|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Вони спинилися тоді в Гро-дю-Руа, в невеличкому готелі над каналом, що тягся від обнесеного мурами містечка Ег-Морта просто до моря. З вікон готелю було видно за низиною Камаргу фортечні вежі Ег-Морта, і вони майже щодня їздили туди на велосипедах білястою дорогою обіч каналу. Вранці й увечері, в години припливу, до каналу заходили морські окуні, і дорогою вони бачили, як відчайдушно скидається над поверхнею, рятуючись від тих хижаків, риб'яча дрібнота і як вирує вода, коли окуні нападають на здобич.
У блакитне, лагідне море випинався довгий мол, і вони ловили з нього рибу, купалися на піщаному пляжі й день-у-день допомагали рибалкам витягати на похилий берег довгу сіть з рибою. Сидячи в кафе на розі, вони попивали аперитиви й дивилися на вітрила рибальських човнів у Ліонській затоці. Стояв початок літа, макрель ішла косяками, і місцеві рибалки мали багато роботи. То було веселе й приязне селище, і молодятам подобався їхній готель з чотирма кімнатами нагорі й ресторанчиком та двома більярдними столами внизу, звідки відкривався оку канал і маяк. Кімната, в якій вони мешкали, скидалася на зображену на картині Ван-Гога його оселю в Арлі, тільки що тут стояло подвійне ліжко й було два вікна, з яких ген за каналом, мочарами та прибережними луками вони могли бачити біле містечко й ясну смугу пляжу.
Їм завжди хотілось їсти, дарма що харчувалися вони дуже добре. Щоранку обоє не могли дочекатися, коли настане час іти снідати до кафе, де вони замовляли звичайно булочки, каву з молоком, яйця та якийсь джем на вибір і щоразу сперечалися, в який спосіб зготувати яйця. На час сніданку вони були такі зголоднілі, що в молодої жінки часто аж голова боліла, поки не подавали каву. А кава швидко знімала біль. Вона пила каву без цукру, і молодик уже звикав до цього.
Того ранку вони взяли булочки, малиновий джем та варені яйця з кружальцем масла, що тануло в розколочених у чашці, злегка присолених і притрушених меленим перцем яйцях. Яйця були великі й свіжі, і жінці їх варили трохи менше часу, ніж чоловікові. Він швидко звик і до цього й тішився своїми, звареними твердіше, що їх колупав ложечкою і лише ледь-ледь здобрював маслом, тішився їхнім ранішнім смаком, крупинками перцю на зубах і запашним гарячим духом кави та цикорію, що парував над чашкою.
Рибальські човни були вже далеко. Вони вийшли у море вдосвіта, з першими подувами бризу, і молодята, прокинувшись, почули, як вони виправляються, а тоді пригорнулись одне до одного під простирадлом і знову заснули. Коли надворі зовсім розвидніло, але в кімнаті ще стояла сутінь, вони, ледь прочнувшись від сну, взялися до любощів, потім полежали бік у бік, стомлені й щасливі, і знову злилися в обіймах. А після того відчули такий голод, що вже думали й не доживуть до сніданку, і ось тепер сиділи в кафе, снідали, дивились на море та далекі вітрила, а навколо яснів новий день.
— Про що ти думаєш? — спитала жінка.
— Ні про що.
— Людина має думати про щось.
— Я тільки відчуваю.
— Що?
— Щастя.
— Але я так голоднію,— мовила вона.— Як по-твоєму, це нормально? Люди завжди такі голодні після любощів?
— Коли справді кохають.
— О, ти стільки знаєш про ці речі,— сказала вона.
— Та ні.
— А я й не проти. Мені це до вподоби, і нам нема про що турбуватися, правда ж?
— Правда.
— Як ти думаєш, що нам сьогодні робити?
— Не знаю,— відказав він.— А що б ти хотіла?
— Мені байдуже. Якби ти пішов порибалити, я б написала один-два листи, а потім ми могли б поплавати перед обідом.
— Щоб зголодніти?
— Ой, не кажи. Ми ще й не доснідали, а я вже знов почуваю себе голодною.
— Ми можемо думати про обід.
— А по обіді що робитимем?
— Трішки поспимо, як слухняні діточки.
— Це щось зовсім нове,— сказала вона.— Чом ми не додумались до такого раніше?
— У мене трапляються такі осяяння,— сказав він.—Я за вдачею винахідник.
— А я руйнівниця,— мовила вона.— І маю намір занапастити тебе. Тоді на стіні будинку, там, де наша кімната, почеплять меморіальну дошку. Якось серед ночі я прокинусь і вчиню над тобою щось таке, чого ти зроду не чув і не уявляв собі. Я хотіла зробити це минулої ночі, але була надто сонна.
— Ти надто міцно спиш, щоб тебе боятися.
— Не заколисуй себе облудною безпекою... Ой любий, як би нам швидше збавити час, щоб був уже обід!
Вони сиділи за столиком у смугастих рибальських сорочках та шортах, що їх придбали в крамниці морського спорядження, обоє дуже засмаглі, з нерівно вицвілим від сонця та солоної води волоссям. Більшість людей приймали їх за брата й сестру, поки вони не казали, що одружені. Та дехто їм не вірив, і це дуже тішило молоду жінку.
В ті роки мало хто їздив до Середземного моря на початку літа, а до Гро-дю-Руа й майже зовсім ніхто, окрім поодиноких завсідників з Німа. Там не було ні казино, ні інших розваг, і за винятком найгарячіших місяців, коли люди приїздили заради купання, готель стояв порожній. Тоді жінки ще не носили рибальських сорочок, і Девід Берн уперше побачив таку на цій дівчині, з якою одружився. Вона купила ті сорочки їм обом і одразу ж випрала їх у тазику в готельній кімнаті, щоб вони стали м'якіші. Сорочки були цупкі, призначені для грубої роботи, але після прання пом'якшали, а тепер, уже трохи поношені, зробилися ще м'якіші, і коли він дивився на свою молоду дружину, то бачив, як гарно вимальовуються під тканиною її груди.
Ніхто в околиці не носив і шортів, і коли молодята вирушали кудись на велосипедах, жінка не могла їх надягти. Та в самому селищі це не важило, бо люди там були дуже приязні до них, і тільки місцевий священик дивився осудливо. Але до недільної відправи вона вбиралась у спідницю та кашеміровий светр з довгими рукавами й пов'язувала голову шарфом, а молодик, як і належало, стояв у церкві позаду, разом з усіма чоловіками. Вони щоразу давали на церкву двадцять франків — це було тоді більш як долар,— а що пожертви збирав сам священик, то їхнє ставлення до релігії не лишилося непоміченим, і те, що вони розгулюють по селищу в шортах, стало оцінюватися скоріш як властиве іноземцям дивацтво, аніж спроба підірвати моральні засади місцевого населення. Зустрічаючи їх на вулиці в шортах, священик не озивався до них, але й не виказував осуду, а коли ввечері вони виходили в довгих штанах, усі троє при зустрічі чемно розкланювались.
— Ну, я піду нагору писати листи,— сказала молода жінка, підвелась і, всміхнувшись до офіціанта, вийшла з кафе.
— Мосьє збирається рибалити? — спитав офіціант, коли молодик підкликав його, щоб розплатитися.
— Та, мабуть. Як сьогодні приплив?
— Приплив дуже добрий для риболовлі,— відказав офіціант.— Коли хочете, я дам вам наживки.
— Та я й доро́гою можу дістати.
— Е, ні. Візьміть моєї. Дощові черви, в мене їх задосить.
— А ви самі підете?
— Я ж на роботі. Та, може, вискочу пізніше, побачу, як вам ведеться. Снасть при вас?
— У готелі.
— То зайдете до мене по наживку.
В готелі молодик хотів був піднятися нагору до дружини, але натомість узяв за конторкою, де висіли ключі, своє складане бамбукове вудлище та кошик з рибальським приладдям і вийшов назад на осяйну білясту дорогу, знов заглянув до кафе, а тоді подався на залитий сонячним сяєвом мол. Сонце припікало добряче, але з моря повівав легкий вітрець, і вже саме починався відплив. Девід пошкодував, що не взяв із собою спінінг та блешні, щоб закидати через відпливний потік з каналу аж за каміння проти дальшого кінця молу, і мусив удовольнитися тим, що приладнав до свого довгого вудлища жилку з поплавцем із корка та пір'яного стрижня й пустив черв'яка помалу пливти за водою на такій глибині, де, як він гадав, мала шукати поживи риба.
Якийсь час він вудив безуспішно й дивився, як снують у морській блакиті рибальські човни й як міняться на поверхні моря тіні від високих хмар. Потім його поплавець нараз рвучко зник під водою, жилка туго напнулась, і він потяг вудлище до себе, переборюючи опір великої рибини, яка чимдуж поривалася геть, так що аж засичала у воді жилка. Він намагався стримувати її якомога обережніше, і довге вудлище зігнулося до самої води, й, здавалось, жилка ось-ось лусне — так відчайдушно силкувалася рибина втекти у відкрите море. Девід ступав за нею молом, щоб послабити жилку, але рибина й далі тягла так потужно, що вудлище майже на чверть зайшло у воду.
Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:
— Стримуйте... Стримуйте... Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно... Обережніше... Обережніше...
Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. «От якби йти за нею берегом»,— подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.
— Ви тільки тримайте її обережненько,— благав офіціант.— Тягне вона добряче.
Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.
— Тільки обережно,— не вгавав офіціант.— Ой, обережно. Бога ради, обережніше.
Ще двічі рибина поривалась у відкрите море, і двічі молодик завертав її назад і тепер помалу вів уподовж молу в напрямі кафе.
— Як вона? — спитав офіціант.
— Рибина добренна, але ми її здолали.
— Ой, не кажіть,— мовив офіціант.— Не кажіть так. Треба її знесилити. Знесилити... Знесилити...
— Поки що вона геть знесилила мені руку,— сказав молодик.
— Хочете, я візьму вудлище? — з надією в голосі спитав офіціант.
— Та ні, що ви.
— Тільки помалу, помалу, помалу... Обережно, обережно, обережно...— правив своєї офіціант.
Девід провів рибину повз терасу кафе й затяг у канал. Вона пливла попід самою поверхнею, але була ще при силі, і молодик міркував, чи їм удасться протягти її отак каналом через усе селище. Тепер до них приєдналося чимало інших людей, і, коли вони поминали готель, його дружина побачила їх з горішнього вікна й вигукнула:
— Ой, яка чудова рибина! Почекайте мене! Почекайте!
Згори їй було добре видно й рибину, що виблискувала у воді на всю свою довжину, й чоловіка із зігнутим мало не навпіл бамбуковим вудлищем, і юрбу людей, яка тяглася за ним. Коли вона спустилась і вибігла на берег каналу, процесія вже спинилася. Офіціант заліз у воду скраю каналу, а її чоловік помалу підтягував рибину до берега туди, де копичилися водорості. Тепер рибина була біля самої поверхні, і офіціант нахилився, обхопив її з обох боків, а тоді, застромивши великі пальці рук під зябра, разом з рибиною вибрався на берег каналу. Рибина була важка, і офіціант тримав її високо перед грудьми, так що голова її ховалась у нього під підборіддям, а хвіст бився об стегна.
Кілька чоловіків підійшли і ляскали Девіда по спині, обіймали за плечі, а якась жінка з рибного базару поцілувала його. Потім і дружина обняла його, поцілувала й спитала:
— Ти бачив, яка рибина?
Усі з'юрмилися навколо, щоб подивитися на рибину, яка вже лежала на узбіччі дороги, срібляста, мов лосось, із темним полиском воронованого металу на спині. То була прегарна, чудово збудована рибина з великими живими очима. Вона лежала й повільно, приречено дихала.
— Що це за риба?
— Морський окунь,— відказав її чоловік.— Місцеві ще кажуть на нього «вовк». Дуже гарна риба. А це чи не найбільша особина, яку я бачив.
Офіціант — його звали Андре — підійшов, обняв і поцілував Девіда, а тоді цмокнув і його дружину.
— Мадам, без цього не обійтися,— сказав він.— Аж ніяк не обійтися. Ще ніхто ніколи не виловлював такої рибини на звичайну вудку.
— Треба її зважити,— мовив Девід.
І ось вони знову в кафе. Коли рибину зважили, Девід прибрав своє рибальське причандалля й умився, а рибина лежала тепер на брусі льоду, що його довозили автофургоном з Німа, щоб заморожувати вилов макрелі. Рибина заважила трохи більш як п'ятнадцять фунтів. Вона й на льоду була така сама срібляста й гарна, але темна смуга на спині вже посіріла. Тільки очі й тепер були як живі.
До гавані вже поверталися рибальські човни, і жінки вивантажували з них голубувато-зелену сріблясту макрель, ставили важкі коші на голову й несли до льодовні. Вилов того дня вдався на славу, і всі в містечку були заклопотані й раді.
— Що ми робитимемо з такою величезною рибиною? — спитала дружина.
— Вони хочуть понести її на базар і продати,— відказав чоловік.— Такої великої тут не зготуєш, а розрізати її на частини вони вважають за блюзнірство. Може, вона поїде просто в Париж. І скінчить своє існування в котромусь із великих ресторанів. Або її купить якийсь багатій.
— Вона була така гарна у воді,— сказала дружина.— І коли Андре тримав її перед себе. Я аж очам своїм не повірила, як побачила її з вікна, і всю оту юрбу, що сунула за тобою.
— На обід нам подадуть таку саму рибу, але невелику. Вона дуже смачна. Невелику добре смажити на рашпері з маслом і зеленню. На смак вона така, як наші смугасті окуні.
— Я страшенно рада, що ти зловив цю рибину,— сказала молода жінка.— Яка втіха — отакі прості розваги, правда ж?
Вони сіли обідати вже добре зголоднілі й залюбки пили холодне біле вино і їли салат із селери, молоду редиску й домашні мариновані грибочки з великої скляної банки. Окунь був засмажений на рашпері, і на його сріблястих боках лишилися ґратчасті відбитки, а розтоплене масло розпливалося по нагрітому тарелі. Поруч лежав порізаний кружальцями лимон, щоб присмачувати рибу його соком, і свіжий, щойно з пекарні, хліб; а вино приємно холодило язик після гарячої смаженої картоплі. То було добре — легке, сухе й приємне на смак — біле вино нікому не відомої марки, і місцевий ресторан недарма пишався ним.
— Ми з тобою не дуже говіркі за столом,— зауважила молода жінка.— Тобі не нудно зі мною, любий?
Чоловік засміявся.
— Не смійся з мене, Девіде.
— Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.
Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.
— Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? — мовила вона.
— Що за сюрприз?
— О, дуже простий і водночас дуже хитрий.
— Ну кажи.
— Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.
— Звучить небезпечно.
— А це таки небезпечно,— сказала вона.— Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?
Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:
— Привіт, любий. Гарно пообідав?..
Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:
— Ти ж кохаєш мене, правда?
Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.
— О-о...— мовила вона.— О-о...
По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:
— Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?
— Так,— відказав він.— Більш ніж певен.
— А то я надумала змінитися.
— Ні,— сказав він.— Не треба. Ніяких змін.
— А я надумала,— не вгавала вона.— Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.
— Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.
— Тоді, може, мені не робити цього,— промовила вона.— Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.
— Коли ти й справді так цього хочеш...
— Дуже хочу,— підтвердила вона.— І таки зроблю це. Тобі ж досі подобалось усе, що ми робили, хіба ні?
— Так.
— От і добре.
Вона вислизнула з ліжка й стала на повен зріст на своїх довгих, темних від засмаги ногах, і все її гарне тіло було суціль засмагле, бо вони ходили на віддалений безлюдний пляж і купалися там голяка. Вона повела плечима назад, задерла підборіддя й труснула головою, так що її важке, кольору дубленої шкіри волосся хльоснуло їй по щоках, а тоді впало вперед і закрило обличчя. Надягши через голову смугасту сорочку, вона відкинула його з обличчя, потім сіла на стілець перед туалетним столиком і щіткою зачесала волосся назад, критично роздивляючись на нього в дзеркалі. Кінчики волосся сягали їй плечей. Вона похитала головою до свого відображення в дзеркалі. Тоді натягла широкі штани, застебнула пасок і взула вицвілі блакитні сандалі на мотузяній підошві.
— Мені треба з'їздити до Ег-Морта,— сказала вона чоловікові.
— Гаразд,— мовив він.— Я теж поїду.
— Ні. Мені треба поїхати самій. Це ж має бути сюрприз.
Вона поцілувала чоловіка на прощання й спустилася вниз, і він побачив з вікна, як вона сіла на велосипед і легко, впевнено покотила дорогою, і її довге волосся маяло на вітрі.
Пополудневе сонце вже світило просто у вікно, і в кімнаті стало аж надто тепло. Молодик умився, одягся й пішов прогулятись берегом моря. Він знав, що треба б і скупатися, але був стомлений і, пройшовшись берегом, а потім ледь видною серед шорсткої трави стежиною, що вела від моря, повернувся до гавані й зайшов у кафе. Там він узяв свіжу газету й замовив fine á l'eau1, бо після любощів почував себе висотаним і спорожнілим.
Вони одружилися три тижні тому й приїхали поїздом з Парижа до Авіньйона, везучи із собою велосипеди, валізу з одягом, рюкзак і дорожню сумку. В Авіньйоні вони спинились у доброму готелі, залишили там валізу, а самі думали податися на велосипедах до Пон-дю-Гара. Та саме розгулявся містраль, отож вони вирушили за вітром до Німа, трохи побули там у готелі «Імператор», а тоді, за таким самим сильним вітром, переїхали до Ег-Морта і вже звідти далі до Гро-дю-Руа.
Усе йшло чудово, вони були по-справжньому щасливі, і він раніше й не уявляв собі, що можна так палко кохати когось, забувши про все на світі, наче нічого іншого й не існує. Коли він одружувався, його турбувало чимало своїх проблем, але тут він ні про що те не думав: ні про свою письменницьку працю, ні про будь-які інші справи,— а тільки про життя з цією дівчиною, яку він покохав і одружився з нею, і його більш не навідувало оте раптове болісне витвереження, що раніше завжди наставало після близькості із жінкою. Воно минуло без сліду. Тепер після любощів вони їли, пили й знов лягали в ліжко. То був дуже простий світ, але ні в якому іншому Девід не почував себе таким щасливим. Він гадав, що те саме відбувається й з нею, і так вона, власне, й поводилась, аж ось виявляється, що вона надумала змінитись і піднести йому якийсь сюрприз. Та, може, це буде зміна ще на краще і приємний сюрприз. А тим часом він пив свій fine á l'eau, читав місцеву газету й чекав не знати чого, хоч би що воно там було.
Це вперше, відколи вони вирушили у весільну подорож, він дозволив собі випити коньяку чи віскі за її відсутності. Але він тепер не працював, а його єдиним правилом щодо випивки було не пити перед роботою й під час роботи. Звісно, добре б знов узятися до праці, та він добре знав, що незабаром дійде і до цього, а поки що треба не забувати поступатися власними бажаннями і якомога ясніше давати їй зрозуміти, що ті години вимушеної самотності гідні жалю й що він аж ніяк не пишається цим. Він був певен, що вона сприйме все як належить і знайде чим заповнити той час, але поки між ними велося отак, як тепер, йому й самому прикро було думати про те, щоб знов засісти за роботу. Та й не міг він, звісно, зробити цього без тверезого погляду на речі, і тепер його цікавило, чи розуміє це вона й чи не тому саме подалась оце кудись у пошуках чогось більшого, ніж вони мали досі, по щось нове, чого ніщо не зможе здолати. Але що воно може бути? Ніщо не здатне зв'язати їх міцніше, ніж вони зв'язані тепер, і то без ніякого поганого осаду опісля. Все, що вони відчувають, це щастя, взаємне кохання, а потім голод, насичення — і знову все спочатку.
Він побачив, що вже допив свій fine á l'eau й що день уже хилиться до вечора. Тоді замовив ще чарку й спробував зосередитися на газеті. Але газета не цікавила його, як звичайно, і він сидів та дивився на море й важко нависле над ним надвечірнє сонце, коли це почув, як до кафе зайшла вона і мовила своїм горловим голосом:
— Привіт, любий.
А тоді швидко підійшла до столика, сіла, задерла підборіддя й подивилася на чоловіка усміхненими очима на золотавому від засмаги обличчі з ледь помітним ластовинням. Волосся її було коротко, по-хлоп'ячому, підстрижене. Обчикрижене без жалю. Зачесане назад, зверху воно лежало звичайною важкою хвилею, але з боків було геть обстрижене, так що відкрилися зграбні, прилеглі до голови вуха, а внизу темний край волосся гладенько сходив нанівець і тягся назад до потилиці.
Вона повернула голову, випнула груди й сказала:
— Поцілуй мене, будь ласка.
Він поцілував її, подивився на її обличчя, на підстрижене волосся і знов поцілував.
— Тобі подобається? Помацай, яке гладеньке. Помацай на потилиці.
Він помацав на потилиці.
— А тепер збоку, на скронях. Проведи пальцями вгору... Ось бачиш. Оце і є мій сюрприз. Я дівчина. Але тепер я також і хлопець і можу робити все, все, все, що захочу.
— Сідай отут, ближче,— сказав він.— То чого ти хочеш, братику?
— О, дякую,— відказала вона.— Я питиму те саме, що й ти. Тепер ти розумієш, чому це небезпечно, еге ж?
— Так. Розумію.
— Хіба я не молодець, що зробила це?
— Може, й так.
— Ніяких «може». Так і є. Я добре подумала. І все обміркувала. Чому ми маємо жити за чужими приписами? Ми — це ми.
— Нам і досі було добре, і я не почував себе зв'язаним ніякими приписами.
— Зроби ласку, погладь мене ще.
Він погладив і поцілував її.
— Ой, який ти милий,— мовила вона.— І тобі подобається так. Я ж відчуваю це і можу сказати напевне. Можеш не виявляти захвату. Хай спершу тільки подобається.
— Мені подобається,— сказав він.— У тебе дуже гарна форма голови, і ця коротка стрижка напрочуд пасує до твоїх чарівних вилиць.
— А з боків хіба не гарно? — запитала вона.— Це ж тобі не якась там підробка. Це достеменна хлоп'яча стрижка, і не в кожному салоні краси таку зроблять.
— Хто тебе підстриг?
— Перукар в Ег-Морті. Той, що минулого тижня підстригав і тебе. Ти тоді пояснив йому, як тебе стригти, і я сказала, щоб він підстриг мене точнісінько так само. Він повівся дуже ґречно й анітрохи не здивувався. І зовсім не сприйняв це як щось неподобне. Тільки перепитав: «Точнісінько так само?» А я сказала: «Точнісінько так». Ну, це щось важить для тебе, Девіде?
— Так,— відказав він.
— Дурні люди подумають, що це химера. Але ми повинні пишатися цим. Я люблю пишатися.
— Я також,— докинув він.— От зараз же й почнемо пишатися.
Вони й далі сиділи в кафе, пили fine á l'eau і спостерігали, як спускається над водним обширом сонце і як селище огортають сутінки. Повз кафе проходили люди, але не дозволяли собі чимось образити молоду жінку, бо ті двоє були в селищі чужинці, хоча й жили там уже близько трьох тижнів; до того ж вона тішила око своєю вродою, і всі ставилися до неї прихильно. А ще того дня сталась ота пригода з великою рибиною, про яку, природно, чимало балакали в селищі; одначе й ця переміна була неабиякою подією для місцевих жителів. Жодна пристойна дівчина в їхніх краях не підстригалась отак коротко, та навіть і в Парижі таке траплялося рідко й викликало подив — чи то як щось дуже гарне, чи, навпаки, дуже погане. Воно могло багато про що свідчити, а могло й свідчити тільки про бажання показати прекрасну форму голови, що її, зрештою, можна було й не показувати.
На вечерю вони замовили біфштекс із картопляним пюре й зеленою квасолею та салат, і дружина спитала, чи не можна їм випити пляшку тавельського.
— Це найкраще вино для закоханих,— сказала вона.
Девід подумав, що вона незмінно виглядає на свої літа,— а їй був двадцять один рік. Його це завжди дуже тішило. Але того вечора ніхто не дав би їй стільки. Її гарні вилиці вирізнялись як ніколи раніш, вона усміхалася, і обличчя її було запаморочливим.
У кімнаті стояла сутінь, і лише трохи світла проходило у вікно знадвору. Вечірній вітрець із моря приніс прохолоду, і на ліжку не було укривала.
— Деве, ти не проти, якщо ми пустимося берега?
— Ні, дівчинко.
— Не називай мене дівчинкою.
— Коли я отак обіймаю тебе, ти дівчинка,— сказав він. Він міцно обіймав її за груди й розтискав і стискав пальці, відчуваючи під ними свіжу пругку плоть.
— Вони дісталися мені в посаг,— сказала вона.— А мій сюрприз — це щось нове. Помацай... Та ні, облиш ти їх. Нікуди вони не дінуться. Помацай мені скроні й потилицю. Як там усе по-новому, яке воно чисте й гладеньке на дотик. Прошу тебе, Девіде, кохай мене таку, яка я є. Зрозумій мене, будь ласка, і кохай.
Він заплющив очі й відчув на собі легку вагу її довгого тіла, і її груди, притиснуті до його грудей, і її уста на своїх. Він лежав у темряві й відчував щось невиразне, потім її рука сягнула вниз, і він трохи підвівся, щоб допомогти їй, а тоді знову відкинувся на спину й ні про що вже не думав, тільки відчував її вагу і якусь дивну порожнечу всередині, коли це вона озвалася:
— Ну, тепер ти вже не можеш сказати, хто з нас хто?
— Ні.
— Ти перетворюєшся,— провадила вона.— Так, так. Перетворюєшся. Ти стаєш моєю дівчиною, Кетрін. Хочеш перетворитись, і стати моєю дівчиною, і дати мені здолати тебе?
— Це ж ти Кетрін.
— Ні. Я Пітер. А ти — моя кохана Кетрін. Як добре, що ти тепер вона. Дякую тобі, Кетрін, дякую. Будь ласка, зрозумій мене. Зрозумій і не дивуйся. Я ладна отак кохатися з тобою все життя.
Урешті обоє геть виснажились і знесиліли, але то був ще не кінець. Вони лежали поряд у темряві, дотикаючись ногами, і її голова спочивала в нього на плечі. Зійшов місяць, і в кімнаті стало трохи світліше. Жінка навпомацки повела рукою вниз йому по животі й спитала:
— Ти не думаєш, що я зіпсута?
— Звісно, що ні. Але коли ти все це замислила?
— Не від самого початку. Але досить давно. А ти такий милий, що дозволив мені це.
Девід обняв її, міцно пригорнув до себе, відчуваючи її гарні груди біля своїх, і поцілував у знадливі уста. Він міцно обіймав її, а подумки проказував: «Прощавай... прощавай... прощавай».
— Полежмо трохи тихенько, обіймаймо одне одного й ні про що не думаймо,— мовив він уголос, а серце його проказувало: «Прощавай, Кетрін, прощавай, моя люба дівчинко, прощавай, і хай тобі щастить, прощавай».
Він устав, повів поглядом з кінця в кінець пляжу, закоркував пляшечку з косметичною олією і засунув її в бічну кишеню рюкзака, а тоді спустився до моря, відчуваючи, як холодить ноги пісок. Подивився на дружину, що лежала горілиць на піщаному схилі, заплющивши очі й простягши руки обабіч себе, а позад неї була скісно напнута прямокутна полотнина й стирчали перші кущики шорсткої прибережної трави. «Не слід їй надто довго лежати отак нерухомо просто на сонці»,— подумав він. Потім рушив далі, пірнув плиском у прозору холодну воду, а виринувши, перевернувся на спину й поплив від берега, дивлячись на пляж понад рівномірним мигтінням власних ніг біля поверхні. Знов перевернувся у воді, пірнув до дна й, торкнувшись шерехуватого піску, відчув під рукою його хвилясті гребінці, а тоді випірнув на поверхню й поплив навпростець до берега, намагаючись робити якнайповільніші гребки руками. На березі він підійшов до дружини й побачив, що вона спить. Знайшов у рюкзаку свого наручного годинника й подивився, чи не час збудити її. У рюкзаку була пляшка холодного вина, загорнута в газету й укутана в їхні рушники. Він відкоркував пляшку, не розгортаючи її, і ковтнув холоднуватої вологи просто з того незграбного пакунка. Потім сів біля дружини, дивлячись на неї і вряди-годи поглядаючи на море.
Він думав про те, що це море завжди холодніше, ніж здається на вигляд. Вода в ньому прогрівалася по-справжньому тільки десь у середині літа, за винятком мілководдя біля положистих пляжів. А тутешній пляж круто уривався, і вода й біля самого берега обпікала холодом, аж поки ти розігрівався плаванням. Він поглянув на море, на високі хмари над ним і завважив, як далеко на захід зайшли на лови рибальські вітрильники. Потім знов перевів погляд на дружину, що спала на піску, який, уже зовсім просох і починав легенько здійматися за вітерцем, коли поворушити його ногою.
Серед ночі Девід відчув, як його тіла торкаються дружинині руки. І, прокинувшись, побачив, що у вікно світить місяць, а вона знову займається своєю чорною магією перетворення, і коли вона озвалася до нього й почала задавати запитання, він не сказав «ні», але так гостро відчув оту переміну в ній, що його всього пронизав біль, і після того, як обоє виснажились і все оте скінчилося, вона аж тремтіла й шепотіла до нього: «Ну, ось ми й дійшли до краю. Справді дійшли».
«Атож,— подумав він.— Тепер ми справді дійшли до краю». А коли вона раптом заснула, наче стомлена мала дівчинка, й лежала поруч нього, освітлена місячним промінням, така зваблива, з отією своєю новою, незвичною і гарною стрижкою, він нахилився над нею і сказав, але не вголос: «Я з тобою. Хоч би що там ти ще забрала собі в голову, я з тобою і кохаю тебе».
Уранці йому страшенно хотілось їсти, але він чекав, поки прокинеться дружина. Та зрештою поцілував її і збудив, вона сонно всміхнулася, підвелася з ліжка, умилась у великому тазі, потім нахилилася перед дзеркалом, зачесала щіткою волосся й без усмішки подивилась на своє відображення, а тоді всміхнулася, поторгала пучками пальців скроні, натягла через голову свою смугасту сорочку й нарешті поцілувала чоловіка. Стала впритул до нього, так що її груди вперлись у його, і сказала:
— Не тривожся, Девіде. Я твоя слухняна дівчинка, що знов повернулася до тебе.
Одначе він уже неабияк тривожився і думав: «Що з нами буде, коли все так стрімко й небезпечно полетіло шкереберть? Що може вціліти в цьому шаленому вогні? Ми були щасливі, атож, я певен, що й вона була щаслива. Але хто що знає? І яке ти маєш право судити? Чи не ти сам сприйняв і підтримав цю переміну в ній? Коли вже вона так цього хоче, то хто ти такий, щоб ставати їй на заваді? Тобі пощастило, що ти маєш таку дружину, і то твоя вина, а не її, що по всьому на душі в тебе то гидко, то не гидко. От після чарки тобі ж не гидко,— переконував він себе.— А що ти питимеш, коли спиртне перестане правити тобі за щит?»
Він дістав із рюкзака пляшечку з олією і легенько помастив дружині підборіддя, щоки та ніс, а тоді знайшов у зовнішній кишені рюкзака вицвілу голубу носову хустинку з візерунками, розгорнув і поклав їй на груди.
— Вже треба прокидатися? — спитала вона.— Мені саме сниться дивовижний сон.
— То додивись його,— сказав він.
— Дякую.
За кілька хвилин жінка глибоко зітхнула, покрутила головою і сіла.
— Тепер у воду,— мовила вона.
Вони зайшли в море, відпливли від берега і почали пірнати й гратись у воді, наче дельфіни. А повернувшись на берег, витерли одне одного рушниками, і Девід дав дружині пляшку з вином, яке ще лишалося прохолодним у грубій газетній обгортці. Обоє випили нахильці, і дружина подивилася на нього й засміялась.
— Приємно пити вино, щоб утамувати спрагу,— сказала вона.— А ти справді не проти, що ми тепер братики, га?
— Ні.— Він мазнув їй по чолі й по носі, по щоках та підборіддю олією з пляшечки, а потім обережно помастив шкіру навколо вух.
— Я хочу, щоб засмагло за вухами, на потилиці й на скронях. На нових відкритих місцях.
— Ти й так уже страшенно смаглий, братику,— мовив Девід.— Навіть не уявляєш собі, який смаглий.
— Мені це подобається,— відказала дружина.— І я хочу засмагнути ще дужче.
Вони лягли на щільний пісок, уже сухий, але й досі холоднуватий після відпливу. Девід капнув олії на долоню, легенько розтер її пальцями по дружининих стегнах, і засмагла шкіра, всотавши жир, узялася теплим золотим полиском. Далі він помастив їй живіт та груди, і вона сонно промовила:
— В такому вигляді ми не дуже схожі на братиків, правда?
— Та не дуже.
— Я з усіх сил намагаюся бути милою, слухняною дівчинкою,— провадила вона.— Правда, любий, і до ночі тобі нема чого турбуватися. Удень ми ніколи не робитимемо того, що вночі.
У готелі вони застали листоношу, який сидів за склянкою вина, чекаючи, поки повернеться Девідова дружина й розпишеться за великий і важкий пакет з листами, пересланими її банком із Парижа. Приніс він і три листи, переслані Девідовим банком. То була перша пошта, яку вони отримали відтоді, як надіслали своїм банкам адресу цього готелю. Девід дав листоноші п'ять франків і запросив його випити ще склянку вина біля цинкового прилавка. Дружина зняла з дошки ключ від кімнати й сказала:
— Я піду нагору причепуритися, і ми зустрінемось у кафе.
Допивши свою склянку, Девід попрощався з листоношею і пішов понад каналом до кафе. Було хороше посидіти в затінку після того, як пройшов простоволосий по гарячому осонні всю дорогу від далекого пляжу. У кафе стояла приємна прохолода. Він замовив вермуту з содовою, дістав із кишені складаного ножика й розрізав конверти. Всі три були від його видавців, і два з них аж роздималися від газетних вирізок з рецензіями та відбитків рекламних оголошень. Девід ковзнув очима по вирізках і взявся читати довгого листа. Лист був підбадьорливий і помірковано-оптимістичний. Мовляв, ще зарано говорити, як піде книжка, але поки що все начебто добре. Більшість відгуків цілком схвальні. Звісно, є й інші, але цього слід було сподіватися. У вирізках підкреслено речення, які передбачається використати в подальшій рекламі. Видавець хотів би сказати більше про перспективи продажу книжки, але його тверде правило — не робити жодних припущень, коли йдеться про торгівлю. Це хибна практика. Головне — книжку зустрінуто так, що кращого годі й бажати. Успіх у критики просто-таки сенсаційний. Та він сам побачить відгуки в пресі. Початковий тираж книжки становить п'ять тисяч примірників, але, зважаючи на позитивну реакцію критики, вже замовлено другий. У подальших рекламних оголошеннях буде зазначено: «Друкується додатковий тираж». Видавець сподівається, що автор задоволений і заслуженим успіхом книжки, й усім іншим, чого він найвищою мірою заслуговує. На закінчення йшли найщиріші вітання авторовій дружині.
Девід позичив у офіціанта олівець і почав множити два долари п'ятдесят центів на тисячу. Це було неважко. Десять відсотків від цієї суми становили двісті п'ятдесят доларів. А як помножити на п'ять, то виходило тисяча двісті п'ятдесят. Відняти від них сімсот п'ятдесят авансу. Залишається п'ятсот доларів, що належать йому за перший тираж.
Тепер другий тираж. Скажімо, дві тисячі примірників. Це ще дванадцять з половиною відсотків від п'яти тисяч доларів. Принаймні так зумовлено в угоді. Виходить шістсот двадцять п'ять. Та, може, дванадцять з половиною відсотків платять тільки після десяти тисяч примірників. Ну, коли й так, усе одно він матиме ще п'ятсот доларів. А разом — тисячу.
Він узявся читати критичні відгуки і раптом побачив, що, сам того не помітивши, вже випив свій вермут. Тоді він замовив ще склянку й повернув офіціантові олівець. Він ще сидів і читав вирізки, коли до кафе зайшла дружина зі своїм важким пакетом листів.
— А я й не знала, що тобі їх прислали,— мовила вона.— Ану, дай подивитися. Будь ласка, я теж хочу глянути.
Офіціант приніс їй вермуту і, ставлячи склянку на столик, побачив на газетній вирізці в її руках фотографію.
— C'est Monsieur2? — спитав він.
— Так,— відказала вона й підняла вирізку вище, щоб він побачив.
— Тільки інакше вдягнений,— сказав офіціант.— Тут пишуть про ваше одруження? А фотографія мадам теж є?
— Ні, не про одруження. Це відгуки критики про книжку мосьє.
— Грандіозно,— сказав вражений офіціант.— А мадам теж письменниця?
— Ні,— відказала вона, не підводячи очей від вирізок.— Мадам — хатня господарка.
Офіціант іронічно засміявся.
— Певне, мадам знімається в кіно.
Молодята ще якийсь час читали відгуки, тоді дружина поклала вирізку, яку перед тим читала, і промовила:
— Мене страх бере від цих відгуків і від усього, що в них пишуть. Як ми можемо бути такими, які ми є, і жити так, як ми живемо, і робити те, що ми робимо, а ти щоб був такий, яким тебе зображено в цих папірцях?
— Про мене писали й раніше,— відказав Девід.— Воно таки шкодить, але це скоро минається.
— Вони жахливі,— сказала вона.— Вони можуть занапастити тебе, якщо ти зважатимеш на них і віритимеш їм. Ти ж не думаєш, ніби я вийшла за тебе заміж, бо ти той, про кого пишуть у цих вирізках, ні?
— Ні. Але я хочу їх прочитати, а потім ми запечатаємо їх у конверт і сховаємо.
— Я розумію, що тобі треба їх прочитати. І не хочу вдавати із себе дурнятко. Та тримати їх при нас, навіть у запечатаному конверті, це чистий жах. Однаково, що возити із собою урну з чиїмось прахом.
— Більшість жінок не тямили б себе від щастя, якби про їхніх бісових чоловіків так добре писали в газетах.
— Я не «більшість жінок», а ти не «мій бісів чоловік». Знаю, я жінка норовиста, і ти також норовистий. То, будь ласка, не треба сваритися. Ти прочитай їх і, якщо знайдеш там щось корисне для себе або щось розумне, таке, чого ми ще не знаємо про твою книжку, розкажеш і мені.
— Я вже заробив за цю книжку деякі гроші,— сказав Девід.
— Це чудово. Я така рада. Але ж ми й так знаємо, що книжка добра. І якби ті критики сказали, що вона нічого не варта, і ти не заробив би за неї ані цента, я б однаково так само пишалась і раділа.
«А я ні»,— подумав він. Але вголос цього не сказав. Потім узявся читати далі газетні вирізки, розгортаючи їх, а тоді знову згортаючи й складаючи в конверт. Дружина сиділа поруч, розкривала свої листи й неуважливо перебігала їх очима. Потім задивилася на море. Обличчя її вкривала золотисто-коричнева засмага, волосся вона зачесала просто назад з чола, так, як воно лягло, коли вона вийшла з води на пляжі, і там, де було підстрижене нанівець, на потилиці й на скронях, воно вже вигоріло на сонці й здавалося на тлі темно-смаглої шкіри золотисто-білявим. Вона видивлялась на море, і очі її були дуже сумні. Потім знову взялася до листів. Один лист був довгий, надрукований на машинці, і його вона прочитала дуже уважно. А решту й далі тільки розкривала і переглядала. Девід позирнув на неї і подумав, що вона робить це так, ніби лущить горохові стручки.
— Що там у листах? — спитав він.
— Є вкладені чеки.
— Великі?
— Два.
— Це добре.
— Не ухиляйся отак від свого запитання. Ти ж завжди твердив, що тобі до цього байдуже.
— А хіба я щось сказав?
— Ні. Ти просто ухилився.
— Пробач,— мовив він.— То які ж суми в тих чеках?
— Не дуже великі. Але нам придадуться. Ці гроші покладено в банк на моє ім'я, бо я вийшла заміж. Я ж казала тобі, що найкраще нам одружитися. Звісно, як капітал вони нічого не важать, зате їх можна витрачати. Нам вільно розтринькати їх, і нікому це не зашкодить, бо на те вони й призначені. Вони не мають відношення ні до щорічного доходу, ні до того, що я дістану, коли досягну двадцяти п'яти років чи, як бог дасть, коли доживу й до тридцяти. Ці гроші наші, і ми можемо робити з ними все, що хочемо. Тепер жодному з нас якийсь час не доведеться турбуватися про баланси й таке інше. Отак усе просто.
— Моя книжка теж уже окупила аванс і дала мені близько тисячі доларів прибутку.
— То це ж, мабуть, дуже добре, коли вона оце тільки вийшла?
— Непогано. Вип'ємо ще вермуту?
— Краще чогось іншого.
— Скільки ти вже випила?
— Тільки оцю одну. І мушу сказати, далеко не в захваті.
— Я випив дві й навіть не розкуштував.
— Що тут є із справжнього питва?
— Ти пила коли-небудь арманьяк із содовою? Досить пристойне питво.
— Гаразд. Покуштуймо.
Офіціант приніс арманьяк, і Девід сказав йому подати замість сифона пляшку холодної мінеральної води «Перр'є». Офіціант налив дві великі порції арманьяку, а тоді Девід поклав у високі склянки лід і долив туди «Перр'є».
— Це нас пробере,— сказав він.— Хоч пити таке перед обідом — страшна річ.
Жінка потягла із склянки чималий ковток.
— Добре питво,— сказала вона.— Свіже, чисте, здорове й трохи грубувате на смак.— І відпила ще ковток.— Я справді все це відчуваю. А ти?
— І я,— відповів він і глибоко зітхнув.— І я відчуваю.
Вона знову відпила із склянки, усміхнулась, і в кутиках її очей збіглися веселі зморщечки. Холодне «Перр'є» немовби оживило міцний коньяк.
— Напій для героїв,— зауважив Девід.
— Я згодна бути героїнею,— сказала вона.— Ми ж із тобою не такі, як усі. Нам не треба називати одне одного «любчику», «любонько», «серденько», аби довести, які ми закохані. Як на мене, всі оті «кохані», «любісінькі» і всяке таке інше сюсюкання просто непристойні, і ми звемо одне одного просто на ім'я. Ти знаєш, що я хочу сказати. Чому ми маємо робити те, що роблять усі?
— Ти дуже розумна дівчина.
— Авжеж, Деві,— не вгавала вона.— Навіщо нам бути скрупульозними? Чом не жити й далі, як оце тепер, не мандрувати по світу, поки це дає нам таку втіху, якої ніколи потім не дасть? Ми робитимем усе, що ти захочеш. Якби ти був європейцем і мав свого адвоката, мої гроші однаково були б твоїми. Та вони й так твої.
— К бісу гроші.
— Гаразд. К бісу гроші. Але ми можемо витрачати їх, і, як на мене, це чудово. А писатимеш ти згодом. Таким чином, ми натішимося життям, перше ніж мені настане час народити дитину. А звідки я знаю, коли він настане? Одначе говорити про все це тепер нудно й стомливо. Чи не можна просто робити своє без зайвих балачок?
— А що, як мені захочеться писати? Досить людині заректися щось робити, як у неї майже напевне виникне бажання робити саме це.
— То й пиши собі, дурненький. Ти ж не обіцяв, що покинеш писати. І ніхто не казав тобі, що це якось вадитиме. Хіба не так?
Але щось таки було свого часу сказано, тільки він не міг тепер пригадати, бо тоді не заглядав далеко вперед.
— Захочеш писати — сідай і пиши, а я знайду чим розважитись. Мені ж не треба буде залишати тебе на той час, як ти писатимеш, га?
— Ну, а куди б ти хотіла, щоб ми подалися тепер, коли сюди починають з'їжджатися люди?
— Куди тільки ти захочеш. А ти згоден, Девіде?
— На який час?
— На який захочемо. На півроку. На дев'ять місяців. На рік.
— Гаразд,— сказав він.
— Справді?
— Авжеж.
— Ой, який ти милий! Якби я не покохала тебе за щось інше, то покохала б за рішучість.
— Вирішувати неважко, коли не знаєш наперед, чим твої рішення можуть обернутися.
Девід допив свій напій героїв, але той уже не так смакував, і він замовив свіжу пляшку холодного «Перр'є» і зробив міцну суміш без льоду.
— Зроби й мені, будь ласка. Таку саму міцну, як у тебе. А тоді будемо обідати.
Тієї ночі, коли вони лежали в ліжку й ще не спали, вона промовила в темряві:
— І нам не доконче завжди пускатися берега. Я хочу, щоб ти це знав.
— Я знаю.
— Мені подобається й так, як у нас було раніше, і я завжди твоя дівчинка. Ніколи не почувай себе самотнім. Ти ж знаєш. Я така, як ти хочеш, але й така, як я сама хочу, от і виходить і тобі, й мені. Ти нічого не кажи, не треба. Це я просто веду свою оповідку, присипляю тебе, бо ти мій любий славний чоловік і водночас мій братик. Я кохаю тебе і, коли ми поїдемо до Африки, буду й там твоєю африканською дівчинкою.
— Ми їдемо до Африки?
— А хіба ні? Ти що — не пам'ятаєш? Ми ж говорили про це сьогодні. Отож можемо поїхати туди чи куди-інде. Але хіба ми не до Африки збирались?
— Чому ти не сказала прямо?
— Я не хотіла накидати тобі свою думку. Сказала: поїдемо куди хочеш. Я поїду куди завгодно. Але мені здавалося, що ти хочеш саме до Африки.
— Туди їхати ще зарано. Там тепер заливні дощі, а потім виженеться надто висока трава й буде дуже холодно.
— Ми зможемо зігріватися в ліжку й слухати, як лопотить дощ по бляшаній покрівлі.
— Ні туди ще не можна. Дороги так розгрузнуть, що нікуди й не поткнешся, кругом суцільні болота, а трава така височенна, що нічого за нею не видно.
— То куди ж нам поїхати?
— Можна б до Іспанії, але Севілья відпадає, собор Сан-Ісідро в Мадріді теж, та й туди ще нема чого їхати. І на Біскайське узбережжя зарано. Там тепер холоди й дощі. О цій порі там скрізь дощить.
— Невже там нема якогось теплого куточка, де ми змогли б пляжитись, як оце тут?
— В Іспанії не можна пляжитись так, як ми з тобою тут. Одразу заарештують.
— От досада. Ну що ж, тоді почекаймо, поки можна буде туди поїхати, бо я хочу, щоб ми ще дужче засмагли.
— Навіщо тобі ще дужче засмагати?
— Не знаю. Чому людині чогось хочеться? А мені тепер найдужче хочеться саме цього. Того, чого ми ще не маємо. Хіба тобі не приємно, що в тебе така темношкіра дружина?
— Чого ж. Дуже приємно.
— Ти міг подумати, що я коли-небудь так засмагну?
— Та ні, ти ж русява.
— Я кольору лев'ячої гриви, а такі добре засмагають. Але я хочу геть уся стати темною, аж до останньої зморщечки, і щоб ти теж став темніший за індіанця — це ще більше віддалить нас від інших людей. Тепер розумієш, чому це так важить?
— І ким же ми станемо?
— Не знаю. Може, залишимося самими собою. Тільки змінимося. Так, мабуть, найкраще. Але ми на цьому не зупинимось, правда?
— Та звісно. Можна податися за Естерель і пошукати там іншої затишної місцинки, як ми знайшли оцю.
— Можна. Таких глухих закутків дуже багато, і ніхто туди влітку не заглядає. Ми можемо взяти машину і їздити куди завгодно. Навіть до Іспанії, як захочемо. А коли по-справжньому потемніємо, буде вже неважко зберігати такий колір, тільки не треба жити в містах. Жити влітку у містах ми не станемо.
— Якого ж кольору ти хочеш набути?
— Щонайтемнішого, якого тільки зможу. Там побачимо. Шкода, що в мені немає домішки індіанської крові. Я хочу стати такою темною, щоб ти аж терпіти не міг. Уже й тепер оце не можу дочекатися, коли ми підемо завтра на пляж.
Так вона й заснула, відкинувши голову й задерши підборіддя, неначе лежала під сонцем на пляжі,— так і лежала, ледь чутно дихаючи, а потім повернулася на бік і пригорнулась до чоловіка, а він лежав без сну й пригадував минулий день. Цілком можливо, що мені не вдасться знов узятись до роботи, думав він, і, мабуть, найрозумніше буде поки що не перейматися всім тим і просто тішитись сьогоденним життям. А коли мені стане потрібно працювати — я працюватиму. І ніщо не зможе мені перешкодити. Остання книжка вийшла добра, і тепер я повинен зробити ще кращу. Оті дурниці, що ми витворяємо, просто забавки, хоч я й не знаю, якою мірою це дурниці, а якою — серйозні речі. Пити коньяк ополудні — це казна-що, а звичайні аперитиви нас уже не беруть. Недобрий знак. Вона радо й безтурботно обертається з дівчини на хлопця, а тоді знов на дівчину. А тепер ось спить собі любісінько, і ти теж спи, бо єдине, про що можна сказати з певністю, це те, як ти себе почуваєш. І нічого ти за гроші не продав, думав він. Усе, що вона казала про гроші,— правда. Атож, усе воно правда. Поки що нам вільно робити що завгодно... А от що вона сказала про відгуки в пресі?.. Цього він уже не пригадував. Щось сказала, але пригадати він не міг.
Потім йому набридло пригадувати, він подивився на дружину й легенько поцілував її в щоку — так легенько, що вона й не прокинулась. Він дуже кохав її, йому любе було в ній геть усе, і він так і заснув, ще відчуваючи дотик своїх губ до її щоки й думаючи про те, як наступного дня вони обоє ще дужче засмагнуть на сонці. «Якою ж усе-таки темною вона хоче зрештою стати?..» — подумав він.
Було вже надвечір, коли невеличка приземкувата машина спустилася чорною асфальтованою дорогою, яка вела через пагорби й відроги, так що праворуч весь час було видно синій обшир океану, на безлюдний бульвар понад рівним, завдовжки дві милі, жовтим піщаним пляжем в Андаї. Попереду на березі океану височіли громіздкі споруди готелю та казино, ліворуч зеленіли нещодавно насаджені дерева, а за ними серед зелені власних садків стояли баскські вілли, одні побілені, інші — з темними дерев'яними стінами. Двоє молодих людей у машині повільно проїхали бульваром, видивляючись на розкішний пляж і на іспанські гори, що здавалися голубими проти світла навколо готелю та казино, а поминувши ці будівлі, скерували машину далі, аж у кінець бульвару. Тепер попереду в них було гирло річки, що впадала в океан. Приплив ще не починався, і за ясною смугою піску вони побачили старовинне іспанське містечко, а ген за бухтою — зелені пагорби й маяк на далекому мисі. Вони зупинилися.
— Гарна місцинка,— мовила дівчина.
— А отам є кафе, де столики стоять просто під деревами,— сказав молодик.— Під старими деревами.
— Чудні тут дерева,— зауважила дівчина.— Всі недавно насаджені. Цікаво, чому вони насаджали стільки мімоз.
— Щоб позмагатися з тими місцями, звідки ми приїхали.
— Мабуть, що й так. І все тут має страшенно новий вигляд. Але пляж чудовий. Я ніколи не бачила у Франції такого величезного пляжу, та ще й з таким гладеньким і м'яким піском. Пляж у Біарріці — це просто жах. Ну, то під'їдьмо до того кафе.
Вони повернули назад і трохи проїхали дорогою. Молодик зупинив машину біля тротуару й вимкнув мотор. Вони пройшли до відкритого кафе, де так приємно було вечеряти наодинці серед незнайомих людей, що сиділи за іншими столиками.
Тієї ночі знявся вітер, і в своїй наріжній кімнаті нагорі великого готелю вони чули, як важко гупають об берег високі океанські хвилі. Молодик у темряві напнув поверх простирадла легке укривало, і жінка промовила:
— Добре, що ми тут зупинилися, правда?
— Мені подобається шум прибою.
— Мені теж.
Вони лежали, горнучись одне до одного, й слухали, як бурхає море. Голова дружини була в нього на грудях, і вона ворушила нею під його підборіддям, а тоді пересунулась вище й міцно притулилася щокою до його щоки. Потім поцілувала його, і він відчув на своєму тілі її руку.
— Отут гарно,— мовила вона в темряві.— Отут любо. Ти справді не хочеш, щоб я перемінилася?
— Не тепер. Мені холодно. Обніми й зігрій мене.
— Люблю, коли тобі холодно біля мене.
— Якщо ночі будуть такі холодні, доведеться надягати піжамні куртки. Ото буде потіха снідати в них у ліжку.
— Це ж Атлантичний океан,— мовила жінка.— Послухай, як гуде.
— Нам тут буде добре,— запевнив її молодик.— Як захочеш, поживемо трохи тут. А ні — то поїдемо куди-інде. Є багато місць, куди можна податися.
Побудемо тут кілька днів і побачимо.
— Гаразд. Коли так, то я хотів би взятися до роботи.
— Це буде чудово. Завтра роздивимося що й як. Ти зможеш працювати тут у номері, якщо я залишатиму тебе самого, правда ж? Поки знайдемо собі якесь інше пристановище.
— Авжеж.
— Запам'ятай: тобі нема чого тривожитись через мене, бо я кохаю тебе і ми є ми супроти всіх інших. Поцілуй мене, будь ласка,— мовила вона.
Девід поцілував її.
— І знай: я не роблю нічого, щоб нам зашкодити. А роблю тільки те, без чого не можу. Не забувай цього.
Він нічого на це не сказав і тільки слухав, як серед ночі розбиваються об щільний мокрий пісок важкі хвилі прибою.
Другого ранку все так само гупали хвилі й з поривами вітру періщив дощ. Іспанського узбережжя не було видно, а коли між патьоками дощу виник просвіток і вони побачили з вікна розбурхані хвилі в бухті, виявилося, що гори по той бік аж до самих підгір'їв укутані важкими хмарами. Після сніданку Кетрін надягла плащ і кудись пішла, залишивши чоловіка працювати в готельному номері. Робота посувалася так швидко й легко, аж він подумав, що все воно, мабуть, нічого не варте. «Пильнуй,— застеріг він себе.— Писати просто — це добре, і чим простіше, тим краще. Але ні в якому разі не почни думати так само з біса просто. Усвідом, як складно воно було, а потім виклади все те якомога простіше. Невже ти гадаєш, що життя в Гро-дю-Руа було надто просте, бо тобі вдалося так просто дещо про нього написати?»
Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано «Cahier»3, а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п'ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:
— Мадам залишила це для мосьє.
Він розгорнув записку й прочитав: «Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін». Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.
Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.
— Де ти був, чужинцю?
— Та тут недалечко.— Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.
— Зрушив з місця? — спитала вона.
— Досить успішно.
— Виходить, таки працював. Дуже добре.
Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного «Перно» та невеликим вузьконосим глечиком з водою.
— Pour Monsieur aussi?4 — спитав він.
— Так,— відказав Девід,— будь ласка.
Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: «Я сам»,— і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.
— Чому треба доливати так повільно? — спитала Кетрін.
— Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,— пояснив Девід.— Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.
— Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два «ен-ге»,— сказала вона.
— Які ще «ен-ге»?
— Ну, національні гвардійці чи як їх там... У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік... кідувати речовий доказ.
— Ліккідувати?
— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.
— З абсентом жартувати не слід.
— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.
— А ніщо інше не дає?
Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.
— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.
Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:
— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.
— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.
— Що ти сказала? — перепитав Девід.
— Нічого.
Але слова були сказані, і він промовив до неї:
— Годі вже торочити про ті вирізки.
— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!
— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?
— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.
— Не сумніваюся.
— Отож-бо. Будь певен, що докажу.
Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.
Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.
Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.
— Ключі від машини у тебе?
— Так,— відповіла вона.
— Можна мені їх узяти?
Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:
— Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.
— Ти цього хочеш?
— Прошу тебе,— мовила вона.
Девід сів. «Ти поводишся безглуздо,— подумав він.— Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій». Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.
— Ти обідати думаєш? — запитав він.
— Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?
— Не задавай дурних запитань.
— Гидко, що ми отак посварилися,— мовила Кетрін.
— І то вперше.
— Це я винна, що прохопилася про вирізки.
— Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.
— Через них же все зчинилося.
— Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп'яну й ляпнула.
— Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,— заперечила вона.— Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.
— Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.
— Ну гаразд,— сказала Кетрін.— Я думала, ми вже закінчили.
— То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?
— Не треба було нам пити це зілля.
— Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?
— Ми що — ніяк не можемо спинитися? — запитав Девід.
— Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.
— Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.
— Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.
— К бісу,— сказав він.— Обідай сама.
— Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.
— Гаразд.
— Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.
Коли Девід Берн прокинувся, відплив уже відкотився з пляжу, сонце яскраво освітлювало жовтий пісок, і море було ясно-синє. Пагорби стояли зелені й наче свіжовмиті, а гори очистилися від хмар. Кетрін ще спала, і Девід подивився, як вона рівно дихає і як сонячне проміння пестить її обличчя, й подумав: «Дивно, що вона не прокидається — адже сонце світить їй просто на повіки».
Прийнявши душ, почистивши зуби й поголившись, він відчув голод і бажання негайно поснідати, але натомість надяг шорти й светр, дістав свій зошит, олівці та стругачку і сів за стіл біля вікна, що дивилося на гирло річки, за яким була Іспанія. Тоді заходився писати й забув і про Кетрін, і про те, що бачив за вікном, і писалось йому легко, наче само собою, як було завжди, коли випадала вдатна година. Слова лягали точно, і все темне й похмуре лише ледь виднілося, як ото видніються погідної днини легенькі брижики над підводною скелею.
Попрацювавши якийсь час, він знов поглянув на Кетрін: вона ще спала, і тепер уста її всміхались, а прямокутник сонячного світла з відчиненого вікна падав на все її засмагле до коричневого тіло, захоплюючи й темне обличчя, й рудувато-русяве волосся на білому тлі зібганого простирадла та незайманої подушки. «Замовляти сніданок сюди вже пізно,— подумав він.— Залишу їй записку й спущуся до кафе, вип'ю кави з вершками й що-небудь з'їм». Та поки він прибирав зі столу роботу, Кетрін прокинулась і, коли він уже зачиняв валізу, підійшла до нього ззаду, обняла, поцілувала в потилицю й промовила:
— А ось і твоя ледача гола жіночка.
— Чого ти прокинулась?
Не знаю. Але скажи мені, куди ти йдеш, і я за п'ять хвилин буду там.
Піду до кафе поснідати.
— Іди, я прийду туди. Ти працював?
— Еге ж.
— Ну молодець. Після всього, що було вчора... Я рада за тебе. Поцілуй мене і поглянь на нас у дзеркало на дверях ванної.
Девід поцілував її, і вони обоє подивились у велике дзеркало, що відбивало їх на повен зріст.
— Як добре почуваєш себе без зайвого одягу,— мовила вона.— Шануйся і не вскоч у якусь халепу по дорозі до кафе. Замов і мені oeuf au jambon5. І не треба мене чекати. Я й так винна, що ти досі не поснідав.
У кафе він узяв місцеву ранкову газету й учорашні паризькі, замовив каву з молоком та шматок байонської шинки, засмаженої з великим і навдивовижу свіжим яйцем, що його, перш ніж колупнути жовток, трохи приперчив і помастив гірчицею. А що Кетрін усе не з'являлась і її яєчня холола, то він з'їв і її й підчистив тарілку шматочком свіжоспеченого хліба.
— А ось і мадам,— сказав офіціант.— Зараз принесу для неї гарячу страву.
Вона надягла спідницю, кашеміровий светр та перлове намисто, а волосся після душу тільки витерла рушником і ще вологе зачесала назад, так що воно було темніше, ніж звичайно, і не так контрастувало з її неймовірно засмаглим обличчям.
— Такий гарний сьогодні день,— сказала вона.— Пробач, що змусила тебе чекати.
— Куди це ти так убралася?
— До Біарріца. Надумала податися туди. Хочеш зі мною?
— Ти ж зібралась їхати сама.
— Так,— підтвердила вона.— Але запрошую і тебе.
Девід усе не сідав, і вона сказала:
— А звідти привезу тобі сюрприз.
— Ні, не треба.
— Треба. І він тобі сподобається.
— Тоді я поїду з тобою і не дам тобі вчинити якусь химеру.
— Ні. Краще буде, як я зроблю це сама. Повернуся десь пополудні. Отож обідай без мене.
Девід прочитав газети, а тоді пройшовся містечком, шукаючи будиночків, що їх здавали б унайми, чи таких місць, де зручно було б оселитись, і дійшов висновку, що район нової забудови приємний, але одноманітний. Йому подобався краєвид за бухтою, і саме гирло річки з іспанського боку, і старовинні сірі кам'яниці Фуентеррабіа́, і сліпучо-білі будиночки навколо, і темні з голубим відтінком гори. Було дивно, що так швидко минула негода, і він подумав, що гроза, яка пройшла над Біскайською затокою, тільки зачепила містечко північним краєм. Біскайя, або по-тутешньому Віскайя, була баскська провінція, що розкинулась далі по узбережжю ген за Сан-Себастьяном. І гори, які він бачив над дахами прикордонного містечка Іруна, були вже у провінції Гіпускоа, і за ними лежала Наварра. «А нам тут що робити? — подумав він.— І з якого дива ти розгулюєш по цьому приморському курортному містечку серед новонасаджених магнолій та бісових мімоз, виглядаючи на облудних баскських віллах таблички «Здається внайми»? Чи ти сьогодні зранку так перепрацювався, що тобі потьмарилось у голові, чи просто не прийшов до тями після вчорашнього? Та ти ж і не працював по-справжньому. А слід би поквапитись, бо час збігає надто швидко, і ти сам збігаєш разом з ним, отож і не зчуєшся, як виб'є твоя година. А може, й уже вибила. Ну гаразд. Не починай. Досить того, що ти про це пам'ятаєш». І він ішов далі містечком, зіркіший після цього припливу роздратування і вмиротворений пригаслою красою дня.
Легкий вітрець з моря повівав по кімнаті, і Девід сидів і читав, зіпершись плечима та спиною на дві подушки, а третю підмостивши під голову. Після обіду його хилило на сон, але душу йому точило чекання, отож він сидів, читав і дожидав Кетрін. Нарешті він почув, як відчинилися двері, Кетрін увійшла до кімнати, і в першу мить він не впізнав її. Вона стала біля дверей, склавши руки під грудьми на кашеміровому светрі й важко дихаючи, так наче довго бігла.
— Ой ні,— мовила вона.— Не треба.— А тоді вмить опинилася на ліжку й, буцаючи Девіда головою в груди, приказувала: — Не треба. Не. треба. Прошу тебе, Девіде. Невже тобі зовсім не...
Він притис її голову до грудей, відчуваючи, яка вона гладенька, геть обстрижена й шерехувато-шовковиста, а Кетрін знов і знов буцала його.
— Що ти наробила, Відьмо?
Вона підвела голову, глянула на нього й припала устами до його уст, водячи ними з боку в бік, а тоді присунулася ближче й пригорнулась до нього всім тілом.
— Тепер я можу розказати,— мовила вона.— Я страшенно рада. Це була така щаслива нагода. І тепер я твоя нова дівчинка, отож нам належить дослідити, що воно таке.
— Дай-но глянути.
— Я покажуся тобі, тільки зажди хвилинку.
Та ось вона повернулася й стала біля ліжка, освітлена сонцем з вікна. У ванній вона скинула спідницю і вийшла звідти боса, в самому светрі та перловому намисті.
— Придивись добре,— сказала вона.— Бо тепер я отака.
Девід повів уважним поглядом по її довгих темних ногах, випростаному стрункому тілу, темному обличчю та рельєфно опуклій, кольору дубленої шкіри голові, і тоді Кетрін позирнула на нього й сказала:
— Дякую.
— Як це ти ухитрилася?
— Можна, я розкажу про це в, ліжку?
— Але тоді тобі доведеться поквапитись.
— Ні. Без поспіху. Ось послухай. Уперше ця ідея сяйнула мені під час нашої мандрівки, десь після Екс-ан-Прован-са. Здається, в Німі, коли ми гуляли в саду. Але я ще не знала, як її здійснити і як пояснити перукареві, чого я хочу. Потім я все обміркувала і вчора остаточно вирішила.
Девід провів рукою їй по голові, від потилиці, через маківку й до чола.
— Ні, ти послухай,— сказала вона.— Я знала, що в Біарріці мають бути добрі перукарі, бо там багато англійців. Отож, коли я туди приїхала, я пішла до найкращого салону й сказала перукареві, що хочу зробити гривку. Він зачесав мене наперед, і гривка впала на очі, так що я майже нічого за нею не бачила. Тоді я сказала, щоб він підстриг мене спереду, як англійського хлопця, що вперше йде до закритої середньої школи. Він спитав, яку школу я маю на думці, і я сказала, що Ітон чи Вінчестер, бо то були єдині такі школи, які я могла пригадати, ну, й ще Регбі, але Регбі я, звісно, не хотіла. Він спитав, котру ж із двох. То я сказала: Ітон, але так, щоб спереду якнайкоротше. А коли він закінчив, і я стала схожа на найпринаднішого хлопчика, що будь-коли з'являвся в Ітоні, я зажадала підстригти ще, а потім і ще коротше, аж поки від того Ітона нічого не залишилось, а я наполягала, щоб він іще підкоротив. Тоді він дуже суворо заявив, що це вже ніяка не ітонська стрижка, мадмуазель. А я йому: я, мовляв, і не хотіла ітонської, мосьє, просто це був єдиний спосіб пояснити, чого я хочу, і до того ж я не мадмуазель, а мадам. Одне слово, примусила його коротити ще й ще, і вийшло або щось дивовижне, або жахливе. Ти не проти, що на лобі ще трохи лишилося? Коли він зробив Ітон, волосся лізло мені в очі.
— Чудова стрижка.
— Страшенно стильна,— сказала Кетрін.— Але на дотик наче шкурка якогось звірка. Ось помацай.
Девід помацав.
— Хай тебе не турбує, що вона занадто стильна,— провадила Кетрін.— Мій рот зрівноважує її. А тепер — до любощів?
Вона подалася вперед, і Девід стяг з неї светра, а тоді нахилився до її потилиці, щоб розімкнути замочок намиста.
— Та ні, облиш.
Вона випросталась на ліжку, стуливши засмаглі ноги й поклавши голову просто на простирадло, і перли зсунулися з темного узвишшя її грудей. Очі її були заплющені, руки простягнуті обабіч тулуба. Вона таки справді обернулася на нову дівчину, і Девід побачив, що й рот у неї змінився. Вона дихала дуже тихенько, а тоді сказала:
— Все-все від початку. Від самого початку.
— Отак?..
— Так, так. І не тягни. Не тягни...
Уночі вона лежала скулившись упритул до нього, поклавши голову йому на груди й злегенька тручись об них щокою, потім звелася, припала устами до його уст, обвинула його руками й зашепотіла:
— Ти такий лагідний і добрий, коли спиш і все не прокидаєшся й не прокидаєшся. Я так і думала, що ти не прокинешся, і було навдивовижу хороше. Ти був такий добрий до мене. Ти думав, що все те діється вві сні? Не прокидайся. Я теж зараз засну, але якщо не засну, то буду печерною дівчиною. Вона не спить і охороняє тебе. А ти спи й знай, що я поруч. Ну ж бо, спи, спи...
Прокинувшись уранці, Девід відчув біля себе таке знайоме гарне тіло, тоді поглянув і побачив темні, як навосковане дерево, плечі та шию і коротко обстрижену голову кольору дубленої шкіри, що лежала гладенька, мов якесь звірятко; він зсунувся в ліжку, повернувсь до дружини й поцілував її в чоло, торкнувшись губами коротенького волоссячка, потім в очі й злегенька в губи.
— Я сплю.
— І я спав.
— Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.
— Ні, не дивне.
— Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?
— Ти хочеш заснути?
— Щоб ми обоє заснули.
— Я спробую...
— Ти спиш?
— Ні.
— Будь ласка, спробуй заснути.
— Я пробую.
— То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?
— Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.
— Молодець я, що таке вигадала?
— Не треба ні про що говорити.
— Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б'ються разом, як одне,— я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо́роше, так приємно й хороше...
Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.
— Давай поснідаємо в ліжку,— сказала вона.— А може, й вип'ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є «Лансон» і «Перр'є-Жуе». Можна, я подзвоню й замовлю?
— Авжеж,— мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.
Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.
— Як я тобі з мокрим волоссям?
— Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.
— Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.
— Я волів би, щоб гривка була до очей.
— Може, ще й буде,— сказала Кетрін.— Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб'ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в «Баскському барі». Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.
— Гаразд.
Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:
— Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.
— Я знаю,— сказав Девід.— Ти не могла стриматись.
— Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.
— Ні,— мовив він.— Ти намагалась. Але не зробила.
— Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.
— Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.
— Не змогла,— мовила Кетрін і похитала головою.
— Тоді все гаразд,— заспокоїв її Девід.— Не плач. Усе гаразд.
— Я ніколи не плачу,— відказала вона.— А зараз не можу нічого з собою вдіяти.
— Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.
— Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?
— Ніколи.
— А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?
— Думаю, скрізь буде добре,— відказав Девід.
— Ну от, мабуть, туди й подамося.
— Світ великий.
— Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.
— Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.
— Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.
У двері постукав офіціант.
— Мадам, «Перр'є-Жуе» більш немає, то я приніс «Лансон». __
Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:
— Я знаю.
Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamón serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichón6, темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.
На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом — пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:
— Хочете гаспачо?
То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.
— Ви думаєте, сеньйориті сподобається?
— То випробуйте її,— серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.
Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.
— Такий собі суп-салат,— сказала Кетрін.— Яка смакота!
— Es gaspacho7,— докинув подавальник.
Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.
— Що це за вино? — спитала Кетрін.
— Африканське вино,— відказав Девід.
— Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,— мовила вона.— Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.
— То всього лише розхожа фраза,— сказав Девід.— Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.
— А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.
— Звісно, що можеш.
— Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.
— І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.
— А чому ніхто не малював цієї країни? — спитала Кетрін.— Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.
— Сієрра, гірські кряжі,— сказав Девід.— Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.
— Крім «Краєвиду Толедо» Ель-Греко,— зауважила вона.— Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.
— Що їстимеш після гаспачо? — запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов'яга середніх літ, з квадратним обличчям.— Він вважає, що нам треба з'їсти щось м'ясне.
— Hay solomillo muy bueno8,— переконливо сказав хазяїн.
— Ой ні,— мовила Кетрін.— Тільки якийсь салат.
— Ну гаразд, то хоч пийте вино,— сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.
— Не треба б мені пити,— сказала Кетрін.— Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.
— Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?
— Але це не така балакучість, як після абсенту,— відповіла вона.— В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.
— Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,— мовив Девід.
— Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,— заперечила вона.— А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.
— Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.
— А що буде, коли я помру?
— То будеш мертва.
— Мені ненависна сама думка про смерть.
— То жени її від себе, поки живеш. Дивись на все навколо, слухай, відчувай.
— А що, як я всього не запам'ятаю?
Девід сказав про смерть так, наче вона нічого не важила. Кетрін пила вино й дивилася на грубезні кам'яні стіни, в яких високо вгорі зяяли тільки маленькі заґратовані віконця, що виходили на вузьку вуличку, куди не сягало сонячне світло. Зате за дверима відкривалась аркада й залиті ясним сонцем вичовгані кам'яні плити старовинної площі.
— Коли починаєш перейматися навколишнім життям,— промовила Кетрін,— тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.
Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.
— Тобі відлягло від серця? — спитав Девід.
— Так,— відказала вона.— Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас — картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.
Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в «Паласі», а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.
— Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.
— Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.
— А мене наче щось під'юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.
— Залишмося самі собою.
— Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?
— Ні. Не тепер.
— Дякую за «не тепер». А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?
— Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.
— Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю...
— Не треба говорити.
— Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди...
— Ні до чого отак повторювати. Я знаю.
— А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.
— Тільки не треба цього казати.
— Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка...
Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:
— Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.
— Ти моя радість.
— Я була така, як ти хотів?
— А ти як гадаєш?
— Сподіваюся, що була.
— Була, була.
— Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?
— Навіщо?
— Ну хоч трішечки.
— Навіщо?
— Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить...
— Чого б то в біса воно мені шкодило?
— То можна?
— Ти справді так хочеш цього?
Він не сказав «не можеш обійтися без цього», але вона відповіла:
— Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?
— Гаразд.— Він поцілував її і пригорнув до себе.
— Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.
— Гаразд, хлопче.
— Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.
Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач...
Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:
— Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп'ячими очима.
— Без мене,— сказав Девід.
Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев'ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.
Прочитавши газети й заплативши за сніданок, він вийшов на спеку, що знов повернулася на плоскогір'я, коли змінився вітер, і подавсь до прохолодного, просякнутого сумовитим духом офіційної чемності банку, де отримав пошту, яка надійшла з Парижа. Йому довелося довгенько чекати, поки в різних віконцях, з багатьма формальнощами провадили виплату грошей за чеком, якого переслав сюди, на мадрідське відділення, його паризький банк, і він тим часом розпечатав і прочитав листи.
Нарешті, з важкою пачкою банкнот у застебнутій на ґудзик внутрішній кишені, він знову вийшов на гаряче осоння й спинився біля кіоска купити англійські й американські газети, що їх привозили ранковим Південним експресом. Прихопивши кілька тижневиків, присвячених бою биків, щоб загорнути куплені англомовні газети, він рушив вулицею Сан-Херонімо, а тоді поринув у приязну й свіжу ранкову сутінь «Італійського буфету». Там було ще безлюдно, і раптом він пригадав, що не призначив побачення Кетрін.
— Що будете пити? — запитав буфетник.
— Пиво,— сказав Девід.
— Тут пива не п'ють.
— У вас немає пива?
— Є. Але тут пива не п'ють.
— К бісу ваш заклад,— сказав Девід, згорнув свої газети і подався через вулицю й трохи назад, а там завернув на Калле-Вітторіа до пивного бару «Альварес». Сів за столик під тентом при вході й випив великий кухоль холодного, націдженого з барила пива.
«Мабуть, той буфетник просто хотів побалакати,— подумав він,— і сказав щиру правду. В цій країні пива не п'ють. Я надто буквально його зрозумів. Він і не думав мене образити. А я облаяв його, і він не мав чим мені відповісти. Паскудно вийшло...»
Він випив ще кухоль пива й підкликав офіціанта, щоб розплатитися.
— Y la Señora?9 — спитав той.
— У музеї Прадо. Оце йду зустріти її.
— Ну, тоді до побачення,— сказав офіціант.
До готелю Девід спустився навпростець схилом пагорба. Ключ від їхнього номера висів на дошці за конторкою портьє, отож він піднявся ліфтом на свій поверх, залишив газети з листами на столі в кімнаті й замкнув у валізу більшу частину грошей. У номері було вже прибрано, жалюзі спущено, щоб не пекло сонце, і в кімнаті стояв присмерк. Девід умився, а тоді перебрав пошту і, відклавши чотири листи, сховав їх у кишеню штанів. Ідучи до готельного бару, він узяв із собою паризькі випуски «Нью-Йорк геральд», «Чікаго трібюн» та «Лондон дейлі мейл» і, спинившись біля конторки залишити ключ, попросив портьє сказати мадам, коли вона повернеться, що він у барі.
Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.
Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо... О боже! — подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем10, що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? «Дайєла», «Букмена», «Нью ріпаблік»? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю... Яке лайно!..
— Привіт, юначе,— почув він чийсь голос.— Чого це ви так обурено блимаєте очима?
— А-а, полковнику, привіт,— відказав Девід і раптом відчув радість.— Що це в біса ви тут робите?
Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.
— Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п'є цей хлопчина,— сказав він барменові.— Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.
— Слухаюсь, сер,— озвався бармен.— Гаразд, сер.
— Ходімо,— мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.— Вигляд у вас дуже добрий.
— У вас також.
Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.
— У мене завжди добрий,— сказав він.— Робота потрібна?
— Ні,— відказав Девід.
— Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.— Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.
Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.
— А анчоусів нема? — запитав полковник.— Що це мені за пивничка?
Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.
— Чудове вино,— похвалив полковник.— Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.
— В мене медовий місяць.
— Безглуздий вислів,— сказав полковник.— Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: «щойно одружився»? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.
— А що за робота?
— Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?
— З Кетрін Хілл.
— Знав її батька. Дуже дивний був суб'єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.
— Я їх ніколи не знав.
— Не знали?
— Ні.
— Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?
— У Парижі.
— Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?
— Бачив на іподромах.
— У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?
— Я одружувався не з її родичами.
— Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.
— Ну, не з дядьками ж і тітками.
— Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?
— І досить значний.
— Вона дійняла мене до живого,— сказав полковник.— Ви облудний сучий син.
— Ви також, Джоне.
— Сподіваюся,— сказав полковник.
Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:
— Познайомся, це полковник Бойл.
— Вітаю вас, люба.
Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.
— Стомилася? — запитав він.
— Та начебто.
— Випийте скляночку цього вина.
— А нічого, як я вип'ю абсенту?
— Ну звісно,— сказав Девід.— І я з тобою за компанію.
— Мені не треба,— мовив полковник до бармена.— Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.— Тоді звернувся до Кетрін: — Вам смакує справжній «Перно»?
— Так,— відказала вона.— Я сором'язлива на людях, а він додає мені сміливості.
— Чудовий напій,— сказав полковник.— Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.
— Даруй, що я не призначив тобі побачення,— мовив Девід.
— Це дуже мило.
— Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.
— То байдуже,— сказала вона.
— Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,— промовив полковник.
— І я вас бачила,— відказала Кетрін.— Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?
— Мабуть, так,— сказав полковник.— А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову «Леду з лебедем»?
Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.
— Ви мені подобаєтесь,— мовила вона.— Скажіть мені ще щось.
— Ви мені теж подобаєтесь,— сказав він.— І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?
— А ви не знаєте?
— Я бачу те, що бачать мої очі,— відказав полковник.— А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.
— Тепер вона мені не потрібна.
— Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.
— Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.
— Я її не знав.
— А батька знали добре?
— Доволі добре.
— Який він був?
— Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором'язлива?
— Щира правда. Спитайте в Девіда.
— Ви на диво швидко здолали свою сором'язливість.
— Це ви її порішили. То який був мій батько?
— Він був найсором'язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.
— Він також уживав «Перно»?
— Він уживав усе.
— Я нагадую вам його?
— Анітрохи.
— Це добре. А Девід?
— Нічого спільного.
— Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?
— А чого б вам ним не бути?
— Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.
— Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?
— Хлопець, якщо ви не проти.
— Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.
— Я саме хотіла про це сказати,— мовила Кетрін.— Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.
— Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.
— Атож,— погодилась вона.— Час ми маємо.
— Скажіть мені краще, де ви так засмагли,— мовив полковник.— Ви знаєте, яка ви темношкіра?
— Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.
— А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?
— Близько трьох місяців.
— І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?
— Носитиму її,— відказала Кетрін.— Вона дуже пасує до ліжка.
— Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.
— У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона — моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.
— То, певно, й будете,— сказав полковник.— А ще чогось такого ви чекаєте від життя?
— Ще — кожного дня,— відповіла Кетрін.— Просто чекаю кожного нового дня.
— А сьогодні випав добрий день?
— Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.
— Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?
— Гаразд,— сказала Кетрін.— Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?
— Ти не хочеш допити свій абсент? — спитав Девід.
— То байдуже,— мовила вона.— Не турбуйся за мене. Я не буду сором'язлива.
Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.
— Я був з нею не надто запросто? — спитав полковник.— Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.
— Сподіваюся, я їй добра пара.
— Та звісно. Як вам ведеться?
— Начебто гаразд.
— Ви щасливі?
— Дуже.
— Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.
— Ви так думаєте?
— Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.
— Як швидко це відбуватиметься?
— Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?
— Пробачте.
— Ви багато маєте, отож тіштеся життям.
— Так ми й робимо.
— Я бачу. Тільки одне застереження.
— А саме?
— Добре приглядайте за нею.
— Це все, що ви маєте мені сказати?
— І ще одна дрібниця: стережіться потомства — добра з того не буде.
— Поки що ніякого потомства не передбачається.
— Гуманніше позбутись його.
— Гуманніше?
— Краще.
Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з'явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.
— Ви просто неймовірна красуня,— сказав їй полковник.— Але вам треба стати ще темнішою.
— Дякую, я постараюся,— відказала вона.— А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.
— Ви обідаєте зі мною,— нагадав полковник.
— Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.
Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам'ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.
Була година сієсти11, обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев'яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.
— Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,— мовила Кетрін.— Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.
— То й поїдемо як тільки захочеш.
— Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.
— Про що?
— Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?
— А хіба ні?
— Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.
Девід і далі читав.
— Ти розсердився?
— Ні. «Протверезів»,— подумав він.
— Тепер усе воно простіше.
— Я б не сказав.
— То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..
— Краще не треба.
— Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?
— Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.— Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.— Даремно ти розказала про це полковникові.
— Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.
— Не можна отак довірятися всім і кожному.
— Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.
— Мені стискає груди, мов залізним обручем.
— Пробач. А в мене так радісно на серці.
— Кохана моя Кетрін...
— Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?
— Спершу полежмо тихенько потемки,— відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю «Палас» у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.
Уранці в Буен-Ретіро все було таке свіже, немов у справжньому лісі. Буяла зелень, темніли стовбури дерев, і всі відстані неначе змінилися. Навіть озеро показалося не там, де було раніше, і, коли вони побачили його ген за деревами, воно й вигляд мало зовсім інший.
— Ти йди вперед,— сказала Кетрін.— Я хочу на тебе подивитися.
Девід повернувся, пішов від неї до найближчої лави і сів. Озеро ледь виднілось удалині, і він знав, що пішки туди не дійти. Він сидів собі на лаві, а потім до нього підсіла й Кетрін і сказала:
— Ну от, усе гаразд.
Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.
— Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?
— Ні. Все добре. Просто мені треба піти.
— То зустрінемось у кафе,— сказала вона.
Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.
— Як ти, Відьмо? — спитав він.
— Я твоя Відьма,— відказала вона.— Можна й мені скляночку цього самого?
Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:
— Що з тобою було?
— Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.
— Аж так погано?
— Ні,— збрехав він.
Вона похитала головою.
— Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.
— Усе минулося.
— Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.
— Уже?
— Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.
— Вибір у нас не багатий.
— Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.
— Атож... і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.
— Звісно, що можемо, і таки повернемось.
— Не будемо про це говорити,— мовив Девід.
Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.
— Дуже дивна річ,— сказав він.— Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.
— Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.
— А може, я такий.
— Не треба.— Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.— Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю «Палас», і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.
— Ніхто цього від тебе не вимагав.
— Я ж подобаюсь тобі дівчиною,— дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.
— Так,— підтвердив він.
— От і добре,— сказала вона.— Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.
— То не роби цього.
— Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?
— Ти не могла б стримати свої емоції?
— А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість — це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?
— Я сам піду й принесу.
— Ні. Мені негоже лишатися тут одній.
— Твоя правда,— мовив Девід.
— Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.
— Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.
— Ну все, беру себе в руки,— сказала Кетрін.— Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення. До того ж мені однаково треба піднятися до кімнати.
— Зараз?
— Я ж проклята богом жінка. Я думала, що як буду дівчиною і залишатимусь дівчиною, то хоч понесу дитину. Але й того нема.
Це може бути моя вина.
— Ой, давай ніколи не розбиратися, чия в чому вина. Ти посидь тут, а я піду принесу пошту. Ми читатимем листи й будемо розважливими й добропристойними американськими туристами, що приїхали до Мадріда не в сезон.
За обідом Кетрін сказала:
— Вертаймося до Ла-Напулі. Там тепер нікого нема, і нам житиметься спокійно й приємно, можна буде працювати, дбати одне про одного. Звідти ми зможемо їздити до Екса й побачити всі сезаннівські місця. Ми ж того разу зовсім мало там побули.
— Там нам буде дуже добре.
— А тобі ще не зарано знову братися до роботи?
— Ні. Тепер саме час. Я певен.
— От і чудово. А я по-справжньому візьмуся до іспанської мови, щоб знати її на той час, як ми повернемося сюди. І стільки всякого треба прочитати.
— Нам буде що робити.
— І ми робитимемо.
Життя за новим планом тривало трохи більш як місяць. Вони найняли три кімнати в довгому й приземкуватому провансальському будинку з пофарбованими в рожеве стінами, де спинялися й минулого разу. Будинок стояв серед сосон на ближчому до Естереля краю Ла-Напулі. З вікон видно було море, із садка перед довгим будинком, де вони сідали до столу на терасі під деревами, оку відкривалися безлюдні пляжі й високі очерети в дельті невеликої річки, а за бухтою простяглася біла дуга Канна з пагорбами й далекими горами позаду. Інших пожильців о цій порі літа в готелі не було, і господар та його дружина радо прийняли молоде подружжя, що повернулося до них.
За спальню Девідові й Кетрін правила велика кімната, що мала вікна на три боки, і в ній того літа завжди стояла прохолода. Вночі вони чули дух соснової глиці і моря. Працював Девід в іншій кімнаті, в самому кінці будинку. Щодня з раннього ранку він сідав до роботи, а коли закінчував, знаходив Кетрін, і вони вирушали до затишної бухточки між скель, де був піщаний пляжик, і там засмагали й купалися. Іноді Кетрін виїжджала кудись машиною, і тоді, закінчивши роботу, він сідав на терасі з чаркою і чекав її. Пити місцеву анисівку після абсенту було неможливо, і він перейшов на віскі з мінеральною водою «Перр'є». Це тішило господаря, що, не дуже витрачаючись, мав з подружжя Бернів непоганий пожиток навіть цього мертвого літнього сезону. Він не наймав куховарки, і їжу готувала його дружина. Кімнати доглядала одна покоївка, а за столом прислужував юний племінник, що вчився на офіціанта.
Кетрін сподобалося роз'їжджати своєю маленькою машиною, і вона раз у раз вирушала то до Канна, то до Ніцци й поверталася звідти з покупками. Великі зимові крамниці були зачинені, але вона щоразу знаходила якісь делікатеси та рідкісні дорогі напої і розвідала місця, де можна було купувати книжки й журнали.
Чотири дні Девід щоранку працював не розгинаючись. А пополудні вони йшли до нової бухточки, яку виявили на березі, і цілими годинами лежали на піску проти сонця й плавали в морі, аж поки обоє геть стомлювались, і вже присмерком поверталися з морською сіллю на спинах та у волоссі, нашвидку випивали по чарці, а тоді йшли під душ і перевдягалися.
У спальню завівав легкий вітрець із моря. Він сповнював кімнату прохолодою, і вони потемки лежали в ліжку, накрившись простирадлом, і Кетрін промовила:
— Ти казав, щоб я тобі нагадала.
— Я знаю.
Вона нахилилася над чоловіком і, трохи підвівши йому голову руками, поцілувала його.
— Мені так хочеться цього. То можна?
— Ну звісно.
— Ой, я така рада. У мене стільки всяких планів,— сказала вона.— І цього разу я вже нічого не робитиму зопалу, абияк.
— Що за плани?
— Я можу розказати тобі, але краще буде показати. Можна зробити це завтра ж. Поїдеш зі мною?
— Куди?
— До Канна, туди, куди я їздила, коли ми ще були тут уперше. Це дуже добрий перукар. Ми з ним одразу заприязнилися, і він куди кращий, ніж отой у Біарріці, бо розуміє все з півслова.
— Що ж ти там робила?
— Я їздила до нього сьогодні зранку, поки ти працював, і все йому пояснила, а він уважно вислухав мене й зрозумів, і, на його думку, це буде дуже гарно. Я сказала йому, що ще не вирішила остаточно, але коли вирішу, то спробую переконати й тебе підстригтися так само.
— Як це так само?
— Ось ти побачиш. Ми поїдемо разом. Щось ніби скісно назад від природної межі. Він дуже запалився цією ідеєю. Гадаю, це тому, що йому страшенно подобається наш «бугатті». Тебе це не лякає?
— Ні.
— Я вже просто дочекатись не можу. Правду кажучи, він ще хоче підсвітлити мені волосся, але ми боїмося, що тобі це не сподобається.
— Його досить підсвітлюють сонце та морська вода.
— Ні, воно має бути набагато світліше. Він каже, що може зробити мене білявою, як скандінавка. Уяви собі, як це буде гарно з нашою темною шкірою. Та й тебе можна підсвітлити.
— Ні. Я почуватиму себе посміховиськом.
— Та на кого тобі тут зважати? Ти ж ціле літо на морі, і волосся однаково вицвітає.
Девід нічого на це не сказав, і вона провадила:
— Тебе ніхто не примушуватиме. Ми тільки підсвітлимо моє, то, може, ти й собі захочеш. Там буде видно.
— Не плекай планів, Відьмо. Завтра я встану дуже рано і працюватиму, а ти спи скільки зможеш.
— Тоді напиши й про мене,— сказала вона.— Хай навіть там буде й про мої вади, але неодмінно докинь і про те, як я тебе кохаю.
— Я тепер саме до цього підступаюся.
— І ти опублікуєш свої записи чи це буде негоже?
— Поки що я тільки пробую написати про це.
— А мені можна буде прочитати?
— Якщо воно вийде як слід.
— Ой, я вже наперед тішуся, і ми не пустимо жодного примірника в продаж і не дамо рецензентам, отож не буде ніяких вирізок, і ти не запишаєшся, і все воно залишиться тільки для нас.
Девід Берн прокинувся тільки-но розвидніло, надяг шорти та сорочку і вийшов надвір. Вітер уже вщух. Море було тихе, і ранок пахнув росою і глицею. Девід рушив босоніж через вимощену кам'яними плитами терасу до кімнати в кінці довгого будинку, ввійшов і сів до столу, за яким працював. Вікна цілу ніч стояли відчинені, і кімната була сповнена прохолоди й ранньо-вранішніх надій.
Він писав про недавню подорож із Мадріда до Сарагоси, про те, як їхня маленька машина на повній швидкості в'їхала в край червонястих пагорбів, де курна дорога бігла то вгору, то вниз, про те, як вони наздогнали кур'єрський поїзд, що йшов колією обіч дороги, і як Кетрін, сидячи за кермом, почала помалу, вагон за вагоном, випереджати його, і ось уже вони побачили тендер, потім машиніста з кочегаром у паровозній будці й, нарешті, перед паровоза, коли це раптом дорога круто повернула ліворуч і Кетрін скинула швидкість, а поїзд зник у тунелі.
— Я таки випередила його,— сказала тоді Кетрін.— Але він утік під землю. Скажеш мені, коли ще можна буде отак позмагатися.
Девід подивився по туристській карті й відповів:
— Ще не скоро.
— Тоді поїдемо, як оце тепер, і роздивимось околиці.
Дорога йшла вгору, і з неї видно було тополі понад річкою, і Девід відчував, як машина береться на крутий узвіз, а потім дорога знов побігла відносно рівною місцевістю, і Кетрін зрадувано наддала газу...
Потім, уже пізніше, Девід почув у садку її голос і облишив писати. Зачинив валізу, де лежали зошити з рукописом, вийшов на терасу й замкнув за собою двері. Покоївка, що прибирала в кімнаті, мала свій ключ.
Кетрін сиділа на терасі й снідала. Стіл був накритий червоно-білою картатою скатертиною. Кетрін надягла свою стару, ще з Гро-дю-Руа, але свіжовипрану смугасту сорочку, що збіглась і вицвіла від прання та сонця, новенькі сірі фланелеві штани, а на ноги взула сандалі.
— Привіт,— мовила вона.— Я не могла спати довше.
— Вигляд у тебе хоч куди.
— Дякую. Я й почуваю себе хоч куди.
— Звідки в тебе такі штанці?
— Пошила в Ніцці. У доброго кравця. Як вони тобі?
— Дуже гарно пошиті. От тільки що такі новісінькі. Ти збираєшся їхати в них до міста?
— Де там те місто. В Канні мертвий сезон. До наступного року туди ніхто не приїде. Такі, як у нас, сорочки тепер уже носять усі. Але до спідниці вони не пасують. Ти ж не маєш нічого проти?
— Аж ніяк. Штанці справді гарні. Просто я подумав: жаль їх м'яти, так вони ретельно відпрасовані.
Після сніданку, поки Девід голився, приймав душ, а потім напинав на себе старі фланелеві штани та рибальську сорочку й шукав свої сандалі, Кетрін перевдяглась у блакитну полотняну сорочку з відкритим коміром і широку білу полотняну спідницю.
— Так буде краще. Хоч ті штани й цілком придатні для тутешніх місць, але сьогодні вранці вони надто впадатимуть у око. Прибережемо їх.
У перукарні панувала приязна й невимушена, але надто вже професійна атмосфера. Мосьє Жан, літами десь такий, як Девід, і схожий більше на італійця, ніж на француза, сказав:
— Я охоче підстрижу мадам так, як вона просить. А ви згодні, мосьє?
— Я до вашого синдикату не належу,— відказав Девід.— Полишаю це діло на вас двох.
— Може б, нам спершу спробувати на мосьє,— сказав перукар.— На той випадок, як щось вийде не так.
Проте мосьє Жан узявся до волосся Кетрін дуже ретельно й вправно, і Девід сидів і дивився на її споважніле темно-смагле обличчя над широкою накидкою, застебнутою навколо шиї. Заглядаючи в ручне дзеркало, вона спостерігала, як здіймаються й мигтять гребінець та ножиці. Перукар працював, наче скульптор, зосереджено й серйозно.
— Я думав про цю стрижку весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок,— сказав він.— Ви можете не повірити мені, мосьє, і я вас зрозумію. Але це важить для мене так само, як ваше métier12 для вас.
Він відступив назад і оглянув форму, що її надавав голові. Потім ще швидше заклацав ножицями і врешті повернув крісло так, щоб відображення у великому дзеркалі відбивалося в малому, яке тримала Кетрін.
— Ви хочете отак і залишити над вухами? — запитала вона перукаря.
— Як вам буде завгодно. Коли бажаєте, я можу більше відкрити вуха. Але, якщо ми по-справжньому освітлимо волосся, так буде чудово.
— Я хочу освітлити по-справжньому,— сказала Кетрін.
Перукар усміхнувся.
— Ми з мадам уже мали про це розмову. Але я сказав, що потрібна згода мосьє.
— Мосьє дав свою згоду,— сказала Кетрін.
— Яким світлим мосьє бажає його бачити?
— Найсвітлішим, яке ви можете зробити,— відповіла вона.
— Так мені не кажіть,— мовив мосьє Жан.— Я маю знати точно.
— Таким, як мої перли,— сказала Кетрін.— Ви їх не раз бачили.
Девід підійшов і дивився, як мосьє Жан дерев'яною лопаточкою розмішує у великій скляниці шампунь.
— У мене всі шампуні на кастільському милі,— сказав перукар.— Воно виділяє тепло. А тепер, будь ласка, перейдіть сюди до раковини,— звернувся він до Кетрін.— Сядьте, нахиліться вперед і прикладіть до чола оцю полотнинку.
— Але ж це ніяка не хлоп'яча стрижка,— сказала Кетрін.— Я хотіла таку, як ми домовились. Усе зовсім не те.
— Не може бути справжнішої хлоп'ячої стрижки. Повірте мені.
Перукар уже милив їй голову густим пінистим шампунем з різким запахом.
Після того як волосся на голові в Кетрін було намилене й кілька разів промите, Девідові здалося, ніби воно зовсім утратило колір і вода, струмочками збігаючи з голови, залишає по собі тільки якусь бліду, безбарвну масу. Перукар підніс угору рушник і почав обережно витирати Кетрін волосся. Тримався він дуже впевнено.
— Не впадайте в розпач, мадам,— сказав він.— Ну навіщо б мені шкодити вашій красі?
— Я таки в розпачі, і де вже там та краса! — мовила Кетрін.
Перукар легенько підсушив їй голову рушником, потримав його прикладеним до волосся, а тоді приніс ручний фен і став водити ним сюди-туди, пускаючи струмінь теплого повітря їй у волосся й водночас начісуючи його вперед
— Ну, дивіться,— сказав він.
Тепле повітря провівало волосся Кетрін, і його .тьмяна волога безбарвність змінювалася сріблястим і чистим північним сяйвом. Вітрець із вентилятора й далі робив своє діло, і вони спостерігали цю переміну.
— Я ж казав, не треба впадати в розпач,— промовив мосьє Жан, забувши додати «мадам», але тут-таки згадав.— Мадам хотіла світле?
— Це ж краще за будь-які перли,— відповіла Кетрін.— Ви справді великий митець, а я повелася просто жахливо
Потім перукар розтер між долонями трохи якогось мастила із скляної баночки.
— А ще ледь-ледь торкнемось оцим.— Він щасливо всміхнувся до Кетрін і злегенька провів долонями їй по голові.
Кетрін підвелась і дуже серйозно поглянула на себе в дзеркало. Обличчя її було як ніколи темне, а волосся ясніло, мов кора молодої берізки.
— Ой, як гарно,— мовила вона.— Страшенно гарно. Вона втупилась у дзеркало так, наче ніколи не бачила тієї дівчини, що дивилася звідти на неї.
— А тепер візьмемося до мосьє,— сказав перукар.— Мосьє бажає підстригтися? Це дуже скромна, але модна стрижка.
— Підстрижіть,— погодився Девід.— Здається, я вже з місяць не стригся.
— Будь ласка, підстрижіть його так само, як мене,— попросила Кетрін.
— Але коротше,— сказав Девід.
— Ні. Будь ласка, так само.
Коли перукар закінчив, Девід устав і провів рукою по голові. Пальці відчули приємну прохолоду.
— А підсвітлити не хочеш?
— Ні. Забагато буде чудес як на один день.
— Може, хоч трішечки?
— Ні.
Девід поглянув на Кетрін, а тоді на своє обличчя в дзеркалі. Воно було таке саме темне, як і в неї, та й стрижка тепер була така сама.
— Ти справді так цього хочеш?
— Ой Девіде, дуже. Справді. Ну спробуй хоч ледь-ледь.
Він знов поглянув на себе в дзеркало, тоді пішов і сів у крісло. Перукар подивився на Кетрін.
— Ну ж бо, робіть,— сказала вона.
Коли блакитна машина, прошурхотівши по жорстві, підкотила до будинку і Кетрін та Девід вийшли з неї й з'явилися на вимощеній кам'яними плитами терасі, господар сидів за одним із столиків з «Éclaireur de Nice»13 у руках, і перед ним стояла пляшка вина, склянка та порожня чашка від кави. Він не чекав, що пожильці повернуться так скоро, отож куняв собі над газетою, але, побачивши їх, ураз підвівся й сказав те, що найперше спало на думку:
— Madame et Monsieur ont fait décolorer les cheveux. C'est bien.
— Merci, Monsieur. On le fait toujours dans le mois d'août.
— C'est bien. C'est très bien.14
— Дуже мило,— мовила Кетрін до Девіда.— Ми вигідні клієнти. А все, що роблять вигідні клієнти,— très bien. І ти в мене très bien. Їй-богу, правда.
До їхньої кімнати задував міцний морський вітер, і там було холоднувато.
— Тобі так гарно в цій блакитній сорочці,— сказав Девід.— Ану, постій отак у ній.
— Вона якраз під колір нашої машини,— сказала Кетрін.— А чи не краще мені буде в ній без спідниці?
— Тобі в усьому краще без