Нодар Думбадзе

Я, бабуся, Іліко та Іларіон

Праворуч від мого села протікає Губазоулі, а ліворуч — річечка Лаша, в якій повно крабів, бичків та хлоп'ят з підкачаними штаненятами. Через Губазоулі прокладено маленький місток. Щороку весняна повінь зносить його, і тоді тільки палі стирчать з води. Та, незважаючи на це, на всю Гурію¹ немає села, кращого і веселішого за моє, і я люблю його більше за всі на світі села, бо де ще знайдеш село, в якому жили б я, моя бабуся, Іларіон, Іліко та мій собака Мурада.

* * *

Моя бабуся — мудра жінка, і вона все повчає мене:

— Учися, шибенику, вчися, щоб не зостався неуком!

Науку бабуся уявляє собі по-своєму. Одного разу, коли я сидів на балконі й голосно вчив правила з грузинської граматики, бабуся так собі спитала мене:

— Що ти там зубриш, синку?

— Вчу вид дієслова, бабусю.

— Що, що? Вид у дієслова? Таж вид тільки в людини буває!

— Це інший вид, бабусю, зовсім не той, що ти думаєш.

— Вид один на світі, бічо².

— Ну добре, скажи мені, що таке вид? — спитав я бабусі й згорнув книжку.

— Що таке вид? Вид — це... вид.

— Сідай, бабусю. Не знаєш уроку, ставлю тобі двійку,

— Я тобі дам двійку, бісової породи хлопець! Зараз же піди прив'яжи козу, а то так оперіщу тебе, що аж скрутишся.

— Стривай, іще одно спитаю і піду. Скільки існує видів?

— Видів стільки, скільки людей на світі. І вид у тебе не для того, щоб ти ото кривлявся, бовдуре! Бувають усякі види... У одного з виду хоч води напийся, а в другого на виду ніби чорт сім кіп гороху змолотив. А в декого не вид, а якась мармиза, як оце в тебе.

— А є такі люди, що в них ні виду ні стиду,— зауважив я.

— Авжеж, що є! От хоч би й наш листоноша — ніякісінького йому стиду! Здирає з конвертів марки, а потім каже — лист, мовляв, без марки, давай карбованця³.

— А я ж який, бабусю?

— Ти? Ти бісова личина, шибеник, несусвітне ледащо та ще й бусурман.

На всю Гурію немає жінки яка б уміла проклинати краще за мою бабусю, але її прокльони мені не страшні, бо якось вона прохопилася словом — не бійся, мовляв, дитинко: коли уста мої проклинають, серце благословляє тебе.

Ще треба вам сказати, що моя бабуся аж ніяк не схвалює бездушної постанови Наркомосу, яка змушує учнів щоденно висиджувати за партою цілих шість уроків. А втім, сам я ніколи не давав їй приводу для цього. Мій навчальний день триває од сили до четвертого уроку. А тоді я втрачаю здатність відчувати час і простір і трохи голосніше, ніж звичайно, питаю свого сусіда:

— Ромулі, генацвале⁴, чому це так довго не дзвонять? Чи дзвінок десь подівся, чи сторож?

Ромулі скалить зуби, а вчитель, показуючи на мене пальцем (я показовий учень!), ласкаво мовить:

— Зараз же встань і забирайся геть! І поки не приведеш рідних, щоб і ноги твоєї тут не було!

Я навіть не питаю вчителя: «За що?», бо знаю, що після такої дискусії в суперечку вступають крейда й лінійка. Мовчки беру кашкет, і йду до дверей.

— До побачення! — кажу я Ромулі.

— До побачення! — відповідає Ромулі й махає рукою.

Другого дня я веду до школи бабусю, потім бабуся веде мене додому, потім знову я веду бабусю до школи і так далі. Можна сміливо сказати, що десятирічку ми з бабусею закінчували разом. І це, гадаю, чи не єдиний випадок в історії людства.

* * *

Хто я такий? Звичайний собі сільський хлопець. У сумці в мене — фрукти, рогатка та пугач. До перших заморозків ходжу в школу босий. Маю одним одні штани і щороку — два іспити на осінь. Через те що за мною завжди біжить мій собака Мурада, на селі звуть мене гицелем, у школі — песиголовцем, а бабуся величає пройдисвітом. Справжнє ж моє ім'я — Зуріко.

Коли бабуся гнівається на мене, я ночую в давильні⁵, а як помиримось, то спимо разом. Удень бабуся, проклинаючи мене, бігає за мною з лозиною в руці. А вночі вона миє мені ноги і, коли я засну, цілує в груди...

Як я поводжусь у школі? Про це може розповісти один документ — «Протокол засідання педради», що схожий на книгу вражень, яка лежить на виставці картин бездарного художника і в яку кожного відвідувача благають що-небудь записати.

Цей документ має приблизно такий вигляд:

«Протокол засідання педагогічної ради такої-то середньої школи від 18 березня 1940 року.

Присутні: всі вчителі.

Слухали: повідомлення керівника шостого класу про поведінку учня того ж класу Зураба Вашаломідзе.

Висловилися:

Учитель математики:

«Для мене Вашаломідзе — рівняння з ста невідомими, і поки я дошукаюся в ньому людини, то, мабуть, і дуба дам».

Учитель фізики (шляхом безпосереднього спостереження над моєю особою він сформулював новий непорушний закон фізики):

«У природі не існує енергії, яка могла б надати руху Вашаломідзе. Це — занурене в рідину тіло, на яке не діє ніяка виштовхувальна сила».

Учитель хімії:

«Ніякісінької реакції! Сидить і цілий урок роз'їдає мене. Це якийсь незвичайний лакмус: він ніколи не червоніє!»

Учитель російської мови:

«По-моєму, він просто ідіот».

Учитель географії:

«Знання Вашаломідзе дуже не рельєфні. Вони або зазнали струсів, або ж вивітрились. На мою думку, йому потрібен помірний пояс відповідної довготи й широти».

Учитель історії:

«Він швидше людина кам'яного віку, ніж цивілізований громадянин двадцятого століття. Дуже важко датувати той момент, коли він сидить на уроці тихо. Ніякого прогресу. Цей учень ганьбить увесь клас».

Шкільний сторож:

«Та чого ви причепилися до дитини? Якщо вже він такий телепень, то як же ви його переводите з класу в клас?»

Завуч:

«А тебе не питають! Твоє діло — приходити вчасно й дзвонити».

Учитель грузинської мови (мій близький родич):

«Та чого ви присікалися до бідолашної дитини! А врешті, хто за нього в класі кращий? Може, директорів синок? З усіх предметів має п'ятірки, а такого йолопа я зроду ще не бачив! Сидить на уроці, як та сова!»

Учитель фізкультури:

«А чому ж ти ставиш йому п'ятірки?»

Учитель грузинської мови:

«Ага, спробуй не поставити!»

Завуч:

«Та замовчіть обидва!.. А ти що скажеш, Вашаломідзе?»

Вашаломідзе:

«Учитель грузинської мови каже правду».

Завуч:

«Та не про це питаю! Що ти скажеш взагалі?»

Вашаломідзе:

«Взагалі? На цей раз пробачте, а надалі я виправлюсь!»

Наслухавшись такого про себе, я почав сумніватися у своєму розумі й здоров'ї, але один випадок розвіяв мої сумніви.

Річ у тому, що якось довелося мені цілий тиждень сидіти вдома — я мав полоти кукурудзу. А щоб за прогули не виключили з школи, потрібна була довідка від лікаря. В той час у нашому селі довідок про хворобу здоровим людям, на жаль, не давали. Отож довелося покласти мене на годину в ліжко й викликати лікаря.

Зранку мене морили голодом, щоб на обличчя лягла хвороблива блідість, перев'язали голову рушником, і бабуся пішла по лікаря. Через півгодини він прискакав верхи на наше подвір’я.

— Що з тобою, бічо? — спитав лікар, підсідаючи до мене на ліжко.

— Ох, умираю... — простогнав я.

— Що ж у тебе болить?

Правду кажучи, такого запитання я не сподівався, а тому злякано глянув на бабусю.

— Усе болить,— сказала бабуся.

— І чуб болить?

— Ага,— простогнав я.

А тим часом прийшли й наші сусіди — Іліко та Іларіон. Вони вже знали про мою «недугу» й одразу встряли в розмову.

— Щось останнім часом став я помічати, як слабне наш хлопчик...— промовив Іларіон.

— А конкретно?

— Конкретно? Апетит у нього пропав. Оце недавно був у мене і, крім одного мчаді⁶ — та трьох полумисків лобіо⁷, більше й крихти в рот не взяв.

— Та що ви кажете? — здивувався лікар.

— От щоб я з цього місця не зійшов!.. Раніш умне було ще й круг сиру, а то затявся: не хочу, та й годі!

— Це правда, бічо? — спитав мене лікар.

— Правда, лікарю. Як тільки побачу лобіо, починає нудити.

— А якби тобі оце смажене курчатко з часниковою підливою, чи молодий сир, гнічений з чабром, чи курочка, зварена з цибулею? Чи, може, друже мій дорогий, поласував би ти сальтисоном або, ще краще, усачем та фореллю в горіховому соусі? Га?

— Ще з розуму зведе дитину, клятий,— промимрила бабуся.

Іліко не витримав такого меню і, закашлявшись, вискочив на балкон. Іларіон мужньо вистояв і почав розглядати фотографії в альбомі.

— А ще що в нього болить? — спитав, усміхаючись, лікар, а потім зняв з моєї голови рушник і старанно витер слину, що потекла у мене з рота.

— Ще чхає,— відповів Іларіон.

— А сеча у нього яка?

Тут уже й Іларіон розгубився і глянув на Іліко, який повернувся в кімнату:

— Яка в нього сеча, Іліко?

— Останнім часом щось не подобається мені його сеча,— і оком не змигнув Іліко.

— А раніше була гарна?

— Куди твоє діло!

— Що ще болить, юначе?

— Ще в нього трохи...— зам'явся Іларіон і покрутив пальцем у себе біля скроні.

Я зрозумів, що він має на увазі.

— Та невже? Ану скажи, скільки це? — спитав лікар і підніс до мого носа п'ять розчепірених пальців.

— Сім!— випалив я і якомога дурнуватіше всміхнувся.

— Правильно! — похвалив мене лікар.

Іларіон від подиву випустив з рук окуляри, а бабуся сахнулася назад. Лікар вивернув мені повіки, опустив їх, потім підняв, заглянув мені в очі, співчутливо похитав головою і спитав:

— Своїх близьких і родичів упізнає?

— Ледве-ледве,— зітхнув Іларіон.

— Гаразд. Хто ця людина? — спитав мене лікар, показуючи на Іліко,

— Це не людина, це звір! — відповів я і надав своєму обличчю такого ідіотського виразу, якого й Іліко не чекав.

— Зуріко, та це ж я, Іліко, твій дядько Іліко! Невже не впізнаєш? — благальним голосом промовив Іліко.

Я заперечливо похитав головою і пустив очі під лоба. Бабуся закусила нижню губу і схопилася за голову.

— Чим лікуєте хворого? — спитав лікар.

— Розтираємо скроні горілкою, синку,— відповіла бабуся.

— А принеси сюди ту горілку!

Бабуся побігла підтюпцем і принесла і пляшку з горілкою.

— Тепер подайте мені оту чайну склянку!

Склянку подали. Лікар наповнив її по самі вінця й почав:

— Стан дитини дуже серйозний, навряд чи й дотягне до ранку. Треба негайно ж везти до лікарні й робити операцію!

— Яку операцію? — схопився я з ліжка.

— Доведеться розітнути черепну коробку...

— Ляжу трупом, а не дам! — скрикнула бабуся.— Ач, який розумний — «розітнути черепну коробку»! Та що це тобі, гарбуз якийсь?! Дитині не треба ніякої операції! Вставай, бічо, а то він, чого доброго, подумає, що ти й справді хворий. Ні, він здоровий, як дубок, дитинка моя золота!

— Ну, дай боже, щоб ви були здорові, в добрі купались і лиха не знали! — промовив лікар і за одним духом осушив склянку.

— Мерщій закусіть! — сказав Іларіон і ткнув йому в руку грушу.

Лікар апетитно надкусив грушу, поплескав мене по щоці й попрощався з усіма, а на порозі обернувся й сказав бабусі:

— Такого здорового хлопця й справді в усьому селі не знайдеш!

Потім він скочив на коня, помахав нам рукою і помчав однохіддю...

Полювання

Через тиждень після моєї «смертельної хвороби» до нас на подвір'я завітав Іларіон. Він ліг під грушею, закурив цигарку й знічев'я спитав мене:

— Ну що гицелю, переніс операцію?

— Вам з Іліко смішки, а я мало не загинув!

— Так уже й загинув! Ну, розкололи б твій черепок, подивились би та одразу й стулили б, бо що ж робити в порожнечі?

— Зате у тебе й Іліко мозок аж з вух капає!

— А де це твій нікчемний пес Мурада? — раптом спитав Іларіон, і зараз же почулося собаче скавуління.

— Уб'ю того гицеля, уб'ю!.. Ох, песиголовцю Зурікело, бодай тебе собаки розірвали! І де ти знайшов цього безрідного псюгу?! Чи ви таке бачили, людоньки? То яйця носив з гнізда, а це вже взявся до курчат!

Аж запінившись від лайки, стежкою поміж тинами шкандибала з ломакою на плечі сусідка Епросіне. А поперед неї, жалібно скавулячи й тягнучи задню лапу, біг мій бідолашний Мурада.

— Переймай же його! — репетував із свого подвір'я чоловік Епросіне.

— Що таке, жінко? Чого ти сполошила все село? — вискочила з хати бабуся.— Хто вже без роду й племені, то це твій чоловік! Бач, вигадала, безрідний! Та я за нашого Мураду сиру з двох надоїв віддала мірошникові Симону!

Епросіне ще якийсь час лементувала, а собака дзявкав.

— Здрастуй, Мурадо! — привітався до пса Іларіон. «Здрастуй!» — відповів у думці Мурада й радісно заметляв хвостом.

— Достеменна лисяча порода,— промовив Іларіон, дістаючи з рота в собаки курчачий пух.— Чого від тебе хоче та Епросіне?

«А я хіба знаю? Сама ж і винна — бігають курчата перед очима. Хто ж не спокуситься?» — промовив у думці Мурада і подивився на Іларіона сумними очима.

— Добре перепало тобі по ребрах?

«Авжеж»,— подумав Мурада й глянув на прибиту ногу.

— Не журися, кульгавість собаці не страшна! — заспокоїв його Іларіон.

«Не так уже й боляче, як думає Епросіне!» — усміхнувся Мурада, потім підвівся, тріпнув вухами й почав лизати Іларіонові руку.

— Слухай, а що в нього з мордою? — спитав мене Іларіон.

— Ото так обпікся. Учора він хотів ухопити з кеці⁸ мчаді і тицьнувся писком у жар...

— Це правда, Мурадо? — спитав Іларіон.

«Ех, якби не поспішив, то поласував би мчаді!» — зітхнув Мурада і лапою провів по писку.

— Та ти не собака, а золото! Цей сучий син он який здоровило і все ще на бабусиній шиї сидить, а ти вже сам про себе дбаєш! — похвалив Іларіон Мураду й поплескав його по загривку.— Але затям собі, що красти не можна! Нема нічого смачнішого за шматок хліба, зароблений чесною працею! От візьми хоч би й нашого завскладом, Датіко,— він уже однією ногою стоїть у могилі, а поки міг, усе гріб до себе, ненажера. Тепер захворів на водянку й валяється в ліжку, наче списаний товар. Чуєш? — спитав Іларіон.

«Та чую, але ж усі крадуть, а я що — боже ягня? Зрештою, я всього-на-всього собака!» — відповів у думці Мурада й подивився на мене.

— Ну йди ляж у своїй будці і щоб більше й ногою не ступив з двору, а то приб'ю тебе, сучий ти сину! — сказав я й легенько штурхнув пса ногою.

«Не лайся!» — огризнувся Мурада і, підібгавши хвоста, поплентався до будки.

— Сьогодні обійшов я колгоспні лани,— сказав Іларіон.— Листя на сої геть об'їдене. І сліди заячі бачив. Не завадило б нам пройтися завтра вдосвіта з рушницею.

— Ну, ти вже раз потяг був мене, а виявилося, що сліди не заячі, а козячі.

— А тепер, присягаюсь тобі, заячі! Я й бібки бачив.

— Ну добре, батоно⁹, підемо. Дивись тільки, щоб ті бібки та не виявились козячими!

— Не тобі, шмаркачу, вчити мене, де чиї бібки! Приготуй рушницю та прихопи свого Мураду — може, в пригоді стане... — сказав Іларіон, насунув мені аж на носа кашкета й пішов.

Рано-вранці ми втрьох брели високою — мало не в пояс — росяною травою. Попереду ступав Іларіон, за ним — я, а за мною тюпав увесь мокрий, у реп'яхах Мурада.

— Оце-то собака! — кепкував Іларіон.— Мабуть, думає, що ми зайці, і йде слідом. Скажи йому, хай біжить попереду!

— Марш уперед! — наказав я псові.

Мурада сів.

— Стомився бідолаха. Може, й ми відпочинемо та щось перекусимо? — спитав Іларіон і сів на землю.

— Що ж, відпочиньмо! — сказав я, опускаючись поруч.

Іларіон розстебнув сумку, дістав варену курку, розігрітий мчаді, молодий сир, пляшку чачі¹⁰ й розіклав усе це на великому плескатому камені, що замінив нам стіл. Я, з свого боку, додав до трапези пхалі¹¹ з кропиви, лобіо, варену картоплю та сіль. І банкет почався.

— Ти, Іларіоне, не дуже плямкай, а то всіх зайців розполохаєш! — попередив я.

— З кого ти смієшся, поганцю? Та зайців тут хоч греблю гати, тільки треба вміти їх знайти! — розсердився Іларіон.

Він налив у склянки горілки і, промовивши: «Хай поможе нам перше євангеліє!», перехилив свою посудину.

— Хай поможе! — сказав я і теж перехилив.

— Закуси чим-небудь, а то згориш!

— Від чого? Від сивухи?!

— То в твоєї бабусі сивуха!.. Хай поможе нам друге євангеліє!

— Хай поможе і друге! — промовив я, і раптом мені стало весело.— Ну й міцнюща! Аж у нирки вдарила!

— Ще б пак — це ж чача¹²!

— Хай поможе третє євангеліє! — запропонував уже я.

— Хай поможе! — підтримав тост Іларіон і перекинув у рот склянку, а потім дістав кисета з тютюном.

— На ось закури мого — стамбульський! — сказав я, подаючи повний кисет, якого подарував мені Іліко.

Іларіон узяв кисет, понюхав тютюн, підозріливо глянув на мене, та все ж таки скрутив цигарку, прикурив, затягся — і раптом упав на спину.

— Що з тобою, Іларіоне?! — злякано кинувся я до нього.

В Іларіона очі закотилися під лоба, і він дивився на мене білками.

— Мурадо, мерщій води! — крикнув я у відчаї.

Іларіон заперечливо замахав руками, потім піднявся, довго дививсь на мене повними сліз очима, нарешті глибоко зітхнув і спитав голосом приреченого:

— Хто тобі дав, бічо, цього тютюну?

— Іліко!

Іларіон налив горілки, витер сльози, здійняв до неба руку з склянкою і промовив:

— О боже, скарай усіх на світі нероб і пройдисвітів! Дай мені побачити, як Іліко Чигогідзе конає в пекельних муках і щоб не було кому спасти його, крім мене!

— А що таке, дядьку Іларіоне?

— До тютюну примішано перцю!

— Ну, тоді хай поможе нам четверте євангеліє, і скарай боже Іліко! — сказав я, випив, і мені захотілося поцілувати Іларіона в ніс.— Дядечку Іларіоне, генацвале, ти кращий за всіх на світі! Я дуже люблю тебе! У тебе довгий ніс і добре серце. Якби не ти, то мені зовсім не варто було б жити на цьому світі. Шені чиріме¹³, дядечку Іларіоне, дай я тебе поцілую!

І я поцілував свого Іларіона в ніс.

— Ну, скажу тобі щиро, дорогий мій Зуріко, такого, як ти, хлопця ще світ не бачив. То дарма, що я старший за тебе на тридцять років. Хіба ж я не був твоїм ровесником? І хіба через тридцять років не будеш ти моїм ровесником? То яка ж тоді між нами різниця? Аніякісінької! Хіба має значення, в кого більше порості на голові? Не має. Ми друзі. Отож хай поможе нам дев'яте євангеліє!

— Не дев'яте, а п'яте, Іларіоне!

— Ех, хіба не однаково, коли більше трьох...

Ох, між друзями в зажурі
Я, Симон, Симон Долідзе... —¹⁴

— Як то в зажурі? Хто це доводить мого Зуріко до того, що він журиться між друзями? У школі допікають? Обіллю гасом і підпалю ту кляту школу! Чи, може, хто хоче згубити тебе з світу? То знай: куля моя пробиває залізничну рейку! Кажи, хто він, і я продірявлю йому череп!

І Іларіон схопив рушницю й звів курок.

— Ану, пальни, Іларіоне, матері їхній ковінька! Нехай увесь світ знає, що ми тут!

Іларіон спустив обидва курки, гримнули один за одним постріли. Луна довго металася, мов пташка в клітці, між гурійськими горами, потім, знайшовши вихід, випурхнула на волю і десь пропала.

Не знаю, скільки часу я спав. Прокинувшись від холоду, я потер очі й подивився на стіл. Мабуть, Мурада давно вже поснідав, прибрав усе з столу й кудись пішов.

Я розбудив Іларіона.

— Чого тобі треба, бічо? — огризнувся Іларіон.— Стоїш над головою, наче стражник... Та прийми ту рушницю, а то, чого доброго, вистрілить у мене. Як устану, роз'юшу тобі носа!

— Я пройдуся трохи, може, зайця надибаю, поки ти зберешся.

— Коли стрілятимеш, не забудь заплющити ліве око! — гукнув мені вслід Іларіон.

Не встиг я ступити й десяти кроків, як почув Іларіонову лайку:

— А щоб тобі добра не було! Лайно ти, не собака! Бодай тебе вовки з'їли! Бодай тебе застрелили! Що тобі, ліньки вже гавкати?!

— Що сталося, Іларіоне? — підбіг я з рушницею в руках.

— На ось, полюбуйся,— сказав Іларіон, простягаючи мені долоню, на якій лежало кілька схожих на великі дробини заячих бібок.

— Ще теплі, розумієш? Теплі! — простогнав Іларіон і почав розтирати пальцем бібки.

— Де ти їх узяв?

— Та отут, поруч, за два кроки! Заходь мерщій згори, далеко він не втік. А я чатуватиму тут.

Я звів курок і рушив косогором. Пройшовши кільканадцять кроків, побачив об'їдену сою. «Заяча робота»,— подумав я. Були й сліди. Вони привели мене до куща рододендрона. Тут сліди обривались. Я обійшов кущі і нічого не побачивши, штурхнув прикладом під низ. І раптом з куща вискочив заєць — справжній заєць, вухатий, косоокий, з білою смужкою на спині.

— Держи його! — несамовито закричав я і вистрілив.

Заєць, пригнувши вуха до спини, дременув униз.

— Іларіоне, біжить на тебе, не пропусти!

— Я тут, не бійся!

На хвилину запала мертва тиша. Потім я почув, як клацнув затвор, як Іларіон сплюнув, далі щось гепнулось на землю, вихопилась лайка, стогін, зітхання і потім нагле:

— Не пропусти, Зурікело, чкурнув до тебе!

Затамувавши дух, я пильно дивився перед собою. Несподівано гримнув постріл, другий, і водночас розкраяло мені душу собаче скавуління. В очах у мене потемніло, поза спиною мороз пішов, ноги підломились, і я без звуку опустився на землю...

* * *

— Мурадо, о мій Мурадо, поглянь на мене! — Я поцілував свого вірного друга і гірко заридав.

— Кріпися, синку, мужчині плакати негоже,— сказав Іларіон, змахуючи з своєї щоки сльозу.

Мурада розплющив очі й глянув на нас. Плакали всі троє — я, Іларіон і Мурада.

— Тобі боляче, Мурадо?

«Дуже боляче»,— відповів у думці пес і звів очі на Іларіона.

— О, чом мені руки не повсихають і не осліпнуть очі!..— заголосив Іларіон.

«Хіба ж ти винен, Іларіоне? Під мухою був, та й заєць біг зовсім близько. Така собача доля: куля відхилилась і влучила в мене. До того ж у тебе така рушниця, що з неї вистрілиш у ворога, а попадеш у друга... Хіба забув, як, полюючи на куницю, ти так само підстрелив свого собаку? Не плач, Іларіоне, я на тебе не серджусь. Ось тільки прикро, що Епросіне буде страшенно рада. Ну, що ж, нехай радіє...» — промовив у думці Мурада й поклав голову на коліна Іларіонові, що схилився над ним.

— Хіба ж не кривдно, що Іліко людина, а він собака? І це твоя правда, господи? — зітхнув Іларіон, здіймаючи руки до неба.

— Не бійся, Мурадо, не я буду, коли тебе не вилікую! — захлипав я знову.

«Ні, братику, я вже не видужаю, і ти повинен радіти, що тебе більше не дражнитимуть песиголовцем. Кепські мої справи, любий Зуріко, вже не топтати мені рясту... Хоч і кажуть: «Заживе, як на собаці», а я ось умираю, Зурікело, ох, умираю...»

— Кріпись, мій Мурадо, ще трохи покріпись... Ніякий ти не собака, кацо¹⁵! — благав Іларіон, плачучи, немов дитина.

«Ви, люди, не знаєте лиха: вас і поховають, і оплачуть... Правда, собаки теж уміють плакати, але своїх небіжчиків ми швидко забуваємо. Ніхто нас не ховає, а якщо й закопають нашого брата, то тільки для того, щоб трупи наші не смерділи...» — Мураду пройняв дрож.

— Мурадо, Мурадо!.. Іларіоне, допоможи, вмирає!.— заревів я.

«Ага, допоможеш...» — Мурада глянув на мене й заплющив очі.

— Умер... О боже, чому мені не повсихали руки! — промовив Іларіон і витер рукавом сльози...

Бабуся голосила за Мурадою, наче за сином, що загинув на війні. Позбігалися перелякані сусіди, і коли довідались, у чому річ, почали клясти:

— Та чи ви при своєму розумі? І де таке чувано — здіймати лемент за дохлим собакою! От уже навіжена сім'я!

І, вишпетивши нас, вони порозходились.

Іларіон цілий день ходив такий пригнічений, наче він убив людину. А надвечір покликав мене й сказав:

— Треба його поховати. Під оцією чинарою!

Ми викопали глибоку яму і благоговійно опустили в неї останки Муради. Потім я випросив у бабусі глечичок вина, і ми справили на могилі Муради поминки.

Перший тост виголосив Іларіон.

— Зуріко, синку мій,— почав він,— тяжке, невимовне горе привело нас сьогодні сюди. Від нас пішов наш улюблений друг і товариш Мурада. Він завжди був вірний нам, як собака, і якщо взагалі існує собачий рай, то брама його відчинена для Муради. Світла пам'ять про нього вічно житиме в наших серцях. Нехай земля над ним буде пером, о мій Зуріко!

— Дякую тобі, Іларіоне... Пером земля над моїм Мурадою!

— А другу склянку я хочу випити за здоров'я близьких та родичів небіжчика. Нехай це горе буде останнє в твоїй сім'ї!

— Дякую, Іларіоне.

Тим часом у двір прокрався чорний собака. Він кілька разів обійшов могилу, потім сів неподалік і, заплющивши очі, завив.

— Плакальниці прийшли,— сказав Іларіон.

— Це собака Симона-мірошника, Мурадина мати,— сказав я.

— Господи помилуй! Іди сюди, собако!

Собака наблизився до Іларіона. Той кинув йому шматочок м'яса. Собака навіть не доторкнувся до нього й ліг на живіт.

— Відчуває,— сказав я.

— За Мурадиних батьків! Будь здоровий, собако! Це я взяв гріх на душу...— сказав Іларіон і випив.

— За батьків! — підтримав я тост.

На подвір'я скрадливо вступили ще чотири собаки.

— Ось собака Асало, це — Датіко, це — Деспіне, то — Мачин. А чому ж не прийшов головатий Мотронин пес? — спитав Іларіон.

— Він посварився з Мурадою. Торік я нацькував їх, і Мурада покусав його.

— Хто ж у такий час пам'ятає про сварку? Тьху на того собаку! Нелюд він, та й годі! — Іларіон сплюнув.

— Господарю! — почулося раптом біля нашої хвіртки.

— Хто там?

— Можна до вас?

— Будь ласка!

У двір зайшов семилітній хлопчина — син Махаре Гогічайшвілі.

— Що таке, синку? — спитав Іларіон.

— Телеграма на Зурікелине й ваше ім'я!

— Ану покажи!

Хлопець подав телеграму. Іларіон дістав окуляри, похукав на них, протер їх хусточкою, начепив на носа й почав повагом читати:

— «Блискавка. Зурікелі-песиголовцю та Іларіонові Носачу. Поділяю вашу глибоку скорботу з приводу трагічної загибелі дорогого Муради. Разом з вами гіркими сльозами оплакую небіжчика. Моє горе, біль мого серця незмірні. Не знаю, чи переживу цю втрату. Дуже шкодую, що не можу бути присутнім на похороні. Не знаю, як утішити вас, таких недотепних мисливців. Трясця вашій матері, телепні несосвітенні! Коли знову йтимете полювати на зайця, то візьміть і мене з собою. Цілую обох в лоб. Ваш засмучений друг».

— Без підпису! — сказав Іларіон.— Хто б це міг бути?..— І він знизав плечима.— А ходи сюди, синку! — звернувся Іларіон до хлопця, що приніс телеграму.

Той нерішуче ступив кілька кроків.

— Ближче, ближче, не бійся!

Коли хлопець підійшов зовсім близько, Іларіон схопив його за вухо і так крутнув, що той заверещав, наче гудок чайної фабрики.

— Хто дав тобі телеграму?

— Та він уб'є мене, якщо скажу!

— Тобі однаково не жити: якщо не він, то я тебе уб'ю! — сказав Іларіон, і «гудок» заверещав знову.

— Іліко Чигогідзе дав мені три карбованці й сказав, щоб я відніс цю телеграму Іларіонові й не признавався, від кого вона, бо він язика вирве.

— Значить, Іліко?

— Ага, Іліко!

Іларіон відпустив «гудка» і кулаком ударив себе в груди:

— Ну стривай же, Іліко Сліпака!..

Я щиро поспівчував Іліко.

Село огорнула ніч, і була вона така звичайна, наче того дня ніхто в нашій сім'ї не вмирав...

Кров за кров

Цього року в мене знову іспит на осінь — з російської мови. Двічі на тиждень ходив я вчитися додому до нашої росіянки. За цю послугу бабуся платила вчительці натурою: батман¹⁶ квасолі, чотири круги козячого сиру та пуд вина з нового врожаю. У порівнянні з торішнім для нашої сім'ї це була велика пільга — торік я мав два іспити на осінь.

Мій навчальний день починався так.

— Уставай, неробо годі вже тобі вилежуватись! Запізнишся! — гукала бабуся з низу оди¹⁷.

Зачувши її голос, я одразу ж схоплювався, кілька разів пробігав по кімнаті, тупаючи черевиками, з гуркотом пересував стільці з одного місця на друге, а потім навшпиньках повертався до ліжка, знов шугав у постіль і спав, аж поки бабуся не виливала мені на голову глек холодної води.

— І в кого ти вдався, отаке ледащо? — сипалась на мене лайка.— А хай тобі всячина, бусурмане!

— Чого ти від мене хочеш, га?

— Смерті твоєї — ось чого я хочу! Поховала б тебе під чинарою поряд з Мурадою і оплакувала б обох вас російською мовою. Хіба так важко вивчити російську? Вся Росія по-російському говорить, а ти чого такий нетямущий? Ану скажи, хто в нашій сім'ї, окрім тебе, не знав російської? Бідолашний твій дід сім років прожив у Росії, а коли повернувся, то шпарив по-російському краще за росіянина Івана, начальника пошти!

— Што ві говоріце? — дивувався я.

— Авжеж, тобі дивно! Дві години твій дід розмовляв з росіянином Іваном і так розмахував руками, наче вибивав на барабані. Дві години росіянин Іван слухав його, роззявивши рота, а потім повернувся до людей і сказав, що такої російської мови він зроду-віку не чув.

— Не может біц! — знову дивувався я і, вивертаючись від лозини, втікав до вчительки.

— Здравствуйце, вчителько! — вітався я, вступивши до хати вчительки Заблони.

— Здравствуй! Что мі сегодня будем делат? — питала вона.

— Сегодня? Дополю кукурудзу, з якою не впорався вчора, патом карова на пасовище, патом до млина пайду і патом драва рубатиму, а патом урокі.

— Ну, давай!— підохочувала мене вчителька, і я брався за науку. Після полудня, коли я закінчував роботу, починалось опитування пройденого за день матеріалу.

— Сполов?

— Сполов, учителько!

— Кукурудза змелена?

— Аякже, так добре змелена, що й просівати не треба!

— Корову напоїв?

— І напоїв, і трави поклав!

— А дрова?

— Дров нарубав стільки, що вистачить на тиждень!

— Што такоє граматіка?

— Граматіка греческоє слово!

— Молодець, ти тямущий хлопець! Ну, біжи додому! Одного ранку я вислухав солодкі бабусині речі і вже приготувався до чергового уроку, як до нас у двір зайшов Іліко.

— Ольго, генацвале,— почав він просити бабусю,— якщо можна, позич мені сьогодні Зурікелу!

— А російської мови ти його вчитимеш?

— Такої російської, як ото вчить його Заблона, і я можу навчити. Поставлю його на свої дві несполені кцеви¹⁸ кукурудзи, і так він у мене намахається сапою, що його мова видасться тобі не російською, а китайською! І ні квасолі, ні вина за це не візьму!

— А бодай у тебе язик відсох! Навіщо тобі хлопець?

— То вже моє діло! Ти тільки відпусти його.

— Ну добре, йди з ним, Зуріко, щоб йому і друге око осліпло! Побачимо, як він навчить тебе російської!

— Вперьод! — скомандував Іліко й пішов поперед мене.

— У чім річ, Іліко?

— Маю прохання до тебе, дорогий мій Зуріко: хочу послати тебе до Іларіона.

— Чого це?

— Та треба мені три пуди вина, а ти ж знаєш, такого доброго вина, як у Іларіона, немає ні в кого в селі!

— Ти попроси в бабусі — вона тобі дасть.

— Та на біса мені її оцет! Я ж не збираюся, песиголовцю, маринувати огірки!

— Так я й скажу бабусі.

— Тільки спробуй — зашию тобі пащеку, яку ти роззявив аж до вух. Краще роби, що кажу. Піди до Іларіона й попроси — нехай продасть або позичить. Він поважає тебе і не відмовить...

— Іди сам проси!

— Зуріко, генацвале, ти ж без ножа мене ріжеш! Бо після тієї телеграми він мене на рушничний постріл до себе не підпускає... А якщо він відмовить, тоді я покажу себе!

— Що ж ти зробиш?

— Що? Ти довідаєшся, в котрому чурі¹⁹ в нього цолікаурі²⁰, що горить, мов спирт, і я утну таку штуку, що все село заговорить.

— Яку штуку?

— Той чурі ти позначиш, і опівночі вино з нього опиниться в моєму чурі!

— Ти що, з глузду зсунувся?

— Тсс, не репетуй на всю пельку! Хіба забув, чий тютюн куриш з тієї люльки, що подарував тобі Іларіон?

— Від твого тютюну ми з Іларіоном, чого доброго, наживемо сухоти!

— Ну гаразд, десять жмень тютюну, і ти — могила.

— Зараз даси?

— Зараз!

— Ну йди додому, я сам прийду до тебе з відповіддю.

— Гляди ж мені!

— До побачення!

Іліко поцілував мене в лоб, поплескав по щоці, потім так устромив у мене своє єдине око, що я помацав потилицю: чи не просвердлив наскрізь,— і промовив:

— Затям собі, бічо: зрадити Іліко Чигогідзе — це все одно що зрадити Батьківщину!

— Ну як тобі не соромно, Іліко? — образився я, і заспокоєний Іліко почимчикував додому.

Я зайшов у двір до Іларіона. Сонце, рум'янило розсипані по всьому балкону порізані яблука, а сам Іларіон, зіпершись на лікоть, лежав на розстеленій під липою козячій шкурі й дуже пильно читав газету тижневої давності. У нашому селі взагалі не існує сьогоднішньої, вчорашньої і позавчорашньої газети. Всі газети приходять через тиждень.

— Здрастуй, Іларіоне!

— Здоров був, Зурікело! Чого треба було спозаранку тому Сліпаці?

— Просто так зайшов!

— А все-таки, що занесло того дідька?

— Вина хоче. Піди, каже, до Іларіона, нехай позичить або й продасть три пуди.

— А миш'яку він не хоче?

— Ні, тільки вина.

— Ну, такого вина, щоб поїти того навіженого, у мене немає!

— Усе-таки жаль його...

— А він нас пожалів, коли підсунув перчений тютюн? А телеграма із співчуттям?

— Це правда!

— Отож і не проси мене!

— А знаєш, що він сказав?

— А що?

— Коли, каже, Іларіон відмовить, ти позначиш чурі з найкращим вином, а я його опівночі випорожню...

— Он воно як! Ну, Зурікело, тепер мені потрібна твоя допомога! Зроби мені послугу, і я тобі по-царському віддячу!

Увечері я сидів у Іліко і торгувався за тютюн.

— Даю тобі дві жмені, більше не маю!

— Що? Хочеш, щоб я задурно позначив тобі чурі?

— Ну, чорт з тобою, хай буде чотири!

— Десять!

— Чотири!

— Десять!

— Та десятьма жменями ти себе погубиш, шибенику! Згниють легені! Сам я, бачиш, курю тільки для того, щоб не пухли вуха.

— Не журися за мене!

— П'ять!

— Ні жменею не поступлюсь! Або давай десять, або я зараз же піду до Іларіона й розкажу йому все!

— На, бодай би луснула твоя ненаситна утроба! — вилаявся Іліко й висипав переді мною десять жмень тютюну.— Тільки підеш зі мною і допоможеш!

Після півночі я й Іліко лежали під проламаним тином біля Іларіонового марані²¹. Трава була мокра від роси.

— Апчхи!.. Апчхи!.. Апчхи!..— чхнув я тричі підряд.

— Щоб ти не виріс більший! Такий здоровило, а не даси ради своєму носові!— розсердився Іліко і штовхнув мене ліктем.

— Он той чурі, тридцятипудовий, бачиш, палиця застромлена,— прошепотів я Іліко.

Іліко просунувся в проламану в тину дірку й показав рукою, щоб я ліз за ним. Я взяв під пахву бурдюк і поповз слідом.

— Ну, почали! — звелів Іліко й подав мені сапу.

Ми працювали нечутно й швидко. Через п'ятнадцаять хвилин показалася кришка чурі.

— Відкривай! — сказав Іліко й почав готувати бурдюк. Горло чурі було таке широке, що ми обидва вільно пролізли б усередину.

Я підняв кришку. Іліко засунув голову в чурі і раптом загарчав, мов собака:

— Що це? Чурі порожній!

— Ну що ти, Іліко. Він просто неповний. Ти глибше заглянь! Іліко просунувся в чурі по плечі, а я стояв позаду.

— Ах ви ж злодюги! — несподівано зарепетував Іларіон, стрибаючи з обвитої плющем груші.— Стій, стрілятиму!

— Мерщій рятуйся! — крикнув я, хапаючи Іліко за ноги, але той вислизнув і сторч головою шугнув у чурі.

— Хто ти? Признавайся, а то тут тобі й амінь! — схопив мене Іларіон.

— Це я, Іларіоне! Не вбивай мене! — заблагав я тремтячим голосом.

— А де другий?

— Не знаю!

— Кажи, а то рішу!

— Не знаю, дядьку Іларіоне!

— Хто він?!

— Не знаю!

— Як це не знаєш, ви ж були разом!

— Не знаю!

— Зараз же замаж цей чурі, поки я з тебе душу не витряс, а потім я з тобою ще побалакаю! — сказав Іларіон і вліпив мені такого ляпаса, що замість передбаченого за планом пхикання у мене вихопився одчайдушний вереск.

Я мерщій поклав на вінця кришку, пригнітив її великим каменем і, взявши сапу, вже хотів був засипати чурі землею, як раптом він заговорив, мов чарівник:

— О всемогучий боже, нехай розступиться земля й поглине всіх шахраїв, негідників, пройдисвітів і лукавців! Пошли ти, владико небесний, грім і блискавку на голови Іларіона Шеварднадзе та Зуріко Вашаломідзе, що так пошили мене в дурні!

— Агов, хто там? Кажи, а то розтрощу голову! — крикнув Іларіон, просуваючи в чурі дуло рушниці.

— Це я, Іліко. Прийми рушницю, Носачу, не бери гріха на душу!

— Стерво ти, а не Іліко! Чого тобі треба в порожньому чурі?

Я аж душився зо сміху.

— Іларіоне, живим мене ховаєш? Побійся бога!

— А чого мені його боятися? Коли запакую нечисту силу, бог ще й подякує мені!

— Випусти, Іларіоне!

— Піди, Зурікело, розбуди сусідів, нехай побачать, який у мене в чурі одноокий борсук сидить!

— Іларіоне Шеварднадзе! Не ганьби мене перед усім селом! Досить, що я задихаюся в цьому гнилому чурі! Годі жартувати!

— А я не жартую! Зараз закупорю чурі і через місяць гнатиму з тебе горілку!

— Та кому потрібна вигнана з нього смердюча горілка? Ще потруяться люди! — сказав я.

— Зурікело! Продав мене, мов ту козу?

— А хто дав мені перчений тютюн і послав телеграму із співчуттям? Сиди там тепер і дихай сіркою!

— Ну, випустіть же мене, іроди кляті! Свої останні дні доживати мені в чурі, чи що?

— Не бійся, дідько тебе не візьме! Ти все своє життя сидиш у чурі, не знаючи, що діється на світі, а тепер тобі незручно? — кепкував Іларіон.

— Випустім його, шкода людини! — сказав я.

— Що ж, можна й випустити, тільки хай голосно крикне: «Я стерво!»

— Згоден? — спитав я Іліко.

— Стерво я, стерво! — вигукнув Іліко приреченим голосом.

Вилізши з чурі, він так глибоко вдихнув вологе нічне повітря, наче був членом екіпажу підводного човна, що повернувся з тривалого плавання. Потім узяв бурдюк і, зігнувши вказівний палець, сказав:

— Що ж, ваша взяла, скоряюсь.

Потім обернувся і, щось бурмочучи, пішов до хвіртки.

— Ти куди, невдячний! Не хочеш благословити нас? — спитав Іларіон.

— Хай благословить вас бог, дякую красно, вельми пошанували мене! — сказав Іліко.

— Та не так, вином! А відкопай, бічо, оцей чурі! — звелів мені Іларіон, показуючи на повний чурі.

Перш ніж узяти в руки сапу, я дістав тютюн, що його дав мені Іліко, й почав крутити цигарку.

— Не кури, Зурікело, тютюн перчений! — застеріг мене Іліко.

До останніх півнів над Іларіоновим чурі чулися тости, голосні поцілунки і пісня:

Три брати, три гурійці
У полі працювали.
Робота в них кипіла,
Гей, весело співали...

Уранці я й Іларіон, заточуючись, тягли додому Іліко і повний бурдюк вина.

Сторож

Якось я повертався з школи навпростець через чайну плантацію. Ізабелла²² вже дозріла і спокусливо дивилась на мене з дерев, Я не втерпів, повісив сумку на сучок і вмить опинився аж на верховітті. Виноград це пречудовий! Городяни кажуть, що ізабелла відгонить блощицями. Не знаю — блощиць я ніколи не куштував, але якщо вони й справді такі смачні, то хвала блощицям! Спершу я ковтав ягоди цілими, а коли заморив черв'ячка, почав випльовувати шкірку.

— Гей, хто там забрався на дерево? Хто марнує колгоспне добро?

Серце в мене закалаталось, і якби я вчасно не схопився за гілку, то полетів би сторч головою.

— Відповідай, хто ти? Чуєш? Чи тобі позакладало?

Я подивився вниз. Під деревом стояв Іліко з перекинутим через плече мотузком і з сокирою за поясом, а біля нього була коза, яка, ледь ворушачи губами, визбирувала виноградні шкірки. Я затамував дух.

— Кацо! Ти що, не чуєш? Хто ти такий, питаю, що допався до колгоспного добра? Якщо жива душа, то обізвись, а якщо нечиста сила, то згинь, пропади! Ну кажи, хто ти?

— Біс я, біс!

— Якщо ти бісове поріддя, то повинен знати, що бог створив колгоспи не на те, щоб усякий голодний пройдисвіт, усякий сучий син об'їдався виноградом! Зараз же злазь униз, а то струшу тебе, як грушу.

— Краще вилазь сюди та тут і поговоримо!

— Кому сказано — злазь!

— Не злізу!

— Не злізеш?

— Ні!

— Ну й сиди там крячкою, побачу, скільки ти витримаєш! Мені поспішати нема куди! — сказав Іліко й сів під деревом.

А я наминав собі виноград.

Мабуть, цілу годину сидів так Іліко. Нарешті йому терпець урвався, і він гукнув мені:

— Що ти там робиш?

— Гніздо собі мощу! — відповів я згори.

— Ще раз кажу тобі: злазь і по-доброму йди за мною в контору!

— Зачекай, поки я наїмся винограду!

— Та ти людина чи давильня? Ану злазь мені, бусурмане!

— Не злізу!

— Що, не скоряєшся владі?

— Ні!

— Ну, тоді сам ставай за сторожа! Ось тобі мотузок, ось сокира. Бери і сторожуй! — сказав Іліко і взявся за мотузок.

— Чого ти, кацо, причепився до мене? Іди собі своєю дорогою!

— Признавайся, кацо, хто ти, поки я не покликав людей!

Аж тепер Іліко помітив на сучку мою сумку і зняв її.

— Ну, ти вже в моїх руках. Зараз я довідаюся, що ти за птиця.

Іліко зручно підігнув під себе ноги, взяв сумку за кінці й витрусив на землю все, що в ній було.

— «Декамерон»...— прочитав він і відклав книжку набік.— «Як гартувалася сталь»... «Один серед людоїдів»... «Трістан та Ізольда»... «Витязь в тигровій шкурі»... Та хто ж ти такий, бідолахо?! І де ти вчишся, що в сумці твоїй немає ні зошита, ні олівця! — вигукнув розчарований Іліко.

— Це я, Зурікела, дядьку Іліко!

— А бодай ти пропав, негіднику! Як же ти замучив мене! Спускайся вниз та прихопи з собою гроно чи й два, бо я вмираю з голоду!

Я скочив з дерева і обійняв Іліко за плечі.

— Як поживаєш, дядьку Іліко?

— Як тобі не соромно? Стільки мене мучив! Що казати, коли пропали всі мої надії!

— А в чому річ?

— У чому? Ось уже півроку, як мене настановили польовим сторожем. Та ти ж про це знаєш!

— Ну й що?

— По-перше, дали мені коня, з яким я зовсім замучився... Якось дивлюсь — пасеться на полі корова Сіпіто. Я скочив з коня і хвать її за налигач! Оглядаюсь — де ж кінь? Погнався за конем, насилу спіймав його, обертаюсь — де ж корова? Відпустив коня, погнався за коровою, спіймав її, а коня вже нема! Лишив корову, кинувся за конем, оглядаюсь... Коротше кажучи, бігав я, висолопивши язика, від корови до коня і від коня до корови, поки вони обоє не повтікали. А вчора на загальних зборах голова заявив мені: «Іліко Чигогідзе, або виконуй свої функції добросовісно, або зніму тебе з посади...»

— І що ж ти збираєшся робити?

— Коли я побачив на дереві злодія, то подумав, що тепер реабілітую себе: спіймаю його, відведу в контору, і хай тоді посміє голова сказати, що, мовляв, Іліко погано працює! Аж виявляється, це ти, і я просто не знаю, що мені робити...

— Давай я піду з тобою в контору!

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб твоя бабуся виколола мені друге око?!

— А що ж тобі лишається робити?

— Що? Відведу голові цю козу, і хай робить з нею, що хоче!

— А коза чия?

— Як то чия? Моя! Хіба ти вперше бачиш її?

— Але ж у неї була борода?

— Була, а тепер я її обстриг.

— Навіщо?

— Щоб не впізнали! А то ще глузуватимуть: сторож привів до контори свою козу!

— А далі що?

— Нічого. Коза нікудишня. Якби й пляшку молока випила, все одно не надоїш і склянки... А на м'ясо вона не годиться — самі кістки та шкіра. Від неї мені тільки збиток. Відведу, то ще й у роботу мені зарахується!

— А що, як довідаються?

— Як же довідаються, коли вона так змінилася? Мені й самому не віриться, що вона моя... Ну, бувай здоров, синку! Спасибі, що почастував мене виноградом, а то в роті зовсім пересохло...

— На все добре, Іліко!

— Зуріко, генацвале, гляди ж не викажи мене Іларіонові, а то він згубить мене з світу,— попросив Іліко.

— Не бійся, Іліко, я могила!

Господар безбородої кози не знайшовся, і через місяць її, помітно поповнілу, віддали Іліко як премію за добру роботу,

Загальні збори

Посеред села на пагорку стоїть самотня ялина. На ній висить дзвін, знятий з дзвіниці зруйнованої церкви. Перш ніж зруйнувати остаточно, церкву цю перебудували на клуб, потім — на склад, потім був тут хлів, потім — медпункт, потім — бібліотека; після цього хотіли зробити гараж, але виявилося, що двері занадто вузькі для машин. Тоді церкву розібрали й побудували пекарню, потім читальню. Тепер знову зруйнували. Іліко казав бабусі, що, здається, знов на церкву переробляють. У бога я не вірю, і мені однаково, що там буде. Бабуся моя теж не з богомільних, але вона вважає, що краще церква, ніж читальня...

Отож висить той дзвін і двічі на день дзвонить — уранці, коли починається навчання в школі, і ввечері, коли треба сповістити про пожежу або про загальні збори колгоспників.

Мене, як єдиного в сім'ї чоловіка, завжди запрошують на збори, але тільки з дорадчим голосом.

Сьогодні дзвін забемкав увечері. Диму ніде не видно було — отже, скликали на збори.

— Зуріко, ти йдеш?— гукнув мені Іларіон.

— Іду, йду, Іларіоне! — обізвався я, перескакуючи через тин.

— Ти не знаєш, чого скликають збори? — спитав я дорогою Іларіона.

— Та що тут знати! Мабуть, знову про контору!

Коли ми прийшли, збори вже почалися. Виступав колгоспний бухгалтер Алфез. Ми з Іларіоном сіли в задньому ряду й прислухались.

— Так ось,— вів далі Алфез,— наш Авксентій, коли призначили його головою колгоспу, звелів розібрати контору й поставити її перед своєю хатою. Потім ми обрали Кіріле, і контора опинилася перед його домом. Торік головував Дімітрі, і контору перетягли на нове місце. А тепер наш новий голова Шалва вимагає, щоб принесли контору до його дому. Є пропозиція знов розібрати контору й поставити її перед Шалвиною хатою. Ну, хто хоче висловитись? Тільки попереджаю: регламент — п'ять хвилин! А то є такі, що як розпустять язика, то вже й не зупиниш...

— У мене є запитання! Можна?

— Ага, ти, Трифоне? Ну, кажи!

— Як ви бажаєте, шановний Шалво: нову контору побудувати перед вашою хатою чи на старій замінити черепицю?

— Трифоне Сіхарулідзе! — зірвався на ноги голова.— Не забивай мені баки, а говори серйозно, а то я тобі покажу твоє місце! Контору треба розібрати й поставити недалеко від мене! Не можу я щоденно стільки часу гаяти. Встаю рано-вранці і тільки надвечір до контори потрапляю!

— А ти піддай ходу, дорогий Шалво!

— Хто це сказав? Нехай устане, щоб я подивився на цього героя!

— Товариші, ближче до діла! У кого ще запитання?

— У мене! — сказав Макарій Цхоїдзе і так відкашлявся, що мало голосові зв'язки не порвав.

— Давай, Макарію!

— Де поділась ота породиста телиця, яку я торік купив на базарі в Самтредіа²³?

— Не пережила пологів нашої головихи!

— Хто це там влаштовує мені провокацію?!

— У мене є пропозиція. Можна? — спитав Іларіон.

— Надайте слово Іларіонові!

— Нема чого тепер гадати, де поділася телиця, чому будівельний матеріал, призначений для клубу, пішов на хату нашого голови чи як колгоспне вино опинилося в його чурі. Навіщо це? Ще хтось довідається і ославить нас на цілий світ. Не годиться виносити сміття з хати...

— Іларіоне Шеварднадзе! Ти теж добра штука! Стривай, ти відповіси мені за жінчині муки! А зараз краще сідай!

— Дайте чоловікові висловитись! Він же правду каже! — заступився Іліко.

— Отож я й кажу: чи не краще буде зробити навпаки — розібрати головину хату й поставити її біля контори?

— Та що ти, кацо, тиждень тому він перекрив хату, і вже розбирати?

— Ну, тоді зробімо так: голова хай переселяється в контору, а в головиній хаті буде контора.

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб я свій будинок під цинком віддав за трухляву халупу? — спалахнув голова.

— Можна зробити ще так: розібрати головину хату і перенести її на подвір'я контори, а потім розібрати контору і поставити її там, де була хата!

— Але ж від перестановки доданків сума не зміниться! — зауважив учитель.

— Ну все, більше пропозицій не маю! — сказав Іларіон і сів.

— У мене є пропозиція,— обізвалася Маргаліта Чантурія.— Завтра до нашого села приїжджають тбіліські артисти, а через те що у нас немає клубу, проведімо концерт у світлиці голови. На зло йому! Вони покажуть, де раки зимують! Вимучать своїми номерами та ще й примусять плескати їм у долоні!

— І надало ж мені призначити тебе ланковою!

— У мене запитання до голови! — підхопився хтось.— Стара школа ось-ось завалиться. Коли він побудує нові класи?

— А навіщо йому класи? Він будує безкласове суспільство! — сказав Іларіон.

Голова зблід. Справа ускладнилась.

— У мене гарна пропозиція! — підвівся Іліко.

— Кажи, Іліко, кажи!

— Друзі, ми знову відхилилися від основного питання. Давайте спочатку вирішимо, як бути з конторою, а потім обміркуємо інші питання. Головне — з'ясувати: де нам ставити контору,— сказав Іліко і своїм єдиним оком почав свердлити лоб голови колгоспу. Той, не витримавши погляду, провів рукою по лобу й опустив голову.

— Кажи, Іліко, не муч нас!

— Може, не варто взагалі розбирати контору? Чи не краще скластися гуртом та купити голові «ем-один»?

— Ти що, погубити нас хочеш? А як, борони боже, станеться аварія? Що ж нам, сиротам, тоді робити без свого господаря?! Вже краще посилати щоранку до нього, додому двох дужих парубків, і хай вони його на руках приносять у контору!

— Мало того, що на шиї в нас сидить, то ще й на руках його носити?

— Ну, гаразд, є ще одна пропозиція... Де наш шофер Шутуя?

— Тут я, Іліко!

— Як почуває себе твоя машина? Сподіваюся, добре?

— Дякую, нівроку. А як ваше здоров'я, Іліко?

Почулося хихикання.

— Чи не знайдеться в тебе четверо зайвих коліс?

— А навіщо тобі колеса, Іліко?

— Навіщо? Приробимо до контори та й будемо перекочувати її туди й сюди, туди й сюди!

У залі знявся такий регіт, що вже нічого не чути було.

— Іліко Чигогідзе! — звернувся до промовця голова.— Якщо ти не пошкодуєш за свої слова на сьогоднішніх зборах, то плюнеш мені межи очі!

— Хай тобі бог помагає, дорогий Шалво... Просив тебе, признач мене листоношею, а ти призначив сторожем у полі... І це мене, одноокого! Що ще гірше ти можеш зробити мені?

— А ти, може, хотів би стати головою колгоспу?

— А що, думаєш, не справився б? Ого, ще й як! Вибудувати собі палати з колгоспних матеріалів і кричати на людей я можу не згірше за тебе! І в лінощах, і в апетиті тобі не поступлюся!

Голова сторопів.

— То як же, люди добрі, вирішимо? — розвів руками головуючий.

— Можна мені? У мене є ще одна пропозиція!— вигукнув я і глянув на Іларіона.

— Мовчи, шмаркачу! — цитькнув хтось на мене.

— Ми ж на зборах, хай говорить! — сказав Іліко й втупився в мене своїм єдиним оком.

— Говори, песиголовцю, говори! — загомоніли в залі.

— У мене є пропозиція... Оскільки тут усе село і збори наближаються до кінця, то не можна розходитися без якоїсь ухвали...

— Не мороч нам голови, шибенику, кажи до діла!

— Води, якщо можна...— насилу повернув я пересохлим язиком.

— Дайте води цьому вариводі!

Я спорожнив півграфина і, перевівши дух, почав знову:

— Отже, оскільки справа так повернулася і ми не можемо прийти до спільної ухвали...

— Говори коротше, поганцю! Зовсім нас замучив!

— Я пропоную скинути голову і обрати нового!

Зал завмер, і я з тремтінням у колінах чекав, що ось-ось ударить грім. І грім ударив...

То була перша пропозиція, яку я висловив на загальних зборах і яка пройшла одноголосно.

— Дай боже тобі здоров'я! Якби не ти, то збори тяглися б до ранку. Завтра оберемо нового голову та й по всьому! — сказав Іларіон і поцілував мене в лоб.

Бурка, чоботи та шкарпетки

Зима цього року випала страшенно холодна й вітряна. Вітрюга віяв крізь щілини в нашу хату, і з ним ми не могли нічого вдіяти. Бабуся затикала щілини ганчірками, а коли їх не стало, взялася за мої домашні зошити. Ви не уявляєте собі, з якою радістю я допомагав їй знищувати ці документи, що ганьбили мене!

Коли всі щілини в стінах було законопачено, в хаті потепліло. А надворі не переставав сніговій. Ми з бабусею сиділи біля каміна. Бабуся в котрий уже раз захоплено розповідала якусь казку і час від часу поглядала на мене, щоб пересвідчитися, слухаю я її чи ні. Я жував собі ткбілквері²⁴, похитував головою і думав про своє. Молодий царевич якраз пролітав на білому коні над кришталевою вежею і почув пісню пишної красуні, що знемагала за сімома замками, коли на нашому балконі затупотіли чиїсь ноги.

— А глянь-но, бічо, хто там прийшов! — сказала бабуся, підкладаючи дров у камін.

Я виглянув у вікно. На балконі стояли Іліко та Іларіон і струшували з себе сніг.

Я відчинив двері й запросив гостей до хати.

— Здоровенькі були! — привітався Іларіон, кинувши в куток новісінькі лижі.

— Де ти їх узяв, Іларіоне? — спитав я.

— Де не взяв, то взяв... Хіба ти завтра не збираєшся до школи? А за ніч снігу випаде по шию... Ану приміряй, чи підійдуть.

Я обійняв Іларіона й поцілував його, потім благально глянув на бабусю. Бабуся кивнула головою, всміхнулася й пішла до комірки, яку чомусь називала «касою».

Ми підсіли до каміна, а тим часом бабуся вийшла з «каси», несучи в руці пляшку горілки та дві чурчхели²⁵, а в пелені яблука та груші хечечурі.

— Ну, навіщо це, Ольго? Їй-богу, даремно ти турбуєшся. Ми просто так зайшли, погомоніти,— сказав Іларіон і взяв від бабусі пляшку.

— Коли так, кацо, я віднесу назад,— сказала бабуся.

— Ну, що ти базікаєш, Іларіоне? Як не хочеш, не пий, а за інших не розписуйся! — гаркнув на нього Іліко і схопив головешку.

— Що, ти п'єш горілку? — спитав Іларіон, і його обличчя стало таке, наче більшого дива він зроду не бачив.

— У таку холоднечу не те що горілку, а й термометр проковтнеш, аби тільки градуси були,— сказав Іліко й налив горілки.— Ну й зима цього року. Холод просто скажений...

— Одубіти можна! — сказав Іларіон, теж налив, вихилив і скривився, потім понюхав рукав, укусив яблуко й, наче жуючи жуйку, зауважив: — Ці яблука, дорога Ольго, восени такі кислі, що коли свиня покуштує, то з прив'язі зірветься, а тепер чому вони такі солодкі стали?

— Тебе тільки почастуй горілкою, і на язиці в тебе ткемалі²⁶ стає варенням! — відповіла бабуся.

Випили по другій. Потім по третій, по четвертій.

— Сьогодні наш листоноша заходив до мене...— мовив Іларіон.— Приніс сповіщення про загибель сина Герасіме. Я, каже, не зможу йому сказати, скажи ти...

— Ой синку ж мій, синку! Нещасна твоя мати! — заголосила бабуся, схопившись за голову.

— Загинув у Керчі, бідолаха...— вів далі Іларіон.— Сьома похоронна в нашому селі...

— І ти сказав Герасіме? — спитав я.

— Чи ти, бічо, здурів?! — гримнув на мене Іліко.— Та цією звісткою він зруйнував би сім'ю!

— Боже, зруйнуй сім'ю того нелюда Гітлера! Вигуби все його кодло!.. І як носить його земля після всіх моїх проклять!..— тужила бабуся.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Що збираюсь робити? — перепитав Іларіон і дістав з кишені друкований папірець, довго розглядав його, а потім раптом кинув його в камін. Спалахнуло полум'я і на мить освітило Іларіонове обличчя. По його щоках скотилися дві великі сльози.— Так буде краще, синку. Якщо з божої ласки хлопець живий, він дасть про себе знати. А як ні — нехай чекає батько... Людина живе надією... Тільки ж ти про це нікому не проговорись! Чуєш?

— Чую,— відповів я.

— Ольго! — долинуло з подвір'я, потім хтось піднявся сходами на балкон, обтрусив сніг.

До кімнати зайшов наш сільський агітатор Георгій Вашакідзе.

— Добрий вечір вам! Даруйте, що так пізно, але справа у мене невідкладна!

— Здоров був, агітаторе! — відповів Іліко й налив горілки.

— Прилаштовуйся біля каміна, синку! — запросила бабуся.

— Ну, що скажеш нового, агітаторе? Як ідуть справи на фронті? — спитав Іларіон.

— Справи на фронті йдуть непогано. Наступ противника зупинено. Гітлерівський план блискавичної війни провалився!

— Таж про це писалося в січневих газетах, а тепер уже лютий... Ти щось нове скажи!

— Нове? Справа у мене до вас серйозна. Слухайте!

— Починай! — сказав Іларіон.

Агітатор кашлянув, підвівся й почав так, наче виступав на багатотисячному мітинзі:

— Товариші! Соціалістична Батьківщина в небезпеці! Підступний ворог своїми кривавими лапами намагається задушити нашу країну! Наша доблесна Червона Армія веде героїчну боротьбу проти фашистської зграї...

— Чого ти торочиш, непутящий, по-газетному! — перебив агітатора Іліко, втративши терпіння.— Скажи прямо, чого ти хочеш?

Агітатор збентежився.

— Ну, кажи, кажи, чого тобі треба!— підбадьорив його Іларіон.

— Та ось подарунки для червоноармійців збираємо, то, може, й ви чимось допоможете?..— сказав агітатор і з такою полегкістю зітхнув, наче зняли у нього з шиї зашморг.

— Отак би й сказав, синку, а то почав читати цілу доповідь...— зауважила бабуся.

— А які подарунки думаєте посилати? — спитав Іліко.

— Всякі: фрукти, теплий одяг, рукавиці, шкарпетки — хто що може... Сьогодні четвер, а в понеділок від імені нашого села піде на фронт цілий вагон подарунків. Коли щось виділите, несіть сюди, до Ольги. А завтра зайдуть наші хлопці й заберуть,— сказав агітатор і пішов.

Ми довго сиділи мовчки — мабуть, кожен думав, що б таке подарувати червоноармійцям.

Тишу порушив Іліко:

— Якого нажив я добра? Ніякого! Маю лише бурку, що он висить за дверима. Встань, Зуріко, неси її сюди!

Я здивовано глянув на Іліко.

— Чого ти вилупив очі? Неси! Світ не провалиться, якщо такий, як я, старий шкарбан не носитиме бурки. Я, синку, легко обійдуся цією ватянкою. Та й до весни недалеко...

Я вийшов на балкон і заніс до кімнати майже нову чорну бурку, ту саму бурку, якою Іліко вкривався, яку беріг як зіницю ока і якої не позичив навіть Іларіонові на його весілля, боячись, щоб не зіпсував.

— Хай буде у вас... Прийдуть хлопці — віддайте,— сказав Іліко, не дивлячись на бурку.

— Що я скажу тобі, Іліко Сліпака: ганьба богові, що позбавив тебе ока! Я-то знав, що в тебе золоте серце, але не думав, що в цих висхлих грудях лежить такий самородок,— сказав Іларіон і почухав потилицю. Потім він занепокоєно засовався на стільці й раптом схопився і, сказавши: «Я зараз прийду», вискочив з кімнати.

— А я знаю, куди він побіг! — усміхнувся Іліко й приліг.

— Куди? — спитала бабуся.

— Ну, звісно, додому! Хіба ти його не знаєш? Зараз він мені на зло принесе найкраще, що є в його домі. Та хіба я не знаю, який то голодранець?!

Не минуло й п'яти хвилин, як Іларіон відчинив двері, пройшов у куток і поставив поряд з буркою Іліко свої новісінькі, ще не взувані чоботи.

— Ти що, з глузду з'їхав, нещасний?! — вигукнув Іліко.

— Вставай, діду, ти ж не збираєшся тут ночувати! — відповів Іларіон і мовчки пішов до дверей.

Тієї ночі ми з бабусею спали разом. Тільки-но я заснув, як мене розбудив шурхіт. Я розплющив очі. Бабуся сиділа скраю на ліжку й нечутно одягалася. Я нічого не сказав їй, удав, що сплю, і почав спостерігати за нею. Одягнувшись, вона встала, переклала свою подушку на стілець, потім обережно підігнула мені ноги, розпорола у себе в головах матрац і почала жмутами висмикувати з нього вовну. Після цього навшпиньках пройшла в «касу», принесла гребінь і, поклавши в камін кілька полін, умостилася на простеленій там козячій шкурі. Поставивши гребінь між колінами, вона взяла вовну й почала її начісувати, розхитуючись усім тілом у такт рухові рук і щось сама собі бурмочучи. Сидячи спиною до мене, бабуся вся віддалася роботі й була схожа на стару жінку в чорній жалобі, яка, побиваючись над мертвим сином, зів'ялими руками рве на собі сиве волосся.

Підвівшись у ліжку, я довго дивився на бабусю. На очі мені набігли сльози, і я думав, хто ж буде тим щасливим солдатом, для якого бабуся, не пошкодувавши свого тепла, в цю холоднющу зимову ніч плела шкарпетки з вовни, зігрітої старечим тілом.

Літературний вечір

Зимовими вечорами я й Іларіон приходимо на посиденьки до Іліко. В каміні потріскує велике каштанове поліно, на сковорідці шкварчить шинка і тут же гріється налите в глечик вино. А ми ріжемося в нарди²⁷ або читаємо вголос книжку. Але частіше Іліко й Іларіон розмовляють про політику. Політика завжди в центрі уваги, і не тільки в хаті Іліко а й в усьому світі, бо стоїть зима 1942 року і німці під Москвою.

— Ду-яке²⁸, Зурікело! — оголошує Іліко і стає в нових воротах.

— Шашу-беші!²⁹ — оголошую я і виводжу свою шашку з двору Іліко.

— Кажи шість і п'ять, песиголовцю, а то провалю тобі голову!.. Бабуся твоя «шашу-беші»!..

Хіба ж я винен, що в Іліко одне око, та й те косує? Із страху перед ним я більше не кажу «шашу-беші».

— П'ять і шість, Іліко!

— Отож-бо! — каже Іліко, грізно дивлячись на мене. Іларіон читає зведення Радянського Інформбюро.

— Ну, тепер капут Гітлеру! — сказав він.

— Яган!³⁰ — сказав Іліко, убив мою шашку й замкнув ворота.— І тобі капут, Зурікело, вставай уже!.. Ну, що там у газеті, Іларіоне?

— Стали під Москвою і ні кроку далі!

— А що чути про Другий фронт?

— Чого їм поспішати?.. І взагалі, Англія — велика шельма! Намовляє Америку: допоможи, мовляв, мені, а від Радянського Союзу відкинься!

— І що ж відповідає їй Америка?

— Це, каже, не твоє діло!

— А тим часом Німеччина підбиває Туреччину та Японію: як тільки, каже, я вступлю в Сталінград, ви вдарте з свого боку!

— Чи не думає вона, що вступити в Сталінград — це все одно що вступити в «Червоний Хрест»? Напиши заяву Вірочці Бурчуладзе — і тебе з оплесками приймуть!

— Останнім часом щось не подобається мені політика Туреччини, дорогий Іларіоне!

— О, це така пройдисвітка... Коли помітить, що Німеччині скрутно, то оголосить їй війну.

— Ну, що ти, кацо?

— Ось я, а ось Німеччина! Зголиш мені вуса, якщо вона цього не зробить!

— А Японія?

— Що Японія? Німеччина її підганяє — починай, мовляв, чого чухаєшся? А Японія їй у відповідь: он ти, каже, стала під Москвою і далі ані руш. Скажімо, я почну, а потім куди мені подітися?

— А що ж Німеччина?

— Двічі оголошувала по радіо, що взяла Сталінград, та хіба Японію обдуриш? Вона ж бо з біса хитра!..

— Кепські їхні справи!.. А налий, Зурікело!

Я наливаю вина, ми беремо склянки і п'ємо за перемогу, за тих, хто на фронті, й за мир.

— А я вірша вчора написав! — раптом випалив я.

Іларіон від несподіванки випустив з руки шматок шинки, а Іліко похлинувся вином і посинів, як півнячий пупець.

— Що? Що ти сказав? — спитав, перевівши дух, Іліко.

— Вірша написав... Про війну!

— Прочитай нам, будь ласка! — попросив Іларіон і глянув на Іліко.

Я дістав з кишені аркушик, підвівся, простяг уперед ліву руку і якомога голосніше почав:

Проклятая Німеччина
Пішла на нас війною,
Та не здолати наш народ,
Що мужньо став до бою!

Герої наші не здаються.
Гуркочуть танки, літаки й гармати.
І я на захист Батьківщини
Готовий хоч сьогодні стати!—

— Написано досить гучно! — промовив Іларіон після півгодинної паузи.

— Це ще півлиха, можна прочитати й тихіше, а от що з ним тепер буде?! — сказав Іліко, співчутливо дивлячись на мене.

— А коли тобі вперше засвербіло писати вірші? — спитав мене Іларіон.

— Місяць тому,— відповів я.

— Де ж ти був досі, песиголовцю? Хіба не міг сказати вчасно? Що ж нам тепер робити? Ольги, бабусі твоєї, мені шкода, вся її праця пішла за водою... А я й раніше знав, що одного прекрасного дня ти все одно з прив'язі зірвешся! — сказав Іліко й махнув рукою.

— А скажи, вірші легко приходять тобі в голову?

— За день пишу вісім-дев'ять таких віршів! Паперу немає, а то й більше написав би!

— Мало! — сказав Іліко.

— А бабуся твоя знає, що ти почав писати вірші? — спитав мене Іларіон.

— Ні!

— Ну то й не кажи їй. Досить з неї, бідолашної, і свого лиха... Є в тебе ще якісь вірші?

— Є. про кохання...

— Ану, прочитай!

Я нерішуче глянув на Іліко.

— Катай, катай, тепер уже однаково! — сказав він.

Витяг я з кишені другого вірша і тихо почав:

Заметільна ніч надворі —
Сяє місяць, сяють зорі!
Я від щастя сльози ллю.
Уночі блукать люблю.
Не бере ні сон, ні втома...
Ох, не всі у мене вдома!..

Останні рядки я прочитав з таким почуттям, що до горла мені підкотився клубок і на очі навернулися пекучі сльози.

Пауза була довша, ніж я сподівався. Іларіон і Іліко дивилися один на одного, мов побиті пси.

— Ну, що ти скажеш? — спитав нарешті Іларіон, звертаючись до Іліко.

— Останній рядок добре написаний, стільки в ньому почуття...

— Але ж він казав, що вірші — про кохання. Чому ж про кохання ні слова?

— А він соромиться! — сказав Іліко.

— Це ж вірш, дорогий Іларіоне! У вірші всього не скажеш!

— По-перше, це такий вірш, як є правдою те, що твій ніс тебе прикрашає! А по-друге, якщо вірш про кохання, то треба хоч згадати просте кохання.

— А коли людину не бере сон, коли в неї наче не всі вдома і вона блукає вночі, то що ж це в біса таке, як не кохання?! — розізлився я.

— А хіба в Іліко усі дома, хіба мало швендяє він ночами? Але ж він не закоханий! — сказав Іларіон.

— Ей, ти, старий шкарбане, прикуси язика! — скипів Іліко.— Цей віслюк не здатний зліпити вірша, а причому тут я! Зараз же вкинь у камін оту базгранину, а то язика тобі вирву! — гаркнув на мене Іліко.

— Стривай, спочатку розберемо вірш! — зупинив його Іларіон.— Ось ти пишеш, що надворі хуртовина і сяє місяць, зорі. Хіба ж так буває?

Правду мовити, над цим я не замислювався, коли писав вірша, і тепер, почувши Іларіонове запитання, остовпів.

— І потім, якщо в тебе безсоння, якщо розгулялася хуртовина, світ валиться, то чого ж ти, телепню, радієш, чого, як ти пишеш, від щастя сльози ллєш? — спитав Іліко.

— Та що ви тямите в поезії? З глузду обидва зсунулись! — розсердився я.

— Почувши ці твої вірші, можна було не те що з глузду зсунутись, а й душу богові віддати! — сказав Іліко й поналивав усім вина.

Іларіон підняв склянку, погладив мене по голові й сказав ласкаво:

— Інша у тебе біда, мій дорогий Зуріко... Я знаю, що спонукає людину писати вірші... Коли я був хлопчак, як ти, теж написав про кохання:

Як не вийдеш ти за мене,
Я застрелюсь! Де патрони?
Божий світ мені немилий
Без коханої Мотрони.

Іліко ствердно кивнув головою і вдоволено захихикав.

— Тоді я і про тебе подумав, що ти збожеволів, але потім усе минулося. Мабуть, так і в Зурікели.

— Знаєш, синку, з тебе вийде такий самий поет, як і з мене. А який я славетний поет — це скаже тобі Іліко... Пиши, синку, за це нікого не карають... А твоїй дівчині, коли вона така ж дурна, як і ти, ці вірші ще, може, й сподобаються. А якщо й не сподобаються, не гризися цим! Кохання щойно знесло яєчко в твоєму серці. Згодом вилупляться пташенята, вкриються пір'ям, полетять. І тоді — гайда! Блукатимеш по світу закоханий... За твоє кохання, дорогий мій Зуріко!

Я стояв з опущеною головою, почервонівши як рак, і слухав Іларіона. Здавалося, він засунув руку мені в пазуху, вийняв з грудей серце і, обережно поклавши його на долоню, читав слово в слово, що на ньому було написано.

Перше кохання

— Чигогідзе!

— Я, вчителю!

— Каландадзе!

— Я тут, учителю!

— Сухарулідзе!

— Він захворів, учителю, і Чконія, Центерадзе, Бурчуладзе, Корідзе, Нінідзе та Глонті повели його додому.

— Що, не могли піти всім класом? — спитав жалісливий учитель.

— Та ми хотіли, але не було вже за що взяти його!

— Вашаломідзе! Вашаломідзе! Ва-ша-ло-мі-дзе! — кричить учитель і стукає по столу кулаком.

— Тут я, шановний учителю!

— Будеш ти тут чи не будеш, все одно користі з цього ніякої!

— «Так, бути чи не бути — ось питання!» — патетично проголошує Ромулі.

— Ромулі Каландадзе, вийди, будь ласка, з класу!

— Холодно, вчителю!

— Бери свою пайку дров і йди геть! — підтримую я вчителя.

Ромулі виходить, а на мою голову падає біда.

— Вашаломідзе, що було задано на сьогодні?

— Застосування соди...

— Ану йди відповідати!

Наче не своїми ногами я поплентався до дошки, взяв крейду і так натиснув нею, що вона розкришилася в руці, мов грудочка солі.

— Починай, Вашаломідзе!

— Існує чимало способів застосування соди. Приміром, на похмілля Іліко Чигогідзе насипає соду на язик і ковтає, Іларіон Шеварднадзе столову ложку соди розчиняє у склянці теплої води і випиває за одним духом, а моя бабуся...

— Вашаломідзе, забирайся з класу!.. Хто живе в сусідстві з ним?

— Я! — підводиться з-за парти Мері Сіхарулідзе.

— Сьогодні віднесеш записку його бабусі... Вашаломідзе, марш із класу!

— Та я піду, але хто ж у класі залишиться?

— Вийди! — прошепотів учитель, кинувши оком на чорнильницю. Я вийшов. Мабуть, так не зраділи моряки Колумба, помітивши землю, як зрадів Ромулі, побачивши мене.

— Вигнали?

— І все через тебе!

— Чого ж через мене? Сидиш на уроці як пень... Думаєш, я не знаю, що ти закоханий?

— У кого, дурню?

— У Мері.

— Ще раз скажеш — по морді заїду!

— А я тут причому? Весь клас про це говорить.

— Хіба нам час кохати! — вигукнув я.

— А чого ж? Моя бабуся вийшла заміж у чотирнадцять років!

— Ну чого ти хочеш?

— Я — нічого. Якщо хочеш, скажу їй, що ти її кохаєш?

— Якби кохав, то й сам сказав би!

— Ага! Освідчитися в коханні — це тобі не урок відповісти! Навіть коли ти вивчиш урок, то такого наговориш... Коханій, дівчині треба листа написати!

— А ти писав коли-небудь такі листи?

— Ого, ще й скільки!

Я допитливо глянув на Ромулі — чи, бува, не жартує. Але в його очах прозирала сама правда. Я повірив йому і сказав:

— Ромулі, ти для мене як рідний брат, отож не буду критися... Допоможи мені, бічо! Кохаю я її!

Ромулі так зрадів, наче не я, а він сам закохався. Він схопив мене в обійми, підняв і, обкрутившись, опустив на землю.

— Ну, тепер діло за мною! Такого листа накатаємо...

Часу було у нас досить. Ми забралися в порожню класну кімнату. Я сів за стіл, Ромулі, немов учитель, ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, й диктував:

— «Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша! Кохання — це найбільше почуття. Від кохання людина німіє, глухне, сліпне й божеволіє».

— Брехня це! — злякано перебив я його.

— Знаю, але так треба... Пиши далі: «Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси. Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди».

— Звідки ти береш такі слова? — спитав я, приголомшений.

— Один студент з Тбілісі прислав моїй сестрі такого листа. Він закоханий у неї.

— І що, вона збирається вийти за нього заміж?

— Збиралася, але потім приїхав з Тбілісі наш сусід і розповів, що в того студента немає однієї клепки в голові... Ну, пиши далі: «Не буду критися, я кохаю тебе всією душею і хочу, щоб ти стала моїм духовним другом і вірною супутницею життя. Мене зводять з розуму твої очі, вії, твій стан, погляд, твої перлисті зуби, коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму. Без тебе мені й світ не милий. Я не погоджуюся з Шекспіром там, де він каже: «Нікчемо, бабою тебе назвати слід». На цьому кінчаю. До побачення!..»

— Ну як?— спитав мене Ромулі і взявся в боки.

— Ще трохи — і твоя сестра розтанула б перед ним,— сказав я.

— І камінь зворушить! — сказав Ромулі.

Я побіг на пошту, купив конверта, поклав у нього листа, послинив язиком, заклеїв і засунув його в кишеню. Серце в мене билося, мов пташка в клітці. Відповідь на цього листа буде вироком моєму першому коханню.

На останньому уроці я непомітно засунув листа в сумку Мері й завмер, мов небіжчик. Я не чув, коли продзеленчав дзвінок, як розійшлися товариші. Сидів отак каменем, аж поки не штовхнула мене прибиральниця й не сказала:

— З якого це часу ти, Вашаломідзе, так полюбив школу, що й додому не йдеш? Підніми ноги, замести треба.

— Здрастуйте, тітко Мако...

— От лиха година! Сто разів сьогодні бачились, і ти вітаєшся зі мною?

— До побачення, тітко Мако...

— Боже, змилуйся над цим бідолахою! — прошепотіла тітка Мако і, перехрестившись, квапливо вийшла з класу.

Увечері я знов сидів у Іліко, і ми гуляли в нарди. Злість моя минула, настрій у мене був веселий.

— Ду-беші. Що, бічо, більше не написав вірша? — кепкував Іліко.

— Шаші-чарі!³¹ Прочитай, будь людиною! — скалив зуби Іларіон.

— Іліко! — почулося знадвору.

— Хто там?

— Це я, Іліко, Ольга. Мій пройдисвіт у тебе?

— Заходь, Ольго, заходь! Тут твій пройдисвіт!

До хати, згорбившись, зайшла бабуся, зняла шаль, привіталася, поставила ціпка в куток біля каміна і, підсівши до вогню, звернулася до мене:

— Зуріко, синку, скільки років твоєму вчителеві хімії?

— Та років, мабуть, тридцять — тридцять п'ять... А в чому річ? — спитав я і обернувся на слух.

— Він що, несповна розуму?

— З таким учнем і розуму позбудешся!— сказав Іліко.

— Та що ви? У нього розум і в голові не вміщається! — сказав я.

— Іларіоне, подивися, ради бога, що він тут мені пише! — сказала бабуся, подаючи Іларіонові листа.

У мене похололо в душі.

Іларіон узяв листа, надів окуляри і спитав:

— Хто його приніс тобі, Ольго?

— Дочка Ладіко Сіхарулідзе, Мері.

Іларіон розгорнув листа і почав читати:

— «Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша!..»

— Це він тобі так пише? — спитав Іліко.

— Мені, присягаюся тобою!

У роті в мене пересохло, руки похололи, і на лобі виступив піт. Іларіон читав далі:

— «Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси...»

— І де він мене бачив, клятий! — захихикала бабуся й глянула на Іліко.

Той з подиву рота роззявив і не повірив своїм вухам.

— «Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди...» — читав Іларіон.

— Цього місця я щось не зрозуміла,— сказала бабуся.

— Та хіба кохання зрозумієш, дорога Ольго?! — сказав Іларіон.

— І коли він устиг так закохатися в тебе?! — сказав Іліко.

— А скільки разів її до школи через цього Зурікелу викликали, от і закохався чоловік.

— «Мене зводять з розуму твої очі...»

— А бодай тобі повилазило! — сказав Іліко.

— «вії...» — читав Іларіон.

Іліко подавився сміхом і впав на підлогу. На Іларіона напала гикавка, проте він читав далі:

— «...твій стан, погляд, твої перлисті зуби...» Ну, тут він трохи помилився,— сказав Іларіон.

— А хай йому всячина, які ж тепер у мене зуби! — сплеснула руками бабуся.

— «...коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму»,— читав Іларіон, умиваючись слізьми.

— Та годі, окаянний, пожалій мене! — заволав Іліко. — Годі, кажу тобі, не можу більше!

Іларіон дочитав і почав приводити до тями Іліко. Бабуся хихикала собі. Тільки я стояв як громом прибитий і закам'янілий.

— Коли заміж віддаватимеш бабусю, не забудь запросити мене на весілля! — промовив крізь сльози Іліко і знов повалився.

— Тут щось не те...— сказав Іларіон.

— От бачиш, Ольго, до чого довела ти чоловіка!

— Дядьку Іліко! — почулося в цей час знадвору.

— Заходь!

До кімнати вступила, зашарівшись, Мері. Вона похукала на закляклі пальці, потім засунула їх навхрест під пахви й затупотіла ногами.

— Дядьку Іліко, бабуся Ольга у вас?

— Тут я, доню. Що це за листа такого ти мені принесла? Ми на старості літ мало не померли зо сміху,— сказала бабуся, подаючи їй листа.

— Бабусю, той лист, що дав мені вчитель... ось він, я його принесла. А то був інший. Я й сама не знаю, де він узявся...— І Мері подала бабусі вчителеву записку.

Бабуся передала записку Іларіонові, і той прочитав:

— «Прошу Вас з'явитися завтра до школи у зв'язку з негідною поведінкою Вашого внука».

— Що? Знову зганьбив мене? — І бабуся схопила ціпок. Я стрілою вилетів за двері.

— Щоб очі мої не бачили тебе в домі. Забирайся, куди хочеш! — гукнула навздогін бабуся.

Невдовзі з кімнати вийшла Мері. Вона йшла, опустивши голову, задумавшись, і вже не ховала закляклих рук. Хустка зсунулася їй на плечі, пасмо волосся впало на скроню. В цю хвилину вона нагадала мені картину відомого художника, яку я десь бачив. От тільки забув його ім'я. Мері пройшла, навіть не глянувши на мене.

— Мері! — промовив я тихо.

Вона зупинилась. Я підійшов до неї. Поправив їй пасмо, потім опустив його. Вона не зрушила з місця.

— Прочитала?

Мері не відповіла, тільки глянула на мене розумними очима й пішла.

— Мері!

Вона знов зупинилась. Я наздогнав її.

— Це Ромулі диктував мені... Я хотів інакше, а він сказав, що так треба.

— Не гоже так жартувати, Зуріко...

— Я не жартував, Мері... Я, Мері... Ти думаєш, я й справді такий поганий?

— Ні, Зуріко...

Ми пішли. Був вітер, і не було місяця. Сніг падав і падав, заліплював очі. Ми йшли мовчки. Проминули мою хату.

— Під цим деревом похований мій Мурада...— сказав я, дивлячись на засніжену чинару.

— Знаю...

— Я дуже любив Мураду, більше за всіх на світі. Я однаково люблю його, бабусю, Іларіона й Іліко...

— Знаю, Зуріко...

— Я так любив Мураду, що просто жити без нього не міг, і з кожним днем люблю все більше й більше. І Мурада дуже любив мене. З ним я розмовляв, як з людиною. Я теж розумів його мову, розумів геть усе. Коли Мурада вмер, я ладен був заподіяти собі смерть. Мій Мурада був кращий за всіх на світі, і я нікого так не люблю, як його. Від любові людина й справді може збожеволіти!.. Тобі холодно?

— Холодно...

— А мені не холодно!

Я зняв із себе кожушок і накинув його на плечі Мері. Руки я вже не приймав. Так ми і йшли по снігу, по пухкому, ще ніким не топтаному снігу. Проминули хату Мері...

— Зігрілася?

— Зігрілась, Зуріко.

— Ти ж знала мого Мураду?

— Ага...

— Мурада дуже любив тебе. Він часто казав мені: «Мері — славна дівчина, найкраща в світі. Мері — дуже славна й гарна дівчина. Таких гарних очей, як у Мері, немає ні в кого. Мері дуже добра й розумна». Мурада дуже любив тебе, так само, як мене, навіть більше, ніж мене, він ніколи не гавкав на тебе... Ти ж теж любила мого Мураду?

— Ага, Зуріко, дуже любила, дуже!..

— Мері!

— Що, Зуріко?

Я взяв дівчину за скроні, прихилив до себе і вткнувся обличчям у її волосся. Мері плакала. Плакав і я. Валив сніг, і вітер був, і місяць, і сонце, і кохання, і сльози, і багато, багато снігу. Іліко сказав би: «Хуртовина, валиться світ, а ти радієш, телепню?!» Так воно й було, валився світ, а я радів. Якби цієї ночі бабуся і впустила мене, то додому я все одно не пішов би. Валив сніг. Був і вітер, і місяць, і сонце, і кохання, і багато, багато снігу.

Одинадцять пудів кукурудзи

Іліко мав свиню з довгими, обвислими вухами, маленькими очицями, що позапливали жиром, та коротким, задертим догори рилом, і все село звало її Серапіоною. Ця чистокровна йоркширка поросилася двічі на рік, напровесні та восени, і щоразу приводила по дванадцятеро поросят. Іліко, звичайно, продавав їх і мав з цього добрий зиск. А в роки війни він почав обмінювати поросят на кукурудзу, і завдяки цьому вона в нього не переводилася. З усіх жителів села найчастіше ходив до млина Іліко. Отож і не дивно, що він упадає усією душею коло Серапіони, звав її годувальницею і, можна сказати, носив цю десятипудову йоркширку на руках. Сам недоїсть, а свиню нагодує. Якщо ви хочете зробити йому приємність, то похваліть Серапіону. Тоді на його єдине око навернуться сльози, він побіжить по горілку, почастує вас неперченим тютюном, пообіцяє найкраще порося з ближчого опоросу й бог знає ще що. Ми з Іларіоном добре знали про слабку сторону Іліко і тільки те й робили, що вихваляли його улюбленицю.

Ось і тепер ми сидимо на траві у дворі в Іліко, біля Серапіони, що, мружачи очі, блаженно порохкує, і розмовляємо з господарем.

— Оце-то свиня! Зроду-віку не бачив такої! — каже Іларіон.

— Вона мене на світі держить! — каже Іліко й легенько чухає свині черево, а та задоволено рохкає. Черево в неї відвисло, і всі дванадцять сосків почервоніли й набрякли, а це означає, що незабаром Серапіона приведе дванадцятеро поросят і вслід за тим поприходять покупці з важкими клунками кукурудзи за плечима.

— Де ти дістав, Іліко, таку породисту свиню? — питаю я.

— О дорогий Зурікело, вона... ба ні, її прабабуся дісталася в придане моїй бабусі Каленті. Кажуть, свиня ота миршава була та ще й коростява. Дід мій, Харитон, навіть посоромився тримати таку погань і хотів був вигнати її з двору.

— Навіщо ж виганяти, краще б заколов! — сказав Іларіон.

— Та хто б став їсти хворе порося? Час був не той, що тепер...— сказав Іліко.

— Тепер війна, і народ бідує,— сказав я.

— Це правда, дуже бідує народ. Нам ще нічого, а он у блокадному Ленінграді, кажуть, люди котів і мишей їли...

— Та що там, кацо, Ленінград! Я всміхнутись боюся у себе вдома! — сказав Іларіон.

— А що таке? — спитав Іліко.

— Що таке? Коли я, всміхаючись, показую зуби, мій півень думає, що в роті у мене зерна кукурудзи, і яструбом кидається на мене.

— А ти заріж його! — порадив я.

— А потім ти кукурікатимеш на ясені? Ти будитимеш мене удосвіта? — спитав Іларіон.

— Так ось,— вів далі Іліко,— затявся дід Харитон. І бачити, каже, не хочу цієї здохлятини, хай не ганьбить мене. А моя бабуся Каленті аж гопки стає: ви, каже, не знаєте, яка вона породиста, зачекайте, ця свиня ще покаже себе! І таки показала! І ви це самі бачите. Моя Серапіона і є нащадок того дохлого поросяти.

— Та ця свиня краща за деяких молодців! — сказав я.

— Зуріко, генацвале! — Обличчя в Іліко осяяла щаслива усмішка.— Ну от скажи, у кого в нашому селі є ще така годувальниця?

— Я ось що тобі скажу, дорогий Іліко: якого біса висить у тебе над каміном розбійницька мармиза твого діда з закоченими вгору очима? Запроси Павлушу-фотографа, і хай він зробить великий портрет Серапіони — нічого кращого ти не повісиш у кімнаті!

— Іларіоне Шеварднадзе, якщо ця свиня не краща за тебе, то хай я винесу її труну з своєї хати! — сказав Іліко і так подивився на Іларіона, що я зрозумів: назріває сварка.

Я підморгнув Іларіонові: знайшов, мовляв, час так необачно жартувати, адже Іліко уже в тій фазі, що ось-ось виставить на стіл горілку!

— Ти не зважай на нього, Іліко! — сказав я.— Твоя свиня хіба що не говорить, а так вона зовсім як людина.

Іліко допитливо глянув на мене. Я витримав його погляд. Не помітивши на моєму обличчі ані тіні жарту, він підвівся і, бурмочучи щось під ніс, пішов по горілку.

— Знайшов час для жартів! — дорікнув я Іларіонові.

— Оце дожився! Вже й слова не можна сказати! Що мені, шапку знімати перед цієї довгорилою свинею? — промовив Іларіон приреченим голосом.

Іліко приніс пляшку горілки та дві цвілі чурчхели. Перші дві склянки випили мовчки, кивнувши один одному головою, а перед третьою Іліко виголосив промову:

— Зурікело, тепер ти вважаєшся вченою людиною. Правда, з великою мукою, з гріхом пополам, та все ж таки доплуганився ти до дев'ятого класу. Отож, коли не вчив, то, може, хоч чув, що нашим предком була мавпа.

— А який же інший предок міг бути в тебе? — докинув Іларіон. Тепер він нічим не ризикував — горілка була вже на столі.

Та Іліко пропустив повз вуха його слова і вів далі:

— Я хоч і не вельми сильний у науці, але думаю, що це не зовсім так. Мені здається, що в різних людей були різні предки. Скажімо, предком Серапіона Сепертеладзе неодмінно була свиня. Подивися на мою Серапіону і на Серапіона Сепертеладзе — хіба ж не близнята? Тільки й того, що моя Серапіона не вміє говорити. Та хіба не народжуються німі люди? Так і моя Серапіона...

Можна було науково доводити Іліко, що свиня аж ніяк не могла бути предком людини, та як його в цьому переконаєш, коли в нього під рукою лежить такий незаперечний аргумент: якби його свиня заговорила, то всі подумали б, що це Серапіон Сепертеладзе.

— Ось як розповім про це Серапіонові Сепертеладзе, дорогий Іліко, то він тобі й твоїй задрипаній свині покаже предків! — сказав Іларіон.

— Іди розповідай! Думаєш, він сам цього не знає? Та я тобі ще не те скажу. Бачиш нашого Іларіона?

Чекаючи якоїсь каверзи, Іларіон насторожився.

— Ну, бачу...

— А знаєш, який він упертий?

— Що впертий, то впертий.

— А чув, як він сміється? Правда ж, наче ірже? Я ствердно кивнув головою.

— А бачиш, які в нього довгі вуха?

Заперечити цього не можна було: факт перед очима.

— А тепер, коли можеш, доведи, що Іларіонів предок не був ослом!

Іларіон похлинувся чурчхелою і, закашлявшись, почав стріляти з рота, наче дробом, горіхами та тістом. Утамувавши свій кашель, він устав, узяв шапку й рушив до хвіртки. Потім з надією оглянувся на залишену пляшку, вернувся, налив собі горілки, за одним духом випив і мовчки пішов до виходу. І, тільки дійшовши до хвіртки, він обернувся.

— Ну, начувайся, Сліпако! — гукнув він, зачиняючи хвіртку.

Іліко тихенько хихикав, задоволено потираючи своє єдине око. Через тиждень уже було видно, що до опоросу Серапіони не більш як півмісяця. До двору Іліко потяглися покупці. Взявши у майбутнього власника поросяти пуд кукурудзи, Іліко вручав йому таку розписку:

«Я, Іліко Чигогідзе, одержав від такого-то один пуд кукурудзи і взамін зобов'язуюся видати йому одне порося (тут зазначалося, свинку чи кабанчика), після того як перестане ссати».

Завдавала клопоту лише одна обставина: всім доконче хотілося свинки, рідко хто брав кабанчика, і через це виникали нескінченні суперечки та сварки.

— Люди добрі! — вигукував Іліко страдницьким голосом. — Де ж таке чувано, щоб свиня приводила дванадцять свинок!

— Чому ж, кацо! Он у Кучулії Цінцадзе дванадцять дочок!

— Ну й ідіть домовляйтеся з Кучулією та Серапіоною, і хай Кучулія дає вам розписку. Я нічого не знаю більше!

— Іліко Чигогідзе, коли б ти був трохи молодший, вирвав би я тобі язика! — бундючився Кучулія Цінцадзе.

— А коли б я був трохи молодший, то розпоров би тебе по шву! — наступав Іліко.

Були серед покупців і такі, що виторговували не поросят, а саму Серапіону, але Іліко тверезо дивився на життя своїм єдиним здоровим оком. Він душу запродав би, а Серапіону нізащо в світі.

Один покупець із Суребі пропонував за Серапіону коня.

— Що тобі ще треба? — не одставав він від Іліко.— Даю за свиню коня, а восени привезу тобі з Суребі двісті штук ялинової дранки.

— Е, ні, дорогий Аслане! Тепер воєнний стан, і твого коня можуть забрати в кавалерію, а моя Серапіона кому потрібна?

— Слухай, Іліко, Гітлер уже на порозі! Швидше продавай свиню, а то все одно пропаде! — лякав Аслан.

— Там буде видно, дорогий Аслане. А ти не знаєш, чи не заради моєї свині Гітлер пішов походом з Берліна? — питав Іліко.

Після цього Асланові нічого не лишалося, як махнути рукою й піти.

Одного вечора Іліко прийшов до нас і скинув під мушмулою клунок з кукурудзою.

— Що це, Іліко? — спитала бабуся.

— Учора, дорога Ольго, я видав одинадцять розписок на потомство Серапіони і тепер маю одинадцять пудів кукурудзи. До осені забезпечений.

— Чому ж одинадцять? — здивувалася бабуся.— Хіба Серапіона коли-небудь приводила менше дванадцяти поросят?

— Одне порося я дарую твоєму пройдисвітові, Зурікелі. І кукурудзу теж, тут батман. Не ображайся, Ольго, шені чиріме, ти ж знаєш, як я люблю твого хлопця.

— Всевишній боже, хай упаде твоє лихо на мене, наповни дім Іліко Чигогідзе добром, помнож його рід, пошли мир і радість його нащадкам! — подякувала бабуся й поцілувала зворушеного до сліз Іліко в лоб.

— Цієї ночі ми з тобою підемо до млина, через годину зайди до мене,— сказав мені Іліко й пішов.

Уже благословилося на світ, коли я й Іліко повернулися в село. На обліплених курми деревах горлали напівсонні півні, наче змагаючись один з одним, хто голосніше кукурікне. І раптом ми почули страхітливий лемент.

— Це Машико голосить,— сказав Іліко.— Невже і вона, бідолашна, одержала сповіщення про сина?

Ми піддали ходу.

— Ой та чого ж вона, клята, відкинула ноги в моєму дворі? — приказувала Машико.— Ой та як же тепер переконати отого старого нікчему, що я зовсім не винна?!

Здивований Іліко насторожив вуха.

— Ох, боже ж мій, боже, чого ж понесло її та й у мій двір? — не переставала голосити Машико.— Та хіба ж мало їй місця у дворі Іліко Чигогідзе?

Іліко обмер і разом з борошном безсило опустився на землю. А я, кинувши клунок, побіг до садиби Машико — і очам своїм не повірив: на подвір'ї лежала, витягнувши рило, й жалісно рохкала Серапіона.

— Що сталося, Машико? — кинувсь я до розпатланої жінки.

— Та ось бачиш: пролізла крізь тин і привела неживих поросят... Скільки разів казала тому Іліко: надінь на свиню ярмо³², а то біда буде. Так ні, не послухав. Тепер нехай кусає собі лікті!..— із сльозами на очах розповідала Машико.

Посходилися сусіди — ті, хто заплатив за поросят, хто співчував потерпілим і хто хотів потішитися з чужого лиха. Останнім ступив на подвір'я Іліко. На ньому лиця не було, ї він насилу волочив ноги. Підійшовши до Серапіони, він довго дивився на неї, потім зняв шапку, кинув нею об землю й промовив:

— Оце така твоя, господи, справедливість? Совісті в тебе ні на копійку! Що ж мені тепер робити?

— А що сталося, кацо? — обізвався хтось,— Жива твоя Серапіона і через місяць буде вже поросна. Хто ж не знає її темпераменту!

На обличчях у присутніх майнула усмішка.

— А як бути з кредиторами? — тяжко зітхнув Іліко і знеможемо опустився на землю.

— Як бути? В розписці ж сказано: «Після того як перестане ссати»? От і роздай їм поросят, бо хай так лихо мене ссе, як вони захочуть ссати свою матку! — сказав Іларіон.

Усі засміялися.

— Зачекайте, люди добрі, до нового врожаю, чи то пак до нового опоросу! — попросив Іліко кредиторів.

— То як, зачекаємо? — спитав один з них.

— А що ж робити? Все одно він тепер дідька лисого поверне кукурудзу! — сказав другий кредитор. Розлігся такий регіт, що навіть Іліко всміхнувся. І в цю хвилину прибіг розлютований Серапіон Сепертеладзе.

— Слухай, Сліпако,— накинувся він на Іліко,— або зміни ім'я своїй свині, або я обом вам підсиплю миш'яку!

— Чого ти хочеш від мене, триклятий? — огризнувся Іліко.

— Чого я хочу?! По всьому селу розійшлася чутка, що Серапіон розродився мертвими поросятами, море людей зібралося коло моєї хати... Попереджаю тебе, Іліко: або зміни ім'я свині, щоб не було мені ганьби, або я рішу тебе!

Тепер разом з усіма реготав і Іліко. А Серапіона Сепертеладзе, що виривався з рук, двоє чоловіків вивели з двору Машико.

— І всі дванадцятеро — свинки! — промовив Іліко й скоса глянув на Кучулію Цінцадзе.

— Ходімо, доню! Цей дядько коли й у могилі однією ногою стоятиме, то й тоді не перестане жартувати,— сказав Кучулія і підштовхнув уперед своє чорне, мов жук, дівча.

Сусіди помалу розійшлися. Зостались тільки я, Іларіон, Іліко та Серапіона.

— Погубила вона мене,— сказав Іліко.

— Ходімо додому,— сказав Іларіон.

— Ходімо, Іліко,— сказав я, і Іліко встав.

Тієї ночі ми втрьох напилися в Іліко, але не співали.

Атестат зрілості

Час збігав з дивовижною швидкістю. Дні вже не були схожі один на один, як спечені в попелі бабусині мчаді. Кожен новий день приносив нову радість. Батьки й брати, що пішли на фронт, поверталися додому. А рідні тих, хто ще не повернувся, очима, повними надії, дивились на сільське шосе й чекали...

З нашої сім'ї на фронті не було нікого, але і я чекав, і я щодня разом з усіма виходив зустрічати вантажівки, на яких поверталися в село поранені, скалічені, обвішані орденами й цілком здорові воїни з покарбованими зморшками, засмаглими обличчями. Разом з іншими я обіймав і цілував їх.

Незнайомі ніяково всміхалися мені, знайомі плескали мене по щоці й казали, що я дуже виріс і змужнів. Радість, щастя і мир, що чотири роки тому на світанку несподівано покинули наше село, знову поверталися до нас, і село зустрічало їх, як зустрічає мати давно втраченого і знову знайденого сина.

То був 1945 рік...

У школі навчання вже не було. Ми готувалися до випускних екзаменів.

Я і Мері зранку йшли з книжками, зошитами й олівцями на край села, до покинутого старого млина, сідали під горіхом і вчили.

Ось і сьогодні ми сидимо під деревом і повторюємо грузинську.

— Вірші ти повинен знати напам'ять,— каже Мері й читає мені вірш Галактіона³³:

Серце мрія голубить,
Клаптик неба над лісом.
Хлопець: «Дівчино, люба».
А та: «Ну тебе к бісу!»

— Моя бабуся тут сказала б: а стонадцять чортів тобі в печінку! — кажу я.

Мері сміється й затуляє мені рота долонею — не заважай, мовляв.

Потім я читаю вірш, якого немає в програмі, але він мені дуже подобається. Знаю, на екзамені цього вірша не спитають мене, та я все одно прочитаю його:

Над Ксані та Арагві знову
Буяє пишно рунь густа,
І, наче патока медова,
Киплять твої палкі уста.³⁴

Мері обхопила коліна руками і, закинувши голову назад, дивиться крізь осяяне сонцем листя горіха в безмежну височінь ясно-блакитного неба.

Кличу «іди!» через тисячу літ,
Очі твої спопеляють мене...—

— Ти що, бічо, ще й досі пишеш вірші? — почув я несподівано над собою.

Я стрепенувся, наче облили мене холодною водою, і повернув голову. За мною стояв усміхнений Іларіон. Мері схопилася й здивовано глянула на мене.

— Готуюся до екзаменів, Іларіоне. Здрастуй!

— Добре готуєшся, нівроку тобі! Здрастуй! — сказав Іларіон і сів.

Ми з Мері вмостилися біля нього.

— Ну, як ваші справи? — спитав Іларіон.

— Закінчуємо, дядьку Іларіоне! — відповіла Мері.

— Закінчуєте чи тільки починаєте?

— Та що ти, Іларіоне! Лишився всього один екзамен! — сказав я.

— Ні, дорогий мій Зуріко, не один! Екзамени у вас тільки починаються! І ти відповідай на моє запитання!

Я одразу зміркував, про що питає Іларіон, але зробив таку міну, наче нічого не розумію, і знизав плечима.

Іларіон почав виколупувати ціпком камінець, нарешті виколупнув його, перевернув, потім закинув геть і спитав, чи є в мене тютюн. Коли я сказав, що немає, він дістав свого, поволі скрутив цигарку, закурив і якийсь час проводив очима клубок диму, що грозовою хмарою пропливав наді мною й Мері, і раптом виголосив промову, подібної до якої я ніколи ще від нього не чув:

— Життя, дітоньки мої, схоже на млин. Отам, унизу, бачите колесо? То колесо долі, а вода, що біжить по жолобу,— людське життя. Вода — велика сила, дітоньки. Вода сильніша за вогонь, сильніша за вітер, вода й камінь точить. І як ти спрямуєш ту силу, так і крутитиметься млинове колесо. Млин працює саме завдяки воді. І приходять до млина люди — хто бере борошно, хто крупи, хто мірчук, а хто й нічого не робить. Просто сидить цілий день, прислухається, як гуркочуть жорна, і потім іде собі... Вода, дітоньки мої,— молодість. Коли ми побудували колгоспний млин і пустили по жолобу воду з нашої річечки Лаші, вона не змогла зрушити колеса — не вистачало сили. Тоді ми підвели другий рукав річки, сила води подвоїлася, і колесо аж ходором заходило. Ви розумієте, до чого я веду? Дві річки — це сила, велика сила. Правда, навесні буває повінь, вода виходить з берегів, може й греблю прорвати, і колесо відламати. Тоді гати греблю, замінюй колесо... Отож я й кажу, дітоньки, що сила в молодості. Ось перед вами млин, добрячий млин, але чого він вартий без води? Просто стіни, та й годі! Ось ви закінчуєте десятирічку і, мабуть, будете вчитися далі. Але не перевчіться!.. У місті швидко забувають рідне село, забувають товаришів і навіть родичів... Ти поїдеш учитися до міста, дочко? — раптом спитав Іларіон Мері.

— Ні, дядьку Іларіоне, цього року не зможу,— відповіла Мері.

— Ну, тоді ще нічого, цей хлопець не втече від нас! — сказав Іларіон і покошлатив мені чуба.

Мері засоромлено опустила очі. Потім Іларіон підвівся, а за ним і ми.

— Увесь світ належить вам, дітоньки, вам! А ми з Іліко як отой камінь,— промовив Іларіон і показав на старе жорно, що валялося посеред двору. Велика сіра ящірка вилізла на нього, скрутилася кільцем і, заплющивши очі, ніжилася на гарячому червневому сонці.

* * *

Атестати зрілості вручали нам в урочистій обстановці, на сільському чайному пункті, що в особливих випадках правив за клуб.

Духового оркестру в нашій школі не було, тому грати туш ми запросили з району музикантів, що звичайно грали на похоронах. До початку урочистого засідання духовий оркестр на замовлення Ромулі виконав пісню «Мала синочка матуся». Потім я попросив оркестрантів заграти щось веселіше й засунув сім карбованців у кишеню старшому, який грав на кларнеті. Оркестр ушкварив «Он мій брате Спиридоне». Далі хтось попросив заграти «Хасанбегуру»³⁵, але старший відмовився — цього, каже, наш оркестр не може виконати, колоратура не виходить.

Ополудні нарешті всі зібрались, і урочисте засідання почалося. У президії сиділи вчителі та батьки кращих учнів. Бабусі на засіданні не було — вона нездужала, а тому один стілець у президії пустував.

У своєму вступному слові директор школи коротко пояснив значення освіти у нас і в капіталістичних країнах, а потім сказав, що відтепер ми люди самостійні, що школа дала нам усе, що тільки могла дати, і що надалі ми можемо поводитись, як нам захочеться, хоч і на головах ходити. Потім він почав викликати нас за алфавітом. Давши учневі стислу характеристику, директор вручав йому атестат зрілості, міцно тиснув руку і оглядався на фотографа Павлушу, який тримав напоготові підвішену до апарата «грушу». За Павлушиним знаком учень застигав. Павлуша лічив у думці до десяти і раптом махав рукою,— готово, мовляв, пташка вилетіла. І в ту ж мить оркестр ударяв туш.

Коли було охарактеризовано мене, оркестранти забули, що вони на урочистому засіданні, й заграли «Таво чемо»³⁶. Директор грізно блиснув очима, і оркестр одразу ж перейшов з «Таво чемо» на туш.

Після урочистого засідання мав бути концертний відділ, та, оскільки виступав наш сільський хор, який ми чули тисячу разів, усі пішли додому.

Коли я показав бабусі атестат зрілості, вона пригорнула мене до грудей, сказала, що тепер її і смерть не візьме, зросила сльозами мій атестат. Потім раптом вона посерйознішала, скоса глянула на мене, поклала атестат на стіл і вийшла з кімнати. Я не зрозумів, що вона зібралася робити.

Через п'ятнадцять хвилин бабуся вступила в двір, ведучи за собою Іліко й Іларіона. Всі троє зайшли до кімнати.

— Сідайте, сусіди! — сказала бабуся.

Іліко та Іларіон посідали.

— Ну що, бічо, яке ще лихо тебе спіткало? — спитав Іларіон.

— Нічого особливого, атестат зрілості одержав,— відповів я і подав йому атестат.

— Того я й покликала вас,— сказала бабуся.— Подивіться, ради бога, справжній це атестат чи такий, як і торішня похвальна грамота, що потім виявилась чужою.

Іларіон узяв атестат, довго вертів його в руках, пильно розглядав печатку, підписи, навіть на світло подивився і потім передав Іліко. Іліко проробив з атестатом те саме, тільки ще ретельніше, і віддав його бабусі.

— Його це атестат, комар носа не підточить!— сказав Іліко.

— Справді? — спитала бабуся.

— Справді! По-перше, він не міг би дістати чистий бланк атестата; по-друге, печатка справжня; по-третє, атестат з другого боку заповнений російською мовою, а цього не зміг би зробити жоден учень Заблони; і по-четверте, погляньте на оцінки: хоч би на сміх, одна четвірка, самі трійки!

— Дай боже тобі радості, Іліко! — полегшено зітхнула бабуся.

Іларіон знову взяв у руки атестат.

— А-тес-тат зрі-лос-ті!— прочитав він по складах, потім устав, постукав пальцем по моєму лобу, прислухався до звуку і, невдоволено нахмурившись, промовив до Іліко: — Ну, дорогий Іліко, якщо вже цей зрілий, то я тоді мудрець.

— Це нічого,— сказав Іліко.— Помідори, які везуть на продаж до міста, теж збирають недостиглими, щоб вони не подавилися. А в дорозі вони дозрівають. Мабуть, і це такий фрукт.

— Ну, коли так, давайте вирішувати, що йому тепер робити, де влаштуватись, яку обрати професію. Не подасться ж він до міста, не знаючи чого й нащо, мов той дурень без штанів. Повинен же бути в людини якийсь план? — сказав Іларіон і глянув на Іліко.

— На який факультет збираєшся вступати, бічо? — спитав мене Іліко.

Я знизав плечима.

— З мого онука має вийти лікар! — сказала бабуся.— Постаріла я, і треба, щоб мене хтось доглядав!

— Ти що, хочеш умерти неодмінно від його руки? — сказав Іліко.

— Я думаю, краще піти на історичний. З істориків виходять секретарі райкомів,— сказав Іларіон.

— Ні, краще вчитися на юриста! — сказав Іліко.— Візьми хоч би й нашого суддю — у люди вийшов. Приїхав у село в старих калошах, а тепер ходить у шкіряному пальті та гумових чоботях.

— Та куди йому, такому жалісливому, в юристи? Він і заарештувати нікого не зможе!

— А чом би не піти йому на літературний? Він же вірші пише, і язик у нього як помело. Чого ж іще треба? — почав жартувати Іліко.

— А чи немає чогось такого, щоб одразу професорів випускали? — спитала бабуся.

— Чому ж немає, дорога Ольго? Саме такий інститут і закінчив наш Іліко! — сказав Іларіон.

— А ти чого мовчиш, телепню? Куди хочеш уступати? — накинувся на мене Іліко.— Бачиш же, як він розпустив свого поганого язика і жалить кожного!

— Я хочу на артиста вивчитись! — випалив я.

Запала могильна тиша.

— Бодай я осліпла! Багатоженцем надумав стати? — заголосила бабуся.

— Зайшов за розум, бідолаха! — промовив Іліко.

Рада тривала до світанку. Нарешті всі пристали до Іларіонової думки, що власникові таких штанів, як у мене, треба вступати на економічний факультет, щоб забезпечити своє дальше існування економічно й матеріально.

Бабуся, знявши з шиї срібний ланцюжок з великим плоским ключем, підійшла до скрині, відімкнула й урочисто дістала звідти дідове зелене оксамитове галіфе з нашитими на колінах та на сідниці шкіряними леями для міцності, хромові чоботи з підковами, на три номери, більші за мою ногу, чорну каракулеву папаху, вовняну блузу з кишенями та срібний пояс, розклала все те переді мною і, витерши пеленою сльози, що набігли їй на очі, промовила:

— На, синку, вдягайся. Не відпущу ж я тебе в чужий край голодранцем! Ти повинен ходити по місту вбраним краще за всіх.

Я пригорнув бабусю до грудей і поцілував її в очі, потім вийшов у другу кімнату, переодягнувся і знов постав перед «комісією».

— Ви подивіться на цього шибеника! Достеменний Симон Долідзе! — кепкував з мене Іліко.

У неділю рано-вранці я, бабуся, Іліко та Іларіон стояли край шосе й махали рукою перед кожною попутною машиною. Сіявся косий дощ, віяв вітер, і було холодно.

— Сідай до шофера в графинку³⁷! — радила мені бабуся.

— Не забувай їсти часник, щоб не пристала ніяка зараза! — напучував Іларіон.

— Коли ввійдеш у вагон, полий на себе ледекалону, щоб не набрався вошей та блощиць! — застерігав Іліко.

— Як тільки приїдеш, одразу ж напиши листа!

— Пришли телеграму! А якщо не залишиться грошей, кимось перекажи. Так навіть швидше буде!

— Та не водися з міськими хлопцями!

— Повертайся скоріше!

— Якщо треба буде вина, то пиши, не соромся!

Нарешті одна вантажна машина зупинилася. В кабіні сиділа жінка з дитиною. Бабуся тричі обкрутила мене, щоб ніхто не зурочив, Іліко й Іларіон по тричі поцілували, я виліз у кузов, і машина рушила.

Раптом на шосе показалася дівчина із згортком у руці. Вона бігла щодуху. Машина прискорювала хід, дівчина — біг. Потім вона зменшила швидкість і вже кроком підійшла до того місця, де стояли бабуся, Іліко та Іларіон. Вона довго дивилася вслід машині, потім повернулась і вткнулася обличчям у груди Іліко... Мабуть, плакала. Плакав і я. А машина мчала вперед, все більше віддаляючи мене від чотирьох дорогих мені людей.

Сіявся косий дощ, віяв вітер, і було холодно. Там, удалині, стояли четверо. На грудях у Іліко плакала дівчина. Я теж плакав, плакав і радів, що вона плаче. Був дощ, був вітер, і було сонце, і було кохання, і сльози щастя. І, мабуть, Іліко вже не дивувався, як може бути на небі місяць, коли йде сніг. І чому в снігопад не бере мене сон, і чому з моїх очей ллються сльози радості, і що на цьому світі мене так тішить.

А машина все мчала. На шосе вже не видно було нікого. Я стояв у кузові й шепотів:

— Прощавай, бабусю!

— Прощавай, Іларіоне!

— Прощавай, Іліко!

— Прощавай, Мері!

Поїзд

Водій висадив мене на привокзальному майдані в місті Махарадзе і зажадав плату за проїзд. Я відстебнув срібний пояс, задер поділ блузи й почав розстібати штани. Зляканий водій спершу оглянувся, потім схопив мене за руку.

— Ти що, бічо, здурів?!

— Я ж повинен тобі заплатити?

— То хіба для цього треба в усіх на очах штани скидати?

— А в мене кишеня пришита зісподу! — заспокоїв я водія і робив далі своє діло.

Нарешті вдалося мені знайти потайну кишеню. Тримаючи однією рукою сповзаючі штани, другою я почав її розпорювати. Тільки я хотів витягти гроші й відлічити, як почулося чахкання. Мотор кілька разів голосно чхнув і випустив на мене ядучий дим. Поки я приходив до пам'яті, машина розвернулась і загальмувала перед моїм носом. З кабіни висунулась усміхнена аж до вух червона пика водія. Він насунув мені на очі папаху ї, сміючись, сказав:

— Ну, годі, одягайся!

Мотор іще раз чхнув, і машина рвонула з місця.

— Бувай здоров! — гукнув я навздогін.

Водій гнав свою обшарпану машину й махав мені рукою. А я стояв здивований серед майдану, забувши підтягти штани.

Після розмови з касиркою я встановив, що доїхати до Тбілісі набагато легше, ніж придбати квиток, а тому вийшов прямо на перон.

Через годину на першу колію прибув поїзд. Людська хвиля притисла мене до підніжки вагона. Я задихався. Хотілося крикнути, але рот мій був заткнутий голою п'ятою провідниці, і я тільки борсався, мов курка, схоплена за дзьоба. До того ж у мою потилицю впиралося чиєсь коліно, від якого я ніяк не міг звільнитися.

Зрозумівши, що мій атестат зрілості пропадає даремно, я так уп'явся нігтями в стегно провідниці, що в неї виступила кров. Провідниця й паровоз заверещали одночасно. Люди заметушилися ще більше.

— Та пробирайся ж!

— Прийми, тітко, ногу з моєї голови!

— Не бійся, дядьку, ноги в мене чисті!

— То клади тоді й другу!

— Ану, засвіти йому!

— Що ж він мені повинен засвітити, бічо?

— Тільки свічки в очах, батоно!

— Шановні пасажири, пропустіть мене, я з квитком!

— Міцно тримай його, а то загубиш!

— Держіть злодія!

— Облиш, бічо, чемодан, у ньому груші!

— Міліція, стріляй!

— Куди стріляти, кацо? Кругом люди!

— Ну, тоді в мене стріляй! Не хочу більше жити!

— Лізь нагору!

Потім хтось двічі вдарив у дзвін, потім хтось засвистів, потім чиєсь благословенне коліно упхнуло мене у вагон, і паровоз, наче тільки цього й чекав, раптом шарпнувся, заголосив по тих, хто залишився на пероні, й повільно рушив.

Люди трохи заспокоїлись. Я виліз на третю полицю, підклав під голову вузлик, скинув папаху і втупився в стелю. Тютюновий дим їсть очі. Вагон похитується, скрипить. Перестук коліс нагадує щось рідне, близьке й водночас таке далеке, що годі й пригадати. Колеса все вистукують. Очі злипаються. Я лину, лину кудись далеко... Не можу нічого вдіяти з очима. Коли хочеться спати, нема нічого важчого на світі за повіки. Поринаю в дрімоту... Та це ж, мабуть, млин! Як торохтять жорна! Чекаючи, поки змелеться, я засинаю. І раптом:

— Зуріко-о! — кличе мене бабуся.

— Іду-у! — відгукуюсь я, схопившись.

— Зуріко-о! — кличе знов бабуся, однією рукою заслоняючи очі від сонця, а другою взявшись у боки.

— Іду, бабусю, йду!— кричу я і вибігаю на затуманений косогір.

«Іларіоне, Іларіоне, Іларіоне!» — вистукують колеса, і поїзд мчить.

«Ту-ту-у-у, куди ти, Зурікело? Туту-у-у!» — гукає поїзд.

«Іларіоне, Іларіоне...— повторюють колеса і раптом, наче спохватилися: — Іліко, Іліко, Іліко!»

Я розплющую очі.

— Міст...— каже хтось.

— Відчиніть вікно, задихаюся! — каже другий.

— Треба дихати по черзі, а то до Тбілісі повітря не вистачить! — каже третій.

— Чий це чемодан? Заберіть, а то я викину його у вікно! — сказав пасажир, у якого ніс схожий на сокиру, та й усе обличчя якесь гостре. Він обливався потом, а зняти башлика не додумався.

— Ану спробуй! Вилетиш слідом за ним! — пригрозив гладкий чоловік з веснянкуватим, мов індиче яйце, обличчям.— Цього чемодана чекають у Тбілісі четверо лобурів з роззявленими ротами.

— Не знаю, хто там чекає, а ця намуляна нога не позичена! Знайди місце своєму чемоданові, а то викину у вікно! — повторив погрозу «сокира».

Злякавшись, «індиче яйце» взяв чемодана й глянув угору.

&mdas