Мімнерм (приблизно друга половина VII ст. до н. е.)

Вірші

* * *


Гасне життя, гасне радість, коли золота Афродіта
Кине нас. Краще сконать, як перестане манить
Тайне кохання, і ліжка принади, й дарунки солодкі.
Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде
I в чоловіка, й у жінки. Коли ж наступає скорботна
Старість і люди стають рівно потворними всі —
Людське серце жорстокі турботи тоді опанують,
Навіть і сяєво дня втіхи уже не дає.
Станеш бридкий юнакам і від жінки зневажений будеш.
От яку старість важку бог посилає усім!




* * *



Ми, наче лист навесні, в пишноцвітну народжений пору,
Лист молодий, що росте рвучко під сонцем ясним,—
Юності нашої скороминущим цвітінням так саме
Тішимось ми. Ні добра знати не дано, ні зла
Нам у ті дні від богів. А вже чорні з'являються Кери:
Старості скорбний талан перша тримає в руці,
В іншої — смертний талан. I юності плід опадає,
Короткочасний, немов сяєво раннє зорі.
А вже коли проминуться щасливого розквіту роки,
Краще загинути вмить, ніж залишитися жить:
Лиха тоді в нас багато на серці. Руйнується в того
Дім, і прийдеться йому злидні жорстокі терпіть.
Інший дітей би хотів, та лишається марним бажання,—
Так він бездітним іти й мусить у темний Аїд.
Іншого мучить хвороба смертельна. Немає людини,
Котрій на долю б не дав бід незліченних Кронід.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі