Джованні Пасколі (1855—1912)

Поезії

Скарб


Є притча, оповідана, відколи
Світ світом, про старого селянина,
Що мав лопату, невелике поле

I трьох синів. Коли прийшла кончина,
Він з ліжка мовив тихо і поволі:
«Прощайте, діти; б'є моя година;

Я вам лишаю скарб: він там, на полі».
Сказати більше батько не схотіли,
Але синам було тих слів доволі.

Помер старий. Сини щосили рили
На полі, на горбі; вночі не спали;
Розрили схили і розбили брили:

Нема. А в полі виріс небувалий
Врожай — тяжким трудам багата плата,
I батька скарб вони в своїх впізнали

Руках: була це золота лопата.




Здалека


Я чув сьогодні: ти співала — щасна?
Співала ти, твій голос був далекий,
Як жниці пісня, тиха і неясна,
Що плине по простору піль і спеки.

Далекий, так, але прийняв я зови
Його всім серцем: був це спів любови.

Але далеким був солодкий спів:
В моєму серці він плачем зотлів.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі