|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
І
Щоками ще її вчуваю віддих: Як статися могло, що дні недавні Пропали в далях, мороком повитих? Цього ніхто не втямив до пуття, Це все застрашно, й скарги тут — безправні, Що все просковзує без вороття. Що «я» моє, не втримане нічим, Покинуло старе єство — дитя — І стало псом зловісно-мовчазним. Що був я вже в минувшині тьмяний, І предки, вкриті саваном благим, Близькі мені, неначе волос мій, Одне зі мною, наче волос мій...ІI
О часе, часе! В синь морську навпроти Вдивляємось — і чуєм смерть тоді, Врочисто й легко, зовсім без скорботи. Отак дівчатка, мерзнучи, в біді. Очима величезними довкола Німотний вечір міряють, бліді. І знають: з них життя втіка спроквола В дерева й трави, а допоки ще Воно їм жевріє, квітчають чола, Немов свята, з якої кров тече...IIІ
Ми з тих тканин, що й сновидіння, ткані, І очі розкриваються у них, Мов у дітей під вишнями в смерканні, Коли від крон блідаво-злотний біг Диск місяця вершить через блакить. ...Так, не інакша з'ява снів людських! Вони живуть дитям, чий сміх дзвенить, — Всі їхні вознесіння і загини — Не менш значні, як диск з-за верховіть. Снуванню їх досяжні всі глибини Мов духів руки, взятих у полон, Живуть вони всередині людини. Три суть одне: людина, річ і сон.ІV
Бува, жінки, не пещені донині, В снах — мов дівчатка — постають навпроти, Їх погляди зворушливо дитинні, Немов пліч-о-пліч дальній шлях бороти Їм з нами довелося на смерканні — Як верховіття стогнуть од дрімоти. Кружляють пахощі й привиддя тьмяні. І попри стежку, що в забезвість пада, Стави яскрять в німотному зітханні — Немов жадань казковії свічада, Й на рух повітря, й на слова зачуті, Й на лиск, що розсіва світил громада, Посестри-душі в прочуття осмуті Тремтять: в нім траур і тріумфу прорість. В Життя великого сокритій суті Воно вбачає Велич і Суворість...
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
