Елізабет Баррет Браунінг (1806 — 1861)

Поезії

* * *


Твоє покликання — осяяні палати,
Поете грації і после висоти!
Танцівники свій крок сповільнять, щоб могти
Твої уста, плідні піснями, споглядати.

Чи не забідний мій замок, щоб привітати
Рук доторки твоїх? I як допустиш ти,
Щоб музика твоя в яскрінні повноти
Пливла на мій поріг і слала аромати?

Поглянь! Вікно вгорі розбите; на старім
Горищі кажани і діти сплять совині.
Лиш мій цвіркун твоїй вторує мандоліні.

Тихіше! В іспиті спустошення гіркім
Луни не викликай. Є голос в домі цім.
Тобі — пісні, йому — ридання в самотині.




* * *


Про Теокрітові я думала пісні,
Про ним оспівані жадані, любі роки,
Що кожен з них — як друг, і кожен світлоокий,
Для смертних всіх несе дари в руці святні.

I я побачила крізь сльози самітнí
Прожитих мною днів нерадісні потоки,
Мого життя сумні, меланхолійні роки; 
Всі кинули вони по черзі тінь мені

На душу. I нараз за спиною відчула
Містичну постать я. Назад вона рвонула
Моє волосся. Весь мій подих охолов.

I владний голос — він спитав: «Чия це сила?
Вгадай, хто держить?» — «Смерть»,— рекла я. Продзвеніла,
Мов срібло, відповідь мені: «Не смерть. Любов».




* * *


Якщо судилося тобі мене любити,
Задля любові лиш хай буде так. Не мов:
«Люблю за посмішку її, за чар розмов,
Що він свіжить мене, за погляд і привіти,

За мислі хід її, що здатен полонити
Своєю схожістю з моїм щораз і знов»;
Це — речі нетривкі; поставши з них, любов
Не вистоїть твоя і може спопеліти

При зміні їх. I теж ти не люби мене,
Що плач мій жалістю своєю ти спокоїв:
Забуде плакати істота, що загоїв

Ти біль її — тоді твоя любов мине.
Люби саму любов без спаду і віднови,
Щоб ти любив мене і в вічності любови.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі