Дік Френсіс

Фаворит

1

Я дихав кінським потом і вогкістю. У вухах гуло од тупоту копит та дзвякання підків, що кресали одна об одну. Позад мене, розтягнувшись низкою, скакала група вершників, зодягнених, як і я, у білі шовкові штани й двоколірні куртки; попереду, на тлі блідої завіси туману, яскраво сяючи червоно-зеленими барвами форми, гнався лише один жокей, який спрямовував коня на березовий частокіл, що тьмяно бовванів перед ним.

Все було, як і передбачали. Білл Девідсон ось уже дев'яносто сьомий раз вигравав. Його гнідий Адмірал знову підтвердив, що кращого коня немає в усьому королівстві. А я — мені ж не звикати — просто милувався Біллом та його скакуном.

Переді мною майнув могутній гнідий круп: Адмірал подолав перешкоду без найменшого зусилля, як і належало фавориту. I коли я погнався за ним, він випередив мене ще на два корпуси. Ми перебували в протилежному кінці Мейденхедського іподрому, за цілих півмилі од фінішного стовпа. У мене не було вже надії обігнати Білла.

Лютневий туман дедалі згущався. Важко ставало бачити щось за черговою перешкодою, а оте зависле молоко, здавалось, замикало низку вершників у якийсь простір поміж небом і землею. Відчутною реальністю була лише швидкість. Фінішний стовп, юрма людей, трибуни й розпорядники десь там, за густою запоною, на віддалі півкруга, й навіть не вірилось, що вони існують.

Я почував себе у відчуженому й таємничому світі, де могло статися що завгодно. I таки сталося!

Ми зробили останній поворот і націлились на перешкоду. Білл скакав на добрих десять корпусів попереду, анітрохи не напружуючись. Йому це рідко доводилося робити.

Вартовий біля бар'єра перетнув доріжку, провів рукою по жердині й шмигнув під кодолу. Білл озирнувся через плече, і я побачив, як у нього блиснули в задоволеній усмішці зуби, коли переконався, що я так далеко позаду. Потім обернувся до перешкоди й оцінив відстань.

Адмірал чудово подолав бар'єр. Він метнувся над ним, ніби хотів посвідчити, що не тільки птахи літають. I впав...

Я вражено спостерігав миготіння копит, що несамовито краяли повітря, поки кінь падав на спину. Майнула постать Білла в яскравому вбранні, а потім він стрімко полетів униз із найвищої точки. Адмірал гепнувся на землю вслід за ним.

Я механічно рвонув праворуч і послав коня через бар'єр. Пролітаючи над ним, глянув униз. Білл лежав, розкинувши руки, очі заплющені. Адмірал повалився всією вагою йому на живіт і робив відчайдушні спроби звестися.

На якусь мить у мене сяйнуло в голові, ніби під ним лежить іще щось, та я скакав надто швидко, аби встигнути розгледіти.

Коли мій кінь подолав перешкоду, я відчув себе так, наче це мені садонули в живіт. У тому падінні щось мимоволі викликало думку про вбивство.

Я озирнувся через плече. Адмірал уже встав і самотньо скакав по іподрому. Вартовий схилився над Біллом, який незрушно лежав на землі. Я поскакав далі. Тепер я був попереду і мусив виграти будь-що. За облямівкою скакової доріжки я побачив лікаря швидкої допомоги в чорному костюмі й білому шарфі, що біг на поміч Біллові. Підігнавши коня, я подолав три останні бар'єри, це вже було не потрібно, бо, коли я з'явився як переможець, ущерть переповнені трибуни стрінули мене гулом подиву й розчарування. Я проскакав повз фінішний стовп, поляскав коня по загривку й глянув на людей. Більшість звернула свої погляди в бік найдальшої перешкоди, намагаючись угледіти в тумані Адмірала, свого фаворита, котрий оце вперше за останні два роки не переміг.

Навіть приємна жіночка, на коні якої я виступав, зустріла мене здивовано:

— Що трапилось з Адміралом?

— Упав,— одказав я.

— От повезло! — I заллялася щасливим сміхом. Потім узяла вуздечку й повела коня в паддок, де розсідлували переможців. Я скочив з сідла і взявся розстібувати пряжки попруги неслухняними після щойно пережитого потрясіння пальцями. Жінка гладила свого коня й щебетала, як вона рада, що виграла, яке то щастя, що Адмірал перечепився, хоч їй, звичайно, дуже шкода його. Я кивав, посміхався і мовчав, бо коли б заговорив, то це було б щось дуже жорстоке й нечемне. Хай собі радіє несподіваному виграшу, подумав. Таке рідко трапляється, а з Біллом, можливо, все гаразд.

Я зняв сідло й, полишивши місіс Мервін приймати поздоровлення, попхався до вагарні. Сів на ваги, був визнаний «у нормі» й, зайшовши до роздягальні, поклав свої речі на лаву.

Клем, гардеробник, що наглядав за ними, підійшов. То був маленький, аж надто чистий, акуратний дідок з побитим вітром лицем і руками, на яких жили понапиналися, ніби цупко натягнуті струни.

Він підняв моє сідло й ніжно погладив його. Я подумав, що це вже стало в нього звичкою. Адже гладив, як інший пестив би щічку гарненької дівчини, насолоджуючись тонким оксамитом шкіри.

— Добре скакали, сер,— мовив він, але вигляд мав не дуже радісний.

Я не хотів чути будь-яких поздоровлень, тому твердо сказав:

— Мусив виграти Адмірал.

— Він упав? — стурбовано поцікавився Клем.

— Так.— Я ніяк не міг збагнути чому, скільки не думав.

— Майор Девідсон цілий, сер? — Я знав, що він обслуговує також Білла, вважаючи його просто божеством.

— Не знаю...— Хоч лука сідла садонула його прямо в живіт, обтяжена вагою коня, що впав на нього. «Які-то шанси у бідолахи?» — подумав я.

Накинув хутряну куртку й поспішив на пункт швидкої допомоги. Дружина Білла Сцілла стояла під замкненими дверима. Бліда, ледве стримуючи тремтіння, вона з усіх сил намагалася не виказувати страху. Її маленьку струнку постать облягало червоне плаття, а на хмарці попелястих кучерів красувалася норкова шапочка. Адже зодягалася на свято, а не на смуток.

— Аллане,— зітхнула, побачивши мене.— Лікарі оглядають його й просили зачекати. Як ти думаєш, йому погано? — звернула вона на мене благальний погляд, та що я міг їй казати? Тільки обняв за плечі.

Сцілла спитала, чи бачив я, як він падав. Я відказав, що Білл ударився головою і, очевидячки, дістав струс мозку.

Двері розчинились, і вийшов високий стрункий чоловік. То був лікар.

— Ви місіс Девідсон? — запитав.

Сцілла кивнула.

— Боюсь, що вашого чоловіка доведеться одвезти в лікарню. Було б необачливо пускати його додому, не зробивши рентгенівського знімка.

Він підбадьорливо всміхнувся, і я відчув, як Сцілла дещо заспокоїлась.

— Можна мені бачити його? — спитала.

Лікар повагався.

— Можна,— сказав нарешті,— хоч він ще не зовсім опритомнів. Трохи вдарився... Головою... Отож небажано його турбувати.

Коли я рушив слідом за Сціллою, лікар зупинив мене, поклавши руку на плече.

— Ви містер Йорк, еге ж? — запитав. Ще позавчора він давав мені звільнення, бо я трохи був перебрав.

— Так.

— Ви добре знаєте їх?

— Атож. Я здебільшого мешкаю в них.

Він стиснув губи.

— Справа кепська. Головне — не струс, у нього все перечавлено всередині... Внутрішній крововилив... Я дзвонив у лікарню, щоб там готувалися до операції.

Тим часом під'їхала «швидка». Вона посунула до нас заднім ходом. З неї вискочили санітари, одчинили дверцята, витягли ноші й метнулися до медпункту. Лікар пішов за ними. Та ось вони знову з явилися, несучи Білла. Сцілла, похитуючись, ступала слідом, на обличчі в неї застигла тривога.

Завжди таке рішуче, жваве й засмагле лице Білла зараз було непорушне, синювато-бліде, вкрите дрібненькими росинками поту. Він мляво дихав відкритим ротом, а руки неспокійно бгали ковдру. На ньому досі була яскрава жокейська куртка, і від цього ставало моторошно.

Сцілла мовила:

— Я їду з ним. А ти зможеш приїхати до лікарні?

— Мушу зробити ще один заїзд. Та ти не хвилюйся, все буде гаразд.— Хоч сам я не вірив цьому. I вона — теж.

Коли карета від'їхала, я повз вагарню, через парк вийшов до річки. Темза, набухла од талого снігу, рудувато-сіра од пінявих баранців, вибігала з туману на сто ярдів праворуч од мене, бурунилась на вигині, де я стояв, і знову пірнала в туман. Імла й непевність ждали її попереду. Як і мене...

Адже у випадку з Біллом щось таки не так.

У Булавайо, де я вчився в школі, математик витрачав безліч годин — я вважав, що аж надто багато,— навчаючи нас робити висновки з найменшої кількості даних. Дедуктивний метод — своє хобі — він переніс на предмет, і нам легко вдавалося од питань алгебри або геометрії одволікати його та переводити на хитрощі Шерлока Холмса. Він виховував клас за класом, де хлопці виявляли гостру спостережливість, помічаючи, як стираються носки черевиків у поденниць або вікаріїв та які мозолі у арфістів. До того ж школа славилась успіхами в математиці.

Отже, за тисячі миль од Булавайо, через сім років після виходу із розпеченої сонцем класної кімнати, мерзнучи у вологому англійському тумані, я згадав того вчителя й, подумки перебравши крихітні дані, взявся їх аналізувати.

Відомо: Адмірал, неперевершений скакун, упав без будь-якої видимої причини. Вартовий біля бар'єра, поки ми з Біллом наблизились, перетнув доріжку, хоч у цьому не було чогось особливого. А коли я подолав перешкоду та, обернувшись, глянув на Білла, десь у найдальшому куточку мого поля зору щось тьмяно блиснуло, наче метал.

Я довго думав про це.

Висновок напрошувався сам собою, і мені слід було тільки з'ясувати його вірогідність.

Я повернувся до вагарні взяти свої речі та зважитись перед останніми перегонами, але щойно почав укладати в свою куртку олов'яні плашки для збільшення ваги, як по радіо оголосили, що через суцільний туман змагання відкладаються.

У роздягальні зчинився шарварок. Чай і фруктове печиво вмить розхапали. Минуло доволі часу після сніданку, і я теж запхав собі в рот два бутерброди з телятиною. Домовився з Клемом, щоб одіслав мою валізку в Пламптон, де мав виступати за чотири дні, а сам пішов роздивитися те місце, де впав Білл.

Од трибун до останнього повороту на Мейденхедському іподромі неблизька путь, і, поки я туди доплентав, черевики, шкарпетки й штани геть вимокли у високій траві. Було дуже холодно, і навколо жодної живої душі.

Я підійшов до загорожі, простої березової загорожі з численних кілків. Три дюйми завтовшки внизу, удвічі тонші вгорі, висота — чотири фути й шість дюймів, ширина — близько десяти ярдів. Звичайна собі перешкода.

Я уважно оглянув те місце, де коні приземлялися. Нічого. Тоді пішов на той бік, де вони брали висоту. Теж нічого,

Зазирнув під укіс біля бровки. Там скакав Білл перед падінням. Знову нічого. I лиш з краю доріжки, під самим полем, я побачив те, що шукав: заховане у високій траві, зрошене краплями мряки, згорнуте клубком, небезпечне й смертоносне...

Дріт!

Чималий сувій сріблястого дроту, придавленого до землі деревиною. Один кінець його тягнувся до головного стовпа і був припнутий на висоті двох футів над перешкодою. Прикручений так міцно, що голіруч не знімеш.

Я оглянув боковий стовп. За два фути од бар'єра була жолобинка від дроту. Адже стовп колись білили, і знак на ньому чітко вирізнявся.

Тепер ясно: тільки одна людина могла це зробити — вартовий, що стояв на чатах. Це він перебіг тоді доріжку.

Вартовий, подумалось мені з гіркотою, якого я зоставив, щоб той допоміг Біллу.

На трьохмильних перегонах з бар'єрами треба долати два кола. Після першого тут усе ще було гаразд. Дев'ятеро коней спокійнісінько перескочили, причому Білл скакав третім, економлячи силу для фінального кидка, а я за ним, і навіть пожартував: ну й допікає мені цей ваш англійський клімат!

А потім зайшли на друге коло. Адмірал скакав попереду. Коли вартовий побачив, що Білл подолав попередню перешкоду, тоді він, мабуть, і перетнув доріжку, сувій дроту тримав у руці, а обкрутивши навколо стовпа, добре натягнув. Два фути над перешкодою. Тоді чудовий плигун Адмірал обов'язково мусив звалитися.

Ця неймовірна жорстокість сповнила мене рішучістю до дії не на один тиждень.

Чи порвав кінь той дріт, чи просто стягнув? Важко було сказати. Та оскільки я не знайшов жодного шматка, а сувій у траві був зовсім цілий, виходило, що, падаючи, Адмірал стягнув униз слабше закріплений кінець. Адже жоден із семи коней більше не впав. Усі легко перескочили.

Якщо вартовий, що стеріг перешкоду, не божевільний, а це теж слід було взяти до уваги, то замахувалися лише на певного коня, саме під тим, а не іншим жокеєм. Білл завжди на цьому відтинку шляху виривався на кілька корпусів уперед, а його червоно-зелену куртку неважко було помітити навіть у тумані.

Я повернувся вже зовсім схвильований.. Стемніло. Я таки загаявся біля тієї загорожі значно довше, ніж сподівався, і, коли підійшов до вагарні, щоб розповісти адміністраторові іподрому про дріт, виявив, що всі, крім сторожа, давно пішли.

Сторож, дражливий стариган, який завжди посмоктував хворого зуба, сказав, що не знає, де адміністратор. Хвилин із п'ять як поїхав до міста. Коли повернеться, кат його зна, а йому тут доводиться доглядати цілих п'ять пічок, клятий бронхіт дихати не дає... Отак бурмочучи, він поплентав до головної трибуни, що темним громаддям бовваніла в тумані.

Я розгублено провів його очима. Треба ж було сказати комусь відповідальному про той дріт. Розпорядники перегонів уже поїхали. Адміністратор — теж. Секретар зачинився в конторі, як я потім довідався. Довелося б згаяти не одну годину, поки знайшов би когось та вмовив повернутися й добратися в темряві до місця катастрофи. А потім почалися б допитування, свідчення тощо. Навряд чи скоро вдалося б мені вирватись...

Саме в ці хвилини Білл змагався за життя в Мейденхедській лікарні, і мені конче потрібно було знати, чи перемагає він у цій боротьбі. Сцілла страшенно мучилась у непевному чеканні, а я пообіцяв їй прийти... Годі, вже й так згаяв доволі часу! Дріт, захований у густому тумані, цупко припнутий до стовпа, підожде до ранку. А Білл, може, й не діждеться.

«Ягуар» Білла самотньо чекав на зупинці. Я заліз у нього, ввімкнув фари й рушив. За ворітьми звернув ліворуч, обережно проїхав у тумані дві милі, знову взяв ліворуч, поминув міст, довго кружляв — у Мейденхеді односторонній рух — і нарешті знайшов ту лікарню.

У яскраво освітленому вестибюлі Сцілли не було. Я запитав чергового.

— Місіс Девідсон? Дружина жокея? Так. Вона в чекальні для відвідувачів. Четверті двері праворуч.

Її чорні очі здавалися величезними через глибокі западини. Ніякої фарби на обличчі не зосталось, а свою кокетливу шапочку вона зняла.

— Ну, як він? — запитав я.

— Не знаю. Вони все заспокоюють мене.— Сцілла мало не плакала.

Я сів поруч і взяв її руку.

— З тобою якось спокійніше, Аллане...

Раптом двері одчинилися, зайшов білявий юнак. Стетоскоп метлявся в нього на шиї.

— Місіс Девідсон...— він завагався.— Я гадаю... вам слід побути біля нього.

— Як там?

— Н-неважно... Ми робимо все, що в наших силах.— I, повернувшись до мене:—А ви хто — родич?

— Ні, друг. Я одвезу місіс Девідсон додому.

— Так... То ви підождете чи зайдете потім?

Його обережний голос, оті непевні слова могли означати лише одне: Білл умирає.

— Я підожду.

— Гаразд.

За чотири години я досконало вивчив узори на завісах і кожну щілину в паркеті. Та весь час не виходив з голови дріт.

Нарешті з'явилася медсестра. Сувора, гарна, молода.

— Я дуже жалкую... Майор Девідсон... помер.

Потім пояснила, що місіс Девідсон хотіла б, аби я глянув на нього, й запропонувала мені йти з нею. Вона одвела мене довгим коридором до невеличкої білої палати, де на єдиному стільці сиділа Сцілла.

Вона лиш звела свої жалібні очі, говорити не могла.

Білл лежав сірий, непорушний. Найкращий друг, якого тільки можна собі бажати.

2

Наступного дня рано-вранці я одвіз Сціллу, геть виснажену втомою й сльозами, приспану безліччю снотворних таблеток, додому в Котсуолд. Діти зустріли її на порозі, у них були злякані личка й великі круглі очі. Позаду стояла Джоан, проворна й розбитна дівчина, що доглядала дітей. Я звечора передав їй сумну звістку телефоном.

Сцілла сіла на східці й заридала. Діти поставали на коліна круг неї, почали обнімати і втішати. Адже про те, що справді сталося, вони ще не мали уявлення.

Потім Сцілла пішла до своєї спальні. Я зсунув штори, вкрив її ковдрою й поцілував. Вона миттю заснула. Мабуть, прокинеться десь під вечір.

Я зайшов до своєї кімнати й переодягся, Внизу, на кухні, Джоан зготувала мені каву, яєчню з шинкою й пундики. Я дав кожному з дітей шоколадку (купив ще вранці—як далеко тепер здавався той ранок!). Вони всілися поряд, гризли шоколад, поки я снідав, Джоан налила кави й собі.

— Аллане,— почав найменший. Йому було всього п'ять років, і він нізащо не продовжував, поки не чув у відповідь «що?».

— Ну?—сказав я.

— Що трапилося з татком?

Я розповів. Про все, крім дроту. Деякий час вони злякано мовчали. Потім Генрі, якому саме сповнилось вісім, спокійно запитав:

— А його спалять чи поховають?

I перш ніж я встиг відповісти, він і його старша сестра Поллі взялися гаряче й переконливо доводити, чому кремація ліпша за похорон. Я жахнувся і водночас із полегшенням зітхнув, а Джоан, перехопивши мій погляд, ледве трималася, щоб не засміятись.

Ця несвідома дитяча байдужість поглинула всі мої інші думки, коли повертався в Мейденхед. Я поставив довжелезну машину Білла в гараж і вивів звідти свого маленького темносинього «лотоса». Туман геть розвіявся, та я все одно рухався надто повільно проти звички і все думав: що ж мені тепер робити?

Спершу я поїхав у лікарню. Забрав речі Білла, підписав якісь бланки, дав потрібні розпорядження. Обов'язковий розтин призначили на наступний день.

Була неділя. Я поїхав на іподром. Ворота зачинено. Вернувся в місто. Контора теж порожня й зачинена. Подзвонив адміністраторові додому. Ніхто не відповів.

Трохи повагавшись, набрав номер голови Національного комітету кінного спорту. Дворецький сера Кресвелла Стампе сказав, що спитає, чи може той приділити мені кілька хвилин. Сер Кресвелл узяв трубку.

— Сподіваюсь, справа у вас невідкладна, містере Йорк, — мовив він. — Ви перебили мені обід у товаристві.

— Ви чули, сер, що майор Девідсон помер учора ввечері?

— Так, і дуже сумую. — Він чекав, що я казатиму далі.

Я набрав у груди повітря й випалив:

— Його падіння не випадкове...

— Що це має означати?

— Коня майора Девідсона підкосили... Дріт, — пояснив я.

Я розповів йому про свої пошуки під перепоною і про те, що там виявив.

— Ви сповістили містера Дейса? — запитав він.

То був адміністратор іподрому.

Я пояснив, що не застав його.

— I подзвонили мені? Зрозуміло. — Він помовчав. — Що ж, містере Йорк, коли все це правда, то це надто серйозна справа, щоб нею займався тільки Національний комітет кінного спорту. Гадаю, вам слід повідомити поліцію Мейденхеда. I обов'язково тримайте мене в курсі. До вечора. Я постараюся зв'язатися з містером Дейсом.

Я поклав трубку. Відповідальність перекидали на чужі плечі.

Я навіть уявив собі, як холоне підлива ростбіфа на тарілці сера Кресвелла, поки він розшукує Дейса.

Поліцейський відділок на порожній недільній вулиці виглядав темним, запилюженим і непривітним. Я зайшов. По той бік бар'єра стояли три столи, за одним із них молодий констебль пірнув з головою в недільний додаток до якоїсь газети. «Очевидячки, читає детектив»,— подумав я.

— Чим можу служити, сер? — підвівся він.

— Є тут ще хтось, крім вас? — почав я.— Тобто хтось старший за званням. Мова йтиме про вбивство.

— Одну хвилиночку, сер.— Він шаснув за двері в глибині й одразу ж вийшов.— Заходьте сюди, будь ласка.

Він пропустив мене й зачинив двері.

Чоловік, який устав мені назустріч, був, на мій погляд, трохи занизький для поліцейського. Кремезний коротун, років під сорок. Він виглядав скорше воякою, аніж мислителем, проте, як я потім пересвідчився, це було помилкове враження. На столі порозкидані газети й товстенні юридичні довідники. В кабінеті задуха від газового пальника, попільничка повна недокурків. Він теж проводив неділю за читанням детективу.

— Добридень. Я інспектор Лодж,— сказав, тицьнувши на стілець проти письмового столу. Сам теж сів і взявся складати в стосики газети.— Ви з приводу вбивства? — Мої власні слова в його вустах здавалися абсурдом, хоч він і повторив їх по-діловому.

— Я відносно майора Девідсона...

— Так, ми вже отримали рапорт. Він помер у лікарні після падіння на перегонах.

— Те падіння було зловмисно влаштоване.

Інспектор допитливо глянув на мене, потім узяв аркуш паперу, одкрутив ручку й поставив дату.

— Давайте все спочатку,— заявив він.— Ваше ім'я?

— Аллан Йорк.

— Вік?

— Двадцять чотири.

— Адреса?

Я сказав, потім пояснив, чия то квартира і що мешкаю здебільшого там.

— А де ваше постійне місце проживання?

— Південна Родезія. Скотарська ферма поблизу Індума, за п'ятнадцять миль од Булавайо.

— Чим займаєтесь?

— Представник батька у його лондонському філіалі.

— А чим займається батько?

— Ділок. Торговельна компанія «Бейлі Йорк».

— Чим торгуєте?

— Мідь, олово, худоба. Хоч ми переважно транспортна фірма.

Він усе це швидко й чітко занотував.

— Ну от.— I поклав ручку.— А тепер — усе по порядку.

— Сталося ось що...— я розповів, що знав. Він слухав, не перебиваючи, потім запитав:

— А чому ви гадаєте, що це не звичайне падіння?

— Адмірал — найнадійніший плигун у світі. Ноги в нього гнучкі, мов у кота. Він ніколи не робить похибок під час скачки.

Та з його чемно-здивованого виду я зрозумів, що він мало знає про якісь там скачки з перешкодами і, певно, вважає, що впасти може кожен кінь.

Я з усіх сил намагався його переконати:

— Адмірал спритно долає перешкоди. Він нізащо не впав би просто так. Той бар'єр для нього — тьху! I ніхто його навіть не підганяв. Він чудово злетів у повітря — я сам бачив. Отож падіння було неприродне. Воно виглядало так, ніби навмисно щось влаштували, аби його повалити. Я гадав, що то дріт. I тому вернувся й таки знайшов його. От і все.

— Гм. А цей кінь мусив виграти?

— Безумовно.

— А хто ж виграв?

— Я.

Лодж кусав кінчик своєї ручки.

— Як наймають вартових? — запитав він.

— Докладно не знаю. Але це люди випадкові. Їх беруть усього-на-всього на один раз.

— Тоді навіщо б їм комусь шкодити?— хитро запитав він.

Я глипнув на нього.

— То що ж ви вважаєте, я все це вигадав?

— Та ні,— Лодж зітхнув.— Я цього зовсім не думаю. Мабуть, слід поставити питання: чи важко було б найнятися саме тому, хто мав намір пошкодити майору Девідсону?

— Без будь-яких труднощів.

— Ми мусимо це з'ясувати.— Він замислився.— Кращого способу знищити людину й не вигадаєш...

— Той, хто це влаштував, не мав наміру вбивати,— сказав я переконано.

— Чому?

— Бо не ждали, що майор Девідсон розіб'ється на смерть. Я гадаю, це було задумано, аби він не виграв скачку.

— При такому падінні й не розбитися? А мені здавалося, це дуже небезпечно,— мовив Лодж.

Я відповів:

— Вони просто хотіли вибити його з сідла. Коли ваш кінь на повному ходу зачепить бар'єр і ви цього не сподіваєтесь, то вас просто викидає з сідла. Ви летите й приземляєтесь далеченько від того місця, де падає кінь. Це може кінчитися важкою травмою, але не смертю. До того ж Білл Девідсон не полетів уперед. Може, він застряв носаком у стремені, хоч це малоймовірно. А може, перечепився через дріт, і той затримав його. Бо впав круто вниз, а кінь — на нього. Лука сідла стусонула йому в живіт. Такого зумисне не придумаєш.

— Атож. Ви, здається, все добре обміркували.

— Ще й як!

— А ви не підозрюєте, кому б хотілося пошкодити майорові?— запитав Лодж.

— Ні,— одказав я.— Його всі любили.

Лодж підвівся й розім'яв плечі.

— Ходімо глянемо на ваш дріт.— I висунув голову за двері: — Райте, найдіть-но Хокінса та скажіть, що мені потрібна машина.

Хокінс (я здогадався, що то саме він) сидів за кермом. Ми з Лоджем усілися ззаду, й машина рушила. Головні ворота іподрому досі були зачинені, але, як я переконався, були й інші можливості пробратися за огорожу. Поліцейський ключ підійшов до малесенької бокової хвіртки.

— На випадок пожежі,— пояснив Лодж, упіймавши мій здивований погляд.

У конторі жодної живої душі. Хокінс погнав навпрошки до найвіддаленішої перешкоди. Нас добре трясло на вибоїнах. Хокінс підкотив до бровки, і ми з Лоджем вибралися з машини.

Я підійшов до бар'єра з боку бровки.

— Дріт там...

Та я помилився.

Був стовп, була висока трава, стояла загорожа із березових паколів, а дроту не було.

— Ви певні, що це та перешкода? — спитав Лодж,

— Атож.

Ми стояли, дивлячись перед собою. Трибуни ледве виднілися в мороці. Загорожа, біля якої ми стовбичили, була єдиною перешкодою між двома закрутами скакової доріжки, і найближчий бар'єр чорнів за триста ярдів ліворуч.

— Ви долаєте он той бар'єр,— мовив я, простягаючи руку,— потім скачете до цього,— ляснув я по загорожі.— А коли подолаєте, за двадцять ярдів попереду буде крутий поворот перед новою прямою. Чергова перешкода розташована трохи далі, щоб дати можливість коневі відновити рівновагу перед стрибком. Це дуже гарний іподром.

— А ви не могли помилитися в тумані?

— Ні. Це той бар'єр.

— Гаразд. Роздивимось.

Та побачили всього-на-всього дві темні жолобинки на колись побілених стовпах. До того ж треба було придивлятися, аби помітити. Обидві на однаковій висоті — шість футів і шість дюймів.

— Це ще не доказ,— буркнув Лодж.

Ми поверталися в Мейденхед мовчки. Я дратувався, що піймав облизня. Треба було одразу ж повести туди когось, хоча б сторожа. Той, хто бачив — навіть у темряві,— що дріт припнуто до стовпа, підтвердив би мої свідчення. Але ж вартовий міг повернутися й одкрутити дріт, поки я плентав до трибун, і мої свідки теж нічого не помітили б,— заспокоював я себе.

Із Мейденхедського поліцейського відділка я подзвонив Кресвеллу Стампе. Цього разу перебив, як мені сказали, смакування добре підпеченими тістечками. Звістка, що дріт кудись щез, йому дуже не сподобалась.

— Ви мали одразу повести туди когось. Сфотографувати! Зберегти дріт! Ми не можемо заводити справу без доказів. Ви надто безвідповідальні, містере Йорк.

Пригнічений, я повернувся додому.

Зазирнув у кімнату Сцілли. Там було темно, і я чув її розмірене дихання. Сцілла досі спала.

Унизу Джоан грала з дітьми в покер проти каміна на килимку. Я навчив їх цієї гри одного сльотливого дня, коли малятам обридло гуляти в «раммі» і вони рюмсали та сварилися. Покер, ця таємнича гра ковбоїв з «вестернів», їм дуже сподобалася. За кілька тижнів Генрі зробився таким мастаком, що слід було подумати, перш ніж сідати грати з ним. Його гострий і точний зір фіксував найменші цяточки на звороті карти, а коли він зображував хитре здивування, аби застукати суперника, навіть дорослі не раз ловилися на гачок. Я захоплювався Генрі. Він міг би й самого чорта обдурити.

Поллі теж досить добре грала, і навіть маленький Уїльям хвацько одрізняв «флеші» од «фулів».

Вони грали вже, певно, давно, бо стосик фішок перед Генрі був утричі вищий, ніж у будь-кого.

Поллі защебетала:

— Генрі виграв усі фішки, й довелося знову ділити та починати гру.

Генрі осміхнувся. Карти були для нього розкритою книгою, і він гарно читав її.

Я взяв у нього десять фішок та підсів до гравців. Здавала Джоан. Вона дала мені дві п'ятірки, а потім я витягнув ще одну. Генрі скинув дві карти й прикупив. Вигляд у нього був аж надто вдоволений. Всі спасували. Тоді я рішуче докинув дві фішки й заявив:

— Піднімаю на дві.

Генрі глипнув на мене, переконався, що я не жартую, і став удавати, ніби він не наважується, зітхав, тарабанив пальцями по столу. Знаючи його вміння торгуватись, я зрозумів, у нього гарні козирі і він тільки й думає, як би видурити в мене щонайбільше.

— Ще на одну,— кинув він.

Я збирався докинути дві, та вчасно зупинився.

— Ні, Генрі, мене не купиш! — Я скинув карти й посунув до нього виграш.— Дістанеш всього-на-всього чотири — й жодної більше.

— А що в тебе було, Аллане? — спитала Поллі й, перекинувши карти, побачила три п'ятірки.

Генрі посміхнувся. Він не пручався, коли Поллі перекинула його карти. У нього було два королі. Всього лише два королі!

— Таки застукав тебе, Аллане! — задоволено сказав він.

Уїльям і Поллі застогнали.

Ми продовжували гру, поки я не реабілітував себе та не відіграв у Генрі чималу купу фішок. Потім настав час лягати дітям, і я пішов до Сцілли.

Вона вже прокинулась і лежала в темряві.

— Заходь, Аллане.

Я засвітив лампу біля її ліжка. Перший струс у неї минув, вона здавалася цілком спокійною.

— Хочеш їсти? — запитав я. Сцілла від учора ріски в роті не мала.

— А ти знаєш, Аллане, хочу,— здивовано мовила вона. Я спустився вниз, допоміг Джоан зготувати вечерю й відніс її Сціллі. Ми їли, і вона, спираючись на подушки, сама у великому ліжку, почала розповідати, як вони стрілися з Біллом, як коротали час і як їм було весело. Очі сяяли од напливу спогадів. Вона говорила тільки про нього. Я не перебивав її, поки в бідолашної не затремтіли губи. Тоді розповів про Генрі, про отих двох королів, і Сцілла всміхнулася та заспокоїлась.

Мені дуже хотілося знати, чи не було в Білла якихось неприємностей, чи не погрожував йому хто, та розумів, що не час для розпитувань. Отож примусив її ковтнути ще одну таблетку снотворного, що ото дали в лікарні, вимкнув світло та побажав їй доброї ночі.

Роздягаючись у своїй кімнаті, я ледве тримався на ногах, адже не спав понад сорок вісім годин, та ще таких неспокійних. Я знеможено впав на постіль. У такі хвилини поринаєш у сон, як у жадану насолоду.

Та ось Джоан розбудила мене.

— Прокиньтесь, будь ласка! Я вже цілу годину стукаю.

— Що трапилось?

— Вас просять конче підійти до телефону.

— О ні,— простогнав я. Мені здавалося, що ще ніч. А коли глянув на годинник — була вже одинадцята. Пішов униз, не в змозі прокинутись.

— Алло!

— Містер Аллан Йорк?

— Так.

— Не кладіть трубки.— Щось клацнуло в апараті. Я позіхнув.

— Містер Йорк? У мене повідомлення від інспектора Лоджа з Мейденхедського поліцейського відділка. Він хоче бачити вас завтра о четвертій.

— Гаразд,— одказав я й піднявся, хитаючись, до своєї кімнати.

Лодж чекав мене. Він підвівся, потиснув мені руку, вказав на стілець. Я сів. Тепер на столі в нього не було паперів, крім невеличкої теки. За моєю спиною, біля столика сидів констебль. Він розгорнув зошит, взяв у руки перо, готовий записувати.

— У мене тут деякі свідчення,— постукав Лодж пальцем по своїй теці,— що про них я хотів би вас сповістити. А потім задам вам кілька питань.— Він вийняв із теки два сколоті аркуші.

— Це свідчення містера Дж. Л. Дейса, управляючого конторою іподрому в Мейденхеді. Він заявляє, що серед вартових біля бар'єрів дев'ять перебувають на постійній роботі, а трьох найняли того дня.

Лодж відклав аркуш і взяв другий.

— А це свідчення Джорджа Уоткінса, постійного вартового. Він каже, що вони кидали жереб, кому яку перешкоду обслуговувати. Біля окремих бар'єрів стоять по двоє. У п'ятницю тягнули жереб. А в суботу один з новачків попросився до найдальшої перешкоди. Уоткінс каже, що її ніхто не любить, адже доводиться бігати через усе поле, коли хочеш сам поставити на наступний заїзд. Отож всі охоче погодилися. На решту бар'єрів кидали жеребок.

— Як же він виглядає, той вартовий?

— Ви ж мусили його бачити.

— Ні, не роздивився. Біля кожної перешкоди хтось стоїть. Я б не відрізнив їх.

— Уоткінс запевняє, що впізнав би його, а описувати не береться. Каже, звичайний собі чоловік. Середній на зріст, років під тридцять. Носить кепку, сірий костюм і просторий макінтош.

— Це ще не прикмети,— буркнув я.

— Він каже, що його звуть Томас Кук, безробітний, який перебивається сяк-так. Приємний на вигляд, без будь-яких дивацтв. Розмовляє, як корінний мешканець Лондона.

Лодж відклав аркуш і взяв інший.

— Це заява Джона Рассела з «швидкої допомоги». Він свідчить, що стояв біля першої перешкоди, стежачи, як коні огинали дальній поворот іподрому. В тумані видніли три бар'єри. Один з них ледве сірів у суцільній запоні. Він бачив, як майор Девідсон вискочив з імли, подолавши саме той бар'єр, і як упав перед наступною перешкодою. Майора він уже не бачив, хоч кінь його звівся на ноги й поскакав геть. Рассел пішов до перешкоди, де впав майор. Коли ж помітив, як ви озираєтесь,— побіг. I знайшов майора розпростертим на землs.

А дріт він бачив? — поцікавився я.

— Ні. Я питав, чи не помітив він чогось незвичайного, не вказуючи на дріт. Він заявив, що ні.

— I не бачив, поки біг, як хтось змотує дріт?

— Я теж допитувавсь, але він сказав, що за крутим поворотом та пологим схилом нічого не роздивився, поки не прибіг до бар'єра. Мені здається, він біг навкруги, скаковою доріжкою, не бажаючи замочитись у високій траві.

— Атож,— мовив я розчаровано.— А що робив вартовий, коли він прибіг?

— Стояв біля майора й дивився на нього. Він каже, що у вартового був зляканий вигляд. Це здивувало Рассела, бо, хоч майор був без тями, йому не здалося, що той важко поранений. Рассел підняв білий прапорець, це помітив інший санітар, який передав знак тривоги далі,— так вони викликають «швидку допомогу».

— А що зробив вартовий?

— Нічого. Коли одвезли майора Девідсона, він зостався біля бар'єра, поки не оголосили, що не буде заїзду.

Я вхопився за рятівну соломинку:

— А по гроші він прийшов разом з іншими?

Лодж глянув на мене з цікавістю.

— Ні,— мовив він,— його там не було.

I вийняв ще один аркуш.

— Це свідчення Пітера Сміта, старшого конюха загону Грегорі, де тренували Адмірала. Він каже, що тут, у Мейденхеді, Адмірал якось вирвався й намагався перескочити живопліт. У нього зостались шрами на грудях, шиї й передніх ногах.— Він звів на мене очі.— Отож, коли дріт і залишив рубець, то його не розрізниш.

— Ви молодець,— зауважив я.— Марно не гаяли часу.

— Так. Нам пощастило... Хоча б у тому, що вдалось одразу всіх розшукати.

Зоставався ще один аркуш. Лодж повільно проказав:

— Це акт про розтин тіла майора Девідсона. Смерть настала від багатьох внутрішніх травм. Печінка, селезінка... Він одхилився на стільці й дивився собі на руки.

— А тепер, містере Йорк, я мушу поставити вам кілька запитань...— його очі пронизали мої,— хоч вони можуть здатися вам неприємними.

— Давайте! — випалив я.

— Ви закохані в місіс Девідсон?

Я аж підскочив.

— Ні!

— Але ж ви живете в неї?

— Ну то й що?

— А чому саме там?..

— У мене немає свого будинку в Англії. Коли познайомився з Біллом, він якось запросив мене скоротати в нього вихідний. Мені обоє сподобались, а я їм. Отож стали часто запрошувати до себе, а згодом заявили: хай їхній дім буде моєю штаб-квартирою. Тепер я щотижня навідуюсь туди.

— Давно ви живете у Девідсонів?

— Місяців сім.

— Ваші стосунки з майором були дружні?

— Так.

— А з нею?

— Такі самі.

— I ви кохаєте її?..

— Шаную й поважаю, як старшу сестру.— Я вже аж кипів.— Вона ж старша за мене на цілих десять років.

Обличчя Лоджа підказувало, що вік не має значення. А тим часом констебль нотував кожне моє слово. Я взяв себе в руки й розважливо заявив:

— Вона до нестями кохала чоловіка, а він її.

У Лоджа скривилися кутики рота. Він був здивований. I знову взявся за мене:

— Оскільки я розумію, майор Девідсон був найкращим жокеєм Англії?

— Так.

— А ви минулого року взяли друге місце?..

Я витріщився на нього.

— Ого! Ви робите успіхи. Не встигли збагнути, що таке перегони, а вже все знаєте.

— Ви були другим після майора Девідсона минулого року... I, мабуть, так і лишилися б другим. А тепер, коли майора Девідсона не стало, певно, очолите список?..

— Так, тобто сподіваюсь,—одказав я. Звинувачення було цілком одверте, хоч я не збирався захищатися. Я терпеливо чекав. Коли це натяк, що я зумисне хотів скалічити або вбити Білла, аби володіти його дружиною й першим місцем, то хай тільки Лодж розтулить рота.

Та він цього не зробив. А я тим часом мовчки ждав.

Лодж осміхнувся.

— Тоді все, містере Йорк. Свідчення, що їх ви дали вчора й сьогодні, будуть надруковані вкупі, і я буду вам вдячний, коли уважно прочитаєте та підпишете.

Полісмен, що записував, устав і вийшов. Лодж сказав:

— Перехресний допит у слідчого — в четвер. Ви виступатимете як свідок, а місіс Девідсон мусить засвідчити тіло покійного. Ми пошлемо по неї.

I почав розпитувати мене про перегони, про звичайнісінські подробиці, поки готували мої свідчення. Я уважно прочитав і поставив підпис. Все було зафіксовано точно й акуратно. Я уявив ці свої свідчення серед багатьох інших у теці Лоджа. Як розбухне вона, поки Лодж одшукає вбивцю!

Якщо відшукає...

Він підвівся й простягнув руку. Я потис її. Інспектор подобався мені. Проте хотілось би знати, хто «натякнув» йому, що я «брав» участь у вбивстві, про яке сам же й сповістив...

3

Через два дні я скакав у Пламптоні.

Поліція вела розслідування аж надто таємно, сер Кресвелл теж тримав язик за зубами, отож біля ваги ніхто не кидав здогадів з приводу смерті Білла. Не було жодних натяків чи теревенів.

Я опинився в звичайній метушні, де траплялися й сутички серед жокеїв, що перевдягалися в тісній кімнаті: грубі дотепи, регіт, натовп напівроздягнених людей, що мерзли й тулилися до розжареної грубки. Клем подав мені бриджі, підштаники, жовту спідню сорочку, чистий комірець і нейлонові панчохи. Я роздягнувся й одяг на себе все, що вимагалось. На нейлонові панчохи легко ковзнули м'які, що добре облягали ногу, чобітки. Потім Клем простягнув мені скакові «відзнаки» — коричневу вовняну куртку й таку ж шапочку. Почепив краватку. Я вдягнув куртку, а шапочку натягнув поверх шолома.

Клем запитав:

— Сьогодні лише один заїзд, сер?

Він видобув два гумові затискачі з глибоких кишень свого фартуха й напнув мені на зап'ястя, щоб вітер не закочував рукави.

— Так,— мовив я.— Здається, один.

— То, може, вам позичити легше сідло? Ви ніби трохи поважчали.

— Ні, я хочу скакати в своєму сідлі. Ось я піду з ним на вагу, тоді побачимо, скільки я набрав.

— Як знаєте, сер.

Я пішов туди з Клемом, захопивши своє шестифунтове сідло з попругою, шкіряними стременами й шоломом. Загальна вага виявилась на чотири фунти вищою за норму.

Клем узяв сідло, а я поклав на лаву шолом.

— Здається, трохи не те, Клеме,— признався я.

— Авжеж,— I він побіг обслуговувати ще когось.

Я, звичайно, міг позбутися лишку, взявши інше сідло та перевдягнувшись у шовковий светр і «паперові» чоботи. Та я скакав сьогодні на власному коні й не бажав натерти йому рани маленьким сідлом.

Безнадійний — був кощавий жеребець-п'ятиліток, що його я недавно придбав. За рік-два з нього буде непоганий скакун, а поки що я брав його лиш на змагання з новачками, аби набув досвіду, якого він так потребував.

Оця недосвідченість коня і примусила Сціллу вмовляти мене, щоб не брав його у Пламптон, де з гарячими завжди трапляються несподіванки.

Облишивши снотворне, вона з усією ясністю збагнула нарешті свою втрату і тому сердилась та продовжувала вмовляти:

— Не треба, Аллане! Навіщо тобі ці перегони новачків? Ти ж знаєш, що твій Безнадійний ще не теє. До того ж тебе ніхто не примушує...

— А мені самому хочеться.

— Важко й придумати більш відповідне ім'я для скакуна...

— Навчиться,— заспокоїв я,— звичайно, коли я виїжджатиму на ньому.

— Хай уже краще хтось інший... прошу тебе!

— Варто тримати коня, щоб на ньому скакали інші! Я ж задля того й прибув до Англії — брати участь у перегонах.

— Ти скрутиш собі в'язи, так само, як Білл.— I вона розрюмсалась, наче мала дитина.

— Не турбуйся. А коли б він загинув під час автокатастрофи, ти б не дозволила мені водити машину? На перегонах так само небезпечно.— Я помовчав, та вона ще дужче розплакалася.— На шосейних дорогах гинуть тисячі, а на іподромах — одиниці.

Сцілла трохи заспокоїлась, але ущипливо зауважила: кількість автомобілістів і жокеїв не можна порівнювати.

— Буквально одиниці гинуть на скачках з перешкодами.

— Але ж Білл загинув!

— Один із ста за цілий рік.

— Після різдва — ось уже другий.

— Так,— я зиркнув на неї. В її очах все ще було повно сліз.

— Слухай, а в нього не було якихось неприємностей останнім часом?..

— А що тобі? — здивувалась вона.

— Були чи ні?

— Ні, здається, жодних.

— Його ніщо не турбувало? — допитувався я.

— Ні. А ти вважаєш...

— Нічого я не вважаю.— I це була правда. До самої катастрофи Білл зоставався таким, як завжди,— веселим, спокійним, самовпевненим. Він мав чудову дружину, трьох гарних діток, власний будинок із сірого каменю, значний достаток і кращого в Англії скакуна. Щасливчик — та й годі! I скільки я не напружував пам'ять, іншим його навіть не пригадував.

— Тоді навіщо питаєш?

Я обережно натякнув їй, що Біллова смерть не була наслідком нещасливого випадку. Розповів про дріт і пошуки Лоджа.

Вона закам'яніла.

— О ні! Цього не може бути!

Навіть зараз, у вагарні Пламптонського іподрому, я бачив перед собою її обличчя. Сцілла більше не вмовляла мене. Моя заява витіснила з її свідомості всі інші думки.

Тверда рука лягла мені на плече. Я добре знав її: то лапище Піта Грегорі, нашого тренера, дебелого здорованя, футів шести на зріст, що вже почав лисіти та обростати жирком; колись, як мені казали, наїзник серед наїзників і чемпіон.

— Хелло, Аллане! Радий бачити тебе, друзяко! Я вже оголосив тебе на другий заїзд.

— Ну, як тобі подобається мій кінь?

— Годиться. Хоч ще не навчений.— Безнадійний був у його стайні десь близько місяця.— Я б на твоєму місці не дуже гнав його під гору, а то він не дотягне до фінішу. Ще мине багато часу, поки братиме призи...

— Гаразд,— пообіцяв я.

— Ходімо, мені треба тобі дещо сказати.— Він поправив ремінчик бінокля в себе на плечі.

Ми вийшли крізь ворота на скакову доріжку й стали пробувати підборами грунт. Вони вгрузали на цілий дюйм.

— Це ще добре, коли згадати, скільки тут було снігу,— мовив я.

— Зате м'яко падати,— пожартував він.

Ми закрокували до найближчої перешкоди. Все тут наче було гаразд.

Зненацька Піт запитав:

— Ти бачив, як падав Адмірал?..— Він саме тоді їздив купувати коня в Ірландію і щойно повернувся.

— Атож. Я був корпусів за десять від нього,— відповів я, роздивляючись, як розташовані бар'єри.

— Ну?

— Що ну?

— Чому ж він упав? — Голос його дзвенів настирливо й нетерпляче. Я глипнув на нього. Очі Піта були холодні й жорстокі. Щось ніби підказувало мені мовчати.

— Упав... та й годі. Коли я долав перешкоду, Адмірал лежав на землі, а Білл під ним.

— Тоді, певно, Адмірал схибив?..— сказав він, не зводячи з мене очей.

— Я ж не бачив... Можливо, зачепився за край...— Це було вже ближче до правди.

— А не було там ще чогось?..— Очі Піта пронизували мене наскрізь.

— Що ти маєш на увазі? — викручувався я.

— Та так... нічого.— Він ніби трохи заспокоївся.— Коли ти не бачив...— Ми пішли назад. Мені чомусь совісно було, що я втаїв од нього правду. Та вже надто допитливим і цікавим він мені здався. Хоч я був переконаний, що Піт нізащо б не погодився скалічити коня, та ще такого, як Адмірал. Але чому він-так зрадів, коли я заявив, що нічого не бачив?..

Я збирався спитати його, а що він думає, і потім викласти йому все, та Піт раптом заговорив:

— Ти не береш участі в змаганнях аматорів, Аллане?—Він знову прибрав самовпевненого й насмішкуватого вигляду.

— Ні,— одказав я.— Слухай-но, Піте...

— Зажди. Днів шість тому мені пригнали коня. Гнідий жеребець, справжнісінький красень. Його привели з невеличкої стайні десь там, на заході, хазяїн хоче, щоб хтось скакав на ньому в аматорських перегонах. Я дзвонив тобі вранці, але ти вже пішов.

— Як його кличуть? — запитав я, добре знаючи, що Піт неодмінно збирається вплутати мене в якусь халепу.

— Піднебесний.

— Не чув... Що він накоїв?

— Нічого особливого. Просто він ще зелений.

— Давай одверто!

Піт зробив вигляд, що здається.

— Він скакав лише двічі в Девоні минулої осені. Не падав, але... обидва рази скинув вершника. Зате як він сьогодні взяв у мене бар'єр! Я думаю, ти легко приборкаєш його...

— Мені не хотілося б тобі відмовити... проте...

— Його чарівна хазяйка так сподівалася, що саме ти на ньому поскачеш! Це її перший кінь. Я сказав, що вмовлю тебе...

— Ні, ні...

— То хоч поговори з нею,— наполягав Піт.

— Тоді мені вже совісно буде відмовлятися... Це знов якась там твоя старенька знайома, що назавжди лягає в лікарню й хоче дістати перед смертю останню насолоду?

Невдовзі перед тим Піт саме таким чином добився моєї згоди скакати на клячі, яка мені зовсім не подобалася. Потім я не раз бачив її стару хазяйку на іподромі. Видно, її лікарня та її сумний кінець ще були далеко.

— Ні, вона зовсім не стара...

Ми підійшли до вагарні. Піт, озирнувшись, покивав комусь пальцем. Одним оком я побачив молоду жінку, що підходила збоку. Тепер тікати було б просто нечемно. У мене вистачило часу тільки тихенько вилаяти Грегорі, перш ніж я обернувся та був відрекомендований власниці Піднебесного, хвацького майстра скидати вершників.

— Міс Еллері-Пенн, ось це і є Аллан Йорк,— сказав Піт.

Я глянув на неї й остаточно загинув. Потім пробелькотів:

— Я з великою радістю скакатиму на ньому...

Піт одверто розреготався.

Вона була на диво гарна: правильні риси обличчя, гладенька шкіра, усміхнені сірі оченята, лискуче чорне волосся, що сягало майже до пліч. I, мабуть, звикла вже до враження, яке справляла. Та хіба в тому її вина?

— Ну от і добре,— зрадів Піт.— Я оголошу тебе на четвертий заїзд. Форма буде у Клема.

I він рушив до вагарні.

— Я така рада, що ви погодилися,— призналась дівчина. Голос у неї був низький, мелодійний.— Мені подарували коня в день народження. Іноді губляться, що дарувати! Дядечко Джордж — такий любий, але трохи дивак — дав оголошення в «Таймсі», що купить скакуна. Тітонька каже, йому пропонували цілих п'ятдесят, та купив саме цього: сподобалось ім'я. Він заявив, що такий подарунок, як кінь, краще, ніж традиційне перлове намисто,

— Ваш дядечко просто чудовий! — вигукнув я.

— Проте жити з ним важкувато.— Вона підвищувала голос в кінці фрази, і тому все в неї звучало як запитання, ніби щоразу перепитувала: «Чи не так?»

— А ви живете з ним?

— Так. Мої батьки розлучилися ще хтозна-коли, розлетілися — і край.

— Даруйте...

— Не треба. Адже я їх навіть не пам'ятаю. Образно кажучи, вони підкинули мене в ніжному віці двох років дядечкові під двері.

— Дядечко добре виконав своє завдання,— мовив я, дивлячись на неї з одвертим захопленням.

— Точніше — тітонька Деб. Та вони в мене обоє чудові.

— А сьогодні вони тут?

— Ні. Дядечко каже, що коли вже пускати мене в новий прекрасний світ, суціль заселений хоробрими й принадними юнаками, то не треба, щоб під ногами плуталися старі родичі.

— Я з кожною хвилиною все більше закохуюсь у нього,— признався я.

Міс Еллері-Пенн подарувала мені чарівну посмішку, яка, одначе, нічого не обіцяла.

— Ви бачили Піднебесного? Правда ж, він симпатяга?

— Не бачив. I ще п'ять хвилин тому навіть не підозрював, що він існує. А чому дядечко послав його до Грегорі? Обрав першу-ліпшу стайню?

Вона засміялась.

— Не думаю. Він обирав цілком свідомо. Казав, що завдяки цьому я можу сподіватися на згоду майора Девідсона...— Вона спохмурніла.— Дядечко був дуже сумний, коли почув про катастрофу.

— Він знав майора? — запитав я, милуючись її принадними яскраво-червоними губами.

— Ні, я певна, що не знав. Можливо, його батька. Адже він знає, здається, всіх батьків на світі. Він тільки вигукнув: «Господи, майор Девідсон помер!» I продовжував гризти грінку. Навіть не чув, як ми з тітонькою прохали його подати мармелад.

— I це все?

— Так, а що?

— Нічого особливого... Ми з Біллом були друзі.

Вона кивнула.

— Я розумію... То що мені тепер робити з моїм конем? Не хочеться в перший же день оскандалитись. Буду вам вдячна за допомогу, містере Йорк.

— Мене звуть Аллан.

Вона глипнула на мене. Це свідчило, що, незважаючи на юність, уже навчилася берегтись необережних знайомств і набридливих приставань.

Та ось усміхнулась і заявила:

— А мене — Кет.

Назвала своє ім'я, ніби дарувала його, і мені це було вельми приємно.

— Що ви вже знаєте про скачки? — запитав я.

— Майже нічого. Оце сьогодні вперше на іподромі.

— А їздили верхи?

— Ні, навіть не пробувала.

— Очевидно, ваш дядечко кохається в конях? Він часом не мисливець?

— Дядечко Джордж цілком байдужий до них. Він каже, що кінь, з одного боку, кусається, а з другого — хвицає. Що ж до полювання, то він віддає перевагу іншим, більш спокійним заняттям, аніж гасати взимку примерзлими мочарами за якимось там зайцем.

Я розсміявся.

— То, може, він грає в тоталізатор, не з'являючись на іподромі?

— Всі знають, що дядечко під час фінального матчу на кубок з футбола спитав, хто виграв «дербі».

— Навіщо ж тоді Піднебесний?

— Щоб розширити мої інтереси, каже дядечко Джордж. Моє виховання було ординарним: пансіон, школа, подорож по Європі. Дядечко хоче вивітрити з мене «пліснявий дух музеїв».

— I подарував вам коня на повноліття?

— Так,— призналась вона й допитливо глянула мені в очі.

Я осміхнувсь: бо таки взяв поставлений нею бар'єр.

— Як власниці коня, вам не доведеться робити чогось особливого,— пояснив я,— треба лише підійти он до тієї стайні й простежити, як його сідлатимуть. Потім ви з Пітом підете в паддок та будете вивчати погоду, аж поки я не підійду. Я сяду на коня й поскачу до старту.

— А що, коли мій Піднебесний виграє заїзд?

— Ви гадаєте, він виграє? —Я не був певен, чи вона знає ціну своєму подарунку.

— Містер Грегорі каже, що не виграє.

Я з полегкістю зітхнув: мені не хотілося її розчаровувати.

— Ми знатимемо більше про нього після заїзду. А коли він прийде у першій трійці, то його розсідлають он там — проти вагарні. В іншому разі ви знайдете нас тут, на траві.

Наближався час першого заїзду. Я провів гарненьку міс Еллері-Пенн на трибуну й, виконуючи задум дядечка Джорджа, познайомив її з кількома мужніми й приємними молодиками. На жаль, я зрозумів, що коли повернуся сюди після змагань, то буду для неї лише «одним із жокеїв».

Вона одразу заполонила всіх моїх друзів. Була така радісна й весела. Мені здавалося, що всередині в неї палає шалений вогонь, але прихований; пробивається лише з отим и дивним низьким голосом. Кет, напевно, зостанеться гарною і в старості, чомусь раптом подумав я. Коли б Сцілла володіла такою буйною життєрадісністю, а не отою млявістю й податливістю, то підозра Лоджа обов'язково впала б на мене.

Щойно ми подивилися перший заїзд, як я полишив Кет на волю спортивних молодиків, а сам пішов до вагарні. Озирнувшись на ходу, бачив, як вона простувала в бар, а за нею — сім кіп хлопців чередою, наче хвіст за кометою. Яскравою й чарівною!

Уперше в житті я пошкодував, що мушу скакати.

4

У роздягальні Сенді Мейсон, взявшись у боки, без угаву молов язиком. Його руде волосся кучерявилось, а широко поставлені ноги стояли міцно, як стовпи. Весь він з голови до ніг аж вібрував од енергії й сили. Це був кремезний здоровань років тридцяти, дуже міцний, з темно-карими очима, отороченими надто блідими, червонястими віями.

Як жокей-професіонал, він не належав до кращих, зате часто досягав успіху завдяки азарту. Він ніколи й нічого не боявся. Кидав коня у вузеньку щілину поміж іншими, а то й пробивався грубою силою. Агресивність не раз приводила його до сутичок з наглядачами, хоч жокеї не сердились, симпатизуючи йому за оту невгасиму життєрадісність.

Його почуття гумору було таким же запальним, як і він сам, і, коли я особисто вважав, що дії Мейсона аж надто брутальні та жорстокі, мене ніхто не підтримував.

— Гей ви, покидьки, хто з вас поцупив мій гарапник? — горлав він, і голос його глушив усі інші розмови в роздягальні. Проте ніхто не звертав на те уваги.

— Ви що, придурки, не можете підняти сідниці та подивитися, чи хто не сидить на ньому? — накинувся він на тих, що сиділи поблизу. Вони з цікавістю підвели очі, ждучи продовження. Сенді не вгавав вергати громи, ні разу не повторивши лайки. Та ось доглядач найшов його гарапник.

— Де він був?—визвірився Сенді.— Хто його запроторив? Ось я йому голову відірву!

— Він лежав на підлозі поблизу вас.

Сенді ніколи не каявся за свої помилки, Він лише оглушливо зареготав і поблажливо мовив:

— На цей раз я всім прощаю.

I пішов до вагарні, несучи сідло та цьвохкаючи гарапником. Він завжди користувався ним під час перегонів.

Проходячи повз мене в роздягальні, блимнув у мій бік насмішкуватими очима. Я озирнувся й поглянув, як він сідає на вагу, поклавши гарапник на столик позад себе. Він щось промимрив, чого я не дочув, і клерк біля ваги та суддя, котрий стежив за формою, зареготали, відзначивши його в списку та випускаючи на поле.

Подейкували, що він нещодавно «притримав» кількох скакунів і дістав за це щедру винагороду від букмекерів. Розслідування тяглося лише годину, проте жертви його вважали, що Сенді здатен на все; решта ж доводила, що той, хто з такою впертістю завжди преться до фінішу напролом, не може вдаватися до притримування.

Стежачи за його панібратським поводженням з наглядачами, я розумів, що, зважаючи на цю його «щирість» та «безпосередність», начальство, яке провадило розслідування, за відсутністю доказів зняло обвинувачення, хоч серед жокеїв ходила поголоска, що Сенді «придушив» не одного коника, ганяючись за зиском.

Притримати коня можна, приміром, «прогавивши» старт, відсунувшись трохи в сідлі або ставши на стремена. Після цього жокей-шахрай від останньої перешкоди, перед натовпом, «мчить» до фінішу, прикидаючись, що примусив коня «видати» все до останку. Таке трапляється не дуже часто, бо жокей, спійманий на гарячому, зостається без роботи.

За півтора сезона моєї участі в перегонах я бачив таке лише двічі. Обидва рази шахрував той самий жокей — білявий, кругловидий юнак на ймення Джо Нантвич. Місяців два тому він ледве врятував жокейські права, оскільки здуру намагався хитрувати в заїзді, де брав участь довгоязикий жокей Девід Стампе, молодший син сера Кресвелла.

Джо, а також, я певен цього, Сенді зумисне примушували коней відставати, хоч мали всі можливості виграти скачку. Це був уже злочин. Хоч я, мабуть, чинив не краще, прив'язуючи шолом до сідла та кладучи на вагу. Мені хотілося безпечно провести Безнадійного крізь усі перешкоди й не так вимотати його, бо сподівався прийти в першій трійці. Він був ще мало витривалий, і надто напружена скачка могла завдати йому шкоди. Звичайно, за якихось непередбачених обставин, скажімо, падіння інших коней, у мене з'явився б шанс на виграш, і тоді я вже гнав би щодуху. Велика різниця чи ти зумисне «притримуєш» коня, чи «плентаєш у хвості, бажаючи виграти». Проте наслідок для болільників однаковий — вони втрачають свої гроші.

Я взяв сідло й підійшов до Піта, котрий чекав мене з Безнадійним. Піт осідлав коня, й Руперт, молодий конюх, повів його в паддок. Ми з Пітом ішли позаду, оцінюючи коней, що брали участь в заїзді. Кет ніде не було.

Коли настав час, я сів верхи й поскакав до старту. Звичне нетерпіння пойняло тіло. Ні смерть Білла, ні жалоба Сцілли, ні думка про Кет, біля якої упадає хтось інший, не могли потьмарити щастя, що заполонило мене. Швидкість, напруга, риск — ось чого я конче потребував, щоб побороти нудоту цивілізації. Безпечність її — не для мене. Таким, як я, потрібні авантюри, адже мій батечко перестав уже рахувати гроші, накопичивши четвертий мільйон.

А що в нього самого була прямо-таки божевільна молодість, то він подарував мені гоночну автомашину, трьох скакунів і можливість загубитися за цілих п'ять тисяч миль од рідної хати. У всякому разі, напутив він мене, що скачки з перешкодами — досить мирна розвага для того, хто з десяти літ полював крокодилів на Замбезі. Щорічна місячна відсутність мого батечка в його торговій імперії була для нас кидком через дикий вельд і блуканням у нетрях, іноді з браком провіанту й спорядження, що їх нікому було нести, крім нас. I я, кому джунглі здавалися дитячим майданчиком, шукав тепер небезпеку в приборканій країні, серед мирних тварин, займаючись спортом, обмеженим усілякими правилами й параграфами.

Стартер читав список, поки ми кружляли навколо, перевіряючи попруги. Я помітив поряд із собою Джо Нантвича з отим хвалькуватим і кислим виразом на обличчі.

— Поїдеш після скачки до Девідсонів?—запитав він. Його фамільярність завжди була мені огидна.

— Так,— одказав я, та, згадавши про Кет, докинув: — Хоч, може, й не одразу...

— Підкинеш мене до Епсома?

— Я туди не поїду,— аж надто чемно відповів я.

— Але ж Доркінг проїжджатимеш! Звідти я доберусь автобусом. Мушу ж якось добиратися додому.— Він так наполягав, що я погодився, хоч знав: йому неважко було б знайти, хто б його підвіз до самого Епсома.

Ми вишикувались на старт. По один бік від мене був Джо, а по другий — Сенді. Судячи з поглядів, якими вони обмінялися, можна було збагнути, що вони один одного не терпіли: Сенді злісно посміхався, а округла пика Джо зморщилась, як у немовляти, що ось-ось заплаче. Я здогадувався, що Сенді чимось дуже дозолив йому, скажімо, налив варення в жокейські чоботи...

Дали старт, і я зосередив свою увагу на тому, щоб примусити Безнадійного взяти всі перешкоди якомога ліпше й безпечніше. Він ще був недосвідчений і лякливий, проте йшов так добре, що на середині дистанції я виявився третім і все пильнував, аби йому краще було видно бар'єри. Хоч остання чверть милі, під гору, далась таки важко, і я опинився на шостому місці. Та й це було добре — Сцілла могла не турбуватися.

Сенді Мейсон проскочив поперед мене, а потім гнався кінь Джо Нантвича, без вершника, тягнучи повід, і, озирнувшись, я побачив невеличку постать Джо, що брів до трибуни. Їдучи зі мною в Доркінг, він, звичайно, розпише всі свої неприємності й невдачі.

Я зняв сідло, пішов до вагарні, перевдягнувся в новісіньку форму Кет, дав Клемові понапихати десять фунтів свинцю, оскільки для аматорського заїзду я мав бути важчий Саме на стільки, і хотів подивитися, куди це запропастилася міс Еллері-Пенн.

Вона стояла, спершись на бильця парапету, й зацікавлено поглядала на коней або (аж надто захоплено, як мені здалося) на Дена Хіллмена — відважного й чарівного юнака, з яким я її познайомив.

— Містер Хіллмен каже,— звернулася вона до мене,— що отой непоказний мішок, наповнений кістками,— ну от бачите,— звісив голову до колін та помахує вухами,— є одним із кращих скакунів у цьому заїзді. Вірити мені, чи це просто жарт?

— Який там жарт! — одказав я.— Це справді добрячий кінь. Не на вигляд, тут ви маєте рацію, але в такому гурті він обов'язково має виграти.

Ден зауважив:

— Коні, що так тримають голову, відмінні плигуни. Вони дивляться, куди стрибати.

— А мені подобається отой красень,— мовила Кет, вказуючи на жеребця з вигнутою шиєю й гордо піднятою головою. Його вкутали теплою попоною, щоб уберегти від лютневого холоду, а відкритий круп був опуклий и лискучий.

— Він аж надто гладкий,— заперечив Ден.— Мабуть, об'їдався, поки лежав сніг, і не часто бував на повітрі. Отож може лопнути від натуги.

Кет зітхнула:

— Дивні істоти ці коні — нікудишні стають видатними, а показні — нікчемними.

— Не зовсім так,— в один голос одказали ми з Деном.

— Я б з охотою взявся навчити вас... Скакові коні...— мовив Ден.

— Я дуже повільно схоплюю, містере Хіллмен.

— Тим краще.

— Ти сьогодні не скачеш? — запитав я.

— У двох останніх заїздах, старий. Ти не турбуйся, я догляну міс Еллері-Пенн, поки ти об'їжджатимеш її коня,— осміхнувся він.

— А ви теж жокей, містере Хіллмен? — здивовано спитала Кет.

— Так,— скромно відповів Ден. Хоч він був новою зіркою серед нас, що неухильно прямувала до зеніту. Піт Грегорі перший звернув на нього увагу, і це зблизило нас, не кажучи вже про зовнішню схожість. Нас навіть плутали: ми були з ним одного віку, обоє чорняві, середнього зросту й таке інше. Коли сиділи на конях, різниця все-таки була: він перевершував мене як жокей. Далеко куцому до зайця! От що я можу сказати про себе.

— Я думала, всі жокеї нагадують вихідців з Ліліпутії,— мовила Кет,— проте у вас обох чималий зріст.— Вона глянула на нас знизу вгору, хоч була досить висока.

Ми розсміялися.

— Жокеї на скачках з перешкодами мусять бути такими,— пояснив я.— Легше триматись у сідлі, коли в тебе довжелезні ноги, що цупко стискають кінські боки.

— I в звичайних перегонах трапляються здоровані, але вони надто худющі,— докинув Ден.

— Тоді мої ілюзії розбиті.

— Мені подобається твій новий кінь, Аллане,— перевів на інше розмову Ден.— Років за два з нього вийде непоганий скакун.

— А ви теж скакатимете на власному коні? — запитала його Кет.

— Ні, я не маю власного коня,— відповів Ден.— Я професіонал, і нам забороняють їх мати.

— Професіонал? — звела брови Кет. її костюмчик відмінного крою був трохи завузький, чого не приховувала навіть куртка з верблюжої вовни. Приємний голос, вишукані манери. Я весело споглядав, як розбивалася ще одна ілюзія.

— Так, я цим заробляю собі на прожиток,— говорив Ден.— Не те що Аллан, у батечка якого повні мішки грошей. Я люблю свою справу й почуваю себе чудово.

Кет уважно зиркала то на нього, то на мене.

— Може, колись я зрозумію, що вас обох примушує ризикувати: бо таки можна скрутити собі в'язи,— засміялася вона.

— Коли збагнете, скажете нам,— попрохав Ден.— Я й сам цього ще не відаю.

Ми повернулися на трибуну й подивилися третій заїзд. Непоказна конячина легко подолала третю й останню перешкоду.

— Не думайте, що ми завжди напевно знаємо, хто прийде перший,— озвався Ден.— Жокеї погані пророки. Та цей кінь був фаворит. Хоч убий — фаворит!

Звичайний жокейський вигук насторожив мене. Той, хто вбив Девідсона, розраховував саме на це: Адмірал був фаворитом.

Хоч убий — фаворит... Хоч убий...

Кінь Кет, якого купили наче кота в мішку, виявився не таким уже й поганим. Біля другої перешкоди він рвучко крутнув задом, я вилетів із сідла й опустився в нього цілком випадково. Мабуть, таким чином Піднебесний здихався свого попереднього жокея, якому я тепер щиро співчував. Він повторив свій вибрик, коли перескакував рів, а решту шляху ми подолали без пригод. Цей жеребець навіть виявив чудову витривалість на підйомі, бо, обійшовши кількох знеможених конячин, прийшов четвертим.

Кет була на сьомому небі.

— Спасибі дядечкові! — щебетала вона.— Я ще ніколи не мала такої насолоди!

— Я боявся, що ти вилетиш біля другої перешкоди,— сказав Піт Грегорі, поки я розстібав попругу.

— Я теж,— зізнався я.— Просто дивно, що не вилетів.

Піт глянув, як дихає Піднебесний: ребра то піднімалися, то опускались, але ритмічно.

— Що ж, це добрячий кінь. Думаю, ще в цьому сезоні ми виграємо з ним не одну скачку,— зробив він висновок.

— То, може, вип'ємо за його успіх? — запропонувала Кет. Очі її аж сяяли від збудження. Піт засміявся:

— Пождіть, поки у вас знайдеться переможець, за якого варто буде пити. Я б охоче випив за його майбутнє, та не маю права — мушу готувати ще один заїзд. Аллан обов'язково піде з вами.— Він зиркнув у мій бік, дивуючись, що я так швидко потрапив у її сільце.

— Ви підождете мене, Кет?—запитав я.— Мені потрібно ще раз зважитись, оскільки ми були четвертими. Потім я перевдягнусь і одразу примчу сюди.

— Я погуляю біля вагарні,— пообіцяла вона.

Я зважився, передав сідло Клему, вмився та зодягнув свій звичайний костюм. Кет стояла біля вагарні, споглядаючи зграйку дівчат, що щебетали неподалік.

— Хто вони?—поцікавилася вона.— Тиняються тут без усякого діла.

— Здебільшого дружини жокеїв,— сказав я, осміхаючись.

— I, напевно, жокейські любки? —скривилася Кет.

— Так,— потвердив я і враз відчув, як приємно, коли хтось жде тебе після перегонів.

Ми зайшли в бар і замовили по чашечці кави.

— Дядечко Джордж не повірив би, що ми з вами п'ємо такий безалкогольний напій за успіх Піднебесного,— мовила Кет.— Ви не вживаєте міцного?

— Вживаю, але не о третій. А ви?

— Моя пристрасть — шампанське до сніданку,— сказала Кет. Очі її посміхалися.

Я запитав, чи не подарує вона мені сьогоднішній вечір, та вона відказала, що не може. Нібито в тітоньки Деб збираються гості, а дядечко Джордж обов'язково схоче дізнатися, яким виявився його подарунок.

— Тоді, може, завтра?

Кет опустила очі.

— Завтра... я... пообіцяла Денові.

— Чорт би його вхопив!

Кет розсміялася.

— А в п'ятницю?

— В п'ятницю можна.

Ми пішли на трибуну й бачили, як Ден блискуче виграв п'ятий заїзд, на цілу голову попереду. Кет радісно вітала його.

5

На стоянці автомобілів відбувалася шалена бійка. Я вийшов з воріт, збираючись їхати додому, і остовпів. На плацу між ворітьми й першим рядом машин билися чоловік із двадцять. Билися, як то кажуть, на смерть. Уже з першого погляду помітно було, що стусани анітрохи не відповідають правилам боксу.

Просто жах! Сутички між двома-трьома забіяками — звичайна річ, а от така катавасія, очевидячки, зчинилася через щось важливіше, аніж ставки на тоталізаторі.

Я придивився. Без сумніву, дехто вживав кастети. У повітрі миготіли велосипедні ланцюги. Двоє лежали на землі в такому скарлюченому заціпенінні, мовби виконували якийсь тубільний ритуал. Пальці одного мертвою хваткою зімкнулися навкруг зап'ястя другого, що тримав гострого ножа дюймів зо три завширшки. Лезо було надто коротке, аби завдати смертельного удару, зате добре різало й калічило.

Схоже на те, що билися дві приблизно однакові ватаги, хоч важко було розрізнити де хто. Той, що з ножем,— він уже мляво його випускав,— скидався на хлопчика, та решта були дорослими. Єдиний старий стояв навколішки серед забіяк, затуляючи голову руками, а навкруг нього кипіла січа.

Вони билися в пекельній мовчанці. Чути було тільки важке сопіння. Глядачі, які поверталися з іподрому, товпилися довкола, порозкривавши роти, але ніхто не втручався і не виявляв наміру спинити смертовбивство.

Я побачив поряд із собою розповсюджувача газет.

— Чого вони б'ються?—запитав я. Адже від газетярів ніщо не могло сховатися.

— Це таксисти,— пояснив він.— Тут дві ворожі ватаги: одна з Лондона, а друга з Брайтона. Сутички між ними — звичайна річ.

— А що вони не поділили?

— Не знаю, містере Йорк. Так уже в них заведено, мабуть.

Я знову глянув на забіяк. Лиш в одного чи двох зосталися ще картузи на голові. Кілька пар качалися по землі, кілька борюкались, кидаючи один одного об машини. Два ряди таксі вишикувались обабіч, всі їхні водії зчепилися.

Кулаками й залізяками вони завдавали один одному страшних каліцтв. Двоє стояли, скорчившись і тримаючись за животи. Майже у всіх була кров на обличчях, одежа пошматована.

Проте билися з дикою люттю, не звертаючи уваги на юрбу, що дедалі зростала.

— Вони повбивають один одного! — вигукнула, дівчина поблизу мене, котра дивилася на все з жахом і водночас із захопленням.

Я глянув через її голову на дебелого чоловіка футів шести, з дуже засмаглим обличчям. Він дивився на бійку з відразою, звузивши повіки. Я не міг пригадати імені, хоч, мені здавалося, десь уже його бачив.

У натовпі зростало хвилювання. Люди кинулися шукати поліцію. Зауваження дівчини було не даремне: дехто з забіяк, якщо не прийде вчасно допомога, віддасть богові душу від нових ударів і стусанів.

Виникла тиснява на автостоянці. Прибіг поліцейський, глянув на неподобство й пішов кликати підмогу. Повернувся з чотирма констеблями й вершником. Всі були озброєні дубцями. Вони кинулись у саму гущу, але довго змагалися, поки спинили бійку.

Прибув новий загін поліцейських. Таксистів розтягли й поділили на дві групи. Обидві ватаги були добре відлупцьовані, жодна не взяла гору. Скрізь валялися картузи, клапті одягу. Два черевики — чорний і коричневий — лежали на віддалі десяти футів один від одного. На землі вилискували плями крові. Поліцейські скидали на купу підібрану зброю.

Натовп почав розходитись. Кілька пасажирів підійшли до поліцейського, аби довідатись, чи скоро відпустять водіїв. З ними підійшов і отой засмаглий здоровань.

Один із газетярів, що завжди бував на скачках, стояв поряд зі мною й щось записував.

— Хто отой засмаглий здоровило, Джоне? — запитав я. Він глянув, на кого я вказував.

— Здається, його звати Тюдор. У нього кілька власних коней. Недавно приїхав. Мільйонер. Я мало знаю про нього. Йому, очевидячки, не подобається, що не можна їхати.

Тюдор справді був роздратований, аж випинав нижню щелепу. Мені все ще здавалося, що я вже десь бачив його, хоч де саме, не пригадував. Він нічого не добився від поліцейського. Машини стояли порожні.

— Чого раптом вони зчепилися? — запитав я журналіста.

— Міжусобиця,— засміявся той.

П'ятеро водіїв лежали горілиць на холодній мокрій землі, один із них постогнував.

— Половину з них відішлють до лікарні, а решту— до відділка. Оце матеріал! — радів газетяр.

Один з недобитків перекинувся на живіт ї почав блювати.

— Піду потелефоную в редакцію. А ви додому?

— Жду отого клятого Джо Нантвича,— пояснив я.— Обіцяв підкинути його в Доркінг, та він десь запропастився після четвертого заїзду. Може, поїхав, а мені не сказав.

— Я бачив його востаннє, коли він лаявся із Сенді й дістав од нього добрячого прочухана.

— Так, вони не терплять один одного,— потвердив я.

— Знаєте чому?

— I гадки не маю. А ви?

— Теж ні.— Він усміхнувся мені на прощання й побіг дзвонити в редакцію.

Під'їхали дві «швидкі допомоги» й забрали поранених. У кожну з них услід за хворими поліз поліцейський, а інший вмостився поряд з водієм. Ущерть завантажені машини повільно котили до воріт.

Решту забіяк тіпала пропасниця — розігріті бійкою, вони швидко охололи й тепер аж цокотіли зубами на холодному лютневому вітрі. У всіх судомило м'язи, всі були в синцях і подряпинах, проте не каялись. Один здоровань вийшов наперед, скорчив пику й плюнув у напрямі супротивників. Сорочка його була подерта і звисала клаптями, а обличчя розпухло. На руках буграми здулися могутні біцепси, волосся звисало на лоб, очі люто нишпорили навкруги. Коли поліцейський узяв його за руку, щоб одвести до своїх, він хижо загарчав. Підійшло ще двоє поліцейських, і заводій неохоче відступив.

Я вже збирався махнути рукою на Джо, аж він раптом вигулькнув із воріт та погукав мене. I хоч би тобі слово про те, чому спізнився! Але не тільки я помітив його.

Високий засмаглий містер Тюдор підійшов до нас.

— Нантвич, підкиньте мене в Брайтон,— звернувся він.— Як бачите, таксі загрузли в небезпечному багні, а мені хвилин за двадцять треба бути на важливому побаченні.

Джо байдуже глянув на водіїв.

— Що трапилось?—запитав.

— Чи вам не все одно! —нетерпеливився Тюдор.— Де ваша машина?

Джо тупо глянув на мене, здавалося, його свідомість працює на малих обертах. Він пробелькотав:

— Е... е... моя машина... Не тут, сер. Мене теж обіцяли підвезти.

— Ви? — обернувся до мене Тюдор. Я кивнув. Джо через свою неуважність чи байдужість не познайомив нас.

— Буду вам щиро вдячний, коли підкинете мене в Брайтон,— звернувся Тюдор.— Платитиму, як за таксі.

Він напирав, бо, мабуть, дуже поспішав, і я не міг йому відмовити, адже це нічого мені не коштувало, а йому так потрібно.

— Я й задарма повезу. Але трохи буде затісно: у мене двомісна машина.

— Якщо всі троє не вліземо, Нантвич залишиться, а ви вже собі потім його одвезете,— категорично мовив Тюдор.

Джо нітрохи не здивувався, а я подумав, що містер Тюдор аж надто вже не звик рахуватися з кимось, окрім себе.

Ми обійшли групу забіяк і попростували до мого «лотоса». Тюдор вмостився. Він був такий дебелий, що годі було й думати втиснути Джо.

— Я повернусь за тобою,— кинув я Нантвичу, тамуючи гнів.— Почекай мене на дорозі.

Я сів за кермо, від'їхав од зупинки й звернув на Брайтон. Маленькому «Лотосу» було тісно серед безлічі машин на шосе, і він не міг продемонструвати всю силу свого рокітливого мотора фірми «Клаймакс». Я тримав швидкість сорок миль та все думав про свого пасажира.

Глянувши вниз, раптом побачив його руку, що лежала на коліні з широко розчепіреними й напруженими пальцями. Еге! Я пізнав її — засмаглу, з синюватим відлиском нігтів.

Це він стояв тоді в барі Сандауна спиною до мене. Саме ця рука лежала на стойці поряд із склянкою. Він говорив з Біллом, а я стояв позаду, не бажаючи їх перебивати. Потім Тюдор перехилив склянку й рішуче пішов.

Я глянув йому в обличчя.

— Шкода Білла...

Руде ручисько сіпнулось. Він повернув голову й видивився на мене.

— Так, шкода,— промимрив.— Я сподівався, що він поскаче на моєму рисакові в Челтенхемі.

— Кохаєтеся в конях?

— Еге ж.

— Я був позаду, коли він упав,— мовив я й інтуїтивно додав: — Багато питань викликає ця катастрофа.

Я відчув, як дебеле тіло Тюдора напружилось, аж сидіння зарипіло. Його погляд так і свердлив мене, а те, що він сидів поряд, просто гнітило.

— Звичайно,— буркнув він.

Хотів, очевидно, щось додати, але передумав і глянув на годинник.

— Підвезіть мене до готелю «Плаза», Я маю там ділову зустріч.

— А де це? — поспитав я.

— Тут недалеко. Я вам покажу.

Його наказовий тон зводив мене до становища шофера. Ми проїхали мовчки кілька миль. Мій пасажир, очевидячки, поринув у роздуми. Коли доїхали до Брайтона, вказав мені, де готель.

— Дякую,— холодно кинув, витягуючи своє дебеле тіло з авто. Всім своїм виглядом він давав зрозуміти, що цінує послугу, зроблену йому незнайомцем. Ступив два кроки, раптом обернувся й запитав:

— А як вас звати?

— Аллан Йорк... Щасливого побачення.— I рушив, не чекаючи, що він скаже. Я теж міг бути категоричним. У дзеркалі бачив, як він пильно дивиться мені вслід.

Я повернувся на іподром.

Джо чекав на лавчині при дорозі. Він заледве спромігся відчинити дверцята й гепнувся на сидіння, щось там бурмочучи. Коли глянув на мене, я зрозумів, що він п'яний як чіп.

Уже стемніло, і я ввімкнув фари. Можна було знайти собі іншу розвагу, аніж везти в Доркінг цього п'яничку, що обдавав тебе перегаром. Я зітхнув і збільшив швидкість.

Джо, як звичайно, почував себе ображеним. Він був переконаний, що всі його неприємності траплялися через когось. Незважаючи на свої двадцять років, він завжди незадоволено бурчав. Важко сказати, що гірше набридало — його рюмсання чи хвалькуватість. I те, що жокеї ставилися до нього терпимо, свідчило про їх добродушність. Багато прощали Джо за його жокейське вміння, та він погано користувався ним — частенько «притримував» коня, не кажучи вже про те, що нерідко напивався й ризикував позбутися місця.

— Я б виграв цю скачку,— скиглив він.

— Дурень — та й годі!

— Ось слово честі. Я мусив виграти. Адже я їх усіх...

— Дурню ти — напиваєшся під час перегонів.

— Що?..— Він не второпав.

— П'єш, як швець, ти аж надто сьогодні нацмулився.

— Ні, ні й ні...— I раптом сипнув словами, наче горохом.

— Жоден власник не довірить тобі свого скакуна, коли побачить, що ти п'єш,— перебив я, хоч почував, що це зрештою не моя справа.

— Я виграю будь-яку скачку однаково — п'яний чи тверезий.

— Хто цьому повірить?

— Усі знають, що я класний жокей.

— Поки не надудлишся.

— Я можу пити й добре скакати,— він гикнув

Я змовчав. Джо потребував дужої руки, яка б стримувала його ще десять років тому. Зараз уже пізно, він котиться до загибелі й не слухатиме нікого, хто б спробував його напутити.

— Той клятий Мейсон...— озвався він,— ота падлюка Сенді — перекинув мене через кодолу. Знав, що я легко подолаю перешкоду, і турнув мене, гад.

— Не мели дурниць, Джо.

— Але ж ти згоден, що я міг виграти заїзд?

— Ти ж упав принаймні за милю до фінішу.

— Я не впав. Кажу тобі. Це падлюка Сенді перекинув мене через кодолу.

— Як?..

— Притис, я закричав, щоб дав мені дорогу. I знаєш, що він утяв? Знаєш? Розреготався, мов божевільний... і перекинув. Уперся мені в коліно, штовхнув, і я дав сторчака,— він гірко заплакав.

Я глипнув на нього. Сльози покотилися по його пухких щоках. Вони сяйнули у відблиску щитка й упали, наче іскорки, на хутряний комір.

— Сенді не здатен на таке,— мовив я.

— Ого! Він казав, що порахується зі мною. Кричав, що я ще шкодуватиму! Та я нічого не зміг удіяти, Аллане. Анічогісінько! —Ще дві сльози з'явилися на щоках.

Я нічого не второпав. Навіть не мав уявлення, що він там верзе, але почав підозрювати, що в Сенді, мабуть, була причина вибити його з сідла.

А Джо тим часом рюмсав далі:

— Ти завжди добре ставився до мене, Аллане. Ти не такий, як інші. Ти мій щирий друг...— Він важко похилився мені на плече. Слухняне кермо мого верткого «лотоса» зреагувало, й машину круто звернуло вбік.

Я одпихнув його.

— Сиди тихо, а то вскочимо в канаву!

Та він до того розстроївся, що нічого не чув. Знову вхопив мене за плече, і я з'їхав на обочину й зупинив машину.

— Або ти сидітимеш, як належить, або вилазь,— сказав я погрозливо, щоб до нього дійшло.

Джо голосно розридався.

— Ти ж знаєш, які в мене неприємності...

Я примусив себе вислухати його: чим скорше він вибовкає все, тим швидше заспокоїться.

— Які там неприємності? — запитав я, хоч мене це анітрохи не обходило.

Затинаючись, він белькотав:

— Я все тобі розповім, адже ти мій єдиний щирий приятель.

Він поклав мені руку на коліно, але я скинув її.

— Домовилися, що я «притримаю» коня, а я не виконав, і Сенді втратив цілу купу грошей. Сказав, що поквитається зі мною, і повторював це день у день. Я знав, що від нього всього можна сподіватися.— Він важко передихнув.— Добре, що впав на м'яку землю, а то б скрутив собі в'язи. Падлюка, стояв наді мною та ще й реготав! — Він зловтішно засміявся.— Ну нічого! Він ще в мене поскаче! Я скручу йому назад оту його мерзенну пику!

Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.

— Якого коня ти не «притримав»?—запитав я.— I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?

Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.

Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за «притримування» коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили «притримати», він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.

Я був здивований.

— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?

— Він перекинув мене через мотуз...— Джо ладен був почати все знову.

Я перебив його:

— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?

— Ні... Здається, ні... Я не знаю...

— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?

— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли «притримувати». А потім я одержував поштою пачку грошей.

— Скільки разів ти шахрував?

— Десять... за останні півроку.

Я мовчки дивився на нього.

— Здебільшого це дуже просто,— пояснив Джо,— ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.

— I скільки ж ти отримував?

— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят.— Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді... Я не йняв віри.

— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.

Джо все ще схлипував.

— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною.— Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.

— Ти не одержав гроші?

— Ні,— шморгнув носом Джо.

— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?

— На деяких конвертах були лондонські штемпелі,— одказав Джо.— Я не звертав уваги.— Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.

— Гаразд,— мовив я,— тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?

Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.

— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.

При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.

Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: «Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний».

— То це Болінгброка ти мав «притримати»?

— Так.

Він витер очі.

— Коли ж ти отримав це попередження?

— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.

— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?

— Атож... Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа... О господи!

У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.

— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.

Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.

Він шморгав носом, гикав, та сльози вже не душили його. Сп'яніння проходило. Я ввімкнув фари й виїхав на шосе. Джо миттю заснув, голосно хропучи.

Поблизу Деркінга я його розбудив. Мене турбували ще деякі речі.

— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?

— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.

Я ледве не виказав свого здивування.

— Він був задоволений, коли ти виграв?

— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.

— Він недавно захопився скачками, авжеж?

— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти,— вже зовсім посміливішав Джо.— Обидва ви були чорні від засмаги взимку.

Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.

Джо хихикнув.

— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?

Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.

Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав «притримати» Болінгброка?..

Та потім мої думки повернулися до Кет.

6

Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.

Вона розплющила очі.

— Аллане! Я така рада, що ти повернувся. Котра година?

— Пів на десяту.

— Ти, певно, хочеш їсти,— мовила вона, скидаючи плед.— Чому ти не розбудив мене? Обід давно готовий.

— Я щойно приїхав, і Джоан уже порається на кухні. Відпочивай.

Ми зійшли до вітальні. Я сів на своє звичне місце. Стілець Білла стояв порожній. Я подумав, що треба буде посунути його до стіни.

Коли вже їли печеню, Сцілла сказала після довгої мовчанки:

— Приходило двоє поліцейських.

— Так? Це з приводу завтрашнього розслідування?

— Ні, стосовно Білла.— Вона одсунула тарілку.— Вони допитувались, як і ти, чи не було в нього неприємностей. Цілих півгодини мучили мене. Один з них прямо так і сказав, що коли я любила чоловіка так, як запевняю, та була з ним у гарних стосунках, то мушу знати, чи не було в нього якоїсь халепи. Гидкі типи — обоє.

Вона не дивилася на мене. Очі опустила в тарілку. В її поводженні була якась дивна ніяковість.

— Ще б пак,— одказав я, здогадуючись, у чім річ.— Вони, мабуть, доскіпувались, які в тебе стосунки зі мною і чому я продовжую мешкати тут?

Вона здивовано и полегшено звела очі.

— Так. Я ніяк не могла тобі признатися. Мені здавалося цілком зрозумілим, що ти залишився, але я не зуміла їм пояснити.

— Завтра переїду. Більше нікому не дам приводу для пліток. Коли вже поліція додумалася до такого, то уявляю собі, що патякають інші. Я був легковажний, і прошу мені пробачити.— Я теж чомусь вважав цілком звичайним, що мешкав у неї.

— Ти нікуди не поїдеш. Заради мене,— озвалася Сцілла з такою рішучістю, що аж здивувала мене.— Ти мені потрібен тут. Коли не буде з ким душу одвести, залишаться самі сльози. Особливо ввечері. День вимагає турбот і біганини, а вночі...

На її змученому обличчі я прочитав смертельний біль, що досі краяв її, хоч минуло вже цілих чотири доби після катастрофи.

— Хай собі плещуть язиками,— сказала Сцілла, тамуючи сльози,— Ти мені потрібен тут. Прошу тебе, не покидай мене!

— Я зостанусь, тільки не плач. Залишуся доти, поки буду тобі потрібен. Але ти мусиш пообіцяти, що скажеш, коли зможеш обійтися без мене.

Вона витерла очі й посміхнулась.

— Коли я знов почну дбати про свою репутацію? Обіцяю.

Того дня я подолав триста миль, не кажучи вже про участь у двох скачках.

Я знеміг. Отож ми рано пішли спати. Сцілла обіцяла прийняти снотворне.

Та о другій ночі вона відхилила двері моєї спальні. Я миттю прокинувся. Сцілла підійшла, ввімкнула світло на нічному столику й сіла на постіль.

Вона виглядала зовсім юною й беззахисною. Була ж бо в самій сорочці до колін, ніжно-блакитній, з прозорого шифону, крізь яку світилося худеньке тіло й маленькі округлі груди.

Я підвівся на лікоть і пригладив скуйовджену зачіску.

— Я не можу заснути,— промовила вона.

— Ти проковтнула пілюлі?

Відповідь була зайва: про це свідчили її мутні очі — адже за ясної свідомості нізащо б не зайшла до мене в такому вигляді.

— Так. Од них я ніби п'яна, хоч заснути все одно не можу. Я навіть зайву прийняла...— Її голос був глухий і сонний.— Поговори зі мною, може, тоді я засну. Наодинці я тільки й думаю що про Білла... Розкажи мені про Пламптон... Ти сказав, що брав участь у змаганні на іншому коні... Розкажи...

Я сів у ліжку, накинув їй ковдру на плечі й почав розповідати про подарунок, що його Кет отримала від дядечка. А сам тим часом думав про те, як часто заколихував казками її дітей — Поллі, Генрі та Уїльяма. Та раптом побачив, що Сцілла не слухає,— гіркі сльози заливали їй лице.

— Ти, певно, думаєш, яка я дурепа, що все плачу,— пояснила вона.— Та я нічого не можу вдіяти.

Вона знеможено вляглася поряд зі мною, поклавши голову на подушку. Я глянув на її гарне, миле обличчя, на оті сльози, що текли струмочками повз вуха в пухнасте волосся, й легенько поцілував у чоло. Вона ще двічі здригнулася від бурхливого нападу сліз. Я ліг і поклав руку їй під голову. Сцілла повернулася й міцно, відчайдушно притислася до мене, жалібно хлипаючи від страшного й безмежного горя.

Нарешті снотворне подіяло. Тіло розслабилося, дихання врівноважилось, рука зігнулась у мене на грудях. Вона лежала поверх ковдри, а лютнева ніч давалася взнаки. Я вільною рукою обережно витягнув з-під неї ковдру й укрив нещасну, потім вимкнув світло й, лежачи в темноті, тихо заколисував Сціллу, поки вона зовсім не заснула.

Я посміхнувся, уявивши собі пику інспектора Лоджа, якби той ненароком побачив нас. А ще подумав, що не виявив би себе таким тюхтієм, коли б замість неї в моїх обіймах опинилася Кет.

Вночі Сцілла кілька разів безтямно ворушилася, бурмочучи щось невиразне, і заспокоювалась, щойно я починав гладити її по голові. Десь над ранок зовсім стихла. Я встав, загорнув її в ковдру й одніс туди, де їй належало спати, бо знав, що, прокинувшись, вона буде засоромлена й пригнічена.

Коли залишив її, Сцілла продовжувала спати.

Через кілька годин, після сніданку нашвидку, я відвіз її в Мейденхед. Дорогою Сцілла дрімала, жодним словом не прохопившись, що було вночі. Я навіть був певен, що вона взагалі нічого не пам'ятала.

Лодж, очевидячки, чекав нас, бо одразу вийшов назустріч, тільки-но ми приїхали. Він тримав у руці якісь папери й виглядав вельми заклопотаним. Я відрекомендував йому Сціллу, й очі інспектора звузились од споглядання її блідої краси. Та те, що він сказав, було несподіване:

— Я прошу пробачити... за неприємні здогадки поліції щодо інтимних стосунків між вами й містером Йорком.— I до мене: — Тепер ми цілком допевнилися, що ви аж ніяким чином не причетні до загибелі майора Девідсона.

— Спасибі за таку ласку,— всміхнувсь я, хоч дуже радий був це почути.

Лодж тим часом продовжував:

— Ви можете що завгодно говорити слідчому про дріт, хоч, попереджаю вас, він не буде в захопленні. Його не здивуєш фантазіями, а у вас немає жодних доказів. Та ви не засмучуйтесь, коли не будете згодні з його рішенням: «Я певен, що це нещасний випадок», адже при потребі слідство можна буде повторити.

Після цього попередження я нітрохи не обурився, коли слідчий, п'ятдесятилітній чолов'яга з густими вусами, уважно вислухав мою розповідь про те, як упав Білл, але зневажливо поставився до заяви про дріт. Лодж підтвердив, що супроводив мене до місця події, але нічого подібного там не знайшов.

Той, що скакав позад мене, коли Білл упав, теж був допитаний: жокей-любитель із Йоркшіра, який подолав чималий шлях; він вибачливо глянув на мене і заявив, що нічого підозрілого поблизу бар'єра не помітив, що, на його думку, це звичайнісіньке падіння. Може, й несподіване. Він так і випромінював здоровий глузд.

Слідчий поцікавився, чи не розказував я кому про той дріт. Ні, похитав я головою.

Підсумувавши дані медичної експертизи, поліції й свідчення очевидців, слідчий встановив, що майор Девідсон помер од травм, заподіяних конем, що звалився на нього.

— Я певен,— наголосив він,— що це просто нещасний випадок.

Помилившись часом, місцева газета не надіслала свого репортера, і, за відсутністю подробиць, у вечірній та денній газетах про це було надруковано лише кілька рядків. Дріт навіть не згадали. Й це мене нітрохи не обурило. Сцілла зітхнула з полегшенням. Вона призналася, що не змогла б витерпіти доскіпувань друзів, не кажучи вже про газетярів.

Скромний і тихий похорон Білла відбувся раненько в п’ятницю. Присутні були тільки найближчі родичі та друзі. Підпираючи труну плечем і подумки прощаючись із побратимом, я певен був, що не знайду собі спокою, поки не відомщу. Як саме, це поки що навіть мені не уявлялося, та прийде час, клявся я, обов'язково настане рішуча хвилина, коли я здійсню свою обітницю.

Сестра Сцілли приїхала на похорон і збиралася побути два-три дні. Я не пішов до них на обід — наступного дня відбувалися перегони, слід було подбати про належну форму, а також відсидіти у своїй лондонській конторі кілька годин, аби залагодити дрібнички із страхуванням та митом на перевезення кількох барж мідної руди.

Службовці були досить кваліфіковані, й мені зоставалось лише домовлятися з Юджем, моїм заступником, про сякі-такі справи, давати вказівки й затверджувати складені ним плани, а потім підписувати силу-силенну всіляких папірців. Це відбирало в мене не більше трьох днів. Щосуботи я писав звіти батькові. Він пропускав мої докладні описи всіляких змагань і чемпіонатів, а зосереджував всю свою увагу на стані справ та на тому, що я збираюся робити в майбутньому.

Ці звіти стали якоюсь часткою мого життя вже протягом десятьох років.

«Шкільні завдання не втечуть,— казав батечко,— тобі важливіше знати всі таємниці й закапелки того королівства, яке ти згодом успадкуєш». З цією метою він завжди приносив додому купу паперів і змушував мене над ними пріти. I, скінчивши школу, я міг з першого погляду визначити світові ціни на сировину, хоч ні найменшого уявлення не мав, приміром, про те, як одрубали голову Карлові I.

У п'ятницю надвечір я чекав Кет, щоб разом пообідати. Без важкої куртки й фетрових чобітків, які були на ній у Пламптоні, вона виглядала ще принаднішою. Червона сукня, проста, але дуже дорога, рівне волосся, що спадало на плечі, мовби створювали навколо неї якесь дивне сяєво, що, здавалося, линуло від її внутрішнього вогню. Вечір минув весело і, принаймні для мене, задовільно. Ми їли, танцювали, вели тиху, милу розмову.

Коли легенько пливли в повільному ритмі танцю, Кет раптом порушила задуму:

— Я бачила в газеті кілька рядків про доскіпування щодо смерті вашого друга...

Я доторкнувся губами до її духмяного волосся, що так солодко пахло.

— Нещасний випадок,— одказав я.— Хоч я цьому не вірю.

— Так? — підвела очі Кет.

— Я розповім вам, коли знатиму все до кінця,— мовив я, милуючись її красивою шиєю. Як дивно, думав я, що можна одразу перейматися такими двома різними почуттями: задоволенням, що під таку музику тримаєш в обіймах Кет, і гострим співчуттям до Сцілли, яка десь там змагається зі своєю самотністю за вісімсот миль звідціля, на холодних пагорбах Котсуолда.

— Розповідайте...— спалахнула цікавістю Кет.— Коли це не випадок, то що?

Я вагався. Мені не хотілося, щоб груба реальність порушила чари нашої зустрічі.

— Ну ж бо!—підганяла вона.— Я просто вмираю од цікавості.

Отоді я й розповів про дріт. Це так вразило її, що ми зупинилися в танці, й люди почали наштовхуватися на нас.

— Боже! — вигукнула вона.— Як це гидко й підло...

Вона хотіла знати, чому слідчий виніс таке рішення.

Я пояснив, що дріт був єдиним доказом, а коли він зник, то як же можна все пояснити...

— Я не можу заспокоїтися, що люди, які вчинили таке, уникнуть кари.

— Не уникнуть, даю вам слово,

— Це добре,— схвалила вона. I ми знову похитувались у такт музиці. Я обійняв її, і ми більше не згадували про Білла.

Того вечора мені здавалося, що мої ноги зовсім ослабли,— так тряслися від збудження коліна, але Кет ніби нічого не помічала, вона була дотепна, щира й весела і аж нітрохи не сентиментальна.

Коли я допомагав їй сісти в машину, надіслану з Сассекса дядечком Джорджем, то відчув, як боляче — любити. Я був аж надто збуджений, пойнятий тривогою, бо чомусь вважав, що її почуття значно слабші од моїх.

Я знав, що кращої дружини мені не треба, і терзався, чи ж вона мене покохає.

Вранці я поїхав на перегони в Кемптон-парк. Біля вагарні зіткнувся з Деном. Ми погомоніли про се про те — звичайні жокейські теревені. Нараз Ден запитав:

— Ти зустрічався вчора з Кет?

— Так.

— Куди ви їздили?

— До «Рівер-клубу»... А де ви з нею були?

— Теж у «Рівер-клубі».

Я лиш удавано засміявся.

— Тоді ми квити.

— А вона запрошувала тебе в гості до дядечка Джорджа? — підозріло спитав я.

— Їду туди сьогодні після перегонів — розреготався Ден.— А ти?

— Я — наступної суботи,— спохмурнів я.— Вона, мабуть, просто нас морочить.

— Нічого, я витримаю.— Він ляснув мене по плечу.— Не сумуй, усе буде гаразд.

I, посміхаючись, зайшов до вагарні.

Того дня не було жодних пригод. Я скакав на своїй чорній кобилі у заїзді з молодняком, і Ден випередив мене на два корпуси. Потім ми разом пішли до автомобільної стоянки.

— Як почуває себе місіс Девідсон?— запитав Ден.

— Нічого, коли не вважати, що в неї вибито грунт із-під ніг.

— Вічний кошмар жокейських жінок.

— Атож.

— Це й стримує нас прохати дівчину вийти за тебе заміж.

— Кет? — запитав я.

— Можливо... А ти проти?

— Так,— якомога лагідніше відказав я.— Проти, та ще й дуже.

Ми підійшли спершу до його машини. Ден поклав на сидіння свої жокейські окуляри. Чемодан кинув у багажник.

— Бувай, друже,— кивнув він.— Подробиці листом.

Я стояв, поки він од'їхав, і помахав йому вслід. Хоч я рідко кому заздрив, зараз мене просто пекло.

Я сів у свій блакитний «лотос» і скерував у напрямку дому.

У хащах Мейденхедського лісу я побачив автофургон для перевезення коней. Він перегородив дорогу, на землі валялися інструменти, капот піднято. Я вирішив, що машина зламалася на шляху в Мейденхед. Обіч фургона чолов'яга водив коня сюди-туди.

Водій схилився над капотом і чухав потилицю, та, уздрівши мене, попрохав зупинитись. Я під'їхав. То був нічим не примітний чоловік середніх літ у шкіряній куртці.

— Ви щось петраєте в моторах?

— Мабуть, стільки ж, як і ви,— осміхнувсь я. Руки в нього були в мастилі. Коли вже водій не розуміє, що там зіпсувалося, то для іншого — це просто морока.— Я можу одвезти вас у Мейденхед. Там знайдете собі поміч,— запропонував я.

— Дуже люб'язно з вашого боку, сер,— мовив він ввічливо.— Дякую. Та... річ у тім...— Він глипнув на сидіння й побачив жокейські окуляри. Обличчя аж засяяло.— То, може, ви розумієтесь на конях?..

— Так, трохи.

— Я мушу одвезти цих двох жеребців у лондонський док. Їх повезуть за кордон. Один — нічого собі.— Він тицьнув у бік того, що прогулювали.— А ось з іншим... щось негаразд. Весь обливається потом, кусає собі живіт... Та все намагається лягти... Мабуть, захворів... Там один б'ється з ним і не знає, як бути...

— Може, колька напала,— сказав я.— Тоді єдиний вихід — водити його. Треба весь час тримати тварину в русі.

Водій здавався стурбованим.

— Не хочеться затрудняти вас, сер, але чи не глянули б ви на нього? Моя спеціальність мотори, до коней не маю жодного відношення, хіба що іноді ставлю на них. А ці хлопці не кумекають. Потім хазяїн дасть чосу і їм, і мені.

— Гаразд, подивлюсь,— згодився я.— Хоч не ветеринар і навіть не збираюся ним бути.

Я поставив машину на узбіччя. Двері фургона відчинилися, і хтось простягнув мені руку, очевидно, конюх. Він ухопив мене за зап'ястя.

Троє чекали всередині. Ніяких коней, хворих чи здорових, там не було. Поки мої очі звикли до темряви, мене притисли до стовпа.

Фургон ділився двома перегородками на три окремі стійла. Позад них було приміщення для конюхів, що супроводжували скакунів.

Двоє тримали мене за руки, Вони стояли обабіч перегородки й важко тиснули мені на плечі. Стовп було обмотано рогожею, щоб коні не калічилися під час переїзду. Вона дряпала мені шию.

Водій скочив до фургона й зачинив двері. Його улеслива чемність змінилася торжеством. I недаремно. Він хитро заманив мене в пастку.

— Шкодую, сер, що довелося вдаватись до цього.— В його улесливості було щось зловісне.

— Коли вам потрібні гроші, то ви помилилися,— сказав я.— Я не робив великих ставок і майже нічого не виграв. Боюсь, що ви ризикуєте через якихось десять фунтів.

— Нам не треба ваших паршивих грошей. Хоч коли ви вже так наполягаєте, то можемо взяти.— I, так само посміхаючись, поліз до мене в кишеню й витягнув портмоне.

Я пхнув його ногою в коліно, але, притиснутий до стовпа, не міг розмахнутися як слід. Ледве ворухнувся, як «конюхи» заломили мені руки за спину.

— Я б не чинив так на вашому місці, сер,— докорив водій, потираючи коліно. Він розкрив портмоне, видобув гроші, акуратно склав їх і пхнув до кишені своєї шкірянки. Потім помацав інші папірці та, підійшовши до мене, поклав портмоне на місце. І мляво посміхнувся.

Я не ворушивсь.

— Отак-то ліпше,— схвально докинув він,

— Що все це має означати? — поспитав я. Мені здалося, що вони хочуть зажадати викуп од мого заокеанського татуся. Щось на зразок: «Перекажіть телеграфом тисячу фунтів, інакше ми повернемо вам сина в кількох пакунках». Це б свідчило, що вони добре втаємничені, хто я, й не просто зупинили першого-ліпшого власника гарненької машини, аби пограбувати його.

— Вам краще це відомо, сер,— кинув водій.

— I гадки не маю...

— Мене просили дещо вам передати, містере Йорк...

Виходить, він знав, хто я. Адже не міг це виявити з портмоне, де були тільки гроші, поштові марки й чекова книжка на пред'явника. Один чи два папірці з моїм прізвищем були в кишені з застібкою, куди він не лазив.

— Чому ви вважаєте, що мене звуть Йорк? — удав я здивованого й сердитого. Та йому хоч би що.

— Було враховано, сер, що саме Йорк їхатиме цим шляхом із Кемптон-парку в Котсуолд десь так о чверть на шосту, в суботу, 27 лютого, в темно-блакитному авто марки «лотос-еліта», з номером КАБ-890. Складаю подяку, сер, за те, що так легко дали себе піддурити. Можна цілий місяць простовбичити на дорозі й не зловити машини, подібної до вашої. Мені б важче було виявити вас, коли б ви їхали, скажімо, в «форді» або в «остіні».

Він не полишав отої улесливої люб'язності.

— Що вам доручили переказати? Я слухаю.

— Дія вартніша за слово,— тихо сказав водій.

Він підійшов і розстебнув мою куртку, дивлячись мені просто в вічі, аби викликати обурення. Я не ворухнувся. Він розв'язав мою краватку й зняв комірець. Ми свердлили один одного очима. Я розслабив руки, і «конюхи» попустили їх.

Водій обернувся до четвертого, що стояв мовчки, прихилившись до стінки.

— Приступай, Синку. Втовкмачуй йому наказ.

То був молодик з бакенбардами. Я зиркнув йому на руки.

Він тримав довгого ножа. Рукоятка лежала на долоні, а пальці скорчились, готові стиснути її. Так тримають досвідчені вбивці.

В його манерах не було ні краплі від улесливості водія. Він хизувався своєю роботою. Став проти мене й доторкнувся гостряком до грудей. Я відчув лише легенький укол, так обережно тримав лезо Синок.

«Кат забирай,— подумав я.— Батько не дуже-то радий буде отримати телеграму про мій викуп, коли я піддамся». Я був певен, що вся ця гра мала на меті лише викликати з моїх вуст благання про помилування. Тому притиснувся до стовпа, ніби для того, щоб уникнути ножа.

Тонкі губи напасника розпливлися в усмішці.

Рвучко відштовхнувшись од стовпа, я садонув Синочка коліном у пах і визволився од тих, що тримали мене.

Потім кинувся до дверей і штовхнув їх ногою. У тісному фургоні мені важко було одбиватися, але, думав я, коли б пощастило вихопитися в ліс, то там можна було б ще потягатися. Бо знав кілька хитрих прийомів, що їх навчив мене двоюрідний брат, який жив у Кенії та перейняв їх од племені мау-мау.

Та все намарне. Двері не піддалися, й водій устиг вхопити мене за ногу, я одшпурнув геть його руку, але ті, що тримали, вже тягли за одежу крізь шпару в дверях я побачив того, що прогулював коня, він тепер здивовано витріщився на фургон. А я вже було, про нього й забув.

Люто відбиваючись ліктями й ногами, я намагався видертись. Та де там! Усе скінчилося, як і почалось: я знову стояв біля оббитого рогожею стовпа із викрученими назад руками. Цього разу вони поводились просто безжалісно. Спершу хряпнули мною об стовп, а потім навалилися на мої руки всім тягарем. Я відчував, як мене згинають у три погибелі, але стиснув зуби й мовчав.

Синок, тримаючись за живіт, корчився в протилежному кутку. Проте, дивлячись у мій бік, не вгавав.

— Ага, і йому боляче, сучому синові,— радо примовляв він.— Ану, Чубчику, заціди йому ще раз.

Чубчик виконав.

Синок зареготав. То був пекельний сміх.

Водій причинив двері й підняв ножа. Тепер його улесливість як рукою зняло. Мій кулак поцілив йому в ніс, з якого юшила кров. Але він не розпускався.

— Годі, Чубчику, годі! —сказав.— Хазяїн не велів калічити його. Ви ж не хочете накликати на себе немилість боса. Авжеж, не хочете?! — пригрозив.

Тягар на моїх плечах поменшав. Синок злісно скривився. Виходить, я мусив ще дякувати босові за все, що зі мною скоїлося.

— Ну, містере Йорк,— докорив водій, утираючи носа блакитною хусточкою, — все це було зовсім ні до чого. Ми просто хотіли переказати вам попередження.

— Я глухий, коли мене штрикають ножем.

Водій зітхнув:

— Так, сер, ми трохи перестарались. Але це мало означати, що попередження надто серйозне, розумієте? Якщо ви знехтуєте його — то буде біда. Погано вам буде, сер.

— Яке ще попередження? — спитав я, нічого не второпавши.

— Ви не смієте задавати жодних питань щодо майора Девідсона.

— Що?! — витріщився я на нього.— Я нікого не розпитував про майора Девідсона,— промимрив я.

— Знати не знаю,— відказав водій, тамуючи кров,— Моє діло передати вам попередження, і ви добре вчините, якщо послухаєтесь. Кажу вам щиро. Хазяїн не любить, коли хтось пхає носа в його справи.

— А хто той хазяїн?

— Про це теж не слід допитуватися. Синку, скажи Берту, що ми скінчили. Тепер можна вантажити коня.

Той глухо застогнав і посунув до дверей, все ще тримаючись за живіт. Він щось гукнув коноводові.

— Не ворушіться, містере Йорк, то все буде добре,— знову вдався водій до своєї улесливості. Він глянув на хусточку, чи не йде кров. Ще трохи юшило. Я вирішив послухатися його поради, і він одчинив двері та скочив з фургона. Ми тим часом мовчки перезиралися з Синком.

Скреготнули засуви, й бічна стінка нахилилась, утворюючи поміст. П'ятий з обслуги, Берт, завів коня й прив'язав його у найближчому стійлі. Водій знову підняв і закріпив борт.

Я скористався світлом, що осяяло середину фургона, і роздивився Чубчика. Моя підозра підтвердилась, але це тільки посилило здивування.

Водій сів у кабіну й запустив мотор.

Берт мовив:

— Тягніть його до виходу.

Мене не треба було спонукати.

Фургон рушив. Берт одхилив дверцята. Чубчик і його напарник звільнили мої руки, а Берт турнув у спину. Я опинився на землі тієї миті, коли фургон, набираючи швидкість, прямував до шосе. Мене врятувала жокейська спритність падати з коня.

Довго сидів на землі, дивлячись услід фургонові. Номер геть припав пилом, та все ж таки я встиг розгледіти літери АРХ.

«Лотос» стояв на обочині. Я підвівся, струсив землю й пошкутильгав до нього. Хотілося догнати фургон та простежити, куди він поїде.

Але передбачливий водій зробив так, щоб це мені не вдалося. Мотор «лотоса» довго не вмикався. Я підняв капот, щоб з'ясувати, у чім справа. Три свічки з чотирьох було вигвинчено, і тепер вони лежали рядком на кришці від циліндрів. Довелося згаяти цілих десять хвилин. До того ж іще руки тремтіли.

Отож я втратив надію наздогнати фургон чи хоч розпитати, куди він завернув. Сів знеможено до машини і взявся застібати сорочку. Краватка щезла.

Потім дістав автомобільний довідник та одшукав у ньому літери АРХ. Якщо вірити довідникові, фургон зареєстровано в Західному Сассексі. Коли, звичайно, той номер не фальшивий. Отож при бажанні можна було знайти й власника фургона. Хвилин із п'ятнадцять я напружено думав, потім увімкнув мотор і поїхав у Мейденхед.

Місто сяяло вогнями, хоча крамниці було вже зачинено. Двері поліцейського відділка стояли навстіж. Я зайшов і поспитав інспектора Лоджа.

— Ще не прийшов,— відповів черговий, глянувши на годинник. Було пів на сьому.— Він надійде за якусь мить, почекайте, коли у вас є час.

— То він так пізно розпочинає роботу?

— Так. Сьогодні він у нічній зміні. В суботу вистачає клопоту: дансинги, ресторани, часті автомобільні аварії.

Я посміхнувся у відповідь, сів і став чекати. Хвилин через п'ять з'явився Лодж, знімаючи на ходу пальто.

— Добривечір, Смолл, що тут новенького? — запитав у чергового.

— Он вас дожидається джентльмен,— вказав той у мій бік,— Чекає вже хвилин п'ять.

Лодж обернувся.

— Добрий вечір,— підвівся я.

— Вітаю, містере Йорк.— Він пильно глянув на мене, хоч не виказав здивування. Помітив мій розтерзаний комірець і підвів брови. Проте тільки сказав: — Чим можу служити?

— Ви дуже зайняті? — спитав я.— Коли маєте час, то я розповів би вам... як загубив свою краватку.— I затнувся, не бажаючи признаватися, що мене відлупцювали. Смолл нагородив мене зневажливим поглядом, вважаючи дурником, який хоче прохати поліцію допомогти одшукати якусь там паршиву краватку.

Та Лодж, що все миттю схоплював, сказав:

— Заходьте до кабінету, містере Йорк.— Він пішов попереду, повісив на гачок пальто й капелюх та запалив газовий камін, хоч його розжарене пруття не зробило затишнішою цю ущерть напхану теками кімнату.

Лодж всівся за столом, а я, як і минулого разу, навпроти. Він запропонував мені сигарету й підніс запальничку. Дим погамував моє збудження, і я подумав: з чого ж почати?

— Маєте щось нове у справі майора Девідсона? — запитав я.

— Боюсь, що нічого. Ця справа втратила нагальність. Учора ми обговорили її й проконсультувалися з вашим стюардом містером Кресвеллом. Згідно з вердиктом вашу розповідь вважають наслідком розбурханої уяви. Ніхто, окрім вас, не бачив дроту. Жолобинки на стовпах можуть бути од нього й од чогось іншого, а коли вони з'явилися, важко сказати. Я дійшов висновку, що вони частенько напинають дріт поміж заїздами, аби аматори з публіки не псували березових планок.— Він помовчав.— Сер Крес-велл каже, що, на думку декого з членів Національної ради кінного спорту, з якими він розмовляв, ви просто помилилися. Коли й бачили дріт, то він належав комусь із доглядачів.

— А вони допитали їх?

Лодж глибоко зітхнув.

— Старший над ними каже, що не полишав дроту на доріжці, але один з його людей надто старий, отож, можливо, він залишив дріт через забудькуватість...

Ми дивились один на одного в похмурій мовчанці.

— А як ви гадаєте? — спитав я.

— Вірю, що ви бачили дріт і що майор Девідсон загинув через нього. Є одне свідчення, яке я вважаю настільки важливим, що починаю вірити вам. Вартовий на ймення Томас Кук не з'явився по гроші, котрі належали йому за два дні. Досвід підказує мені, що це неспроста.

Лодж сардонічно всміхнувся.

— Я можу дати вам ще один доказ, що майор Девідсон упав не випадково. Але ви мусите повірити мені на слово...

— Кажіть.

— Хтось намагається попередити мене, щоб я не ставив запитань у цій справі.— Я розповів йому пригоду з фургоном і закінчив: — Ну, то як тепер щодо моєї розбурханої уяви?

— Коли це трапилось? — запитав Лодж.

— З годину тому.

— А що ви робили потім?

— Думав,— відказав я, гасячи недопалок.

— А ви подумали над дивовижністю цієї пригоди? Моєму шефові все це не сподобається.

— То й не доповідайте,— усміхнувся я.— Хоч я й сам вважаю дивним те, що п'ять чоловік, коня й фургон було послано, аби втовкмачити мені попередження, яке легко було надіслати поштою.

— Це свідчить, що їх чимала зграя,— констатував Лодж.

— Щонайменше десятеро,— сказав я.— Одного або двох ви знайдете в лікарні. ,

Лодж випростався.

— Що ви маєте на увазі?

— П'ятеро, котрі затримали мене,— водії таксі. З Лондона чи Брайтона. Три дні тому я бачив їхню скажену бійку в Пламптоні.

— Що?! — вигукнув Лодж.— Потім додав: — Я читав повідомлення в газеті. Ви вважаєте — вони з тих?

— Певен,— одказав я.— У Пламптоні Синок теж був з ножем, але його притис до землі дебелий чолов'яга, і йому так і не вдалося пустити цю зброю в хід. Я добре запам'ятав його диявольську пику. Чубчика теж ні з ким не сплутаєш — у нього зачіска з настовбурченим пасмом, як у старої відьми. Інші троє також були серед забіяк у Пламптоні. Я ждав попутника й довгенько спостерігав, аж поки їх не розборонили. У Берта, котрий прогулював коня, і досі синець під очима, а в того, що тримав мою праву руку, кат його зна, як там його кличуть, наклейка з пластиру під очима. Дивно, що вони на волі! Я вважав, їх неодмінно замкнуть у буцегарню.

— Може, їх випустили під заклад або ж усі відбулися штрафом. Я ще не бачив звіту. То як ви гадаєте, чому цілу зграю послали, щоб попередити вас?

— Велика шана для мене, як подумати,— осміхнувся я.— Може, у таксистів зараз безробіття і їм нікуди себе приткнути. А можливо, як казав той водій,— щоб дійшло до мене.

— Отут ще одна дивина,— мовив Лодж.— Вам до грудей приставляють ніж, а ви кидаєтесь на нього, як оглашенний! Чи не шукали ви собі смерті?

— Я б не кидався, коли б він тримав його трохи вище. Гостряк був проти кістки. Я розрахував, що швидше виб'ю його, аніж наштрикнусь. Так воно й вийшло.

— Без жодної подряпини?

— Ні, ось,— показав я.

— Ану, глянемо,— підійшов Лодж.

Я розстебнув сорочку. Між другим і третім гудзиком на шкірі зостався невеличкий поріз, із дюйм завдовжки, а навкруги, мов пляма іржі, засохла кров. Сорочка промокла в кількох місцях. Та я не відчував болю.

Лодж знову сів. Я застебнув сорочку.

— То що і в кого ви розпитували про смерть майора Девідсона?..— звернувся він, гризучи олівець.

— В тому-то й річ,— сказав я,— що ні в кого не розпитував.

— Проте ви когось дуже насторожили,— пояснив Лодж. Він узяв аркуш паперу.— Назвіть мені тих, кому ви говорили про дріт.

— Вам,— миттю одказав я.— Та ще місіс Девідсон. До того ж під час слідства багато хто чув, як я говорив про це.

— Проте, як я помітив, преса замовчала наслідки слідства. А дріт навіть ніхто й не згадав,— мовив Лодж.— I жоден, хто бачив вас на допиті, не здогадався, що ви — доконче! — вирішили розплутати цю справу. I зустріли висновок судді аж надто спокійно, ніби цілком згодні з ним.

— Дякую, що попередили, чого мені слід чекати.

На величезному аркуші в Лоджа стояло лише кілька прізвищ.

— Кому-небудь ще? — запитав він.

— Одній... приятельці... міс Еллері-Пенн. Я розповів їй учора ввечері.

— Приятелька?..— Він записав.

— Авжеж.

— I більше нікому?

— Ні.

— Дивно! Чому ж?

— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати,— боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.

Лодж зиркнув на мене.

— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.

— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.

— Це не стосується нашої справи.

Я посміхнувся. А Лодж спитав:

— Що ви тепер збираєтесь робити?

— Поїду додому, — глипнув я на годинник.

— Ні, з приводу майора Девідсона?

— Поставте якесь легше питання.

— Не дивлячись на попередження?

— Саме з цієї причини,— твердо заявив я.— Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним.— Я трохи подумав,— Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.

— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться,— пом'якшав Лодж.

— Постараюсь,— обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.

— Тримайте мене в курсі,— попрохав він.

— Неодмінно.

Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.

Я раптом збагнув, що і «нещасний випадок» з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець. Обидва замахи були підступні й рете