|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
* * *
Благословенні місяць, день і рік, Пора, година, край, містина мила, Коли краса її очей сп'янила Мене, і став я бранцем їх повік. Благословенні: біль, що в душу вник, Що об'явилась ним Ерота сила, Лук і стріла, що серце проразила, I рана, що пройшла в його тайник. Благословенні всі рази, коли я Ім'я моєї пані називав, Мої зітхання, порив, плач і мрія. Благословенні і рядки, що склав Я їй на честь і мисль моя: до неї Вона іде, до неї однієї.* * *
Коли любов, схиливши зір, нетлінне Збирає дихання в одно зітхання I перетворює його в звучання Ясне, благе, небесне, янголине, Моє все серце так розкішно гине, I так нуртують мислі і бажання, Що мовлю я: «О мите, будь остання, Якщо такої гідний я кончини!» Але той голос, що в його я волі, Спиняє душу, відійти готову: Його впиваючи, вона блаженна. I знов живу я, і моєї долі Нить то вкоротить, то розгорне нову Вона, що межи нас, небес сирена.* * *
Є звірі: сонця блиск їх зносить зір, I звірі є, що світла дар багатий Для них засильний, щоб його прийняти,— Підходить вечір їм і тіней мир. Є також інші: їх жене в простíр Назустріч сяєву порив крилатий, Хоч згубну міць його їм дано знати. Подібний я до них, я — бідний звір. Моєї пані світла не знесу я I чую, що шукатиму я всує Похмурих місць і пізньої доби. Сліз очі повняться, і біль їх жалить; I все ж іду я на наказ судьби До сонця, що мене — я знаю — спалить.* * *
Хто чуд жадéн, які дійснять природа I небо, хай приходить подивляти Світило це, для світу забагате: Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота. Хай він спішить, бо не триває врода, Гне ліпших смерть, а злим дає стояти, I та, що ждуть її богів палати,— Вона мине, прекрасна ця істота. Побачить він, прийшовши своєчасно, Співміру гожу всіх дарів і чарів, У ній, єдиній, явлену велично. I скаже він, що я віршую празно, Що надмір сяєва мій ум потьмарив,— А прийде пізно — плакатиме вічно.* * *
Зефір життя вертає красноденне — Траву на запахущі оболоні, Первоцвіти то білі, то червоні I щебет Прокни з горем Філомени. Сміються луки, небо знов натхненне, Зевс радий радістю своєї доні, Все на землі, в повітрі, в воднім лоні Кохання знати хоче знов, блаженне. А я, нещасний? Тяжчі ще зітхання В моє вернулись серце; ключ від нього Вона взяла на небо в мить розстання. Все: цвіт і птиці голосу дзвінкого, I коло дам достойних упадання Мені — пустеля, повна звіру злого.* * *
Як тужить соловей в цій тишині По любій подрузі чи по дитині! Його жалі побожні, зазивні Так ніжно ллються в небі і в долині. Зо мною всю він ніч. Його пісні Говорять про моєї долі тіні; Я каюсь: бо не вірилось мені, Що смерті злій підвладні і богині. Не мудрий той, хто певним жити звик! Хто б думав перстю бачити земною Цих двоє сонць і світла їх потік? Мій лютий жереб вирок свій прорік, Щоби спізнав я, зрошений сльозою: Істотам любленим — недовгий вік,* * *
Всі ангели і духи всі верховні, Коли прийшла до горньої господи Мадонна, всі благої насолоди I захватів були побожних повні. «О, що за чар і сяєва сановні! — Вони казали,— цвіт такої вроди Вже від віків не зносився в висоти, Землі лишивши падоли гріховні». Вдоволена оселею новою, Вона найдосконаліших з собою Порівнює, але глядить часами Назад; я бачу в погляді чекання I лину в небеса всіма думками: «О, не барись!» — звучить її прохання.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
