Ернест Хемінгуей (1899—1961)

За річкою, в затінку дерев

Розділ І

Вони вирушили ще за дві години до світанку, і спочатку не доводилося ламати кригу в каналі, бо попереду пливли інші човни. В кожному човні, невидимий у темряві, стояв на кормі весляр з довгим веслом; чути було тільки плюскіт води. Мисливець сидів на стільчику, прилаштованому до скриньки з харчами та патронами; рушниці — дві, а то й більше — були сперті на купу дерев'яних вабців. У кожному човні везли мішок з однією-двома підсадними качками, і в кожному човні сидів собака; собаки здригалися й кидались, зачувши лопотіння крил у повітрі.

Чотири човни попрямували головним каналом на північ, до великої лагуни. П'ятий звернув у бічний канал. Урешті й шостий човен повернув на південь, у неглибоку лагуну, вкриту суцільною кригою.

Вночі раптом ударив мороз без вітру і міцно скував воду. Лід пружно вгинався під натиском весла, потім різко й лунко тріскався, наче скляна шибка, але човен посувався вперед дуже поволі.

— Дайте-но весло! — сказав мисливець у шостому човні.

Він підвівся і розставив ноги, щоб твердіше стояти. Над головою лопотіли крильми качки, а в човні шаленів собака. З півночі долинав тріск криги, яку ламали інші човни.

— Обережніше,— попередив весляр з корми. — Не перекиньте човна.

— Я вмію, — відказав мисливець.

Він узяв з рук човняра довге весло і перевернув його лопаттю догори. Потім нахилився вперед і пробив держаком кригу. Держак уперся в тверде неглибоке дно. Мисливець наліг на лопать весла, тримаючи його обома руками, потяг на себе, потім відштовхнувся так, що весло опинилось поруч із кормою, а човен посунувся вперед, ламаючи кригу. Крига тріскалась, неначе дзеркальне скло, і човняр на кормі пропихав човен в утворений прохід.

Трохи перегодя мисливець — тепло вдягнений, він уже впрів від важкої роботи — спитав човняра:

— А де ж наша бочка?

— Ліворуч. Посеред сусідньої затоки.

— То, може, пора звертати?

— Про мене.

— Що це за балачка — «про мене»? Ви ж повинні знати, яка тут глибина. Вистачить, щоб наш човен пройшов?

— Вода спала... Хто його знає?

— Треба поспішати, а то й розвидниться. Човняр мовчав.

«От лобуряка,— подумав мисливець,— Дарма, допливемо. Ми пропливли вже дві третини, та як тобі ліньки розбивати лід, щоб можна було підбирати качок, то це вже паскудство».

— Моторніш, телепню! — сказав він по-англійському.

— Що? — перепитав човняр по-італійському.

— Кажу, що треба поспішати. Скоро вже розвидниться. I справді, вже розвиднилось, коли вони дісталися до великої дубової бочки, вкопаної в дно лагуни. Бочку оточував положистий земляний вал, обсаджений осокою й рогозом; мисливець обережно ступив туди й почув, як під ногами з хрускотом ламаються мерзлі стеблини. Човняр дістав із човна стільчик зі скринькою для патронів і передав мисливцеві; той нахилився й поставив його на дно бочки.

Мисливець — у високих чоботях та в старій військовій куртці з нашивкою на лівому рукаві (ніхто не знав, що та нашивка означає) і зі світлими цятками від зірочок на погонах — заліз у бочку, і човняр подав йому обидві рушниці.

Обіперши рушниці об клепки бочки, мисливець почепив другий патронташ між ними на два гачки, забиті для цього, а тоді прихилив рушниці з обох боків до патронташа.

— Вода є? — спитав мисливець човняра.

— Нема,— відказав той.

— А з лагуни можна пити?

— Ні. Захворієте.

Мисливець утомився, ламаючи кригу, йому хотілося пити, і він почав був сердитись, але стримався.

— Може, допомогти вам ламати кригу і ставити вабці?

— Не треба,— відповів човняр і люто попхав човен на кригу. Човен рушив, а крига лунко затріщала. Човняр почав гатити по ній веслом, а потім заходився шпурляти на всі боки вабці. «Що це на нього найшло? — подумав мисливець.— Ото лобуряка. Всю дорогу я працював, як віл, а він ледь-ледь веслом ворушив. Чого він казиться? Йому ж за це заплачено!»

Він приладнав стільчик так, щоб можна було повертатися на всі боки, розпечатав пачку патронів і переклав їх у кишені, потім розпечатав ще одну й залишив напохваті, в патронташі, Перед ним у сірому світлі світанку простягалась ніби скляна поверхня лагуни, на ній чорнів човен, а в ньому стояв високий кремезний човняр, бив веслом по кризі й кидав у воду вабці, немовби хотів швидше спекатися чогось гидкого.

Розвиднилось, і мисливець побачив низеньку смужку недалекої коси по той бік лагуни. Він здав, що за косою стоять ще дві бочки, потім знову тягнеться болото, а ще далі — відкрите море. Зарядивши обидві рушниці, він прикинув на око відстань до човняра, що ставив вабці.

Ззаду почувся шурхіт крил. Мисливець нахилився, схопив рушницю з правого боку, підвівся і приготувався стріляти по двох качках, які гальмуючи крильми, падали темними цятками на тлі сірого неба прямо на вабці.

Пригнувши голову, він неквапно повів рушницею і вистрелив, а потім, не дивлячись, влучив чи ні, плавним рухом підніс рушницю, цілячись трохи вище й ліворуч від другої качки, і, натиснувши курок, побачив, як вона, склавши крила, шугнула вниз на розбиту кригу, між вабці. Глянувши трохи праворуч, він угледів і першу качку — чорну цятку там же, на кризі. Він знав, що цілився як треба і в першу качку, беручи далеко праворуч від човна, та й у другу теж брав вище й ліворуч і чекав, поки качка вище злетить, тож був певен, що в човен не влучить. Добрячий дуплет — акуратний і точний, безпечний для човна, і мисливець почував велике задоволення, заряджаючи знов рушницю.

— Гей, ви! — гукнув човняр. — Чого гатите в човен? «А чорти б тебе вхопили!» — вилаявся сам до себе мисливець.

— Кидайте свої вабці! — гукнув він човняреві.— Та не баріться! А я поки що не стрілятиму — хіба що просто вгору.

Човняр щось буркнув.

«Не розумію, — подумав мисливець.— Він же знає мисливські порядки. I знає, що я дорогою працював не менше за нього, коли не більше. Ніколи я ще не стріляв качок так точно і обережно. Чого ж він казиться? Адже я навіть запропонував йому разом розставляти вабці. Хай йому біс!»

А човняр люто гатив веслом по кризі та кидав вабці, і в кожному його русі була ненависть.

«Ні, я не дам йому спаскудити мені ранок,— казав собі мисливець.— Коли сонце не розтопить криги, багато не настріляєш. Ну, може, кілька качок — і не дам я йому зіпсувати собі полювання! Хтозна, скільки разів ще лишилося мені полювати — не дам я зіпсувати собі цей день!»

Він подивився, як жевріє небо за довгою косою, потім обернувся в бочці й глянув на замерзлу лагуну, на болото й на снігові вершини вдалині. Підгір'їв з бочки не було видно, і верхів'я підносилися просто з рівнини. А ось і вітер дмухнув йому в лице. Він знав, що, як зійде сонце, повіє вітер, який неодмінно сполохає качок і прижене їх з моря.

Човняр скінчив розкидати вабці. Вони плавали двома купками: одна — попереду й трохи ліворуч від бочки в тому боці, де мало зійти сонце, а друга — праворуч від мисливця. Потім він кинув за борт підсадну качку зі шворкою й тягарцем; качка одразу почала пірнати, то занурюючи, то підводячи голову і хлюпаючи водою собі на спину.

— А може, ще трохи оббити кригу? — гукнув мисливець до човняра.— Дуже мало місця — качки не сядуть.

Човняр не відповів, але загепав веслом по обламаних краях криги. Він знав, що обламувати кригу більше не треба. Та мисливець не знав цього і думав: «Що це в біса з ним коїться? Не дам зіпсувати мені полювання. Не дам, і край! Тепер кожний постріл, може, останній для мене, і я не дозволю якомусь там сучому синові псувати мені полювання! Спокійна, хлопче, не треба сердитись»,— умовляв він себе.

Розділ ІІ

Та він уже не хлопець. Йому п'ятдесят років, і він полковник піхотних військ Сполучених Штатів. I, щоб пройти медичний огляд за день до поїздки на полювання в Венецію, він проковтнув стільки нітрогліцерину, скільки було треба для того, щоб... він і сам добре не знав, для чого; для того, щоб пройти огляд, казав він собі.

Лікар вислухав його з недовірою. Але, змірявши двічі тиск, все ж таки записав цифри у картку.

— Розумієте, Діку,— сказав він.— Це може вам завадити; при підвищеному внутрішньоочному та внутрішньочерепному тиску це дуже шкідливо.

— Не розумію, — сказав мисливець, який лише намірявся стати мисливцем, а поки що з генерала став полковником піхотних військ Сполучених Штатів.

— Я ж знаю вас дуже давно, полковнику. Чи, може, це мені тільки здається, що я знаю вас давно?

— Ні, не здається,— сказав полковник.

— Щось ми обидва заспівали сумної, — промовив лікар.— Тільки глядіть, не вдартеся об щось тверде та пильнуйте, щоб на вас не впала іскра, коли вже так напхалися нітрогліцерином. Не завадило б начепити на вас знак, як на цистерну з бензином.

— А з кардіограмою у мене все гаразд? — спитав полковник.

— Кардіограма у вас чудова, полковнику! Не гірша, ніж у двадцятип'ятирічного, ба навіть дев'ятнадцятирічного юнака!

— То чого ж ви чіпляєтесь? — спитав полковник.

Від великої дози нітрогліцерину його трохи нудило; йому хотілося, щоб огляд швидше закінчився. Йому хотілося швидше лягти й випити соди. «Я міг би скласти інструкцію із тактики оборони для взводу з високим тиском,— подумав він,— Шкода, що не можна йому цього сказати. А чом би и не признатись і не попросити ласки в суду? Не зможеш, — сказав він собі.— Усе повторюватимеш, що не винен».

— Скільки разів вас поранило в голову? — спитав лікар.

— Ви ж знаєте, — відповів полковник. — У карточці все записано.

— А скільки разів вам перепало по голові?

— О господи! — Потім він запитав: — Ви питаєте офіційно чи як мій приватний лікар?

— Як ваш приватний лікар. А ви думали, що я хочу підкласти вам свиню?

— Ні, Весе. Пробачте. А що вас, власне, цікавить?

— Скільки у вас було контузій.

— Серйозних?

— Ну, таких, коли ви непритомніли або потім нічого не пам'ятали.

— Та, мабуть, із десять,— відповів полковник. — Як рахувати й падіння з коня. А легших три.

— Ох, старе луб'я,— сказав лікар.— Вибачте, пане полковнику,— додав він.

— Мені можна йти? — спитав полковник.

— Так, пане полковнику. У вас усе гаразд.

— Дякую. Ви не хочете поїхати зі мною постріляти качок на болоті у гирлі Тальяменто? Чудові місця. Там маєток славних італійських хлопців — я познайомився з ними в Кортіні.

— Це те болото, де повно лисух?

— Ні, в тих місцях полюють на справжніх качок. Хлопці дуже славні. I полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками.

— Я був хлопчаком у двадцять дев'ятому й тридцятому

— Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас.

— Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті.

— Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті.

— Ви це серйозно, полковнику?

— Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте.

— Із здоров'ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію.

— Дарма! — сказав полковник.— Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною.

— Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте.

— А хіба є такі ліки?

— Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують.

— Ну й хай собі придумують, — сказав полковник.

— Оце розумна мова, пане полковнику.

— Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною?

— З мене досить качок у ресторані «Лоншан» на Медісон-авеню,— відказав лікар.— Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони.

— Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите.

— I не хочу тямити, — відповів лікар. — А зі здоров'ям у вас усе гаразд, пане полковнику.

— Дякую,— сказав полковник і вийшов.

Розділ III

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності.

«Тепер вони якісь не такі,— думав він.— Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв,— це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно,— канаву. Чимбільше канав».

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі — все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена,— показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники.

— Подумати лишень, — сказав шофер. — У них де не побачиш який міст чи станцію — кругом аж на півмилі самі руїни.

— Звідси мораль, — відповів полковник,— не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту.

— Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль,— сказав шофер.

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками.

— Коли літають важкі бомбардувальники — інша мораль: відступи на цілу милю,— сказав шофер,— Правда, пане полковнику?

— А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, — додав полковник. — Посигнальте-но велосипедистові!

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитися, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно.

— Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого — як ви його назвали?

— Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. I навіть Мікеланджело.

— Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику?

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. «Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду,— думав полковник.— Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості».

— Малярів? — перепитав він. — Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато.

— Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику.

— Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. I ніхто до тебе не чіпляється.

— Авжеж, пане полковнику,— погодився Джексон.— А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції.

— Уффіці чи Пітті?

— А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini¹, і чим менше у них їжі, тим більше bambini а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі цї малярі, що малювали самих мадонн... всі вони тільки й думали про bambini... не знаю, чи зрозумієте ви мене...

— Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети.

— Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку?

— Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше.

— Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна.

— У вас є й інші погляди на мистецтво?

— Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini, Але чого б мені хотілося,— то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни.

— Тіціан родом з тих країв,— мовив полковник. — Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ.

— Те місце чогось варте, пане полковнику?

— Не дуже.

— Ну що ж, коли він малював оті гори, — а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі...

— Campanili, — сказав полковник.— Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці.

— Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини...

— Він чудово малював жінок,— сказав полковник.

— Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки,— відповів шофер.— Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить.

— Ви могли б подарувати картину вашому музею.

— Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта,— його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого.

— Бачите campanile по той бік рівнини? — спитав полковник.— Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом.

— Ви й тут воювали, пане полковнику?

— Так,— відповів полковник.

— А в кого був тоді Трієст?

— У німців. Тобто у австрійців.

— А ми його в них відібрали?

— Лише потім, коли скінчилась війна.

— А чиї були Флоренція і Рим?

— Наші.

— Ну, то ви ще дешево відбулися.

— «Пане полковнику»,— лагідно додав полковник.

— Пробачте, пане полковнику,— похопився шофер.— Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику.

— Я бачив у вас нашивку.

— Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас.

— Вірю,— сказав полковник. — Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне.

— Ну, з мене досить і одного, пане полковнику.

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. «Воно таке квітуче,— думав полковник.— А от Фоссальта, трохи вище по річці, — така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, — подумав він.— Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога». Він пригадав, як почалася атака,— від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа.

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти — тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи вівці вискубли траву, і западина стала схожою на виїмку для гри в гольф. Каламутно-синя вода текла поволі, береги заросли очеретом; навколо не видно було ні душі, і полковник присів навпочіпки і, розглядаючи протилежний берег, — тоді не можна було й носа вистромити,— справив потребу на тому самому місці, де, як він гадав, його тяжко поранило тридцять років тому.

— Нікчемне звершення,— мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами,— зате моє власне.

Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти.

— А тепер добудую пам'ятник,— сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складаного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном.

— Двадцять років по п'ятсот лір за Medaglia d’Argento al Valore Militare². За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль «За відмінну службу» не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені.

«Чудово, — подумав він. — Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам'ятник! У ньому є все — родючість, гроші, кров і залізо. Чим не держава? А де родюча земля, де гроші, кров і залізо — там батьківщина. Але потрібне ще вугілля. Треба дістати трохи вугілля».

Потім він глянув на заново відбудований білий будинок на тому боці, який тоді лежав у руїнах, і плюнув у річку. Він стояв далеко від води, і доплюнути було важко.

— Я ніяк не міг сплюнути тієї ночі й ще довго по тому, — сказав він. — А тепер я хвацько плюю, як на людину, що не жує гумки.

Він поволі пішов до машини. Шофер спав.

— Вставай-но, синку, — сказав він.— Повертай та їдьмо он тією дорогою на Тревізо. Тут карта вже не потрібна. Я покажу тобі, де звернути.

Розділ IV

Тепер, на шляху до Венеції, він тримав себе в руках і намагався не думати про те, як тягне його туди, а великий б'юїк тим часом проминув останні будівлі Сан-Дони і в'їхав на міст через П’яве.

Вони переїхали міст і опинилися на італійському боці річки; він знову побачив стару низинну дорогу. Вона бігла одноманітно, як завжди понад річкою. Та око його розрізняло старі окопи. Обабіч рівного гладенького шосе, по якому вони тепер мчали, текли обсаджені вербами канали; колись у них плавали трупи. Наступ закінчився жахливою бойнею, сонце страшенно пекло, і, щоб очистити прибережні позиції та дорогу, хтось наказав поскидати трупи в канали. На лихо, у пониззі річки ще стояли австрійці, і шлюзи були на замку.

Вода майже не рухалась, і мертві — їхні й наші — надовго загатили канали, плаваючи горілиць чи лицем донизу, пухнучи й роздуваючись, наче барила. Врешті, коли все трохи налагодилось, робочі команди почали виловлювати ночами трупи й ховати їх край дороги. Полковник поглянув, чи не буяє де пишна зелень на узбіччі, але нічого не помітив. А в каналах плавали качки та гуси, і береги вздовж усієї дороги обліпили рибалки.

«Та їх же потім повикопували, — подумав полковник, — і поховали на великому ossario³поблизу Нервеси».

— Ми воювали тут, коли я був іще хлопчиськом, — сказав полковник шоферові.

— З біса рівна місцевість, — відповів шофер,— воювати тут кепсько. Ви боронили цю річку?

— Так, — сказав полковник. — Боронили, втрачали її і знову брали.

— Куди не глянь — навіть горбочка маленького не видно.

— Отож-бо й воно, — сказав полковник.— Тільки горбочки такі малесенькі, що їх ледве видно, та ще рівчаки, будинки, укоси на березі каналу, живоплоти — і більш нічого. Неначе в Нормандії, тільки тут іще рівніш. Мабуть, так воювали в Голландії.

— Цій річці далеко до Рапідо.

— Тоді це була непогана річка.,— сказав полковник. — Поки не понабудовували всіх оцих електростанцій, вона була повновода у верхів'ях. А коли мілішала, в гальці відкривалися ковбані, глибокі й підступні. Було там одне місце — Граве-де-Пападополі,— справжнісінька пастка.

Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, і тому замовк. «На війну кожен дивиться по-своєму,— подумав він.— Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх, готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань».

— Що ви робили перед війною, Джексоне? — спитав полковник.

— Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг.

— Хочете вернутися туди?

— Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, — сказав шофер. — Ми втратили все, що вклали туди.

— Погане діло,— сказав полковник.

— Ще б пак не погане, хай йому чорт, — відказав водій і додав: — Пане полковнику.

Полковник глянув на дорогу.

Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися.

— Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, — сказав він шоферові.

— А ви певні, що наша машина пройде низиною?

— Побачимо, — сказав полковник. — Чому ні, адже дощів не було вже три тижні.

— Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом.

— Якщо загрузнемо, витягнуть волами.

— Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику.

— А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна.

— Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом,— сказав шофер.

— Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь.

Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини.

— Справжнісінький бульвар,— сказав він.— Можете не боятися.

— Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина.

— Авжеж,— сказав полковник.— Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?

— Ні, пане полковнику. Але ж одне діло — джип, а зовсім інше — машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. I раму можна пошкодити.

— В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.

— А ми й далі поїдемо цією машиною?

— Не знаю. Побачимо.

— Подумайте про крила, пане полковнику.

— Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.

— Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною по шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.

— Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.

— Я й не хвилююсь, пане полковнику.

— От і гаразд,— сказав полковник.

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, що промайнуло за купою темних дерев,— велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.

«Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? — подумав полковник.— Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній повільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. I койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,— сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима».

— Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?

— Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі, — потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.

— Ви любите койотів?

— Я люблю слухати їх ночами.

— Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.

— Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.

— То в каналі Сіле,— сказав полковник. — Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.

— В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса.

— То, може, пополюєте там, куди ми їдемо?

— Мабуть, що ні. Краще відлежусь трохи. У мене є спальний мішок. Завтра ж неділя.

— Та знаю, — сказав полковник.— Спочивайте собі до полудня.

— У мене є й порошок від блощиць. Хоч раз висплюся як слід.

— Порошок навряд чи знадобиться, — сказав полковник. — А консервів не прихопили? Їжа там буде суто італійська.

— Авжеж, прихопив кілька бляшанок. Ще й іншим вистачить.

— От і добре, — сказав полковник.

Тепер він дивився вперед: дорога, що бігла уздовж каналу, мала знову вийти на шосе. Він знав, що такого ясного дня з роздоріжжя все буде видно. На болотах, бурих, як і болота взимку в гирлі Міссісіпі, довкола Пайлоттауна, рвучкий північний вітер гнув додолу очерет, а вдалині бовваніла квадратна вежа церкви в Торчелло й висока campanile на Бурано. Море було сірувато-синє, і він налічив аж дванадцять вітрильників, що пливли за вітром до Венеції.

«Треба зачекати, поки переїдемо міст через Дезе під Ногерою, — сказав він собі.— Звідти все видно як на долоні. Подумати лишень — цілу зиму ми обороняли підступи до міста тут, на каналі, і ні разу не бачили його самого. Якось я був у тилу, поблизу Ногери, день видався тоді теж холодний і ясний, і я вперше побачив його по той бік затоки. Але так і не потрапив туди. I все одно воно моє: я бився за нього зеленим хлопчиськом, а тепер, коли мені стукнуло п'ятдесят, вони знають, що я тут воював, і я для них жаданий гість.

Гадаєш, того ти для них жаданий гість? — спитав він себе.

Можливо, — подумав він. — А може, тому, що я штабне начальство з армії переможців... Та, мабуть, ні. Адже тут не Франція.

Там ти б'єшся за місто, яке ти любиш, і весь час тремтиш, щоб чого не пошкодити в ньому, а потім, коли ти маєш у голові хоч якийсь глузд, то й поткнутися туди не наважишся, бо одразу ж наразишся на якогось вояку, котрий не простив тобі, що ти воював за це місто. Vive la France et les pommes de terre frites. Liberté, Venalité, et Stupidité⁴. Дивовижна clarté⁵ французької військової думки! Вони не мали жодного військового мислителя з часів дю Піка. Та й той був таким самим горопахою полковником, як і я. Манжен, Мажіно і Гамлен. Вибирайте, панове! Три школи військової думки. Перша: я дам йому по носі. Друга: сховаюся за цю штуковину, хоч вона мені й лівого флангу не прикриває. Третя: сховаю голову в пісок, наче страус, і покладуся на могутність Франції, а потім накиваю п'ятами. Накивати п'ятами — це ще делікатно сказано. А втім, — подумав він,— не слід занадто спрощувати, це несправедливо. Згадай чудових хлопців з руху Опору, згадай Фоша — він же і воював, і армію згуртовував; згадай, як стійко трималися люди. Згадай добрих друзів і пом'яни загиблих. Ще раз згадай багато дечого, найближчих друзів і найкращих людей, яких ти знав. Не вдавайся в тугу й не глузуй. Нічого скидати все на солдатське ремесло. Годі,— сказав він собі.— Адже ти їдеш розважатись».

— Джексоне,— озвався він,— вам тут подобається?

— Так, пане полковнику.

— Чудово. Зараз ми під'їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко.

«Чого він присікався до мене,— думав шофер.— Усе бундючиться! Ще б пак! Був колись велике цабе. Добрий генерал генералом і зостанеться. А цього, видно, так змолотили, що й памороки забило».

— Ну ось, погляньте, Джексоне,— сказав полковник.— Поставте машину на узбіччі та подивімося звідси.

Полковник і шофер перейшли через дорогу і поглянули на той бік лагуни,— воду шмагав рвучкий, холодний вітер, і обриси будівель у прозорому повітрі здавались чіткими, ніби накресленими.

— Ото прямо — Торчелло, — показав полковник. — Там жили люди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію. Полковник спитав:

— Вам не набридло, Джексоне?

— Ні, ні, пане полковнику. Я ще ніколи не чув про тих, хто заснував Венецію.

— То були люди з Торчелло. Дужі, витривалі хлопці, що мали великий смак. Вони прийшли з невеличкого села Каорле, ген там, на узбережжі, а після навали вестготів до них збігся весь люд із навколишніх міст і сіл. Один чоловік, що возив зброю до Александрії, знайшов там тіло святого Марка і вивіз його, сховавши під свинячими окостами. Він теж був з Торчелло. Отож він привіз тіло до Венеції, і тепер святий Марк — їхній заступник; вони збудували йому собор. Та на той час вони вже торгували з далекими східними країнами, і архітектура в них стала, на мій погляд, надто візантійською. Ніколи не будували вони краще, ніж на початку, в Торчелло. Ось воно, Торчелло.

— А площа Святого Марка — це там, де сила голубів і де стоїть отой величезний собор, схожий на розкішний кінотеатр?

— Атож. Ви маєте слушність, Джексоне. Усе залежить від того, як подивитись на ту чи іншу річ. А тепер погляньте ген-ген за Торчелло — бачите оту гарну campanile, на Бурано? Вона нахилилася майже так само, як Пізанська вежа. Бурано — густозаселений острівець, жінки там плетуть чудові мережива, а чоловіки роблять bambini; вдень вони працюють на скляних заводах он на тому острівці, поблизу іншої campanile; це Мурано. Вдень вони роблять чудовий скляний посуд для багатіїв усього світу, а потім вертаються додому маленьким vaporetto⁶ і роблять bambini. Одначе не всі щоночі сплять із жінками. Вночі ще полюють на качок, ген на тих болотах, за лагуною; вони полюють на плоскодонках, з довгими рушницями. В місячну ніч постріли чути до самого ранку. Він замовк на мить.

— А там, за Мурано,— Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.

— Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.

— Гаразд, — сказав полковник.— Рушаймо.

Розділ V

Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П'яве створили природну перешкоду.

Якщо утримуєш старе річище П'яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника — він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар'єру — боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.

«Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми вбивали австрійців, які ледве брели болотом — вода сягала їм аж до пояса,— тримаючи гвинтівки над головою.

Не знаю, що б ми робили,— часто думав полковник, тоді ще лейтенант, — якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.

Коли б ми втратили старе річище П'яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога,— думав полковник, — з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно».

Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.

Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти — у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, — навчав дивитися в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина, то вони стали добрими стрільцями.

Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити — і то швиденько, — скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило — всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче — на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. «Отоді, — думав він, — я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато».

Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини — і він. у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не треба було запивати таблетки водою,— то тільки тоді, вісімнадцятого року, в нього пересихало в роті. Потім він спитав:

— Як справи, Джексоне?

— Чудово, пане полковнику.

— Зверніть ліворуч біля роздоріжжя на Местре — побачимо човни на каналі, та й рух там трохи менший.

— Слухаю, пане полковнику,— сказав шофер. — А ви покажете мені роздоріжжя?

— Атож,— відповів полковник.

Вони швидко наближались до Местре, і знов його охопило таке почуття, як того дня, коли він уперше під'їздив до Нью-Йорка, а місто аж сяяло усе — біле і гарне. Тоді там іще не було такого диму. «Ми під'їжджаємо до мого міста,— думав він.— Боже, яке воно прекрасне!»

Звернувши ліворуч, вони поїхали вздовж каналу, де стояли припнуті до берега рибальські човни; полковникові любо було дивитися на брунатні сітки, і на плетені сажалки, і на вишукані обриси човнів. Ні, мальовничими їх не назвеш. Мальовничість — то ніщо. Вони просто з біса гарні.

Машина проминула довгу низку човнів у каналі, що поволі плинув з Бренти, і полковник згадав берег у Бренті, де стоять розкішні вілли, з моріжками й садками, з платанами й кипарисами. «Хай би мене отам і поховали,— думав полковник.— Я ж знаю й люблю ті місця. Та, мабуть, нічого не вийде. А може, й вийшло б. Невже не знайдеться нікого, хто б дозволив поховати мене на своїй землі? Спитаю в Альберто. Ні, не треба, а то ще подумає, що я скиглій».

Він давно вже перебирав у думці ті гарні місця, де б йому хотілося спочити, ті краї, часточкою яких хотів би стати. «Смердітимеш і розкладатимешся не так уже й довго, зате зробишся ніби якимсь добривом, навіть кістки не пропадуть марно. Хотілося б лежати десь у далекому куточку садиби, щоб звідти видно було чепурний старий будинок та великі крислаті дерева. Не думаю, щоб це дуже заважало мешканцям. Я б змішався з тією землею, де вечорами граються діти, а вранці ще, може, навчають коней перестрибувати перешкоди,— копита глухо гупають по дерну, а в ставку скидається форель, полюючи на мушву».

Від Местре вони їхали брукованою дорогою повз потворні заводи Бреда, що були достоту схожі на заводи Геммонда у штаті Індіана.

— А що тут роблять, пане полковнику? — запитав Джексон.

— В Мілані ця фірма будує паровози,— відповів полковник.— А тут виготовляють усілякі вироби з металу, всього потроху.

Звідси відкривався не такий гарний краєвид на Венецію, тому полковник не любив цієї дороги; зате вона була набагато коротша і можна було подивитися на канали та бакени.

— Це місто само себе годує,— сказав він Джексонові.— Колись Венеція була володаркою морів, народ тут затятий, не боїться ні бога, ні чорта, такого ніде більше не зустрінеш. Люди тут увічливі, але Венеція, як придивитися пильніше,— місто затятіше, ніж Шайєнн.

— Я б не сказав, що Шайєнн затятий.

— Навіть Каспер не зрівняється з ним.

— Ви вважаєте, пане полковнику, що Каспер теж затятий?

— Це нафтове місто. Славне місто.

— Так. Але я б не сказав, що воно затяте, пане полковнику. I раніш ніколи не було таке.

— Ну гаразд, Джексоне. Мабуть, ми з вами водимося з людьми різних кіл. А може, по-різному називаємо ті самі речі. Та хай там як, а Венеція, де люди напрочуд увічливі й виховані, — таке саме затяте місто, як і Кук-Сіті в штаті Монтана, коли старожили на своє свято понапиваються до нестями.

— От Мемфіс — це таки справді затяте місто.

— Куди йому до Чікаго, Джексоне. Мемфіс затятий тільки щодо негрів. А Чікаго затятий і на північному боці, й на південному, й на західному, а на сході там озеро. Але люди там неввічливі й невиховані. А отут, в Італії, коли вже хочете побачити справжнє затяте місто, то їдьте в Болонью. I кухня там чудова.

— Я ніколи там не був.

— Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,— сказав полковник.— Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.

— А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?

— Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.

— Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів...

— Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,— сказав полковник,— Чи вам позакладало?

— Я усе чув, пане полковнику.

Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. «От сучий син,— подумав Джексон,— а вдавав із себе такого добрягу».

— Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,— загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.

Розділ VI

В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни — такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,— з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni — суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, — і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину — він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:

— Пробачте, що я в мундирі. Але це мундир, а не маскарадний костюм!

Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani⁷ наглядали за своїм.

«Він, певно, commenatore⁸,— подумав полковник. — А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є».

Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той — полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.

Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.

Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.

— Зараз,— мовив він,— сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?

— Щось таке, як ви собі уявляєте.

— Я не можу собі уявити.

— Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.

— Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.

— Ось і я був не від того.

— Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!

— Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,— мовив полковник.

Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.

— У нас там весело, — сказав полковник, — Отож я й не від того.

— Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.

— У мене в багажнику є аж три,— сказав полковник. — Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.

— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.

— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,— додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.

— Це що за балачки, полковнику!

— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни!

— А хто ж їм дасть зброю?

— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.

Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.

— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?

— Ні, пане полковнику, спасибі.

«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»

— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.

Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.

«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».

— Скільки з мене? — спитав він коротко.

Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»

— Бувайте, полковнику, — промовив він.

— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.

— Слухаю, пане полковнику,— промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.

На imbarcadero⁹ полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.

Він не впізнав його, та човняр гукнув:

— Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.

— Скільки до «Грітті»?

— Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.

— А саме?

— Три тисячі п'ятсот.

— Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.

— Воля ваша,— відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.— До «Грітті» він вас не довезе, але ви можете зійти біля «Гаррі» і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.

«Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий...»

— Може, послати з вами он того чолов'ягу?— Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку — збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами — підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, — а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. — Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.

— Біс із ним,— сказав полковник.— Везіть до «Грітті».

— Con piacere¹⁰.

Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, — він певно, відслужив свій вік на «фіаті» якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового-життя на каналах Венеції.

— Як ваш двигун? — спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.

— Та животіє,— сказав човняр і махнув рукою.

— Вам би купити маленький «Універсал». То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.

— Мені не одне треба купити!

— Може, цей рік вам щаститиме.

— Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор...

— Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.

— Що там балакати! — відмахнувся човняр.— Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.

— Чого ж? — сказав полковник. — Вважайте, що мотор уже ваш.

— Ви не жартуєте?

— Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?

— Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.

— Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!

— Так, я справді не вірив.

— А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, — сказав полковник. — Думаєте, що я б мав злість на вас за це?

«Це ми проїхали найгіршу частину каналу — від П'яццале Рома до Ка'Фоскарі, але й тут гарно»,— думав полковник.

Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч — на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!

Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.

«Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в «Грітті-паласі». Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.

Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.

Яка заплутана ця Венеція — шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати кросворди. Так, мало чим можемо ми похвалитися,— а от її, слава богу, не бомбували. Ну, й ті — треба віддати їм належне — теж пошанували її.

Господи, як я люблю це місто, — думав він.— Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев'язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.

Хай йому біс! — думав він. — А ми непогано билися там, біля перехрестя!

Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі — ті самі, якщо нема переваги в повітрі».

Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, — човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.

Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев'яним. Червоний міст зостався праворуч, і вони проминули перший високий білий міст. За ним показався чорний міст з ажурного чавуну на каналі, що вів до Ріо-Нуово, і вони пропливли повз два стовпи, сковані ланцюгом, але поставлені далеко один від одного, — як і ми з нею, подумав полковник. Він дивився, як прибій шарпає стовпи і як глибоко в'ївся ланцюг відтоді, як він уперше побачив їх. Неначе ми, думав він. Це пам'ятник нам. Скільки ж їх стоїть по каналах цього міста!

Вони пливли поволі, поки не дісталися до величезного ліхтаря, праворуч входу до Великого каналу. Тут мотор надсадно задеренчав і трохи прискорив хід.

Далі вони попливли уздовж будинку Академії, поміж палями, і мало не зіткнулися з чорним дизелем, навантаженим ущерть довгими поліняками, що призначалися для опалення вогких будинків морського міста.

— Це що, береза? — спитав полковник човняра.

— Береза та ще якесь дешевше дерево, забув, як воно називається, — відповів човняр.

— Береза для каміна все одно що антрацит для плити. А де тут рубають березу?

— Не знаю. Я в горах не жив. Мабуть, її привозять з-за Бассано, аж з отого схилу Граппи. Якось я їздив на Граппу подивитись, де похований мій брат. Із Бассано ми поїхали з екскурсією до великого ossario. А поверталися через Фельтре. Коли ми спускались у долину, я бачив, що на тому боці схил порослий лісом. Ми їхали військовою дорогою, і там якраз стягували багато дерева.

— В якому році вбили вашого брата на Граппі?

— У вісімнадцятому. Він був патріот, і його запалили промови д'Аннунціо. Пішов добровольцем, коли його рік іще не призивали. Ми ще й добре звикнути до нього не встигли, надто рано він пішов від нас.

— А скільки хлопців вас була у сім'ї?

— Шестеро. Двох убили за Ізонцою, одного — на Баїнзіцці й одного під Карстом. Потім іще на Граппі втратили ми того брата, про якого я оце казав, і я лишився сам.

— Я дістану вам той клятий віліс з усім причандаллям, — сказав полковник. — А тепер облишмо вже цю сумну розмову і краще подивімося на всі ті місця, де живуть мої друзі.

Вони пливли Великим каналом, і звідси було добре видно, де живуть друзі.

— Ось будинок графині Дандоло, — показав полковник.

Далі він не сказав уголос, а тільки подумав: хоч їй уже за вісімдесят, а вона і досі жвава, наче дівчисько, і зовсім не боїться смерті. Волосся фарбує в яскраво-рудий колір, і їй це дуже личить. З нею весело, вона чарівна жінка.

I палаццо у неї зручний; стоїть віддалік каналу, перед ним сад із власним причалом, де свого часу приставало безліч гондол, що привозили безліч людей — веселих, добродушних, сумних і зневірених. Але більше веселих — адже вони їхали до графині Дандоло.

Вони дуже поволі посувалися каналом проти холодного вітру з гір, скоряючись древній магії міста та його красі; обриси будинків були чіткі й контрастні, як у зимовий день, а день і справді був зимовий. А полковника тішило ще й те, що він особисто знав багатьох мешканців цих палаццо, і хай навіть там тепер ніхто й не жив, — знав долю кожної з цих будівель.

«Ось будинок матері Альваріто», — подумав він, але промовчав.

Вона тут майже не живе і рідко залишає маєток біля Тревізо, де ростуть дерева. Їй не подобається, що у Венеції зовсім немає дерев. Вона втратила чоловіка і тепер майже нічим не цікавиться, крім господарства.

Її сім'я наймала колись цей будинок Джорджу Гордону, лордові Байрону, і в його ліжку відтоді ніхто не спить; не сплять і в іншому ліжку, двома поверхами нижче, де він ночував з дружиною гондольєра. I не тому, що ліжка ті — святиня чи реліквія. Це просто зайві ліжка, якими не користуються з різних причин, а може, — й з поваги до лорда Байрона, якого тут дуже любили, незважаючи на всі його хибні вчинки. Тут, мабуть, треба бути затятим хлопцем, щоб люди тебе полюбили. Вони ж так і не признали ні Роберта Браунінга, ні місіс Браунінг, ні їхнього пса. Ці троє так і не стали венеціанцями, хоч би що там писав про це містер Браунінг. «А що означає «затятий»? — спитав себе полковник.— Я так часто вживаю це слово, що мусив би знати його значення. Шибайголова? Ні, швидше той, хто вміє все поставити на карту і не виходить з гри, незважаючи на програш. Або просто той, хто ладен грати до кінця. I йдеться зовсім не про театр, — думав він,— Хоч я дуже люблю театр».

«А чи так воно?» — подумав полковник, побачивши над самою водою маленьку віллу, нітрохи не кращу за першу-ліпшу халупу на околиці Парижа, яку бачиш з вікна гаврського або шербурзького поїзда. Вілла ховалася в хащі занедбаних дерев, і з власної волі ви не стали б там жити. В тій віллі жив він.

Його любили за талант, за всі його вади, за мужність. Бідний єврейський хлопчик, він скорив країну своїм талантом і своїм красномовством. Я не зустрічав нікого жалюгіднішого й підлішого. Але той, з ким я міг би його порівняти, не ризикував усім, що мав, і сам не воював, а Габрієле д'Аннунціо (цікаво, як його звали насправді, подумав він, хто в цій земній країні міг дістати ім'я д'Аннунціо¹¹; а може, він не був євреєм,— та й хіба не однаково) скуштував служби у всіляких військах, як і кохання всіляких жінок.

Служба ніде не була для нього обтяжливою, крім піхоти. Походи його були блискавичні, і він завжди виходив сухим із води. Полковник пам'ятав, як д'Аннунціо втратив око, коли розбився літак, на якому він летів чи то над Трієстом, чи над Пулою, і як він потім завжди носив чорну пов'язку, а люди, не знаючи, де це сталося, гадали, що око йому вибили під Велікі, чи під Сан-Мікеле, чи в іншому злощасному місці, по той бік Карсту, де, як ви знаєте, ті, що не полягли, всі залишилися каліками. Для д'Аннунціо війна була просто фіглярством. У піхотинця своє особливе ремесло, не схоже на інші. А Габрієле літав, хоч і не був пілотом. Він служив у піхоті, але не був піхотинцем,— усе тільки про людське око.

І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, — д'Аннрпнціо, в чорній пов'язці на вибитому оці, з обличчям білявим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: «Moriro non è basta!»¹²,— і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: «Якого дідька ще їм треба від нас?»

Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д'Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої, — а полковник у героїв не вірив, — попросив хвилину помовчати в пам'ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову,— тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, — як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: «Evviva d’Annunzio!»¹³

Д'Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, що їм кричати, коли оратор робить паузу.

Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: ««Evviva d’Annunzio!»,— тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись скромно, як і належить лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділити з ними провину.

А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя,— воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі, — пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: «Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини».

— Джексоне,— сказав він. — Ота маленька вілла колись належала Габрієле д'Аннунціо. Він був видатний письменник.

— Так точно, пане полковнику, — відповів Джексон.— Спасибі, що сказали. Я ніколи й не чув про такого.

— Я потім скажу вам, щó він написав, коли захочете його почитати. Є кілька англійських перекладів.

— Спасибі, пане полковнику,— відповів Джексон.— Залюбки почитаю, якщо буде час. Будиночок нічогенький. Як, ви сказали, його прізвище?

— Д'Аннунціо,— сказав полковник. — Письменник.

І додав подумки, не бажаючи бентежити Джексона, якого він сьогодні вже не раз заганяв на слизьке: письменник, поет, національний герой, фашистський фразер, егоїст і співець смерті, авіатор, полководець, учасник першої атаки торпедних катерів, підполковник піхотних військ, що не вмів як слід командувати ротою, ба навіть взводом, талановитий, чудовий письменник, якого ми шануємо, автор «Notturno»¹⁴ і падло.

Поблизу Санта-Марія-дель-Джільйо схрещувалися два канали, а трохи далі виднів дерев'яний причал «Грітті».

— Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне. Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац — колись він був філіалом «Гранд-отелю», а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.

— А тут, Здається, непогано, — озвався Джексон.

— Таки непогано.

Човен стрілою підлетів до причалу. «Кожен його рух, — думав полковник,— це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.

— Пристали, пане полковнику,— сказав Джексон.

— Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов'ягою.

Він повернувся до човняра.

— З мене три тисячі п'ятсот, еге ж?

— Так, полковнику.

— Про списаний віліс я не забуду. Ось нате, купіть вівса своєму коникові.

Швейцар, який брав у Джексона валізи, засміявся:

— Жоден ветеринар уже не зарадить його коняці.

— Вона ще бігає,— сказав човняр.

— Та вже не виграє призів на перегонах. Як живете, полковнику?

— Чудово. А як там члени Ордену?

— Усі здорові.

— От і добре. Я б хотів побачитися з Великим Магістром.

— Він вас чекає.

— Не можна примушувати його довго чекати. Джексоне, ідіть до холу з оцим чоловіком і попросіть записати мене. А ви догляньте, щоб сержантові дали кімнату, — звернувся він до швейцара. — Ми тільки на одну ніч.

— Про вас питав барон Альваріто.

— Я побачуся з ним у «Гаррі».

— Добре, полковнику.

— А де Великий Магістр?

— Зараз піду пошукаю.

— Скажіть йому, що я в барі.

Розділ VIІ

Бар «Грітті» був зразу ж за холом, хоча слово «хол», подумав полковник, не пасує до зали таких благородних пропорцій. Здається, це Джотто визначив, що таке коло? Ні, то якийсь математик. Він пригадав один з анекдотів про Джотто, який йому найбільше подобався: «Це дуже просто!» — сказав художник, намалювавши бездоганне коло. Хто і коли в біса йому це розповів?

— Добривечір, Таємний Раднику,— привітався він до бармена; той був лише кандидатом у члени Ордену, але полковникові хотілося підлестити йому.— Чим можу служити?

— Випийте чарочку, полковнику.

Полковник поглянув крізь засклені двері на Великий канал. Він побачив високий чорний стовп, до якого прив'язували гондоли, і відблиск вечірнього зимового сонця на воді, що брижилася від вітру. По той бік стояв старовинний палац, а каналом пливла широка чорна баржа, горнучи перед собою хвилю тупим носом, хоч і вітер був ходовий.

— Налийте сухого мартіні,— сказав полковник. — Велику чарку.

В цю мить до зали зайшов Великий Магістр. На ньому був фрак, як і належало метрдотелю. Він був гарний справжньою людською — внутрішньою — красою: усмішка його йшла від самого серця чи від того, що називають душею, а тоді весело й щиро виливалась назовні, осяваючи обличчя.

Обличчя в нього було правильне, з довгим прямим носом, як у всіх уродженців Венето, з добрими, веселими й щирими очима і сивиною людини поважного віку — він був на два роки старший за полковника.

Він підійшов з привітною усмішкою, хоч і з виглядом змовника, бо в них було чимало спільних таємниць, і простяг свою велику міцну руку з довгими пальцями, випещену, як і годилося людині на такій посаді, а полковник простяг йому свою — двічі прострелену і трохи скарлючену. Так зустрілися два старожили Венето, двоє братів у спільноті роду людського — єдиного клубу, куди вони обидва платили внески, побратими в любові до стародавньої країни, яку споконвіку роздирали нескінченні чвари, але яка навіть у поразці лишалася нездоланною, до країни, яку обидва вони захищали в юності.

Міцний потиск рук — короткий вияв прихильності й радості від зустрічі; потім метрдотель сказав:

— Добридень, полковнику!

— Добридень, Gran Maestro¹⁵,— відказав полковник. Полковник запросив Gran Maestro випити з ним за компанію; метрдотель відповів, що він на роботі. А пити на роботі заборонено.

— Під три чорти всякі заборони! — вигукнув полковник.

— Маєте рацію,— мовив Gran Maestro,— але свої обов'язки треба виконувати, правила у нас розумні, тож їм слід коритися, особливо мені: я мушу подавати приклад.

— Який же тоді з вас Gran Maestro! — заперечив полковник.

— Налийте мені чарку Garpano punto e mezzo¹⁶,— звелів Gran Maestro барменові, котрого досі не прийняли до Ордену через якусь дріб'язкову причину, неясну й приховану.— Я вип'ю за Ordine¹⁷.

Так, порушивши порядок і правила поведінки старшого рангом, що повинен бути прикладом для підлеглих, Gran Maestro і полковник вихилили по чарці. Вони поспішали не навмисне, і Gran Maestro не виявляв ніякої тривоги. Просто швидко вихилили по чарці, і край.

— А тепер обміркуймо справи Ордену, — сказав полковник. — Сесія у нас таємна?

— Так, — відповів Gran Maestro.— Я оголошую її таємною.

— Давайте далі, — сказав полковник.

Орден, витвір їхньої фантазії, був заснований під час розмов Gran Maestro з полковником. Він називався El Ordine Militar, Nobile y Espirituoso de los Caballeros de Brusadelli¹⁸. I полковник, і метрдотель розмовляли по-іспанському, а оскільки це найпридатніша мова, коли ви хочете заснувати Орден, то вони й скористалися нею, назвавши Орден ім'ям відомого міланського спекулянта-мільярдера, що ухилявся від сплати податків; під час шлюборозлучного процесу, коли виникла суперечка через розподіл майна, він публічно звинуватив молоду дружину в тому, що своєю надмірною хтивістю вона довела його до розумового розладу.

— Gran Maestro, що чути про нашого патрона, хай буде благословенне його ім'я? — спитав полковник.

— Нічого. Він чомусь притих останнім часом.

— Мабуть, віддається медитаціям.

— Мабуть.

— Певне, вигадує нові й ще мерзенніші підступи.

— Можливо. Він мені нічого не казав.

— I все ж на нього можна покластися.

— Поки не вмре. А тоді хай чорти смажать його в пеклі, а ми свято шануватимемо пам'ять про нього.

— Джорджо,— сказав полковник,— налийте Gran Maestro іще чарку карпано.

— Коли це наказ,— сказав Gran Maestro,— то я мушу коритись.

Вони цокнулися.

— Джексоне! — гукнув полковник.— Погуляйте собі як слід. Їсти можете тут. Завтра об одинадцятій нуль-нуль з'явитесь до холу, а тепер згиньте мені з очей, глядіть тільки, не вскочте в якусь халепу. Гроші у вас є?

— Так, пане полковнику,— відказав Джексон і подумав: «Старий шкарбан і справді з'їхав з глузду. Міг би підкликати мене до себе, а не горлати на цілу залу».

— Вшивайтеся швидше! — скомандував полковник.

Джексон виструнчився перед ним.

— Ви мені набридли; товчетеся цілими днями і навіть гульнути як слід не вмієте. Господи, та хоч сьогодні погуляйте досхочу!

— Слухаю, пане полковнику.

— Ви зрозуміли, що я сказав?

— Так, пане полковнику.

— Повторіть.

— Рональдові Джексону, особистий номер сто тисяч шістсот сімдесят вісім, з'явитися в хол готелю «Грітті» об одинадцятій нуль-нуль, завтра, числа не пам'ятаю, а доти не навертатися на очі полковникові й добряче гульнути. Або...— додав він,— принаймні спробувати.

— Вибачте, Джексоне,— сказав полковник,— я таки свиня...

— Дозвольте заперечити, пане полковнику? — спитав Джексон.

— Дякую, Джексоне. Може, я й не свиня. Добре, якщо ви маєте слушність. А тепер забирайтеся звідси! Кімнату вам дадуть чи вже дали, харчі забезпечені, отож ідіть і розважайтеся собі.

— Слухаю, пане полковнику.

Коли Джексон пішов, Gran Maestro спитав:

— Що він за хлопець? З отих понурих американців?

— Атож,— відповів полковник,— Господи, скільки їх у нас! Похмурі, доброчесні, вгодовані й тупі. В тому, що вони тупі, є й моя вина. Але трапляються й гарні хлопці.

— Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П'яве?

— Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.

— Господи! — вигукнув Gran Maestro.

I він, і полковник — обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п'ятницю; вони пам'ятали, як один солдат прив'язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.

Вони пам'ятали — ці двоє, що любили й поважали один одного, — як бідні солдати, котрі нізащо не хотіли вмирати, ділили між собою гонорейний гній, зібравши його в сірникову коробку, щоб заразитися і не йти в чергову криваву атаку.

Були и такі, що носили під пахвами мідні монети, сподіваючись дістати жовтяницю. А тим, у кого водилися гроші, впорскували парафін під колінну чашечку, і їм зовсім не треба було воювати.

Вони знали, як вживати часник, щоб ухилитися від атаки, знали всі чи майже всі хитрощі: адже один був сержантом, а другий лейтенантом у піхоті, й обидва билися на трьох вузлових позиціях — на Пасубіо, на Граппі і на П'яве, — а де ж тоді й ухилятися, як не там!

А перед тим вони пройшли крізь безглузду бойню на Ізонцо й на Карсті. Їм було соромно за тих, хто її влаштував, і вони намагалися не думати про цю ганебну, безглузду подію — скоріше б її забути. Хоч іноді полковник згадував її для науки. Отож вони й заснували Орден Брусаделлі — аристократичний, військовий і духовний, — який налічував усього п'ять членів.

— Що чути в Ордені? — спитав полковник.

— Кухаря ресторану «Маніфік» ми зробили Командором. Того дня, коли йому стукнуло п'ятдесят, він тричі показав себе мужчиною. Я повірив йому на слово. Він ніколи не бреше.

— Авжеж. Він ніколи не бреше. Але в цьому ділі я б не дуже звірявся на чиюсь похвальбу.

— А я повірив йому. Він був ледь живий.

— Колись він був великий мастак задирати дівчатам спідниці.

— Anch’io¹⁹.

— Ви щось плануєте на зиму?

— Ні, Найдостойніший.

— А вам не здається, що слід влаштувати маніфестацію на честь вельмишановного Паччарді?

— Як накажете.

— Мабуть, почекаймо з цим,— сказав полковник.

Він трохи подумав, а потім замовив собі ще чарку сухого мартіні.

— А чи не влаштувати нам на честь нашого великого патрона Брусаделлі, хай буде благословенне його ім'я, процесію й маніфестацію в якомусь історичному місці — скажімо, на площі Святого Марка чи коло старої церкви в Торчелло?

— Церковна влада навряд чи дасть на це дозвіл.

— Тоді відмовимося на цю зиму від публічних маніфестацій і будемо діяти на користь Ордену своїми власними силами.

— Отак буде найкраще,— сказав Gran Maestro.— Ми тим часом перегрупуємо свої лави.

— Ну, а ви самі як живете?

— Препогано,— відповів Gran Maestro.— Знижений кров'яний тиск, виразка шлунка і борги.

— Але ви не розкисаєте?

— Ніколи. Я дуже люблю свою роботу, мені доводиться мати справу з цікавими, незвичайними людьми. Цього року понаїхало повно бельгійців. Їх тут як сарани. Раніш до нас приїздило багато німців. Як це сказав Цезар? «I найхоробріші з них були бельги». Але аж ніяк не найелегантніші. Правда?

— В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно,— сказав полковник.— Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.

— От би нам повоювати в давнину у Фландрії.

— В давнину нас не було на світі,— сказав полковник. — Тому ми й не могли там воювати.

— Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.

— Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.

— А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, — сказав Gran Maestro.— Які б міста ми захопили?

— Тільки не Венецію,— сказав полковник.— Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.

— Мало. Треба захопити ще два міста.

— Ваша правда,— сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився.— Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.

— Ну, а як ваше здоров'я, Найдостойніший? — спитав Gran Maestro; він розумів, що захоплення міст заважке для нього діло.

Він почував себе як удома в Тревізо, в маленькому будиночку на березі бистроводої річки, під старими мурами. Швидка течія ворушила водорості, а під ними ховалася риба і виринала в присмерку, коли на воду сідала мошва. Він почував себе як удома і на війні, коли в бою брало участь не більше роти; тоді він розумівся на операції не гірше, ніж на опорядженні малої банкетної зали, та й великої теж.

А коли полковник знову став генералом і починав орудувати поняттями, так само незрозумілими для метрдотеля, як інтеграли для людини, що знає тільки арифметику, — тоді він почував себе ні в сих ні в тих, якимсь осиротілим і всіляко намагався повернути полковника до тих часів, коли той був іще лейтенантом, а сам він — сержантом.

— А як би ви вчинили з Мантуєю?— спитав полковник.

— Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.

— Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.

— Полковнику,— мовив Gran Maestro цілком відверто. — Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.

— Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, — відповів полковник, і чари розвіялись.

«Які там ще в біса чари! — подумав полковник. — Хай тобі чорт, — сказав він сам до себе.— Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років».

— Ще чарочку карпано, — запропонував він.

— Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.

— Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio²⁰.

«Руйнувати чарівні замки — не моє ремесло,— думав він.— Моє ремесло — вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!»

— Gran Maestro,— озвався він.— Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.

— Вони давно вже там, Найдостойніший.

— Атож,— відказав полковник.

Та чарівний замок все-таки завалився.

— Побачимося за вечерею, — сказав полковник. — Що там у вас є добренького?

— Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.

— Свіжа спаржа знайдеться?

— Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.

— Гаразд,— сказав полковник. — Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.

— Ви будете самі?

— Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?

— Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.

— Я прийду вчасно, — сказав полковник. — До побачення, Gran Maestro,— він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.

— До побачення, Найдостойніший,— відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.

Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: «I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.

Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? — подумав він.— Господи, хоч би мені втриматися!»

— Джорджо! — гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.

Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П'ємонта і взагалі нікого не любив,— хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.

— Джорджо,— сказав він блідому барменові,— будь ласка, запишіть усе на мене.

Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам'ятаючи про свій добрий намір поводитись люб'язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. I хоч від іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.

— А де ж пан управитель? — спитав полковник.— Де мій приятель?

— Його нема,— відповів помічник. — Звичайно, в цю хвилину, — додав він.

— Перекажіть йому моє вітання,— попросив полковник.— I хай мене проведуть у номер.

— Це все той самий. Він вам не набрид?

— Ні, ні. А про сержанта ви подбали?

— Авжеж.

— Добре.

Він рушив до свого номера у супроводі розсильного, який ніс його валізу.

— Прошу, полковнику,— мовив розсильний, коли ліфт зупинився, трохи не дотягши до горішнього поверху.

— Невже ви не можете впоратися з ліфтом? — спитав полковник.

— Не можу, — відказав розсильний.— У нас не завжди є струм.

Розділ VIII

Полковник нічого не сказав і пішов коридором попереду розсильного. Коридор був довгий і широкий, з високою стелею та великими, на широку ногу, простінками між дверима номерів, що виходили вікнами на Великий канал. А що раніше це був палац, то з усіх кімнат відкривався чудовий краєвид, крім, звичайно, колишніх челядень.

Надто вже довго він іде цим коридором, принаймні так здалося полковникові; і коли нарешті з'явився коридорний — низенький, чорнявий, зі скляним оком, що поблискувало в лівій очній ямці,— і, стримуючи широку, добродушну усмішку, почав крутити в замку великим ключем, полковник ніяк не міг дочекатися, поки двері нарешті відчиняться.

— Та ну-бо, швидше!

— Зараз, зараз. Ви ж знаєте, які тут замки.

«Та знаю,— подумав полковник. — Але хочу, щоб швидше відчинилося».

— Як там усі ваші? — спитав він коридорного, коли той нарешті розчинив перед ним двері.

Полковник зайшов до великої кімнати з високою потемнілою шафою із гарним дзеркалом, двома вигідними ліжками та великою люстрою; крізь зачинені вікна видно було розбурхані води Великого каналу.

У тьмяному світлі зимового надвечір'я канал був сталево-сірий, і полковник попросив:

— Арнольдо, відчиніть, будь ласка, вікна.

— Сьогодні сильний вітер, полковнику, а в кімнаті погано натоплено: струму не вистачає.

— А для струму не вистачає дощів. Повідчиняйте всі вікна.

— Воля ваша, полковнику.

Коридорний повідчиняв вікна, і в кімнату ввірвався північний вітер.

— З'єднайтеся, будьте ласкаві, з портьє: хай подзвонить за цим номером.

Коридорний дзвонив, поки полковник був у ванній кімнаті.

— Графині нема вдома. Але, мабуть, її можна знайти в «Гаррі».

— У «Гаррі» можна знайти все на світі!

— Все, крім щастя.

— А от я і його знайду! — запевнив полковник.— Як то кажуть, де ми, там і щастя.

— Авжеж,— погодився коридорний.— Я приніс гіркої настоянки й пляшку джину. Зробити вам коктейль із содовою?

— Спасибі, друже. Де ви все це взяли, у барі?

— Ні. Купив у місті перед вашим приїздом, щоб вам не довелося переплачувати в барі. Там такі скажені ціни.

— Гаразд,— сказав полковник.— Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.

— Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше. Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі — вісімсот.

— Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?

— Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок — така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з'їли їх з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.

— Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.

— Я нічого не тямлю у мисливстві,— сказав коридорний.— Ми надто бідні для цього.

— Але ж у Венето полюють і незаможні люди.

— Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.

— Чого ж, дуже добре можу уявити.

— Ну, не знаю,— сказав коридорний.— Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.

— Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок — жирних, як кабанці, — вони добре відпаслися у росіян,— і з гарним пір'ям.

— А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?

— Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.

— Мені не пощастило з ними зустрічатися.

— Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.

— А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.

— Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до «Гаррі», може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.

Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.

Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.

— Велике спасибі вам, Арнольдо,— сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.

«Шкода, що йому довелося вставити скляне око,— думав полковник.— Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.

I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.

Авжеж, кожен каліка може мене обдурити,— думав він, допиваючи суміш, якої йому не хотілося пити.— Перший-ліпший сучий син, якщо тільки йому добряче перепало,— а кому ж не перепало з тих, хто там довго пробув? От таких я люблю.

Так,— підтвердила інша, краща риса його вдачі.— Таких ти любиш.

А навіщо це мені? — думав полковник. — Навіщо мені когось любити? Краще натішитися наостанку.

Але й тішитися,— казала найкраща риса його вдачі,— ти не зможеш не люблячи.

Гаразд, гаразд, от я й люблю, як найпослідущий сучий син», — сказав полковник, але не вголос.

А вголос він мовив:

— Ну як, додзвонились Арнольдо?

— Чіпріані ще не вернувся,— відказав коридорний. — Його чекають кожної хвилини, тож я не вішаю трубки.

— Дарма, — сказав полковник. — Доповідайте, хто там є, і не будемо гаяти часу. Я хочу точно знати, хто там тепер є.

Арнольдо щось півголосом промовив у трубку. Потім прикрив її рукою:

— Я розмовляю з Етторе. Він каже, що барона Альваріто ще нема. Граф Андреа там, він добряче напідпитку, але, каже Етторе, він іще може скласти вам компанію. Там усі дами, що звичайно бувають після обіду, ваша знайома грецька княжна і ще кілька чоловік, яких ви не знаєте. Ну, й ще ота шушваль з американського консульства, — вони сидять там з обіду.

— Хай він подзвонить, коли ця шушваль піде геть, — тоді я прийду.

Арнольдо щось проказав у трубку і повернувся до полковника, який задивився на баню Догани.

— Етторе каже, що він би їх витурив, але боїться, щоб Чіпріані не розсердився.

— Скажіть, хай їх не чіпає. Їм же сьогодні не треба працювати, тож чому б їм не напитися, як усім порядним людям? Та я не хочу їх бачити.

— Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.

— Подякуйте йому, — сказав полковник.

Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п'ють. «Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп'яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту».

— Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.

— У консульстві є і дуже приємні люди.

— Так,— сказав полковник.— У дев'ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.

— Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.

— У таке з біса далеке, що аж смішно.

— Невже ви пам'ятаєте все, що було колись?

— Все,— відповів полковник.— Його прізвище було Керрол.

— Я чув про нього.

— Вас тоді ще й на світі не було.

— Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?

— Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?

— Не кожному. Але майже всім,— сказав коридорний. — Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати... Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.

— Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.

— Ще б пак! Але гондольєри — хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас — люблять поплескати язиком.

— Цілком природно.

— Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.

— Авжеж.

— А їхні економки теж люблять перемовитися одна з одною.

— Це їхнє право.

— I, нарешті, офіціанти. Всі розмовляють за столами так, наче офіціант — глухонімий. Взагалі офіціанти не мають звички підслуховувати. Але ж вуха собі не заткнеш! I між нами теж ідуть усілякі розмови, — звичайно, не в такому готелі, як оцей... I так далі.

— Тепер мені зрозуміло.

— Не кажучи вже про перукарів!

— Які новини на Ріальто?

— Дізнаєтесь у «Гаррі»,— крім того, що кажуть про вас.

— А що, й про мене йде поговір?

— Всі знають про все.

— Що ж, це тільки робить мені честь.

— Дехто не розуміє тієї історії з Торчелло.

— Хай мене чорти вхоплять, коли я сам щось розумію!

— А скільки вам років, полковнику, пробачте за цікавість?

— П'ятдесят та ще один. Чого ж ви не спитали в портьє? Я завжди заповнюю картку для квестури²¹.

— Я хотів почути від вас самих і привітати.

— Про що це ви? Не розумію.

— Дозвольте все-таки вас привітати.

— З чим?

— З тим, що вас люблять у цьому місті.

— Дякую. Оце приємно чути!

Раптом задзвонив телефон.

— Я візьму трубку,— сказав полковник і почув голос Етторе:

— Хто говорить?

— Полковник Кантуелл.

— Противник відступив, полковнику.

— Куди ж він подався?

— У напрямку П'яцци.

— Добре. Я зараз прийду.

— Приготувати вам столик?

— В кутку, — сказав полковник і поклав трубку. — Я йду до «Гаррі».

— Щасливого вам полювання.

— Полювати я буду на качок післязавтра вранці в bottle²² на болоті.

— Ну й холоднеча ж там буде!

— Та мабуть, — сказав полковник, одягнув плащ і глянув на себе в дзеркало, натягаючи кашкета. — Ну й потвора! — сказав він зображенню в дзеркалі. — Ви коли-небудь бачили таке потворне обличчя?

— Так, — відказав Арнольдо. — Щоранку, коли голюся.

— Обом нам краще голитися в темряві, — кинув полковник, виходячи.

Розділ IX

Коли полковник Кантуелл переступив поріг готелю «Грітті-палас», сонце вже сідало. На тому боці майдану ще було сонячно, але там віяв холодний вітер, і гондольєри поховалися під мурами «Грітті», пожертвувавши останнім денним теплом.

Відзначивши це про себе, полковник звернув праворуч, до рогу брукованої вулиці, яка теж звертала праворуч. Там він спинився, щоб подивитись на церкву Санта-Маріядель-Джільйо.

«Яка гарна міцна споруда, і водночас вона ніби ось-ось злетить у повітря. Ніколи не думав, що маленька церква може бути схожа на Р-47²³. Треба довідатись, коли вона збудована і хто її збудував. Хай йому біс, чом я не можу все життя блукати цим містом? Усе життя? — подумав він.— Сміх, та й годі! Померти можна зо сміху. Луснути зо сміху... Облиш! — сказав він до себе.— Напівжива шкапина далеко не забіжить.

До того ж, — думав він, роздивляючись вітрини, повз які проходив (charcuterie²⁴ з сирами пармезан, окостами з Сан-Данієле, ковбасками alla cacciatora²⁵, пляшками доброго шотландського віскі і справжнього джину «Гордон»; точильної майстерні; крамнички антиквара із старовинними меблями, гравюрами й картами; поганенького ресторану, пишно оздобленого під розкішний), а потім, підходячи до першого містка через канал, де йому треба було зійти по східцях, — я не так уже й погано себе почуваю. От тільки цей шум у вухах. Пам'ятаю, коли він уперше з'явився, я подумав, що то сюрчать цикади. Мені не хотілося питати в молодого Лаурі, і все ж таки я спитав. Він відказав: «Ні, генерале, не чути ні цвіркунів, ні цикад. Ніч зовсім тиха, і чутно тільки те, що й завжди».

Потім, піднімаючися східцями, він відчув біль, а спускаючися з мосту, побачив двох гарненьких дівчат. Вони були вродливі й одягнені вбого, але з природженою елегантністю; дівчата про щось жваво балакали, а вітер куйовдив їхнє волосся, коли вони збігали по сходинках на довгих, струнких, як у всіх венеціанок, ногах. Полковник подумав, що годі вже видивлятися на вітрини,— адже йому доведеться зійти ще на один міст, перетнути ще два майдани, звернути праворуч і далі йти прямо, аж до «Гаррі».

Так він і зробив, ледве тамуючи біль, але, як завжди, ступаючи широкими кроками і лише зрідка позираючи на перехожих. «Тут у повітрі багато кисню»,— думав він, підставляючи вітрові обличчя та вдихаючи якомога більше повітря.

Та ось він відчинив двері бару «Гаррі» і зайшов досередини. Все гаразд, він уже тут, і буде затишно; тепер він дома.

Від стойки до нього обізвався високий, дуже високий чолов'яга із трохи пом'ятим, але породистим обличчям, веселими блакитними очима і довгим, вихлястим тілом, як у старого вовка.

— Привіт, о мій достославний, але нечестивий полковнику,— сказав він.

— Привіт, мій непутящий Андреа.

Вони обнялися, і полковник відчув грубу шерсть елегантного піджака Андреа, що його той носив уже років двадцять.

— У вас чудовий вигляд, Андреа, — сказав полковник.

Вони обидва знали, що це брехня.

— Ще б пак,— відповів йому в тон Андреа. — Я ніколи не почував себе ліпше. Та, й у вас чудовий вигляд.

— Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.

— Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.

— Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.

— А мені треба два із гаком, старий безбожнику! — сказав Андреа.— Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?

— Тягну, та не дуже надсаджуюсь, — відказав полковник. — Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.

— Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.

— Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?

— Здоровісінькі. I просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.

Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.

— Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?

— Гарна.

Тут увійшла вона — у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.

— Привіт, диво моє дивне,— сказав полковник.

— Привіт! — відказала вона.— А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.

Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.

— Чао, Андреа, — привіталася дівчина. — Як живе Емілія й діти?

— Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.

— Вибачте, будь ласка, — сказала вона, почервонівши.— Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?

— Так,— сказав Андреа. — Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.

— А хто він?

— Шотландське віскі з содовою.

— Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, — звернулась вона до полковника.— А ти не будеш мене дражнити, правда?

— Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.

— А ви ще мені не набридли,— сказав полковник. — Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?

— Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.

— Я ніколи не гніваюсь.

— А ви з нами вип'єте, Андреа?

— Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.

— До побачення, caro!²⁶ Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.

— Чао, Рікардо, — сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип'єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.— Етторе, — сказав він, — запишіть цю дрібничку на мій рахунок.

Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.

За столиком у кутку Рената спитала:

— Тобі не здається, що ми його образили?

— Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.

— Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.

— Офіціанте! — гукнув полковник, а потім спитав: — Тобі також сухого мартіні?

— Так. Будь ласка, — сказала вона.

— Два дуже сухих мартіні «Монтгомері».

Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:

— Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.

— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.

— Скільки тобі років?

— Скоро дев'ятнадцять. А що?

— I ти ще не знаєш, що це означає?

— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.

— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.

— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.

— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!

— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».

— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.

— Хочу, — сказала вона.

Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.

— Що ти без мене робила?

— Нічого. Чекала початку занять.

— А де ти будеш учитися?

— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.

— Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.

— Ти не жартуєш?

— Ні, не жартую.

Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.

— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.

— Це просто блюзнірство.

— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.

— Річарде...— почала вона. — Ні. Не скажу.

— Скажи!

— Не хочу.

Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» I вона сказала:

— Не смій так дивитися на мене!

— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.

— Ні з ким?

— З особами твоєї статі — ні.

— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.

— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

— От бачиш, — сказала вона,— ти знову берешся за своє ремесло.

— Гаразд,— сказав він,— Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

— Спасибі,— сказав полковник.

— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

— Казна-що! Таке не повинно снитися.

— Авжеж. Але ж то був тільки сон.

— А може, ти чогось нанюхалася?

— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

— А як поводилась рука?

— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.

— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.

— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?

— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.

— Неправда, Річарде,— заперечила дівчина.— Твоя рука чудово все відчуває.

— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?

— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?

— Ні. Мені сняться інші сни.

— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?

— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.

— Чудово! — мовила вона. — Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. I я, і ти.

— Гаразд,— відповів полковник.— Офіціанте! Ancora due Martini²⁷.

Йому не хотілося казати «Монтгомері», бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.

«А що, як цей англієць був поранений? — думав полковник. — Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати,— думав він,— Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов,— думав він, — і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні, — думав він, — це щастя, тобі дуже поталанило».

Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п'єсі Макса Рейнгардта «Диво». У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.

У другої жінки за тим столом волосся утричі біліше, ніж природна сивина, подумав полковник. У неї теж було приємне обличчя. Обличчя двох інших жінок нічого йому не промовляли.

— Як ти гадаєш, вони лесбіянки? — спитав він Ренату.

— Не знаю, — відказала вона. — Але вони дуже милі.

— Мабуть, лесбіянки. А може, просто подруги. А може, і те, і те. Мені байдуже, і я не збираюся їх гудити.

— Я люблю, коли ти чемний.

— А ти гадаєш, що як людина чемна, то вже й благородна?

— Не знаю, — відповіла дівчина й легенько погладила його скалічену руку. — Але я люблю, коли ти чемний.

— Тоді я постараюся бути чемним, — сказав полковник. — Як по-твоєму, що то за сучий син сидить позаду жінок?

— Ненадовго вистачило твоєї чемності,— сказала дівчина.— Спитаймо в Етторе.

Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої лисиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.

Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід — і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. «Цікавий тип,— подумав полковник.— Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так».

Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із «Журналу для жінок», думав полковник. «Журнал для жінок» регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. «Чудовий журнал,— думав він,— статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.

Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м'ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим»,— подумав полковник.

До них підійшов Етторе,— його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,— і полковник спитав:

— Що це за інтелектуал?

Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик,— подумав полковник.— Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Cótterdämmerung»²⁸. «Komm süsser Tod»²⁹ — подумав він. — Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod».

— Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?

— Ні,— відказала дівчина.— Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.

— Та я ж не нападаюсь на Баха.

— Знаю.

— От тобі й на! — сказав полковник.— Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,— додав він.

— А на мене нащо нападатись?

— Доню, — сказав полковник, — коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?

— Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.

— Гаразд. Я теж затямив.

— Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?

— Весь час.

— Ні, скажи правду.

— Весь час. Це правда.

— Ти думаєш, усім так тяжко?

— Не знаю, — сказав полковник. — Звідки мені знати?

— Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.

— А тепер думаєш?

— Так,— сказала дівчина.— Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?

— Досить і самого «тепер». Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, — він теж живе у «Грітті»?

— Ні,— відповів Етторе. — Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.

— Чудово,— сказав полковник.— Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?

— На жаль, не знаю,— відказав Етторе.— Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.

— Даймо йому спокій,— сказала дівчина.— Ти ж так, здається, кажеш?

— Гаразд,— відповів полковник.

— У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?

— Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя — це справжні картини.

— Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.

— Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.

— Ні,— сказала вона. — Так нечесно. Я ж мушу запам'ятати твоє обличчя на цілий тиждень.

— Ну, а що ж тоді мені робити? — запитав її полковник.

До них знову підійшов Етторе — це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:

— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.

— От, мабуть, цікаво було б почитати ту писанину.

— Та мабуть,— сказав Етторе.— Хоч Данте, певно, працював інакше.

— Данте теж був vieux con³⁰,— сказав полковник.— Як чоловік, а не як письменник.

— Ваша правда,— погодився Етторе.— Ніхто з дослідників, крім флорентійців, не буде цього заперечувати.

— Начхати нам на Флоренцію, — сказав полковник.

— Ну, це не так легко,— зауважив Етторе. — Багато хто намагався, але мало кому вдавалось. А чому ви так не любите її, полковнику?

— Це важко пояснити. Коли я був хлопчиськом, там містився збірний пункт мого полку. — Він сказав по-італійському — deposito.

— Тоді зрозуміло. В мене теж є причини не любити її. А ви знаєте якісь гарні міста?

— Так,— сказав полковник. — Ваше. Почасти Мілан, Болонья. I Бергамо.

— Чіпріані запасся горілкою на той випадок, якщо прийдуть росіяни,— сказав Етторе. Він любив круті жарти.

— Вони привезуть свою горілку. I не треба буде мита платити.

— А Чіпріані все-таки приготувався до їхнього приходу.

— Тоді він єдиний, хто готовий до цього, — сказав полковник.— Скажіть йому, щоб не брав від молодших офіцерів чеків на одеський банк, і дякую вам за відомості про мого співвітчизника. Я більше не забиратиму у вас часу.

Етторе пішов, а дівчина зазирнула в старі сталеві очі полковника і поклала обидві руки на його скалічену руку.

— Ти сьогодні добрий,— сказала вона.

— А ти дуже гарна, і я тебе люблю.

— Ну що ж, це приємно чути!

— Де ми будемо вечеряти?

— Мені треба подзвонити додому й спитати, чи можна мені не приходити на вечерю.

— А чого ти посмутніла?

— Хіба я посмутніла?

— Так.

— Ні. Я така сама весела, як і завжди. Правда, Річарде. Але, ти думаєш, приємно, коли тобі дев'ятнадцять років і ти закохалася в чоловіка, якому за п'ятдесят, і ти знаєш, що він скоро помре?

— Навіщо ж так відверто? — спитав полковник. — Але коли ти казала це, ти була дуже гарна!

— Я ніколи не плачу,— мовила дівчина.— Ніколи. Я взяла це собі за правило. Але зараз я заплачу.

— Не плач, — сказав полковник.— Я сьогодні чемний, і к бісу все інше!

— Скажи ще раз, що ти любиш мене.

— Люблю, та ще й дуже!

— А ти постараєшся не вмирати?

— Постараюся.

— Що сказав лікар?

— Нічого особливого...

— Тобі не погіршало?

— Ні,— збрехав він.

— Тоді вип'ємо ще мартіні. Ти ж знаєш, до тебе я ніколи не пила мартіні.

— Знаю. А тепер ти хвацько п'єш.

— А тобі ще не пора приймати ліки?

— Так, — сказав полковник. — Вже пора.

— Можна, я тобі їх дам?

— Так,— сказав полковник.— Можна.

Вони ще довго сиділи за столиком у кутку, і люди виходили з бару, а інші заходили. У полковника трохи паморочилося в голові від ліків, і він чекав, поки це минеться. «Щоразу те саме,— думав він.— Хай їм біс, тим лікам!»

Він бачив, що дівчина стежить за ним, і усміхнувся. То була давня, звична усмішка, що не мінялася ось уже п'ятдесят років, відколи він уперше всміхнувся. Вона ніколи його не підводила, як і дідусева мисливська рушниця. «Рушницю, певне, взяв собі старший брат,— подумав полковник.— Ну що ж, він заслужив її — він завжди стріляв краще за мене».

— Слухай, доню, — сказав він. — Ти не гризися через мене.

— Я й не гризуся. Нітрохи. Просто я люблю тебе.

— Невдячне заняття, правда? — Він сказав oficio: коли їм набридало балакати по-французькому, а по-англійському при сторонніх не хотілося говорити, — вони іноді розмовляли по-іспанському. Іспанська мова шорстка, думав полковник, часом шорсткіша за кукурудзяний качан. Зате нею можна точно висловити свою думку, і вона запам'ятається.

— Es un oficio bastante malo³¹,— повторив він,— любити мене.

— Так. Але в мене є тільки ти.

— А віршів ти більше не пишеш?

— То були дитячі вірші. Так само, як і мої малюнки. Кожен у дитинстві має якийсь хист.

«В якому ж віці ви тут старієте? — думав полковник. — У Венеції не буває старих людей, але мужніють тут дуже швидко. Я сам швидко змужнів у Венеції і ніколи вже не був таким дорослим, як у двадцять один рік».

— А як твоя мати? — спитав він лагідно.

— Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.

— Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?

— Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.

— Ми могли б з тобою одружитися.

— Ні;— сказала вона. — Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати,

— А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бували хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.

— Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.

— Не часто, — сказав полковник. — Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі — це вже забагато, а я зробив три помилки.

— Розкажи, як це сталося.

— Тобі бу