Христо Ботев (1849 — 1876)

Поезії

Елегія


Скажи, мій народе, ти, люду мій чесний,
Це хто тебе в рабській колисці гойдає?
Чи той, що спасителю в муках у хресних
Ребро копієм простромив по-звірячи,
Чи той, що весь час тобі хитро співає:
«Терпи, бо спасеться-бо тільки терплячий»?

Чи, може, намісник який їх,— він зветься
То сином Лойоли, то братом Іуди,—
Що брата продасть і в душі не здригнеться,
Для бідних же люті придумує муки —
Новий кірджалі? Ах, для нього ні люди,
Ні батько... всіх душить, як вловить у руки!

Це він? — ти скажи-бо. Мовчання народу!
I глухо і страшно дзвенять там кайдани.
Не чути і слів «Уперед за Свободу!»
Народ похмурнів, головою киває
На зброд в сюртуках, на той скот обраних
У рясах, що в серці їх Правди немає.

Киває народ, а з чола на могили
Кривавий піт йому ллється, все ллється.
Хреста йому в тіло живеє убили,
Іржа роз'їдає поглодані кості,
А зміїще смокче з народа й сміється,
Як смокчуть і наші й чужії гості!

А раб бідний терпить, аж пада без сили,
Ми ж час цей берем, як початок «раю» —
Відколи хомут нам, мовляв, наділи,
Відколи кайдани скували народу.
А так уже вірим в скотинячу зграю —
Яка ніби й щастя нам дасть і свободу!




Хаджі Димитрій*


Живий він, живий є! Там на Балкані
Юнак лежить, стогне, підпливши весь кров'ю.
Ох мука, під серцем в глибокій у рані!
А й сам же ще молод, при повнім здоров'ю.

В один бік рушниця упала з розгону,
А в другий бік шабля, одбита од краю.
Темніє ув óчах — аж голову клонить,
Уста — цілий всесвіт! — уста проклинають.

Лежить повстанець, а в небі палає
Сердитеє сонце. I вітер віє.
У полі — он чути — жниця співає,
А кров ще дужче тече, червоніє.

Ось саме ж жнива тут. Співайте, рабині,
I сумно і тужно! А ти, сонце,— лихо! —
Печи рабську землю! Нехай пак загине
I цей ще юнак... Та цить, серце, тихо!

Бо той не вмирає, хто з криком «свобода»
У битві поляже: його ж жаліє
Земля і небо, і звір, і природа,
Співець у пісні за нього боліє.

Удень його крильми осіняє орлиця,
I вовк йому кротко облизує рани;
Над ним і сокіл, юнаків птиця,
Як брат-охоронець, близький, жаданий.

Настане вечір — місяць засяє,
Вгорі у зорях небосхил повисне;
На горах вітер з лісом розмовляє,—
Балкан співає гайдуцьку пісню.

У білій одежі русалки виходять,
Чудових, прекрасних пісень співають,—
В зелених травах нечутно ходять,
До юнака дійдуть, тихо посідають.

Одна йому зілля приклада до рани,
Студеною друга присне водою,
А третя цілує в уста, як кохана,
А він же милується з неї, молодої!

— Скажи мені, сестро, де ж Караджата?
Та де ж і загін мій, збройна дружина?
Душа моя з тіла одійде хай свято.
Я хочу, сестро, отут і загинуть.

I плескають в руки, пливуть надземно,
Здіймаються в небо, що висне в зорях,
Летять і співають, поки ще темно,
Караджі духа шукають у горах.

Та вже он світає! А на Балкані
Юнак все лежить і кров'ю стікає,—
I вовк йому лиже лютую рану.
А сонце ще дужче згори припікає...

----------------------
* Хаджі Димитрій — повстанець. Року 1868-го він,
разом з ватажком чоти повстанців Стефаном Караджою, перейшов із Румунії
Дунай. Ботев справу Хаджі Димитрія вважав за справу таку, що, як він пише:
«зробила епоху як в історії нашої (болгарської) еміграції, так і в історії нашого
політичного та розумового відродження».




Моя молитва

               «Благословен бог наш...»


О, мій боже, правий боже!
Та не ти, що в небі граєш,
А що в серці в мене, боже,
I в душі моїй витаєш...

I не ти, кому співає
Піп, чернець і їх подоба
Та свічками обставляє
Православная худоба.

I не ти, що плоть розвинув
З бруду жінці й чоловіку,
А людину, бач, покинув,
Щоб рабом була довіку.

I не ти, хто надіває
Папам і царям корони,
А в неволю заганяє
Бідняків трудом солоним.

I не ти, раба що учиш
I молитись, і терпіти,
Аж до гроба його учиш
У надіях животіти.

I не ти, що покриваєш
І тирана, й ката-зайду,
Що сам ідолом буваєш
Для гнобителів за Правду.

А ти, боже, розум вищий,
Бог братерства, бог свободи,
День якого — в рік найближчий —
Святкуватимуть народи.

Ти вдихни усім, о боже,
Сміливість, і гнів, і силу,
Щоб боровся, хто як може,
За свою свободу милу.

Підкріпи й мене рукою,
Щоб коли раби повстануть,
Там і я на полі бою
Заслужив могилу й шану.

Серцю моєму схолонуть
Ти не дай в чужій чужині.
Хай слова ці не потонуть,
Як той звук в глухій пустині...




Дівчина до повстанців прилучилась


Попід лісом, де поляна,
Хтось у кавал** тихо грає.
Гарна дівчина Стояна
По водицю поспішає.

А їй дядина із саду
Аж викрикує досаду:
«Збожеволіла, Стояно,
Що це вибралась так рано?

Стій, удвох підем хутенько!» —
А сама ж — до її неньки,
Оганьбити, бач, Стояну,
Що побігла на поляну.

Як ізбігла стара мати
На чардак*** — о, боже правий! —
Зблідла вся — і ну ридати,
Прапор бачучи кривавий.

Там на вітрі прапор має,
Де юнацькая дружина,
I Стояна припадає
До грудей свого Дойчина.

Як Дойчин побачив зрана,
Що до нього йде кохана,—
Вибіг він по тій стежині
Й показав усій дружині:

«Гей, дружино! Хутко встаньте!
Ось іде вона — погляньте —
Пташка з гір золотокрила,
Наречена люба-мила!»

I зустрів він яснозору,
Ким душа його держалась,
Вгору вистрілив з рушниці —
Аж Стояна розсміялась.

З піснею, мов на весіллі,
Гримнула з рушниць дружина.
А Стояна ніжно-біла
Вже в обіймах у Дойчина.

Тут нещасна, бідна мати
За наругу цю неждану
Ну крізь сльози проклинати
I Дойчина, і Стояну:

— Не цвісти тобі, не жити!
Як кохать неправим чином —
Краще вже тобі зотліти
У землі з твоїм Дойчином!

Хай на тебе всі нещастя
І болячки-кервавиці,
А Дойчину замість щастя —
Вікна з гратами в'язниці!

Цей гайдук,— тебе він хоче? —
Як його на палю всадять,
Хай тобі ж і зарегоче,
Ще й русалкам, що все надять!

Збив з путі твого він брата.
Ей, ти, дочко, чи ти чула?
І тебе він дурить: матір! —
Батька й матір щоб забула.—

Від проклять отих проснувся
Сивий батько, Сонно глянув,
Вийшов він,— і сам незчувся —
Розкричався на Стояну.

Та коли впізнав Дойчина
I дочку й повстанця-сина,
Бороду свою погладив
I гукнув, мов раду радив:

— Ей, горо, ти мати мила!
Стільки років нас таїла —
I мене, старого, й хлопців,
Бравих юнаків, молодців!

Бережи ж, горо, ці діти!
Поки й сонцю в світ глядіти.
Поки пташка тут співає,—
Хай цей прапор вічно має!
------------------------

**Кавал — дудка, народний музичний інструмент у болгар.
***Чардак — відкрита з одного боку галерея у верхньому
поверсі дому.




Боротьба


В тузі, в неволі юність минає,
Кров в моїх жилах гірко бурхає,
Погляд похмурий, розум не бачить —
Зло чи добро мені в світі віддячить.
Спогади важко на душу лягають
В пам'яті злобній весь час виринають,
В грудях любові ні тої краплини —
Сон без надії, сон домовини.
Совість покажеш — прозвуть божевільним.
Дурням же слава, їм кадять, як сильним:
Він, бач, багатий, весь час не з простими.
Скільки він бідних замучив живими!
Що йому сироти, що йому діти!
В церкві він молиться — теж щоб дурити,
Молиться, хреститься, богу клянеться:
Бідних, аякже, люблю, як ведеться.
Лютий, бездушний громади мучитель!
Піп перед ним — робить шани ознаки,
Шапку скидає заляканий вчитель,
Ну, а в газетах напишуть писаки:
Страх перед богом — початок начала
Всякої мудрості... Так це казала
Зграя вовків у тій шкурі овечій,—
Лож на основі на цій же — всі речі
Тільки тобі хай, а розум людини
Треба скувать ланцюгами твердими!
Ось Соломон — був тираном розпутним,
В рай же попав він з вітром попутним.
Що говорив він — правдиве? неложнє?
Дурням казав він пустопорожнє.
В світі ще й зараз пересторога:
«Пута й канчук — від царя і від бога».

Брехні попівські! Ми знаєм: одвічно
Розум і совість тож борються з ними.
В муках вмирали борці героїчно,—
Трудно боротись з думками старими!
Люди в ярмі — і голодні, і босі
(Зло і тиранство в пошані ще й досі)
Руку важкую залізну цілують,
Чорній брехні надають вони віри.
Гнися, молись,— це вони все так учать,
Хай хоч і шкуру здеруть з тебе звірі,
Кров з тебе гади вип'ють, замучать,—
Тільки на бога одного й надійся:
«Боже, помилуй, я грішник, я знаю».
Кланяйся, лобом об землю бийся,
Бог тобі скаже — люблю, то й караю!..
Так уже йдеться! Земля — пустиня,
Царством брехні та рабства прибита.
День, чи то ніч — все ти раб і рабиня,
З віка у вік та ж доріженька бита.
В царстві ж у тому, де все безсердечне,
В царстві розпусти, підлоти і бруду,
В царстві скорботи — зло безконечне!
Буря ось гряне! З очей геть полуду!
Скоро підлоті вже край, кінець...
Скоро гукнем ми: Хліб чи свинець!»




На смерть Василя Левського


О, мати моя, батьківщино люба,
Чого так сумно, так смутно ти плачеш?
I ти, вороне, пташе нещасний,
Над гробом чиїм так грізно крячеш?

Ох, знаю, знаю, ти плачеш, мати,
Того, що доля у тебе рабині,
Того, що твій голос священний, мати,—
Слабий, безпорадний, як голос в пустині,

Плач! На околиці Софії-града
Шибениця стирчить зчорніла,
I твій, єдиний твій син, Болгаріє,
Звисає з неї, як страшна сила.

Ворон кряче грізно. Терпіти!
Вовки виють за болотом звірячим.
Діди моляться богу. Чим жити!
Жінки плачуть — ой, жити нема чим...

I котиться в поле перекотиполе,
А зимові завірюхи кружляють, співають:
I плачі без надії, люта ж ти доле,
На серце скорботу одну навівають.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі