Франческо Петрарка (1304 — 1374)

На смерть Лаури

CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,
Чи в літнім вітерці зашепчуть деревá,
Чи лепетливих вод гармонія жива
юди до берега зеленого долине,

Де я сиджу й пишу погожої години,—
Про неї, дар небес, що нині укрива
Глибінь землі, я сню і мислю, і слова,
Здається, з уст живих спадають у долини.

«Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? —
Вчувається мені.— Для чого з-під повік
Струмиш потоки сліз розпучливо, безсило?

Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літ
Зімкнути з вічністю; зіниці я склепила,
Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ».




CCCXII


Ні зоряних небес мандрівні хори,
Ні вітрокрилі в морі байдаки,
Ні в полі збройних лицарів полки,
Ні звіра красного глибокі нори,

Ні вісті, що приходять через море,
Ні строф любовних точені рядки,
Ні в ароматах свіжої лукú
Співання дам, що тішать наші зори,—

Ніщо мого вже серця не торкне:
Свій день і сонце втратило, труднé.
I все для нього мороком укрите.

Журбою стали довгі дні мої:
Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,
Що був би краще не стрівав її.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі