Микола Квіцинія

Гори

Кому ці гори — пустка, мертва й гола,
Для мене рідна кожна їхня риска.
Без верховин, що височать довкола,
Я б і не жив — вони моя колиска.

Все чути — горця потаємне вміння:
І сарни біг, і тура рев з надсади,
Ущелин велемовне безгоміння
І музику далеку водоспаду.

О рідні гори! Ваші краєвиди —
Для мене сила й мудрість.
            Хоч не годні
Квапливі люди міста зрозуміти
Оці контрасти: висі та безодні.

Чи мимохідь можливо надивитись
В обличчя гір,
            у профілі орлині?!
О рідні гори! Мов казковий витязь,
Несмертні ви в одвічнім часоплині.

Ви стоїте, на твердь віків зіпершись,
В задумі, і прекрасній, і глибокій.
Свої пісні приношу вам найперше,
Злітає вірш
           орлом 
               під оболоки,

Мене зростили гори, і до скону
Я їх не зраджу. Ми — навік родина.
Гір гордий син — я відданий закону,
Який у гори закохав людину.

Коли, трапляється, важливі справи
Мене до міста ненадовго кличуть,
Мов пам'яті негаснучі заграви,
Ряхтять мені вершини ці величні.

У радості, в біді, в святій роботі
Для мене кожен камінь — це опора
В краю батьків. Луни гірської хори
Життю співзвучні. Наді мною потім,
Як пам'ятник, постануть гори.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі