|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Глиняні медалі
Пролог
Я снив, немов боги озвалися до мене: Той, що струмиться баговинням вогким, I той — похилений під золотом снопів і грон, I той — крилатий, Нагий I неприступно-гарний. I цей — з лицем, повитим в чорні шати, I цей, що з піснею в устах збирає Ситняк на дудки I братки темні, I на своєму золотому тирсі в'яже На взір звістовникової патериці дві гадюки... I ще... I ще... Я мовив їм: «От кошики і флейти, Вкусіте від моїх земних плодів, Прислухайтесь до співів бджіл робучих I пийте тихий шум Зелених лоз, поплетених і скошених очеретів...» I мовив я: «Вважай, Вважай, Хтось є, хтось є за голосами лун, Хтось на ногах стоїть серед життя шумнóго, В руках тримаючи подвійний лук і смолоскип подвійний, I хто — таємна річ! — Є ми самі». Незримий образе! То ж я різьбив тебе в медалях Із срібла ніжного, як ранні зорі, Із золота гарячого, як сонце, Із бронзи темної, як ніч. Різьбив тебе з усіх металів: З тих, що дзвенять, як радощі, прозоро, З тих, що звучать, як слава, глухо, Як смерть або любов. Але найкращі я робив із глини, Із сірої крихкої глини... Одна по одній ви їх почислите, всміхаючись I скажете: «Так, це майстерно!» I пройдете, всміхаючись. Так, бо ніхто, ніхто із вас не бачив, Як ніжністю мої тремтіли руки, Як весь великий сон земний Жив у мені, щоб потім жити в них, Що я різьбив з металів тих побожних Богів моїх, I що вони — живе обличчя Того, що чуєм ми в квітках троянди, В діброві, вітрі, В морській солоній хвилі, В усіх речах і навіть У власнім тілі, I що вони — таємна річ! — є ми самі.Напис
Якось увечері, на роздоріжжі лісовому, Якось увечері під подихом вітрів, Непевний днів, мені призначених, відчувши втому Від попелу домашніх огнищ і років,— Край тіні власної я сів. Дороги ті стелилися до дальших днів, I міг би я ще простувати ними Всякдень, всякчас Іти до хвиль, земель і снів, іти всякчас, Допоки мій не довершúться час I смерть чаклунськими руками і легкими На вії втомлені печать спокóю покладе. Дорого між дубів, самотності дорого, Каміння на тобі таке тверде, Жорства твоя натруджені збиває ноги, Я там побачив би, як кров'ю давнього, булого Значúться кожний крок, і я — вважай — Єдиний вітру рев почув би у дубах шумливих, А я втомився вкрай. Дорого між беріз пожовклих, тріпотливих, Бліда як встид мандрівників твоїх блідих, Що заблудилися між трясовин глухих, I йдуть юрбою, I одвертаються, щоб не дивитися увіч. Дорого між грузьких мочар і ржавих верхоріч, Де вітер піснею проймає жалібною I саги у лататті срібнім, під наморозі сивиною, Стоять у присмерку, край колій проїзних, I хто хотів би йти тобою, Нудьги не збутися тому вовік. Дорого між ласкавих ясенів, там у пісках без краю, Де вітер слід вигладжує, і замітає, I радить забувать, і легко йти серед дерев, як він, Твій медоносний цвіт, як золото піщин, I повороти колій непомітні, Провадиш ти в міста, до чужаків привітні, I радо б я пішов, міста, до ваших брам, Коли б мій крок не залишивсь десь-інде там, Де цвіт моїх надій,— в сльозах, над тінями булого. Тож не піду я до дубів, Ні вздовж беріз, не хочу ясенів, Ні ваших сонць, ні ваших вод, ні ваших городів, Дороги. Я чую: он моє минуле у крові, I кроки мертві, бачилось, вертаються живі, I перед мене йдуть у нетрі лісові Луною вашою, дороги,— Найлегша, ти, і ти, ганебна, гордовита,— ти! Я чую вітру голоси, То він, мій брат, у марному блуканні, Він ходить у дубах і сходить у риданні. Душе моя, сумний цей вечір над твоїм учора, Душе моя, зловісний вечір цей над нашим завтра, Душе моя, важкий цей вечір над тобою.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
