в його основі.

Мовчання дай своїй душі,— вона
хай верне знов у Плинне і Правічне;
вона жила там, мудра і ясна,
та вивабив звідтіль твій голос кличний.

Як зморено вона підносить крила!
Ти, мрійнику, її зневажив літ,—
крило їй пісня раптом перебила
і через мур до мене їй несила
злетіть, щоб радість сповнила мій світ.

1899

-----------------
* Пан — в давньогрецькій міфології бог отар.
Граючи на сопілці, пас стада.




* * *


Пробило годину і вразив мене
ясний металевий удар.
Стенувшись, відчув я: мій розум збагне
пластичного дня весь чар.

Ніщо не звершиться, докіль не знайду
речам всім вислів і чин.
Мій зір вже дозрів,— як свою молоду,
обійме річ бажану він.

Ніщо не мале тут — змалюю я все
великим на тлі золотім.
Може, душу чиюсь мій порив піднесе
вгору над долом земним...

1899





Тиша


Чуєш, кохана,— підношу я руки,
чуєш ти шелест їх...
Може, всі речі вчувають, як звуки,
жести самотніх таких?
Чуєш, кохана,— я вії склепляю,—
слух твій, як шум, це сприйма.
Чуєш, кохана,— їх знов розтуляю...
...але тебе тут нема.

Зримим відбитком найменший мій порух
лишить на тиші шовковій свій слід.
Далеч не стлумить в тужавих просто́рах,
як в сповитті, хвилювання моє.
Подих мій тужний хитає, колише
промені зір.
Пахощі п'ю, мов питво найміцніше,
що простягли його з далечі в тиші
ангелів руки.
Думаю тільки про тебе, але
не бачить тебе мій зір.

1900—1901





* * *


В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.

Іде дорога селищем малим
крізь темну ніч і губиться в імлі.

Мале село — це тільки перехід
між двох світів у інший лячний світ,
передчування моторошна путь.
І ті, що йдуть з села за круговид,—
брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

1901





* * *


Все буде знов могутнє і велике,—
рівнинні землі, повноводі ріки,
великі дерева́, малі тини
і падоли просторі, де навіки
осядуть хлібороби й чабани.

Церков не буде — там, як в'язня, бога
закутого тримають і до нього
так ставляться розчулено, немов
до впійманого зраненого звіра;
в домах гостинність запанує щира,
чуття саможертовності, й довіра
в тобі, в мені, в усіх засяє знов.

Не будемо на потойбіччя ждати
і скону не чекатимем свого.
Земному навчимося слугувати
ми, не нові для рук його.

1901





Хлопець


Я хочу бути отаким, як ті,
що поночі летять на диких конях,—
їх смолоскипи, стиснуті в долонях,
гонитви вітер звихрив, мов чуби.
Хотів би я летіти, як човном,
велично розгорнувшись, наче прапор
весь темний, тільки золотий шолом
мигтів би в млі. За мною чути біг
іще десятка воїнів моїх,—
шоломи їхні то блищать, мов скло,
то бовваніють темно, сліпо й зло.
Хтось поруч мене засурмив нараз
і повнить простір криками сурми,
і чорна самота поймає нас,—
крізь неї ринем, як примари, ми.
Тікають площі перед нами пріч,
доми стають навколішки лякливо,
криві провулки в'ються увсебіч,—
б'ють землю наші огирі, як злива.

1902—1903





Пантера

В ботанічному саду. Париж.

З невпинного ходіння мимо грат
у неї зір спустошився й стомився.
Здається їй, що стало більш в стократ
тих грат,— за ними, певне, світ кінчився.

М'яка хода, та, сповнена снаги,
вона кружляє по вузькому колі.
Це — наче танець сили навкруги
могутньої, оглушеної волі.

Коли вона з зіниць своїх заслін
одсуне враз,— в них образ світу врине,
крізь пружну тишу тіла пройде він
і в глибу серця врешті згине.

1902





* * *


О боже мій, міста великі
і згубні, й згублені, і грізні;
вони, як полум'яні ріки,
надію спалюють навіки,—
і так минають їхні дні.

Там тяжко й трудно люди животіють,
настрашені, мов орди дикунів,—
їм тісно в норах стемнених домів;
а навкруги твій простір заяснів,
вони ж про це не знають і не мріють.

Попідвіконню там зростають діти
без просвітку, завжди в тій самій млі,
хоч звіддалі до них волають квіти,
і день, і щастя, і вітри землі;
є дітьми діти, й журяться малі.

Марніють там занедбані дівчата,
що прагнуть щастя ще з дитячих літ,—
їм не сягти жаданного, їм слід
в собі замкнутись, марити й мовчати.
Там проминають, замкнуті в підвалах,
несправдженого материнства дні,
і довгі ночі в стогонах тривалих,
і роки без надії та борні.
Там смертні ложа їм у тьмі готові,
і думають вони про них весь час,
і помирають довго, як в закові,
і покидають, як жебрачки, нас.

1903








Орфей, Еврідіка, Гермес


Була це душ копальня дивовижна,—
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням
струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
                     Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга́ дороги,
простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

Попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,—
а нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки крок його лунав
і вітер ззаду торгав за кирею.
Та він собі казав: «Вони ідуть»,
казав це гучно й до луни вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
він обернутись (але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),— тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б'ють,
і звірена його руці — вона.
Така кохана,— то її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,—
така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторка́нній
вона вже існувала; стать її
була, немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже — не пахощі й не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.

Її розв'язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стокротний.

Вона — вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї бог: «А він таки оглянувсь»,—
безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.

1904





Вечір у Скьоне*


Високий парк. І я, неначе з дому,
виходжу з нього в присмерку хисткому
на пагорби й на вечір. Вітровій,—
цей вітровій вчувають плинні хмари,
і світлі ріки, й вітряки-примари,
що вийшли, звільна крутячись, на пруг.
Я тут — лиш річ, одна з речей навкруг
під небом цим одним.— Та придивіться:
хіба одне це небо?
                  Он ясниться
блакить, і чисті плинуть в ній хмарини,
вгорі мигочуть білого всі зміни,
а низом сіре лагідно сріблиться,
забарвлене рожевим теплим тоном,
і за промінним тихосяйним лоном
зникає сонце.
            Дивна кам'яниця,
движка, рухома, хоч тривка й тривала,
підносить крила, постаті, портали.
Вона — мов скеля передвічних зір,
як брама, враз в такий розкрита шир,
зміряє, може, тільки птиця...

1904

--------------------
* Скьоне — курортна місцевість
у південній Швеції біля міста Гетеборг.





Передчуття


Я — наче прапор, даллю про́сторів сповитий,
я вітер вчуваю,— він прийде, він мусить ожити,
хоч речі ніде іще й не ворохнуться,
не грюкають двері внизу, і тиша владує в каміні,
і вікна іще не тремтять, і курява важко лежить.

А я відчуваю вже шторм,— хвилююсь, як море, в цю мить,
ширяю, метаюсь, кружляю над виром пучин,
лечу увсебіч — і я зовсім один
у штормі грізнім.

1904




Дитинство


Триває, довго школи суєта,
глухе чекання, острах безневинний.
О самота, о час повільноплинний...
Тоді — на двір, де вулиць шум невпинний,
де серед площі б'є фонтан промінний,
де з парку видна світу широта
і крізь цей простір путь свою верста
малюк, між інших інший і відмінний.
О дивний час, о час повільноплинний,
о самота.

Хлопчак у далеч розпочне глядіти:
чоловіки й жінки, жінки і діти,
юрба людей строката і гучна,
а далі — дім, і пес там, і стіна,
і з переляком змішана довіра.
О сум безтямний, о задума щира,
о скрита глибина.

Забава: м'яч, візок чи коліщата
ганять в саду, що вже осінньо збляк,—
немов засліпши, з розпалу трапляти
м'ячем у перехожих і відтак
аж десь над вечір повз доми до хати
брести тихенько, бо вже сили брак.
О нетривалі розмисли хлопчати,
о тягота, о ляк.

Над озером сидіть години цілі,
спускаючи кораблик свій туди,
і заздрити, як струнко йдуть до цілі
прудкіших, кращих човників ряди,
і задивлятись вдумливо у хвилі,
де ніжне личко виникло з води.
О порівняння, в далеч одлетілі,—
куди? Куди?

1905—1906





Поет


Мене зранивши крил своїх змахом,
ти, хвилино, відлинула пріч.
Мій рот замовкнув, сповнений страхом.
Чи це мій день? Чи, може, ніч?

Де мій притулок, тепло й любов?
Я без місця в житті зостався.
Всі ті речі, яким віддавався,
віддають мене світу знов.

1906





Оливовий сад


Під сірим віттям вгору йшов помалу
він, сірий і самітний, між олив
і голову, пилюкою припалу,
в пил рук гарячих глибоко втопив.

По всьому — це. І це кінець надходить.
Та я повинен, і осліпши, йти.
Чому мене примушуєш доводить,
що Ти еси, хоч зник для мене Ти?

Тебе не можу більше я знайти,—
ані в собі, ні в інших, ні в камінні
знайти не можу. Сам один я нині.

Зі мною — вся скорбота людських бід.
Полегшити Ти міг би їхній гніт,
коли б Ти був. О невимовний стид...

Казали згодом: ангела прихід,—
Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла,
зашелестіла листям на оливах.
Здригнулись учні в снах своїх лякливих.
Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла,

Звичайна ніч прийшла сюди, як сотні
ночей було минуло тут підряд.
Каміння спить, і пси лежать дрімотні.
Ах, ніч сумна, як ночі ті скорботні,
що ждуть, щоб ранок повернувсь назад.

Бо не приходить на такі благання
ні світла ніч, ні ангел поготів.
Все тратять ті, хто сам себе згубив,—
їх обмина отецьке піклування
і поронило лоно матерів.

1906




	
Пісня вдови


Спочатку я добре й щасливо жила,
вчувала завзяття, раділа з тепла.
Того, що вся молодь такою була,—
тоді я іще не дізналась.
Життя ще не знала моя простота,
але за літами минали літа,
ставала відрада і сила не та,—
неначе навпіл розламалась.

Ні, ми не накли́кали тугу оцю,—
того тільки й мали, що безмір терпцю,
та смерті терпцю не ставало.
Вона надійшла (лиховісна й тупа),
я бачила,— все вона тягне й хана,
і все не Моїм уже стало.

Що нині Моє? Що лишилось Мені?
Адже ж навіть ці, горем сповнені, дні
я маю на борг від недолі.
Не дасть доля щастя, розради не дасть,
пришле тільки більше скорбот і нещасть,
купує лиш муки та болі.

Такою є доля. І ба́йдуже їй
до того, що крию в душі я своїй,
до кожного кроку мойого.
Отак мій щоденний розпродаж мина
і от я, порожня, відкрита, одна
стою, без нічого й нікого.

1906





Смерть поета


Поет лежав. Його лице бліде
відчужено з подушки випиналось,
коли знання про світ оцей розсталось
з його єством і поверталось
у час, який байдуже далі йде.

Ті люди, що живим поета знали,
не відали, яким єдиним він
зі світом був: його лицем ставали
ці води, гори, ниви цих долин.

О, лик його — то весь безмежний світ,
що марно горнеться до нього нині,
а машкара, що вкрила лик людині,—
вона чутлива й ніжна, наче плід,
приречений загинути у тлінні.

1906





Іспанська танцівниця


Немов сірник, доторкнутий вогнем,
ще не спахнувши, язичками грає,—
отак і в колі перед глядачем,
палка, порвиста, осяйна лицем,
вона свій кру́жний танець починає.

Раптово вгору полум'я звелось.

Волосся нагло запалало, й ось
розкішний одяг спалахнув на ній,
кружляючи, як вихор вогневий,
в якому, наче злякані зміюки,
вились і гримотіли голі руки.

Коли ж вогонь її немов опік,
його зірвала, і жбурнула вбік
величним жестом владності і волі,
і глянула: лежав він гнівно долі,
не скорений, не знищений до тла.

Тоді, звитяжна, горда, неоспала,
вона лице усміхнене звела
і ніжками твердими жар стоптала.

1906





Леда


Примушений вид лебедя прибрати,
вагався бог — був надто гарний птах,
тож бог несміло крила птиці вдяг.
Обманом він рішив мети сягати,—

пізнать незвідане єство земне
своїм чуттям. Йому іще незнана,
вона в прибульці вже відчула пана
і знала,— він гадає про одне:

щоб знемогла від наглої спонуки,
боронячись. Її, все слабші, руки
розняв, додолу кинувся тоді

і до коханки він припав своєї.
В цю мить, одчувши крила молоді,
став справді лебедем на лоні в неї.

1907





Фламінго

Париж, Ботанічний сад


Неначе змалював їх Фрагонар1
у білості такій, в такім багрянці.
Казав один про барв подібних чар:
моя коханка найгарніша вранці,

прокинувшись. Поміж зелених віт,
зіпершись на рожевих ніг стеблини,
вони, розквітлі, мов на грядках цвіт,
привабливі, звабливіші од Фріни2,

стоять, схиливши вигин довгих ший,
сховавши очі в пухкості своїй,
у чорноті і пурпурі покрову.

Як заздрий крик зачують з-за вольєр,—
здригнуться лячно та й поринуть знову
в уявний світ примарень і химер.

1907

-------------------
1 Фрагонар — французький художник (1732—1806);
картини його відзначались вишуканим,
ніжним колоритом.
2 Фріна — старогрецька красуня-куртизанка,
(IV вік до н. є.).





Дуїнянські елегії

Перша елегія


Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?
Хай би якийсь і почув, і притис би мене
раптом до серця,— я згину тоді, бо сильніший
він є від мене. Адже ж красота — не що інше,
як початок Жахливого. Ми іще терпим його
і дивуємось дуже, чому красота не воліє
знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий.

От я і стримуюсь, от я й ковтаю волання
темних плачів своїх. Ах, чи хто-небудь
ще нам потрібен? Ангели — ні, люди — ні.
Навіть тварини, які найспритніші — ті знають,
що почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,
в усвідомленім світі, з якого лишилось нам, може,
дерево, бачене нами щодня десь над яром,
та ще й дороги вчорашні, і пещена нами
відданість наша отій застарілій звичці,
що уподобала нас, і лишилася, і не відходить.

О, ще ця ніч, ця ніч, коли нам обличчя глодає
всесвіту вітер,— хто ночі такої не звідав,
знадної, ніжно зрадливої, на яку
кожне натруджене серце самітно чекає?
Може, вона для коханців і справді є легша?
Ах, свою долю вони перед себе лиш криють.
Ти ще не знаєш цього? То скинь же з плечей порожнечу
в простір, який ми вдихаєм; можливо, лиш птиці
почувають, як шириться в їхньому льоті повітря.

Так, ти потрібен був веснам. Сподівалися й зорі,
що відчуєш ти їх. Перед тобою в минулім
інколи зводилась хвиля або віддавалась
скрипка тобі, коли мимо розчинених вікон
ти переходив. Доручення в цьому було.
Виправдав ти його? Чи не був ти чеканням
надто розвіяний, наче це все віщувало
близькість коханої? (Де ти її заховав би? —
знано, що думи, чужі і великі, тебе
часто відвідують, ще й залишаються на ніч).
Якщо ти журишся, то заспівай про коханців,—
славні чуття їх і нині не досить безсмертні.
Або оспівай покинутих; кажуть,— вони
глибше кохають, ніж втішені. Ти починай
їм невичерпну хвалу і знову і знову співати.
Зваж: для героя загибель,— це тільки привід,
щоб існувати, щоб народитись востаннє,
але закоханих виснажена природа
в лоно своє знов приймає, бо сил їй бракує
двічі народжувать їх. Ти про Гаспару Стампу1
вдосталь надумався? За надихаючий приклад
жінку закохану цю обирає для себе
дівчина, котру невірний коханець покинув,—
в думці у неї: чи буду така, як вона?
Чи не повинні для нас найстаріші ці болі
стати пліднішими? Чи не пора нам любовно
любих відтрутити, з дрожем їм протистати,
наче стріла, що протистоїть тятиві,—
раптом відтручена, вона чимось більшим стає,
ніж сама вона є, бо зупину немає ніде.

Кличі, кличі. Вслухайся в них, моє серце,
так, як вслухались святі: од землі відривав їх
поклик могутній,— вони ж, неймовірні, цього
не відчували і далі вклякали покірно,
так от заслухані. Голосу бога ти, серце,
знести не зможеш,— бодай би відчуло хоч подув,
цю ненастанну, утворену тишею, звістку.
Нині її тобі юні померлі шепочуть.
Чи не говорить спокійно їх доля з тобою,
як увіходиш до церкви в Неаполі, в Римі?
Чи не озвався недавно до тебе надгробок
написом думним у Sancta Maria Formosa?
Чого з мене хочуть? Я нишком готовий зректися
натяку навіть на сумнів, що може
трохи завадити чистому рухові душ їх.

Дивним, либонь, є покинути землю назавше,
ледве набутих звичаїв назавше позбутись,
позбавити троянди та інші жадані нам речі
всякого значення для людського майбуття,
більше не бути отим, кого пестили руки
безкінечно тривожні, і навіть ім'я своє власне
викинуть геть, наче іграшку зламану й марну.
Дивно надалі бажань не бажати. Дивно
бачить розпурханим в просторі все, що здавалось
дуже важливим. Справа трудна — помирання,
наздоганяння смерті, в якім поступово
вічність вчувається. Роблять живі помилку,
смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
вічності дужий потік крізь обидва терени
всі покоління і глушить їх і там, і отут.

Врешті ми тим, хто дочасно помер, непотрібні.—
м'яко вони від земного відвикли, як м'яко
від материнських грудей відвикає дитя.
Тільки ми, котрі прагнем таїн превеликих, що часто
зріють в жалобі,— чи зможемо бути без вмерлих?
Міф не дарма розповів, що в тужінні за Ліном2
музика перша закляклість глуху пронизала.
В зляканім просторі, звідки назавше пішов
юний півбог, забриніла нараз порожнеча
тим, що нас вабить, і нам помагає, і тішить.
1923

-----------------
1 Гаспара Стампа — італійська поетеса (1523—1554),
яка оспівала у віршах своє нещасливе кохання.
2 Лін — персонаж грецької міфології, юнак
божественної краси. Коли він умер,
над його тілом розляглася в просторі
неземна музика.





Із «Сонетів до Орфея»


* * *


Двигіт нового — його
чуєш ти, Пане?
Це — передвістя того,
що в світі стане.

В дужій цій гуркотні
звуки зникають,
тільки машини одні
вславлень чекають.

Глянь,— двигуни
крутяться мстиво і люто,
щоб нас здолати й знебути.

З нас набираючись сили,
нам же тоді збайдужіло
служать вони.





* * *


Всесвіт є змінний, немов
хмари несталі:
гине довершене знов
в часу проваллі.

Попри всю змінність тривог,
троп у безкрає,
пісня почнеться,— вже бог
ліру тримає.

Є непізнанні жалі,
смерті незнана є суть,
марне бажання — збагнуть
тайни любові.
Тільки пісні на землі
сяють, святкові.





* * *


Пане, що можу — скажи ти мені —
скласти тобі на посвяту і я?
Спогад мій давній про день навесні,
вечір в Росії, і луг, і коня...

Десь із села приблукав він, сиваш,
сплутаний путами по ногах,
щоб на лугах ночувать пустон́аш;
хльоскає гриви розхристаний змах

шию його в такт буянню снаги,
грубо вгамованій в прагненні мчать.
Як його крові ключі клекотять!

Як він вслухається в шир навкруги!
Чує й співає,— ввімкни в круг билин
образ цей.
          Є посвятою він.





* * *


Ти царюєш, трояндо,— для людства за давніх сторіч
просто келихом тонкогранчастим була ти,
а для нас ти — це цвіт незліченно багатий,
до кінця невиче́рпна річ.

Ти зі свого багатства на вбра́нні пишаєшся вбранням,
тільки з сяйва складається тіло твоє;
в тебе кожна пелюстка є всяких прикрас відкиданням,
запереченням всякого одягу є.

Нам твій запах упро́довж століть
був твоїм найсолодшим найменням,—
він в повітрі, як слава, і зараз бринить.

Ми не знаємо й досі, як зветься по-справжньому він,
І вертаємо в зга́дках до нього, й з натхненням
в нього молим собі довгожданих годин.





* * *


Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне,
якщо річ, загордівши од зміни, тебе уникає;
творчий дух, що накреслює й ревно майструє Земне,
у накресленні явищ одні лиш пунктири вбачає.

Ціпеніє усе, що себе замикає в бутті,—
де воно заховається, вкрите наплинулим жахом?
Зачекай,— все тверде зачапіє ще більш в майбутті.
Леле! Молот незримий підноситься змахом!

Хто спроможен, мов ключ, розливатись,— того
і здобуте пізнання осяйно крізь простори творчі веде,
де кінець може стати початком, початок — кінцем.
Всякий про́стір щасливий — він син або внук розставання.
Навіть Дафна, зміняючись в лавра гілля молоде,
вже як лавр, тоді прагне, щоб зробився ти вітерцем.





* * *


Чуєш, друже незлічених далів,
як твій подих ширить дальшу даль?
З-під дзвіниці похмурих порталів
продзвени. Твоє терзання й жаль —

дужче за тутешній почастунок.
Будь же завше в зміні днів і дій.
Що таке болючий досвід твій?
Стань вином, якщо згірчавів трунок.

Вийди в ніч, в надмірних чарів час,
зупинись на почувань межі,
жди на дивних зустрічей пришестя.

Хай земне тебе зречеться враз,—
— я течу,— землі тоді скажи,
вимови воді струмливій: — Єсть я.

1923





Семено


Воно звелося з грунту ввись і ввись
і в стовбурі стрімкому замовчало;
коли ж квітки, мов полум'я, знялись,
воно мовчанням знову стало.

Упродовж літа виросло, як плід
на повсякчас напруженому вітті
й одчуло сил припливи соковиті,
які вливав до нього світ.

Кінець кінцем округлилось овалом,
закутавшись в лушпиння, як в покров,
і спокоєм наповнилось тривалим,
назад вернувшись, в центр свій знов.

1924





* * *


Ти — мій останній, пізнаний до краю,
нещадний біль,— мене ти владно стис;
Як в духові палав я — так палаю
тепер в тобі. Протививсь довго хмиз
вогню, яким палахкотиш поривно,
та ось в тобі й з тобою я горю.
На муки пекла обернув ти гнівно
оцю сумирну схованку мою.
Я, майбуття позбавлений і чистий,
на вогнище страшних страждань зійшов.
Нічого ні придбати, ні посісти
в своєму серці сили не знайшов.
Хіба це я, хто тут ось догоряє?
Вже спогадів не збуджує чуття.
Життя, життя: по той бік всебуття.
Я в полум'ї. Ніхто мене не знає.
Це — зречення. Це не таке, як хворість
дитячих літ. Відстрочка. Привід стати
ще більшим. Все шепоче й зве кудись.
Не встрянь же в те, чим тішився колись.

1926, останній запис
в останньому нотатнику поета

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі