Георгій Леонідзе

Маленький надгробок у Патардзеулі

1


Нехай би століття для мене минули,—
Не вгаснути тузі, не втихнуть журбі.
Маленький надгробок у Патардзеулі1 ,
Велику скорботу таїть він в собі!

Горбок невисокий... Місцевість убога...
Шипшина. Піски. Чагарі перелісь...
З ким чвари почати? Питатися в кого?
Тут неньчина хустка лежала колись,

Тут мати гукала на мене з одчаю,
Коли я суниці збирав на лану...
Тепер же я марно тут матір шукаю,
Матусю мою, мов дитинства весну,
Але не знайду її більш, не сягну,
Як давню весну — не знайду, не сягну.

Язик мій замовк... Раптом голос я чую,
Клич рідної хати і рідних багать.
Ні, неньчиних срібних сивин не змалюю,
Сивин отієї, що вчила співать...



2


Ти завше всміхалась, привітна і мила,
І чиста, як перший злетілий сніжок.
Ти зливою рідного слова скропила
Мене, що матусиних слухав казок.

Минувшина Картлі, і мова грузина,
І правда народна, і благо земне,
І все, чим жила і живилась дитина,
Всього пильнувала і вчила мене.

І в день, коли творчості радісні крила
Уперше торкнулися серця мого,
Ти з юного вірша мойого раділа
І пестила вкупі з Важею його.

Ти серцем солодким своїм надихаєш,
Твоя похвала мені сил додає,
Ти свіжістю тисячі весен зміцняєш,
Окрилюєш серце співуче моє!



3


Лікарня... Вже серед твоєї дороги
Спинилася смерть і путі розсікла...
Пече тебе... Просиш водиці хоч трохи
З питомого звіданого джерела...

Але джерело оте висохло нині.
Не треба про нього казати нам, ні!..
Слова твої, вимовлені в маячінні,
Вчуваються й досі, кохана, мені:

— Настала хвилина розлуки, мій сину,
А я уже жду на блаженні часи,
Коли знов до тебе нечутно прилину,
Мов промінь зорі, мов краплина роси,

Десь там, на горбку... де струмочок по схилу.
Побіля сусідів... та й прадідів теж...
Під віттям шипшини зготуєш могилу,
Могилу, в яку ти мене покладеш.

Я бачу: з господи виносять вже люди
На спомин душі хліб святий і вино...
Хай, сину, у нас по-інакшому буде —
Не плачте,— співайте... так ліпше воно...

...Маленьке, мов кетяг сухий винограду,
Зіщулилось втомлене тіло твоє.
Так сніг сповиває намореність саду,
Як смерть над тобою покровом встає...

«Яка вона добра була! —
                      всі сусіди
Говорять, зітерши сльозу крадькома.—
Хто сіяв добро,— той не згине без сліду,
Такого і смерть не здолає сама».

Ти вперше в житті, склавши руки, спочила.
Засохла городина...
                  Тоне2 схолов...
Чому згасло вогнище?
                   Нумо, до діла!
Гостей почастуєш по-нашому знов!..

О ні... Не одежа, гаптована дбало,
Тебе огортає, а зжовкла трава.
Тонкого туману хистке покривало,—
Воно, як лічакі3, тебе сповива.



4


Надгробник, торканнями місяця стертий,
Як місяць, пильнує мене в вишині.
Указує шлях непохибний, упертий
Цей камінь своїми очима мені.

Ти стежиш, матусю, за путтю моєю,
Як віршем слугую народові я.
Хай вкриється серце моє порохнею,
Якщо я зганьблю материнське ім'я!

У вірші моєму, в роботі, в сяганні
Твого молока кожна крапля кипить.
Отак, як робила і ти до остання,
Я хочу свій труд до кінця доробить.

Я вдачу твою добре знаю,— й хвилини
Без діла пробути не згодишся ти.
Клянусь, що ти стала серпанком хмарини,
Щоб висохле поле зросить з висоти!..

Квітневого дня, жалібного й сумного,
Коли ми несли материнську труну,
Пішов несподівано сніг,— і дороги
Вгорнулися в білу вогку пелену.

Посуху безсніжна зима віщувала,
Тому снігопад так порадував всіх:
«Вона,— хай раює! — сніжок нам послала!
Небіжчиця подарувала нам сніг!»

Сніжок, що упав на уста похололі,
Розтанув отак, як розтанула ти.
Від нас ти ішла, а натомість поволі
Весна наближалась буяти й цвісти.

Ридали жінки біля смертного ложа,
І серце терзалось риданням жінок.
Коли відпочить воно, змучене, зможе?
Де сплетений мною прощальний вінок?



5


Ішов за труною, і горе велике
Хитало мене, обтяжало мене.
Куди ж ти від нас віддалилась навіки?
Чи сховище маєш якесь неземне,
Чи скрилась за неба склепіння скляне?

О ні!
     Ти — в привітності рідного двору,
В гойданні акації, в шумі гілляк,
У сполохах вогнища, в квітах узору,
Ти — скрізь, де життя свій поставило знак.

Ти — в праці щоденній,
                     в роботі невпинній
Збирання плодів чи в'язання панчох,
В народженні весен,
                  в струмків дзюркотінні,
В прикметах живого життя багатьох.

І ось біля столу писемного в мене
Хіба це не ти до світанку сидиш,
Підказуєш пісню чи слово натхненне,
Щоб вірш мій звучав і вірніш, і стрункіш?

Ти з нами гордишся Вітчизни красою,
Бажаєш могуття і розквіту їй.
Хто я? Випромінений, мати, тобою,
Великого сонця промінчик малий.

Я зміг тільки відблиск од нього впіймати,
Вловив тільки іскру одну вогневу.
«Чи твій виноградник здолію зібрати?» —
Тебе я питатиму, доки живу.



6


Між пишних троянд ти прокинешся в пісні,
Пройшовши по встеленій терням путі.
Трудом ти поклялась на вірність Вітчизні,
І сивим волоссям, і слізьми в житті.

Хто ймення твоє прирече до загину?
Ти — Грузії совість, безсмертя її!
Твоєю любов'ю любім Батьківщину —
І їй не страшні хижаки й палії.

Ні, смерть, ти отут не чатуй в караулі,
Іди, бо твоїй ми не вірим клятьбі...
Маленький надгробок у Патардзеулі,—
Велику скорботу таїть він в собі...

1957

----------------
1 Патардзеулі — село в Кахетії, де був 
родовий дім поета.
2 Тоне — піч, в якій випікають хліб.
3 Лічакі — жіночий головний убор, покривало.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі