|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Стріла і пісня
Я з лука стрілочку пустив. Слідив її — й не прислідив. Та й де ті очі, щоб могли Простежити політ стріли? У світ я пісеньку послав. Шукав її — не відшукав. Та й де ті очі, що збагнуть I прослідкують пісні путь? Не скоро стрілочка знайшлась: В гаю в сосну вона вп'ялась. I вийшла пісенька на яв: Її у серце друг прийняв.Сільський коваль
Густий затінює горіх Сільської кузні дах. Коваль — він дужий чоловік, Весь кузнею пропах, Залізні м'язи аж бринять У жилавих руках. Густий і чорний в нього чуб, Засмага вогнева. З тяжкої праці чесних рук Його сім'я жива. Він прямо дивиться, бо сам Собі він голова. Не затихає в нього міх I горно виграє. Весь день він молотом важким Повільно й мірно б'є. Так дзвонить паламар сільський, Як вечір настає. Спішить до школи дітвора Поглянуть на вогонь... На іскорки легкі, що мчать Одна одній вдогонь, ...Хапати, як полову, їх До трепетних долонь. На свята в церкві він сидить Серед малих синів, I дослухається весь час До пасторових слів, I тішиться, почувши там Своєї доньки спів, I голос матері йому Лунає в пісні тій, Чия душа — в раю, а прах Тут, у землі сирій. I він підхоплює сльозу В кулак могутній свій. У праці, в радості, в журбі Минає часу плив: Уранці діло розпочав, Надвечір завершив — I поринув у сон, що так Нелегко заслужив. За славний приклад, за урок Спасибі, друже мій! Хай так кується й щастя нам У кузні життьовій! Нехай звідтіль береться й гарт Всіх наших дум і дій!Раб на сумнім болоті
З неволі втікши, негр у багні На Сумнім Болоті закляк. Він ясно бачив ватри нічні I чув подекуди кінські ступні I далекий гавкіт собак. Де оситняг, очерет, і туман, I світляків рої, Де мох сосні підперізує стан, Де кедри й джгути отруйних ліан Із плямами, як у змії; Там, де й пройти ніхто б не посмів, Куди не сягнув би й зір, Де страшно дерен під ним двигтів, Він ліз поміж трав густих та кущів, Як дикий, загнаний звір. Старий, слабий, худий, як стебло, Із шрамами на виду; Знак рабства в'ївся йому в чоло, I руб'я на плечах його було Як пам'ять про глум і нужду. Раділо все живе на землі, I сонце сяяло з хмар, I скрізь мелькали білки в гіллі, I славили навіть пташки малі Свободи безцінний дар. I тільки він у путах раба, I тільки в нього цей страх, Бо впала, як Каїнова клятьба, Як ціп, на нього Доля сліпа — I втоптала його у прах!Цар Трісанку
Вісмавітра, характерник Зажбурнув царя Трісанку Просто в небо, аж до Індри, В царство вічного світанку. Та боги, спахнувши гнівом, З неба вниз його спустили, I повис він, бо підперли З двох боків дві рівні сили. Так тебе, о людське серце, Невідступністю своєю Держать сумніви й надії Поміж небом і землею.День відійшов
Вже день відійшов — і з неба Вечірня падає мла, Немовби пір'я, що вітер Висмикує з крил орла. Я бачу крізь дощ і мряку Сільські непевні вогні, I смуток мене обіймає, I тисне серце мені. I смуток, і поривання Без присмаку гіркоти, Що так подібні до туги, Як тихий дощ до сльоти. Я хочу слухати вірші — Простенькі, щирі рядки, Що спокій серцю дарують I гасять денні думки. Але не тих, не славетних, Що звикли в труби гриміть, Чий крок лунає донині У коридорах століть. Бо пісня їх — клич настійний До вічного відкоша Одвічним бідам, а в мене Спочинку прагне душа. Читай простішого барда — I спів його в вечір цей Хай ллється, як дощ із хмарки Або як сльози з очей. Поета, що в дні найтяжчі, У довгі ночі без сну Все чув у серці своєму Мелодію чарівну. Та пісня спокій поверне Душі турботній моїй, Як тихе благословення По молитві жаркій. Читай же на власний вибір Рядків злотоцінну в'язь I голосом милозвучним Їх давні рими прикрась. I музика ніч наповнить, А денні смутки мої Згорнуть шатра, немов араби, I підуть в інші краї.Псалом життю
Не жалій, співаче віщий, Що життя мине, як сон. Сон душі — це смерть; є вищий У житті твоїм закон. Глянь у суть — і сам розсудиш, Що не смерть йому вінець. «Прах єси — і прахом будеш» — Не про душу рік Творець. Не для радості й печалі Ми живем! Працюй весь час Так, щоб кожен ранок далі На дорозі бачив нас. Скільки справ! А час минає I до цвинтаря веде, I, як смертний марш, лунає В грудях серце молоде. В життьовій щоденній січі На арені світовій Будь не трусом на узбіччі, А бійцем, що рветься в бій. Вчора й Завтра — дві безодні, Що ні дна їм, ні кінця. Дій — і дій лише сьогодні! Вір у себе і в Творця! Мудрий приклад в серце взявши, Так свій шлях земний пройди, Щоб на дюнах днів назавжди Збереглись твої сліди. Ті, що їх у злу годину Заблукалий знайде брат — I розігне знову спину, I забуде біль утрат. Встань — і нумо до роботи! Будь готовий все знести, Все стерпіти, все збороти I пробитись до мети!Вальтер Фон Дер Фогельвейд
Фогельвейд, співець кохання, Як життя своє скінчив, Під собором монастирським В славнім Вюрцбургу спочив. I, скарби ченцям віддавши, Залишив їм заповіт: На гробу його щоденно Споряджать птахам обід. Він казав: «Наука в мене Тільки їхня, не чия, I за неї заплатити Після смерті хочу я». Так помер співець кохання, I хористи молоді На гробу його все птаство Годували відтоді. I щодня, зимою й літом, I з околу, й здалеки Поспішали на ті учти Піднебесні співаки. На дуби сідали темні, На кущі, на деревця, На бруківку, на могили, На скульптурний вид співця I в усіх кутках майдану Відновляли голосну Фогельвейдову, пісенну Давню Вартбурзьку війну. Утішалась на дозвіллі Галаслива їх сім'я, I лунало в кожній пісні Фогельвейдове ім'я. Та якось абат тілистий Пробурчав: «Доволі втрат! Краще хай із'їсть добавок Від постів охлялий брат». Відтоді голодне птаство З лісу, з башт, із мурів-стін Марно мчало до собору, Опівденний вчувши дзвін. I даремно криком різним З веж готичних сяк і так Мінезингери пернаті Подавали півчим знак. На гранітах монастирських Час давно всі букви стер. I, де спить поет, ми знаєм Тільки з уст людських тепер. Та не тихне над собором, Все лунає без кінця В шумі крил легенда давня Й голосне ім'я співця.Майстер
Край вогню задумавсь майстер Про таємний сором свій. Зблідлий, змучений, на славу Все ж не кидає надій. Він над постаттю Мадонни Сил не жалував своїх, Але образу святого Ухопить ніяк не міг, Кедр привезено коштовний З дальніх східних островів. Скільки він ночей безсонних Із різцем над ним провів! I тепер, упавши в розпач, Він чоло схилив у тьму, I нарешті сон глибокий Забуття приніс йому. Враз він чує клич: «О майстре! Ухопи цей дуб з огню! З головешки, що палає, Мрію вирізьби свою!» Встав, схопив з огню поліно, В воду разом занурив — I створив із нього образ, Що митця задовольнив. О художнику, поете! Давній заповіді вір: Те бери, що бачиш близько! Хай із нього й буде твір!Маяк
Скелястий мис простягся в океан,— I на кінці його, де б'ють вали, Маяк підносить велетенський стан, Стріла вогню вночі, вдень — стовп імли. I звідси видно, як кипить прибій, Як ударяє в нерухомий мур, I як валують в лютості страшній Тремтячі лиця й білі губи бур. А тільки смеркне, глянь, як віддалік В багрянці неба раптом спалахне Різкого сяйва радісний потік, Розливши світло дивне, неземне. Він не один: по всіх материках, Де мріють скелі, вісники біди, Стоять гіганти з лампами в руках Над невгамовним плюскотом води. Мов Христофор, великий богатир, Аж в океан посеред скель забрів I дивиться в його бурхливий шир, Рятуючи спізнілих моряків. I корабель, що в океан пливе Чи повертається у рідний край, Вітає радо полум'я живе, Шлючи йому то «здрастуй», то «прощай». Він виринає з темряви — й на мить Всі паруси спалахують огнем, I кожний погляд жадібно блищить, I знову гасне разом з кораблем. I згадує моряк дитячі дні, I як уперше він прощався з ним, I після довгих бід на чужині Знов зустрічав над обрієм морським. Із року в рік той самий, без одмін, Крізь непорушну темряву нічну Незгасним світочем палає він, Пильнуючи путі в далечину. I бачить він, як у погожий день Ласкають хвилі вимитий пісок I потім бурі знов із тисяч жмень Його жбурляють у раптовий змрок. Він чує над собою сплески бур, Бичі води йому стьобають стан, I вперто тисне на несхитний мур Тяжким плечем нещадний ураган. Морські птахи летять йому до скронь I, галасом виповнюючи тьму, Засліплені, падуть на той вогонь I, збезумілі, гинуть у ньому. Стоїть собі новітній Прометей, Не чуючи ні бур, ані птахів, Вогнем богів проймає тьму ночей, Привітне слово шле до моряків: «Спішіть! Плавучі створюйте мости! Не припиняйте подорож свою! Мені — вогонь незгасний берегти, Вам — гуртувать людей в одну сім'ю!»Незроблене
Як не прагнем, не б'ємось, Щоб усьому дати лад, Недовикінчене щось Залишається позад. Під вікном, поза дверми, Як настійне старченя, То з докором, то з слізьми Стереже тебе щодня. Стереже, стоїть як пень, Право стверджує своє — I все важчим кожний день Від турбот старих стає, Що, як гори снів і мрій, Понад нами зіп'ялись. Прийде час — і силі тій Ми уляжемо колись. I стоятимем, як ті Карлюки північних саг, Що віддавна на хребті Держать неба синій дах.Пересторога
Не забувайте, як сліпий Самсон, Що лева переміг, колись попав Осліплений, острижений в полон I там покірно жорна обертав, I вартовий його з тюрми, з тенет До філістимців п'яних на бенкет Привів у храм, і як плечем наліг Він на стовпи, що підпирали дах, I згинув сам, і за собою всіх Напасників своїх поверг у прах. Сліпий, убогий раб, загинув сам, А з ним і вся юрба, весь хор і храм. Такий Самсон живе й посеред нас, Острижений, сліпий... Та може й він Усі підпори зрушити в свій час, Звалить державу вільну в прах і тлін, Обрушити святиню наших прав, Щоб навіть слід її навік пропав.Карл Великий
Із данцем Ольгером стояв на башті Ломбардії властитель Дезидерій, Дививсь на північ, у хвилясту даль, За гони й гони жнив, аж до підніжжя Альп сніговерхих, звідкіля пливло Велике військо, всі шляхи до міста Заполонивши. Й мовив Дезидерій До Ольгера, що юні роки збув Заложником у Франції і знав В обличчя імператора: «Чи видно Його між військом?» Той відмовив: «Ні». Тим часом лави незліченні ближче Надходили, все множачись, аж поки Здивований озвався Дезидерій: «Напевне, серед лицарів отих Вже єсть і Карл?» I Ольгер відказав Задумливо: «О ні, так швидко він Не з'явиться!» Тоді в тяжкій турботі Спитався князь: «А що ж із нами буде, Коли надійде він ще з більшим військом?» I Ольгер відповів йому: «Тоді Великого побачиш ти в обличчя. Що ж буде з нами, я того не знаю». Тут гвардія з'явилась, паладини, Невтомні в битвах. I, уздрівши їх, Пойнятий страхом, скрикнув Дезидерій: «То, певне, вже сам Карл!» Але так само Відмовив данець: «Ні, це ще не він». Тоді засяяли в блискучих ризах Єпископи, абати, цілий причет Імперської капели, з ними й графи. I Дезидерієві світло дня Вчинилося таким страшним, як смерть, I схлипнув він, і простогнав: «Ходімо Сховаємось де-небудь під землею, Щоб нам не бачити цього лихого, Страшного ворога!» I мовив Ольгер: «Коли побачиш, як у полі хліб Від жаху затремтить і в мури міста Залізними ударять бурунами По і Тічіно, знай, що то вже Карл». I поки він казав, північний захід Загрозлива, аж темна, вкрила туча, З якої блискала гаряча зброя На стовпища міські. I був той блиск Жахливіший за тьму щонайтемнішу — I вийшов з неї Карл, залізний муж! Шолом його — залізний, рукавиці, Всі тиляги його, ручні й ножні — Із щирого заліза, як і щит. У ліву руку взяв він спис разючий, А в правій мав свій переможний меч, I кінь під ним був сильний, як залізо, I масті був залізної. I всі, Хто йшов за ним, всі воїни були Іще твердіші, аніж їхня зброя. Під тим залізом і поля, й шляхи Вгиналися, а вістря так блищали, Що жах пройшов у всі щілини міста. Єдиним поглядом те все обнявши, До князя швидко обернувся Ольгер I крикнув: «Глянь, перед тобою — той, Кого так жадібно ти виглядав!» I впав, як мертвий, князеві до ніг.До летючої хмари
Хмурий, насуплений ти, о ватагу грізних Омагів! Хмурий, як хмара летюча, що в неї ім'я ти позичив! Бачу, як гордо ти йдеш, у ковдру червону запнувшись, Містом тісним, многолюдним, як птах невідомий, що тільки Слід залишив по собі для нас на піску річковому. Що, крім сліду такого, покине й народ твій невдовзі? Як же ти ходиш по бруку, ти, звичний до зелені прерій? Дихаєш пилом, забувши про свіжий вітрець верхогір'я? Ах! Чи не марно ти міриш зневажливим поглядом лиця, Повні зневаги до тебе, і хочеш з-під каменю й цегли Гони мисливські свої відновити, тим часом як голод Тисне мільйони в Європі, що криком кричать із підвалів, Прагнучи паю свого, жадаючи поділу світу? Тож повертай до гаїв, на західні Вáбашу межі! Там ти володар і цар! Щоосені листя кленове Злотом палац твій устелить, щоліта в твої спочивальні Сосни стрункі навіватимуть пахощі хвої своєї. Там ти великий і сильний, славетний приборкувач коней! Там на величного оленя ти над Елк-Горном полюєш Понад Швидкою Водою — чи там, де Омавго в міжгір'я Рине, й зове тебе, й скаче, як той молодець Чорноногий! Га! Що за гук повстає у глибинах пустелі гірської? Може, це виклики Лисів, Ворон чи того Страховидла, Що блискавиці на ікла свої переймало, а нині, В лігво забравшись, готує Червоній Людині загибель? Згубніші в сто раз для тебе й народу твого, аніж Лиси, Згубніші, аніж Ворони, страшніші, ніж те Страховидло — Глянь! — громові кораблі, що супроти плину Міссурі Сунуться невідворотно! I ті у віддаленнях прерій Відблиски вогнищ тривожні! А вдосвіта — курява сива, Не від бізонів, о ні, не від кінських ристалищ Манданів! То — караван, то від нього рябіють Каманчів пустелі! То, як буря зі Сходу, подих Саксонців та Кельтів Бідні вігвамів димки проганяє все далі на Захід!
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
