|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
До далекої пані
В убранні вісниці, яка багата На розум, поспішай, моя баладо, До пані гарної — і як нерадо Живу я, розкажи їй, о крилата. Скажи: для мене радістю всією Була її приява янголина; Вінок бажань тоді ці очі мали. Але тепер, в терпкій розлуці з нею, Отьмарює їх острах і кончина, Гірляндами страждання їх опали. Куди, нещасний, погляд свій зів'ялий Скерую, щоб його обвеселити? Потіх від неї виблагай мені ти, Без них — умру я. О, спіши, крилата!Канцона з «Vita Nova»
Як тільки я, нещасний, спогадаю, Що я ніколи пані Не зрітиму, в душі моїй німотній Громадиться палючий біль без краю При мислі цій скорботній, I я скажу: «Душе, чому в незнані Краї не йдеш ти? Муки безнастанні В цім світі, що тобі він ненависний, Лиш страх тобі несуть і самотину».— Тоді я зву кончину. Як відпочинок любий, благовісний, I тоскно мовлю: «Йди мене забрати!» I заздрю мертвим: уділ їх — багатий. I кожне полонить моє зітхання Ця туга нездужала, Що смерті прагне завжди і всякчасно. Летять до неї всі мої бажання Від дня, як пані ясна Її жорстокість на собі спізнала: Бо мила врода пані, розбуяла Внизу, відколи тут її немає, Велично сяє в небесах святою Духовною красою, Любові повна, янголів вітає I їх високий дух вкидає в подив: Чар неземний її облагородив.Чотири сонети з «Vita Nova»
* * *
В її очах — любові дар багатий, I гарне все, де погляди свої Вона кладе; від привітань її Трепече кожен в почутті затрати. Він, голову схиливши, мре, пойнятий Вагою вад, і знає: де раї, Там никнуть гнів і гордих дум рої. Як міг би я їй, пані, почесть дати! Блажен, хто вперше зрить її лице; Тому, хто чує, як вона мовляє, П'янлива в серці ніжність постає. Яка вона, всміхаючись,— моє Не схопить мислення, і слів немає: Таке нове і красне чудо це.* * *
Коли вона вітається,— скажіте, Чи є шляхетність більша в світі цім? I кожен вітаний стає німим, На неї він не важиться глядіти. I хвали не перестають бриніти Їй, скромній і благозичливій; всім Вона здається чудом неземним, Яке прийшло в юдолі цій ясніти. I весь її принадний обичáй Породжує у серці чар верховний — Лиш той, хто упивався ним, живе. I ніби подих з уст її пливе, Без меж солодкий і любові повний, Що в душу йде і каже їй: «Зітхай!»* * *
Зрить досконало все своє спасіння, Хто зрить мою межи панями пані; Вони за знак її благовоління Творцеві мають скласти вдячні дані. Її краса така в своїм світінні, Що заздрощі цим жонам є незнані — Краса їм поруч каже йти в одінні Любові, вірності і обаяні. Всіх робить скромними її поява, При ній приємність в кожнім проступає, Всім гідності вона дарує шати. I сіє владний чар її постава: Ніхто її інакше не згадає, Щоб в розкоші любовній не зітхати.* * *
Над сферу, що найдальший креслить круг, В моїм поставши серці, йде зітхання; Любов, вщепивши серцеві пізнання Нове, збудила в нім до горніх рух. I там моє зітхання, повне скрух, Зрить пані; там їй чинять шанування, Вона сіяє, і її сіяння Чарує і п'янить мандрівний дух. I так про це він тонко серцю мовить, Що я не розумію; тайну ловить, Проте, жадібно серце самітнé. Рече про ту пречарівну він притчі, I все, о пані дорогі, ясне, Коли ім'я він каже: Беатріче.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
