Реймонд Чендлер

Прощавай, кохана!

Перекладено за виданням: Chandler R. Tarwell, my Lavely — Moscow. Raduga Publishers, 1983.

Розділ 1

Це був один із змішаних кварталів поблизу Центральної авеню, де мешкали і негри й білі. Я щойно підійшов до маленької, всього на три крісла, чоловічої перукарні, де за даними бюро найму мав працювати Димитріос Алейдіс. Саме тут бюро надавало безробітним перукарям роботу на час відпустку чи хвороби когось із постійних працівників.

Мене привела сюди одна, дрібна справа. Жінка Димитріоса була згодна витратити певну суму грошей, аби повернути чоловіка додому. Але я його досі ще не розшукав, і місіс Алейдіс так і не заплатила ні цента.

Стояв теплий день — один з останніх днів березня. Я стовбичив біля перукарні, розглядаючи неонову вивіску двоповерхового кафе під назвою «Флоріан». Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув.

Стрункі мовчазні негри проходили вулицею, скоса позираючи в його бік. На цього паруб'ягу варто було подивитися. Ворсистий фетровий капелюх, сірий, спортивного крою піджак з білими ґудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу, коричнева сорочка, яскраво-жовта краватка, гофровані сірі шкарпетки, черевики з крокодилячої шкіри, з білими візерунками на носках. З нагрудної кишеньки стирчала хусточка — також яскраво-жовта, як і краватка. Навіть на Центральній авеню, де люди вдягаються аж ніяк не скромніше, ніж будь-де у світі, він виглядав, мов тарантул на білосніжному торті.

Обличчя бліде й неголене. Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.

Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе. Аби не його вайлуватість і яскраве вбрання, я б не сумнівався, що він має намір пограбувати кафе. Але ж не в такому одязі.

Двері мало не злетіли із завісів. Не встигли вони завмерти, як знову із силою розчахнулися. Якесь людське тіло перелетіло через тротуар і гепнулося між двома машинами, що проїжджали вулицею. Чоловік рачкував на асфальті, жалібно скиглив, як загнане у куток цуценя. Повільно звівся на ноги, насунув капелюха і подибав на тротуар. Це був худорлявий вузькоплечий, темношкірий хлопець, з прилизаним чорним волоссям, у ліловому костюмі з гвоздикою у петельці. Він трохи поскиглив, не закриваючи рота. Тоді ще глибше насунув капелюха і, тримаючись за стіну, мовчки кривобоко зашкутильгав геть.

Запала тиша. Її порушив гуркіт моторів, машини знову рушили вулицею. Я підійшов до дверей і зупинився. Тепер двері були нерухомі, не вагаючись, бо те, що сталося, мене не обходило, я відчинив їх і зазирнув усередину. З темряви виринула долоня, на якій я міг би зручно вмоститися, і схопила моє плече. Потім втягла за двері і недбало поставила на сходинку. Переді мною майнуло обличчя, яке я щойно бачив. Глибокий, м'який голос тихо мовив:

— Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.

Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.

— До мене сунувся якийсь чорнопикий,— сказав він.— Я його турнув. Ти бачив?

Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.

— Це негритянське кафе,— сказав я, потираючи плече.— На що ти сподівався?

— Не кажи так, друже,— м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду.— Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.

І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.

— Так,— сказав він,— маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?

Я ствердно кивнув головою.

Він підняв мене ще на дві сходинки. Я вирвався і спробував ухилитися. Пістолета у мене не було. Для розшуку Димитріоса Алейдіса він мені й не потрібен був. Навіть аби він був зі мною, то цей здоровань все одно б забрав його.

— Піднімайся й сам подивись,— кинув я, намагаючись голосом не виказувати болю.

Він якось зречено подивився на мене своїми сірими очима.

— У мене чудовий настрій,— сумно мовив він.— І я не хочу, щоб хтось псував його. Краще ходімо разом і пропустимо по кілька чарок.

— Тебе ніхто не обслуговуватиме. Це кафе не для білих.

— Я не бачив Вельму вісім років,— сумно повторив він.— Вісім довгих років, як я попрощався з нею. Шість довгих років я не мав жодного листа від неї. Їй доведеться це пояснити. Вона тут працювала. Ходімо нагору, га?

— Гаразд,— простогнав я.— Краще я йтиму сам. Я здоровий, дорослий, сам умиваюсь й таке інше. Облиш, не тягни мене.

— Маленька Вельма колись працювала тут,— м'яко промовив він, зовсім не слухаючи мене.

Ми рушили сходами. Він дав мені змогу йти самому. Плече моє нило. Потилиця упріла.

Розділ 2

Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни — бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів — чоловіків та жінок.

Спів біля грального столика раптом урвався, світло над ним згасло. Запала важка тиша, як у затонулому пароплаві. На нас дивилися каштанові очі, обличчя від сірого кольору до зовсім чорного. Голови повільно поверталися, очі виблискували і дивилися на чужаків у мертвій ворожій тиші.

Кінець стойки стояв, спершись на лікті, рослий негр, без піджака, з рожевими резинками, які підтримували рукави сорочки, і з рожево-білими шлейками, перехрещеними на широкій спині. На обличчі написано, що це викидайло. Він поволі опустив підняту ногу, неквапом обернувсь, облизнув широкі губи і, широко розставивши ноги, вп'явся у нас очима. Обличчя його було спотворене шрамами, рубцями. Здавалося, по ньому не били хіба що ковшем екскаватора. Певно, йому перепало усього, що тільки можна собі уявити. Сивина ледь торкнулася його кучерявого, коротко стриженого волосся. На одному вусі — обірвано мочку.

Кремезний, важкий, з могутніми куцими ногами, що не властиво неграм. Він ще раз облизнув губи, усміхнувся і попрямував до нас ходою хлопця, який звик давати волю кулакам. Здоровань чекав мовчки.

Негр з рожевими резинками на рукавах поклав масивну руку на його груди. Долоня була схожа на лопату. Здоровань навіть не ворухнувся. Викидайло лагідно усміхнувся.

— Білих не обслуговуємо, друже. Тільки темношкірих. Пробач.

Сірі сумні очі оглянули зал. До обличчя прилинула кров.

— Весела місцина,— невдоволено промимрив собі під ніс.— Де Вельма? — спитав він, підвищивши голос.

Викидайло ледь стримував посмішку. Він оглядав здорованя, його коричневу сорочку, яскраво-жовту краватку, грубий сірий піджак з білими ґудзиками. Зміряв його з голови до черевиків з крокодилячої шкіри. Хмикнув. Здавалося, це його розважало. Мені навіть стало його жаль. Він неголосно заговорив:

— Вельма, кажеш? Нема тут ніякої Вельми. Ані випивки, ані дівчат, нікого. Давай звідси, білий, ушивайся.

— Вельма працювала тут,— сказав здоровань. Говорив він якось замріяно, наче він сам блукав десь у лісі, збираючи фіалки. Я вийняв носовичка, витер потилицю.

Викидайло несподівано розреготався. Кинувши швидкий погляд на відвідувачів, мовив:

— Працювала, але більше не працює. Звільнилася.

— Забери свою брудну лапу з моєї сорочки,— сказав здоровань.

Викидайло насупився. Він не звик, щоб із ним так розмовляли. Руку він забрав, стис у кулак, який розміром і кольором скидався на великий баклажан. Йому доводилося думати про свою репутацію викидайла, про свою роботу, свій престиж. Він якусь мить вагався, і це була його помилка. Різко звівши лікоть, він завдав здорованю короткого сильного удару в щелепу. Зал немов зітхнув. Удар був добрячий, з підстраховкою плечем, із поворотом корпуса. Відчувалося, що людина добре зналася на цьому ділі. Тим часом голова здорованя подалася лише на дюйм. Блокувати удар він навіть не спробував. Витримав його, неголосно пихкнув і схопив викидайла за горлянку.

Той хотів був ударити його коліном у пахвину. Здоровань трохи підняв негра і, ковзнувши по лінолеуму своїми чудернацькими черевиками, розставив ноги. Повернув негра спиною до себе і ухопив правою рукою за пояс. Ремінь тріснув, мов надрізана мотузка. Здоровань притис свою велетенську долоню до спини викидайла, підняв його і швиргонув. Той полетів через увесь зал, крутився, сіпався, розмахував руками. Троє відвідувачів відскочили вбік. Перекинувши столика, викидайло гепнувся об стінку з таким гуркотом, ще, певно, чути було в Денвері. Ноги йому сіпнулися. Потім він застиг.

— Дехто,— промовив здоровань,— погано собі уявляє, коли можна, а коли й не слід нахабніти.

Він обернувся до мене і запросив:

— Ну що ж, давай хильнемо по чарці.

Ми підійшли до стойки. Відвідувачі, мов тіні, нечутно проходили залом і по одному, по двоє, по троє зникали за дверима на сходах. Навіть двері не рипіли.

Ми сперлися об стойку.

— Віскі з лимонним соком,— замовив здоровань.— Кажи, що тобі.

— Те саме,— відповів я.

Нам подали.

Здоровань недбало вилив у горлянку віскі з товстої низенької склянки. Похмуро глянув на бармена — худорлявого переляканого негра в білій куртці, який рухався так, наче в нього були хворі ноги.

— А ти знаєш, де Вельма?

— Ви сказали, Вельма? — заскавучав бармен.— Останнім часом я її тут не бачив. Давно вже не бачив, сер.

— А сам тут давно?

— Зараз згадаю,— бармен відклав рушника і почав загинати пальці, морщачи лоба.— Місяців десять, напевно. Майже рік. Десь отак.

— Поворуши звивинами,— звелів здоровань.

Бармен хихотнув, борлак йому засіпався, мов у курки, в якої тільки-но відрубали голову.

— Давно тут кафе для темношкірих? — грубо спитав здоровань. Він стис кулака, склянка з-під віскі сховалася в ньому.

— Десь років із п'ять,— сказав я.— Цей хлопець не знає про білу дівчину, яку звуть Вельма. І ніхто тут не знає.

Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.

— Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? — спитав він.

Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:

— Ми ж разом прийшли. Хіба забув?

Він відповів легкою білозубою усмішкою.

— Ще віскі з лимонним соком,— наказав бармену.— І не барися. Хутчіше.

Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.

— Від колишнього кафе нічого не лишилось,—поскаржився він.— Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.

Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.

— Яку халепу? — спитав,

— Знаєш, де я провів ці вісім років?

— Ловив метеликів.

Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:

— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?

— І от тепер їх витрачаєш?

Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.

— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.

Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.

— Це... Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.

— От хто може знати, де Вельма,— сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі.— Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.

Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.

Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.

Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.

— Що в тебе заховано там, унизу?

Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.

— Цей хлопець грубий,— сказав я.— Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?

Бармен знову облизнув губи.

— Його не було довгий час,— сказав я.— Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?

Бармен повільно промовив:

— Я думав, ви з ним.

— Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?

— Обріз.

— Тс... Це незаконно,— прошепотів я.— Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?

— Є револьвер,— відповів бармен.— У коробці з-під сигар. Відпусти руку.

— Гаразд,— сказав я.— А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.

— Ще чого,— проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку.— Ще...

Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.

Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.

Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.

Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.

— Не здумайте лізти в кишені,— сказав він, не підвищуючи голосу.— Руки на стойку!

Бармен і я поклали руки на стойку.

Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.

— Руки вгору, чорнопикий! — неголосно повторив він, підходячи до стойки.

Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.

— Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма,— сказав він.— Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки.— Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.

— Отак,— сказав він.— Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне — це обережність.— Він помахав пістолетом.

— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай,— і подався до сходів.

— Ти не розплатився за випивку,— кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.

— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок,— сказав він,— тож не скупися.

Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.

Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.

Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».

Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.

Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.

На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.

Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.

Розділ 3

Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті... Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.

Налті запалив недокурену сигару н кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.

— Негри. Знову вбивство негра,— сумно мовив він.— Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі «Заслуговує на підвищення».

Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.

— Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?

— Який?

— Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?

— Був в іншій кімнаті,— відповів я.— Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.

— Кепкуєте з мене,— сумовито констатував Налті.— О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.

— Я ні з кого не хочу кепкувати,— сказав я.— Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.

— Авжеж,— кинув Налті крізь клуби сигарного диму.— Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?

— Не для такої ж роботи.

— Якої саме?

— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.

— Ти маєш на увазі чорнопикого?

— Та ні. Грека.

— Гаразд,— сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття.— Де ви зустрілися з тим здорованем?

— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.

— Підштовхуючи пістолетом у спину?

— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.

— Ну, не кажи,— засумнівався Налті,— хіба так легко затягти тебе нагору?

— Навіщо сперечатися,— сказав я.— Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.

— Чому ти так подумав,— спитав Налті майже лагідно.— Він брав той банк з пістолетом, чи не так?

— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.

— Звісно,— сказав Налті.— Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.

— У нього може бути інший костюм,— сказав я.— І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.

Налті знову сплюнув у кошик.

— Знайду,— сказав він.— До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ґанку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.

— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я.— Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.

— І позбавлять цього діла,— пирснув Налті.

Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.

— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати.— Він кинув сигару в плювальницю.

— Спробуйте знайти оту дівчину,— сказав я.— Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.

— Ти займися,— запропонував Налті.— Я не бував у розважальних домах років із двадцять.

Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.

— Гей, зачекай,— зупинив мене Налті.— Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?

Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.

— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.

— Що мені з того?

Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.

— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?

— Нащо це мені?

— Слухай,— наполягав Налті.— Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.

— Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?

— Про гроші цить,— відповів Налті і зіщулив свого сумного носа.— Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.

Я глянув на годинника.

— Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.

— Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.

Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе «Флоріан». Я поснідав в аптеці, придбав пінту «бурбону» і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.

Ніщо не примушувало мене взятися за цю справу, крім цікавості. Але, чесно кажучи, в мене вже місяць не було ніякої роботи. Навіть безплатна робота могла б якось урізноманітнити моє життя.

Розділ 4

Кафе «Флоріан», звісно, було зачинене. У машині, що стояла поблизу нього, сидів явний детектив, він краєм ока читав газету. Чого було тут стовбичити? Ніхто там про Лося Меллоя нічого не знав. Викидайла і бармена досі не знайшли. Усі мешканці кварталу запевняли, що не знають їх.

Я повільно проїхав повз детектива, зупинив машину за рогом і почав роздивлятися негритянський готель, що стояв навскоси від «Флоріана» на тому боці вулиці. Називався він «Сан-Сусі». Потім вийшов із машини, перетнув вулицю й завітав туди. Килимова доріжка, обабіч неї два ряди твердих стільців. У тьмяній глибині стояв стіл, за ним, заплющивши очі і склавши перед собою пухкі коричневі руки, сидів лисий чоловік. Він куняв, чи, може, мені так здалося. На ньому була широка краватка, вив'язана так, як було модно у вісімдесятих роках минулого століття. Зелений камінець у заколці був трохи менший за яблуко. Велике підборіддя звисало на краватку м'якими складками, випещені руки нерухомі, на червоному манікюрі проступали сіруваті півмісяці.

На металевій табличці, що стояла біля його ліктя, було відтиснуто: «Готель перебуває під охороною Міжнародного об'єднаного детективного агентства».

Коли вайлуватий темношкірий кинув на мене замислений погляд, я показав на табличку:

— З розшукового відділу. Перевіряю готелі. Чи є якісь неприємності?

Напис на табличці означав, що готель користується послугами спеціального агентства, один із відділів якого стежить за шахраями, які виписують грошові чеки на неіснуючі банківські рахунки, а тоді тікають чорним ходом, залишаючи в номерах потерті валізи з цеглою.

— Неприємності, братку,— дзвінко вигукнув клерк,— тільки їх нам і бракує.— І, знизивши голос, запитав: — Як прізвище, повторіть?

— Марлоу. Філіпп Марлоу.

— Гарне ім'я, братку. Чисте й веселе...— Він ще понизив голос: — Але ви не з розшукового відділу. Вони сюди не приходять.— Він розвів руками і сумно показав на табличку.

— Гаразд,— сказав я і, спершись на стойку, почав крутити на лакованій дерев'яній поверхні півдоларову монету.— Чув, що сталося у «Флоріані» вранці?

— Братку, я забув.— Він обома очима невідривно дивився на танок блискучої монети.

— Прикінчили хазяїна,— сказав я.— Людину на прізвище Монтгомері. Зламали йому шию.

— Прийми, боже, його душу.— Голос його потихішав.— З поліції?

— Приватний детектив — на роботі, яка не підлягає розголошенню. Я враз пізнаю людей, що вміють мовчати.

Негр уважно глянув на мене, потім знову заплющив очі, задумався. Неквапно розплющив очі і задивився на монету, яку я крутив у пальцях. Очі його були прикуті до неї.

— Хто ж це? Хто прикінчив Сема?

— Один злодій, який щойно вийшов із тюрми. Він розізлився, що кафе не для білих. Як, певно, воно було раніше. Може, ти пам'ятаєш?

Негр промовчав. Монета легенько дзенькнула, підстрибнула і впала.

— У боргу не лишуся,— сказав я.— Можу прочитати розділ з біблії або почастувати склянкою! Розкажи, що знаєш.

— Братку, я вважаю за краще читати біблію у родинному колі.— Його блискучі очі застигли, мов у жаби.

— Може, поснідаємо разом,— запропонував я.

— Сніданок,— відказав він,— це те, без чого краще обходитися людині моєї ваги і вдачі.— І запросив тихим голосом: — Іди-но сюди за стойку.

Я обійшов стойку і поставив пласку, закорковану пляшку «Бурбону» на поличку. Потім повернувся назад. Він обернувся і глянув на пляшку. Вигляд у нього був задоволений.

— Братку, давай розіп'ємо разом,— сказав він.— Я охоче трохи вип'ю у твоєму товаристві.

Він відкоркував пляшку, поставив дві склянки на стойку. Наповнив їх по вінця. Підніс свою, понюхав і перехилив у горлянку, відставивши мізинця.

Посмакував віски, задоволено похитав головою і сказав:

— Це справжній напій, братку. Чим можу служити? Великого галасу з того не було. А питво нівроку.

Він знову наповнив свою склянку. Я розказав йому, що сталося у «Флоріані». Він дивився на мене серйозно і хитав лисою головою.

— У Сема пристойне тихе, кафе,— сказав він.— Там за цілий місяць нікого ножем не штрикнули.

— Років шість чи вісім тому, коли це було кафе для білих, як воно тоді називалося? Хто був хазяїном?

— Електричні вивіски дорого коштують, братку. Того нещасного грішника звали Флоріан. Майк Флоріан.

— Що ж сталося з Майком Флоріаном?

Негр поштиво розвів свої коричневі руки. Голос його лунав сумно й урочисто.

— Помер, братку. Господь його прибрав у тисяча дев'ятсот тридцять четвертому, може, у тридцять п'ятому році. Як я чув, зіпсував пиятикою нирки. Точно не пам'ятаю. Вів безладне життя. Смерть спіткала його зненацька, як вихолощеного безрогого бичка. Втім, до того йшлося.— Голос негра забринів діловито: — Будь я проклятий, якщо знаю, від чого саме він помер!

— Чи когось він лишив по собі? Ще по одній.

Негр відкоркував пляшку і посунув до мене.

— До вечора мені вже цього вистачить. Дякую. Ваша манера розмовляти не принижує людської гідності... Лишилася вдова. Її звуть Джессі.

— Що сталося з нею?

— Коли людина хоче про щось дізнатися, то ставить безліч запитань. До мене ніякі чутки не доходили. Подивіться у телефонний довідник.

У темному кутку вестибюля стояла кабіна. Я увійшов до неї і причинив двері, щоб увімкнути світло. Переглянув прізвища в пошарпаній книжці, що висіла на ланцюжку. Прізвища Флоріан там не було. Я повернувся до стойки.

— Нема,— сказав я.

Негр неохоче нахилився, поклав на стойку адресний довідник, підсунув його мені і заплющив очі. Він нудьгував. В адресній книжці адреса Джессі Флоріан була. Вона мешкала на 54-й Західній вулиці, будинок 1644. Я був вражений тим, який же я нездогадливий.

Записав адресу на клаптику паперу і поклав довідник на стойку. Негр сховав його. Ми потисли один одному руки, потім негр склав їх точнісінько, як тоді, коли я його побачив, заходячи до готелю. Його повіки повільно опустилися, здавалося, він задрімав.

Його більше вже ніщо не цікавило. Напівдорозі до дверей я обернувся, глянув на нього. Очі негра були заплющені. Він дихав спокійно і ритмічно, трохи роздуваючи губи під час видиху. Лиса голова блищала.

Я вийшов із готелю «Сан-Сусі» і перетнув вулицю, де стояла моя машина. Все вийшло якось дуже просто, надто просто.

Розділ 5

Номер 1644 на 54-й Західній вулиці був коричневий скособочений будинок із висохлим газоном перед ним. Стовбур міцної пальми оперізувала широка смуга здертої кори, на веранді самотньо стояла дерев'яна гойдалка. Полуденний бриз шурхотів, необрізаними пальмовими гілками по розстрісканій штукатурці стіни. Біля причілкового одвірка розгойдувалася на іржавому дроті жовтувата, погано випрана білизна. Я проїхав ще чверть кварталу, припаркувався на узбіччі й повернувся назад.

Дзвоник не працював, і я постукав у двері. Прошаруділи неквапні кроки, двері розчинилися, і переді мною в напівтемряві виросла товста жінка з сірим, одутлим обличчям, яка витирала хусточкою носа. В неї було довге рідке волосся, не каштанове і не сиве. Бо до каштанового йому бракувало життя, до того ж воно було таке брудне, що й сивини не видно. Дебела постать у чудернацькому фланелевому халаті, який давно не мав ні кольору, ні крою. Це була вже просто ганчірка, що прикривала тіло. Товсті пальці стирчали з коричневих приношених чоловічих капців.

— Місіс Флоріан? Місіс Джессі Флоріан? — спитав я.

— Угу.— Хрипкий голос ледве прорвався з горла, наче у хворого, що тільки-но встав із ліжка.

— Та сама місіс Флоріан, чоловік якої, Майк Флоріан, мав кафе на Центральній авеню?

Вона відкинула пальцем довге пасмо волосся за масивне вухо. Очі здивовано спалахнули. Хрипкий голос над силу промовив:

— Що-о? О боже! Майк ось уже п'ять років як помер. Хто ви такий?

Ґрати перед вхідними дверима все ще були замкнені на гачок,

— Детектив,— сказав я.— Мені потрібні деякі відомості.

Вона дивилася на мене нестерпно довгу хвилину.

Їй довелося пововтузитися, поки відімкнула ґрати, потім, повернувшись, вона пробурмотіла:

— Заходьте тоді. В мене не було часу прибратися. З поліції, чи що?

Я зайшов, зачинивши грати на гачок. У кімнаті в кутку ліворуч стояв великий, гарний приймач. Це була єдина коштовна річ. Він був такий новий, що не вписувався в обстановку. Решта — просто мотлох: обідрані старомодні шафи, дерев'яне крісло-гойдалка біля порога, крізь пройму дверей було видно брудний, поплямлений стіл, далі двері вели до кухні. Кілька старих ламп з побляклими абажурами, що колись були яскраві, крикливі, а тепер справляли не веселіше враження, ніж немічні пенсіонери на вулиці.

Жінка сіла у гойдалку, скинула з ніг капці і не зводила з мене очей. Я сів на краєчок канапи і глянув на приймач. Вона помітила мій погляд. Удавана щирість осяяла її обличчя:

— Оце й усе моє товариство,— сказала вона. Потім захихотіла:— А що там ще Майк міг накоїти? Не так-то часто мене відвідує поліція.

В її сміхові бриніла п'яна нотка. Я торкнувся спиною чогось твердого, сунув назад руку і витяг порожню пляшку з-під джину. Жінка знову захихотіла:

— Я пожартувала,— мовила вона.— Сподіваюсь, там, де він тепер, безліч дешевих блондинок. Тут їх йому була замало.

— Мене більше цікавить руда,— сказав я.

— Йому, певне, й руда б сподобалася.

Вигляд її вже був не такий розгублений.

— Та мені однаково. Але щось рудої не пригадую.

— Дівчина на ім'я Вельма,— нагадав я.— Забув її прізвище, та воно, здається, було не справжнє. Я шукаю її за дорученням родичів. Ваше кафе на Центральній авеню зараз належить неграм, вони навіть назви не змінили, але там, звісно, ніхто не чув про неї, тоді я згадав вас.

— Чомусь родичі раніше не дуже поспішали розшукувати її,— задумливо мовила жінка.

— Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять...

— Випивка теж,— докинула жінка.— Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? — Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях.

Я взяв порожню пляшку, побовтав. Тоді засунув руку в задню кишеню й витяг пінту «Бурбону». Така сама пляшка сприяла нашій бесіді з негром. Поставив її на коліно.

Очі жінки враз застигли. Потім недовіра майнула на її обличчі, мов у кошеняти, яке не наважується погратися.

— Ви не поліцейський,— промовила вона лагідно.— Ніколи жоден поліцейський не приносив такого питва. Що за жарти, містере?

Вона висякалася у такий брудний носовичок, яких мені ще не доводилося бачити. Погляд її вп'явся у пляшку. Підозра боролася з бажанням випити, але, як це й завжди буває, бажання перемогло.

— Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?

Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.

— Слухай, чоловіче, це спиртне.— Вона потягла носом повітря.— Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.

Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.

— Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе,— сказала вона.

Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп'янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.

— Пішла, як брехня по селу,— сказала вона.— Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?

— Про руду дівчину на ім'я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.

— Ага.— Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її.— Угу, так хто ж ви?

Я витяг свою візитку і подав їй.

Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.

— А, приватний детектив. Ви не сказали про це.— Вона посварилася на мене пальцем.— Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов'яга. Що, вчинено якийсь злочин? — Вона налила собі втретє і випила.

Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.

— Маленька руда красуня,— сказала вона повільно й глухо.— Так, я пам'ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?

— Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я.— Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.

— А ви не п'єте,— сказала вона раптом.

Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.

— А де мешкають її родичі? — спитала вона.

— Хіба не все одно.

— О'кей! — усміхнулась вона.— Всі поліцейські однакові. О'кей, красеню! Детектив, який приносить мені пляшку, славний хлопець.

Вона потяглася до пляшки і знову випила.

— Я не обдурюватиму тебе. Коли вже хтось сподобався мені, тому я довірятиму.— Вона посміхнулася. Схожа на старі ночви, жінка ще манірно кокетувала.

— Оце твоє місце, сиди маком. У мене щось є.

Вона підвелася з крісла-гойдалки, чмихнула, мало не загубила халата, загорнулася ним і вичікувально подивилася на мене.

— Краще не підглядайте,— попередила вона і вийшла з кімнати, зачепивши плечем одвірок.

Було чутно, як вона прочовгала непевною ходою в задню частину будинку.

Необрізані гілки пальми шурхотіли по стіні. Порипував дріт, на якому висіла білизна. Проїхав продавець морозива, калатаючи дзвоником. Новенький розкішний приймач у кутку нашіптував щось сентиментальне про палку любов.

Згодом долинув якийсь гуркіт. Чи то стілець перекинувся, чи шухляда вивалилася з столу. Потім долинули ледь чутні кроки, човгання взуття і незрозуміле бурмотіння. Невдовзі клацнув замок і зарипіло віко скрині. Знову щось зашаруділо й загуркотіло. На підлогу впав піднос. Я підвівся з канапи, скрадаючись, проминув вітальню і потрапив у невеличкий коридор. Зазирнув у напіврозчинені двері.

Жінка, похитуючись, стояла біля розчиненої скрині, щось виймала звідти, весь час роздратовано відкидаючи волосся з лоба. Вона сама не розуміла, яка вона п'яна. Нахилилася, тримаючись за скриню, тоді стала на товсті коліна і занурила у скриню обидві руки. Потім руки виринули, непевно стискаючи щось. Це був товстий пакет, перев'язаний подертою стрічкою. Довго, невправно жінка розв'язувала стрічку. Витягла з пакета конверт, нахилилася і сховала його в правому кутку скрині. Тоді зав'язала стрічку неслухняними пальцями.

Я прослизнув назад і сів на канапу. Важко дихаючи, місіс Флоріан повернулася до кімнати, розмахуючи перев'язаним стрічкою пакетом.

Вона переможно всміхнулась. Кинула мені пакета, він упав біля моїх ніг, а сама подибала до крісла-гойдалки, сіла й потяглася до віски.

Я підняв пакет з підлоги, розв'язав розсукану рожеву стрічку.

— Ось дивіться,— пробурмотіла жінка,— фото. Газетні знімки. Це пройди, які потрапляють на газетні шпальти з поліцейських повідомлень. Оце й усе, що мій негідник лишив по собі,— знімки і старий мотлох.

Я переглянув пару глянцевих фотографій чоловіків та жінок у професійних позах. У чоловіків були гострі лисячі обличчя і костюми жокеїв або ж чудернацьке клоунське вбрання. Небагатьом з них вдавалося пробитися далі на захід од Мейн-Стріт¹. Вони, як правило, виступали з естрадними номерами десь по провінційних містечках, без цента за душею, іноді у розважальних домах, брудних настільки, наскільки дозволяв закон, а іноді й ще брудніших. Часом їх арештовувала поліція, і тоді відбувалися скандальні процеси, після чого вони — цинічні й спітнілі — знову з'являлися у своїх непристойних програмах. У жінок були гарні ноги, і вони демонстрували їх одвертіше, ніж у Голлівуді. Їхні пом'яті обличчя скидалися на морди кицьок, що бігають біля крамничок. Блондинки, брюнетки з вологими коров'ячими очима, з яких струменіла хіть і жадоба. Два-три обличчя були одверто розпутні. В одної-двох могло бути руде волосся. За фотографією визначити це було неможливо. Я переглянув їх без будь-якої цікавості і знову зав'язав стрічкою.

— Я ж нікого з них не знаю. Навіщо мені переглядати?

Місіс Флоріан скоса дивилася на пляшку, яку тримала тремтячою рукою.

— Але ж ви шукаєте Вельму?

— Хіба і вона тут?

Тупа хитрість затьмарила її обличчя.

— А ви що, не взяли фото в її родичів?

— Ні.

Це занепокоїло її. Адже в кожної дівчини неодмінно є фотографія, нехай навіть у коротенькій сукні, зі стрічкою у волоссі. І я повинен був її мати.

— Чомусь ви мені знову не подобаєтесь,— сказала вона майже сердито і спробувала підвестися.

Я підійшов до неї, поставив на столі біля жінки свою склянку і попросив:

— Налийте трохи мені, поки ви не прикінчили пляшку. Вона почала розливати у склянки, а я повернувся, швидко проминув вітальню, коридор і опинився у спальні, де стояла відчинена скриня, біля неї лежала таця. Місіс Флоріан щось гукала мені навздогін. Я понишпорив у правому кутку скрині, намацав конверт і швиденько витяг його.

Коли я повернувся до кімнати, жінка вже підвелася з крісла-гойдалки, але змогла ступити лише кілька кроків. Її очі були наче скляні.

— Сидіть! — промовив я.— Ви маєте діло не з простодушним тюхтієм, яким був Лось Меллой.

Це було схоже на постріл у темряві, але він влучив. Вона двічі кліпнула, відкопилила верхню губу аж до носа, вишкіривши кілька брудних зубів.

— Лось? Лось? До чого тут Лось? — злякано спитала вона.

— Його випустили з в'язниці,— сказав я.— Він розгулює з пістолетом сорок п'ятого калібру. Вранці убив одного негра на Центральній авеню через те, що той не міг сказати йому, де Вельма. А зараз шукає виказчика, який здав його поліції вісім років тому.

Обличчя жінки зблідло. Вона піднесла пляшку до рота і відпила з неї. Віски текло по підборіддю.

— А фараони полюють на нього. Фараони! Хіба ні?

Дурненька стара, вона й гадки не мала, що я навмисне споював її. Я завжди був доброї думки про себе і, здається, в цій справі щось намацав, але на серці зробилося чогось гидко.

Я відкрив конверт, витяг глянцеву фотографію. Дівчина на ній була чимось схожа на тих, чиє фото дала мені Флоріан, але трохи не така, симпатичніша. На ній була куртка П'єро до талії, начесане волосся під конічним білим капелюшком з чорним помпоном було темного відтінку, можливо, й руде. На обличчі, сфотографованому у профіль, пускало бісики чорне око. Її лице не було ні чарівне, ані брутальне, але, як на мене, воно було гарненьке, хоч досить звичайне, стандартне. Щодня в місті побачиш дюжину таких облич. Нижче талії ноги — напрочуд гарні. У нижньому правому кутку фото напис: «Навіки твоя. Вельма Валенто».

Я показав старій фото, тримаючи так, щоб вона не вихопила. Вона шарпнулася до нього, але марно.

— Нащо було ховати це фото? — спитав я.

Жінка нічого не відповіла, тільки важко дихала. Я поклав фото у конверт і засунув його у кишеню.

— Нащо було його ховати? — знову спитав я.— Хіба вона гірша за інших? Де вона?

— Померла,— відказала жінка.— Вона була добра дівчина, але померла. Йди геть, фараоне.

Кущисті руді брови настовбурчились. Пляшка випала у неї з рук, віскі потекло по килиму. Я нахилився підняти пляшку. А стара спробувала хвицьнути ногою мені в обличчя. Я відсахнувся.

— Все одно не зрозуміло, навіщо ви сховали фото,— сказав я.— Коти вона вмерла? Чому?

— Я нещасна хвора стара,— промимрила Флоріан.— Забирайся геть звідси, сучий сину!

Я мовчки дивився на неї, а тоді підійшов, поставив пласку, майже порожню пляшку на стіл.

Вона сиділа, втупивши погляд у килим. З приймача в кутку линула приємна музика. Вулицею проїхала машина. На вікні дзижчала муха. Невдовзі стара щось промимрила, захихотіла, відкинувши назад голову. Потім правою рукою взяла пляшку і піднесла до рота. Коли пляшка спорожніла, вона піднесла її вгору, побовтала й кинула у мене. Пляшка полетіла кудись убік, покотилася по килиму і глухо вдарилася об стіну. Стара підвела голову, глянула на мене, заплющила очі і захропла. Чи вона заснула, чи прикидалася — мені було байдуже. Раптом я відчув, що з мене всього нього досить. Узяв з канапи свого капелюха, підійшов до дверей, відчинив і вийшов. Приймач у кутку так само щось награвав, а стара хропіла собі у кріслі-гойдалці. Я глянув на неї, причинив двері і знову відкрив. Очі її так само були заплющені, але повіки ніби ворухнулися. Я спустився сходами на вулицю. У сусідньому будинку з-за штори до шибки притислося напружене обличчя літньої жінки з сивим волоссям і гострим носом. Їй не давали спокою сусідські клопоти. Завжди з-поміж сусідів знайдеться така цікава особа. Я помахав їй рукою, штора закрилася. На вулиці сів у машину, під'їхав до 77-ї дільниці й піднявся на другий поверх до затхлого кабінету Налті, схожого на собачу буду.

Розділ 6

Відтоді, як ми бачилися, Налті, здавалося, навіть не поворухнувся. Він сидів на стільці так само похмуро терплячий. Але в попільничці додалося два сигарних недопалки, а на підлозі побільшало спалених сірників.

Я сів за вільний стіл. Налті взяв фотографію, що лежала перевернутою на столі, і подав мені. Поліцейський знімок в анфас і профіль із відбитками пальців унизу. Без сумніву, це був Меллой, якого, певно, фотографували при дуже яскравому освітленні, бо брів у нього, здавалося, зовсім не було.

— Це він,— сказав я, повертаючи фотографію.

— Ми зв'язалися з Орегонською в'язницею,— мовив Налті.— Він відсидів майже увесь термін, трохи йому скостили. Отже, справи повернули на добре... Ми загнали його у кут. Хлопці з патрульної машини розмовляли з кондуктором трамвайної лінії на Сьомій авеню. Той згадав чолов'ягу такого зросту, що зійшов на розі Третьої та Александрії. Тепер він забереться до якогось старого будинку, звідки виїхали мешканці. Там багато таких будинків, вони розташовані далеко від центру. А житло коштує дорого. В одному з них ми й схопимо його. А що у тебе?

— На ньому був чудернацький капелюх і піджак з білими ґудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу?

Налті спохмурнів, зчепив руки на колінах:

— Ні, в синьому чи коричневому костюмі.

— А може, у саронзі?

— Ха, смішно. Жартуєте. Яка ще саронга? Нагадайте мені ваш жарт у неділю, і я охоче посміюся за компанію.

— То був не Лось,— сказав я.— Він би не став їхати трамваєм. У нього були гроші. Згадайте, як Лось був одягнений. На нього не знайдеш одягу стандартного розміру. Одяг йому треба замовляти.

— Годі збиткуватися з мене,— сказав Налті.— А що ти зробив?

— Те, що слід було зробити вам. Кафе «Флоріан» мало ту саму назву ще тоді, коли там був нічний бар для білих. Я розмовляв з клерком негритянського готелю, який добре знає цей район. Вивіска коштує дорого, тому негри, ставши хазяями, лишили стару вивіску. Колишнього власника звали Майк Флоріан. Він помер кілька років тому, але вдова його ще жива. Вона мешкає на П'ятдесят четвертій Західній авеню, будинок тисяча шістсот сорок чотири. Звуть її Джессі Флоріан. У телефонній книжці її прізвища немає, але воно є в адресному довіднику.

— Що ж мені робити — призначити їй побачення?

— Я завітав до неї замість вас, прихопивши з собою пінту «Бурбону». Побачив «розкішну» літню жінку. Обличчя наче зліплене з грязюки. А волосся вона не мила, певно, з часів президентського строку Куліджа². Якщо брешу, можу з'їсти власну запаску.

— Облиш свої жарти,— обірвав мене Налті.

— Я спитав місіс Флоріан про Вельму. Пригадуєте, містере Налті, руду на ім'я Вельма, котру шукав Меллой? Я не стомив вас, містере Налті?

— Чого ти сердишся?

— Щоб ви краще слухали. Місіс Флоріан сказала, що не пам'ятає Вельми. Помешкання в старої страшенно занедбане. Єдина нова річ — приймач вартістю сімдесят — вісімдесят доларів.

— Ти підкажи, коли мені заверещати від радощів...

— Місіс Флоріан, для мене Джессі, розповіла, що чоловік не залишив їй нічого, крім старого мотлоху і паки фотографій тих, хто виступав у його кафе. Я накачав її спиртним. А вона така, що коли бачить пляшку, то має висушити її до дна. Хильнувши кілька чарок, вона пішла до своєї злиденної спальні, розкидаючи по дорозі речі, і витягла із скрині фото. Я обережно стежив за нею. Вона витягла з паки одну фотографію, сунула у конверт і сховала назад у скриню. Згодом мені пощастило прослизнути в спальню і взяти те фото.

Я сягнув у кишеню і поклав на стіл фото дівчини в костюмі П'єро. Налті узяв, подивився, куточки губ його затремтіли.

— Гарненька,— сказав він.— Ха-ха! Вельма Валенто, га? Що з цією лялечкою?

— Місіс Флоріан каже, що вона вмерла. Але тоді не зрозуміло, навіщо їй було приховувати цю фотографію.

— Ай справді, навіщо?

— На це вона мені нічого відповісти не змогла. А коли я сказав їй, що Лось на волі, вона, здається, зненавиділа мене. Спитати б, чого?

— Давай далі,— сказав Налті.

— Оце й усе. Я виклав факти і віддав вам речовий доказ. Коли це вам ніяк не прояснює ситуацію, то все, що я тут говорив,— марно.

— Прояснює що? Ми ж займаємося справою вбивства негра. Чекай, поки схопимо Лося. От чорт, він же не бачив тієї дівчини вісім років, якщо вона не відвідувала його у в'язниці.

— Ну гаразд,— сказав я.— Але не забувайте, що він шукає її, а цього чолов'ягу ніщо не зупинить. До речі, він відсидів за пограбування банку. За видачу злочинця належить винагорода. А хто її отримав?

— Не знаю,— відповів Налті,— але спробую з'ясувати. Та що з того?

— Його хтось виказав. Може, він знає, хто саме. Слід перевірити це, незважаючи на брак часу.— Я підвівся.— На все добре, бажаю удачі.

— Ти вже йдеш?

Я вже був біля дверей:

— Мені треба додому, прийняти ванну, прополоскати горло. Опорядитися.

— Ти часом не захворів?

— Ні, я просто брудний,— відповів я.— Страшенно брудний.

— Чого тобі поспішати? Зажди ще трохи.— Він відхилився: назад, великі пальці заклав за жилет, від чого став більше схожим на поліцейського, але це не додало йому привабливості.

— Я не поспішаю,— сказав я.— Мені нема чого поспішати. Просто я вже нічим не допоможу вам. Якщо Вельма померла, то чого б місіс Флоріан було брехати? Не бачу для цього причин.

— Я теж,— згодився Налті, дивлячись на мене недовірливо, певно, за професійною звичкою.

— Будь що, але Лося треба злапати. А я зараз поїду додому і шукатиму якусь роботу, бо потрібні гроші на прожиток.

— Ми можемо проґавити Лося. Часом зникають безслідно навіть такі здоровані.— Він так само недовірливо дивився на мене.— За яку суму вона тебе купила? — раптом спитав він.

— Що?!

— Скільки тобі стара сунула грошей, щоб ти не сунув свого носа у це діло?

— Що ти верзеш?

— А чому ж ти раптом вирішив стояти осторонь.— Він вийняв руки з-під пахов, схрестив їх на животі, стискаючи пальці. Налті зловтішно усміхався.

— Ну, з мене досить,— кинув я і вийшов з офіса, не чекаючи його відповіді.

Я вже відійшов трохи від дверей, а тоді повернувся, тихенько відчинив їх і зазирнув. Налті сидів у тій самій позі, але вже не усміхався. Він був стурбований. Навіть не поворухнувся й не глянув у мій бік. Мені було невтямки, почув він щось чи ні. Тоді я зачинив двері й пішов геть.

Розділ 7

На цьогорічному календарі красувався погано віддрукований автопортрет Рембрандта. Не фарби, а суцільна мазанина. Якоюсь сірою здавалася палітра, яку він тримав брудними пальцями, шотландський берет на його голові теж був не першої свіжості. Друга рука застигла в повітрі, тримаючи пензель так, ніби художник волів би ще попрацювати, аби йому хтось заплатив готівкою. Його немолоде обличчя було кольору вогнетривкої глини, наче він полюбляв випити. Водночас воно променіло презирством до життя і справжньою безтурботністю. Очі світилися, як дві росяні краплини.

Я сидів за столом у своєму кабінеті і розглядав портрет, коли десь о пів на п'яту задзеленчав телефон. Узяв трубку й почув самовпевнений голос, мабуть, власник його був високої думки про себе. Після моєї відповіді він манірно протяг:

— Ви Філіпп Марлоу, приватний детектив?

— Вгадали.

— О, ви, напевно, хотіли сказати «так». Мені радили вас як людину, котра вміє тримати язик за зубами. Чи не зможете ви заїхати до мене додому сьогодні увечері о сьомій годині? Ми обговоримо одну справу. Звуть мене Ліндсей Маріотт. Мешкаю в Монтемар-Віста, вулиця Кабрільйо, чотири тисячі двісті дванадцять. Ви знаєте, де це?

— Я знаю, де Монтемар-Віста, містере Маріотт.

— Гаразд, але вулицю Кабрільйо розшукати нелегко. Вулиці тут заплутані, як лабіринти. Тому я б радив підніматися сходами від кафе. Тоді Кабрільйо буде третя вулиця, а мій будинок єдиний у тому кварталі. Отже, о сьомій?

— Що за робота чекає на мене, містере Маріотт?

— Я б волів не обговорювати це по телефону.

— Чи не могли б ви хоч якось натякнути? Монтемар-Віста — неблизький світ.

— Я охоче поверну вам витрати в разі, якщо ми не дійдемо згоди. Чи ви беретесь тільки за якісь делікатні справи?

— Ні. Але тільки за такі, де все у межах закону.

Голос у телефоні став крижаним:

— Не сумнівайтесь, інакше я б ніколи не зателефонував вам.

З його відповідей можна було безпомилково впізнати випускника Гарвардського університету.

У мене виникло бажання послати цю добре виховану людину під три чорти. Але мій банківський рахунок ледве животів. Я додав до свого голосу меду і сказав:

— Дякую, що зателефонували, містере Маріотт, я приїду.

Він поклав трубку. Мені здалося, що містер Рембрандт глузливо всміхається. Я витяг із шухляди пляшку і хильнув. І враз зникла глузлива посмішка містера Рембрандта.

Сонячний промінь ковзнув зі столу на килим. Світлофори, блимали на вулиці, гули машини. За стіною, в офісі адвоката, монотонно клацала друкарка. Я набив люльку й запалив, коли телефон задзеленчав знову.

Цього разу був Налті. Його голос звучав так, ніби у роті було повно печеної картоплі.

— Ну, мені знову не пощастило,— сказав він, упізнавши мій голос.— Ми проґавили Меллоя, який приходив на побачення до цієї місіс Флоріан.

Я стиснув трубку так, що вона мало не тріснула. У мене аж губи похололи.

— Далі! Я думав, ти вже загнав його у куток...

— Чоловік, якого бачив кондуктор, зовсім не Меллой. Зателефонувала одна з наших інформаторів з п'ятдесят четвертої Західної. Вона стежила з вікна і бачила, як до місіс Флоріан приходило двоє. Перший припаркував машину на протилежному боці вулиці й поводився як детектив: усе добре оглянув, перш ніж зайти до будинку. Пробув там з годину. На зріст футів шість, чорнявий, середньої статури. Вийшов із будинку неквапливо.

— І від нього тхнуло спиртним,— докинув я.

— Точно. Це був ти? Ну а другий, що завітав до неї, був саме Лось. У чудернацькому одязі, здоровенний, мов шафа. Він теж приїхав машиною, але стара не розгледіла номера — машина стояла далеко. Це сталося десь за годину, як ти пішов. Лось зайшов до будинку і пробув там хвилин п'ять. Стара бачила, як він, збираючись уже йти, витяг великий револьвер. І тоді вона стала телефонувати нам, хоча пострілів у будинку не чула.

— Уявляю собі її розчарування,— сказав я.

— Дотепно. Нагадай мені свій жарт у неділю, щоб я посміявся. Стара могла й не почути пострілу. Поліцейські підійшли до дверей, не дочекалися відповіді й тоді зайшли всередину, вхідні двері були не зачинені. Жодного трупа на підлозі. Взагалі нікого. Місіс Флоріан щезла. Тоді поліцейські завітали до сусіднього будинку, до старої — нашої інформаторки, розказали їй усе, та аж скипіла й почала доводити, що Флоріан з дому не виходила. Вони доповіли мені, я наказав стежити далі. Десь через годину чи півтори агент зателефонував і повідомив, що місіс Флоріан повернулася додому. От я й хочу спитати тебе, що змусило її залишити будинок?

Налті затамував подих, чекаючи моєї відповіді, але я мовчав. За хвилину він пробуркотів:

— Що ти про це думаєш?

— Нічого особливого. Те, що Лось завітав до неї, мене не дивує. Адже він мав знати місіс Флоріан дуже добре. І, звісно, він би не стримів довго поблизу, розуміючи, що поліція може стежити за її будинком.

— От що я думаю,— сказав спокійно Налті.— Може, мені варто завітати до місіс Флоріан і спробувати довідатися, куди вона ходила.

— Це було б добре,— відповів я.— Та хіба щось зможе відірвати тебе під стільця?

— Ха! Знову жартуєш. Уже нема чого поспішати з тим побаченням. Гадаю, мені не слід турбуватися.

— Атож,— сказав я,— якось воно буде.

Він засміявся:

— Ми обложили Лося. Цього разу він не втече. Ми його злапаємо, у Джірарді, бо він поспішатиме на північ у взятій па прокат колимазі. Поліцейський упізнав його за описом, який ми розіслали. Він твердив, що незнайомець дуже схожий на Лося, правда, за його словами, костюм на ньому був темний. Коли ж Лось справді прямує на північ, то його схоплять по дорозі на Вентура-Лайн, а якщо він проскочить Рідж-Рут, то змушений буде зупинитися в Костаїку для перевірки. Якщо ж він не зупиниться, то поліцейські повідомлять пости, розташовані далі, і блокують дорогу. Не хочеться ризикувати хлопцями, якщо можна уникнути стрілянини. Пастку на Лося налаштували непогану, га?

— Усе це слушно,— сказав я,— з умовою, якщо це справді Лось і коли він робитиме саме те, на що ви сподіваєтесь.

Налті відкашлявся:

— А що б ти робив у цьому разі?

— Нічого. Чому я маю щось робити?

— Ти добре порозумівся з тією місіс Флоріан. Може, вона ще чимось нам допоможе.

— Якщо надумав до неї завітати, не забудь прихопити з собою пляшку,— порадив я.

— Ти добре її розкрутив. Може, як твоя ласка, ти б ще з нею зустрівся.

— Думаю, це робота поліції.

— Авжеж, звісно, поліції. А про ту дівчину що ти думаєш?

— Слід шукати її, бо місіс Флоріан могла й набрехати про її смерть.

— Жінки брешуть заради брехні,— сказав Налті.— Ти ж не дуже зайнятий?

— Я маю одну невідкладну роботу. Мені її замовили після того, як ми попрощалися. Мені за неї заплатять. Отже, вибачай, я зайнятий.

— Умиваєш руки, га?

— Я так не вважаю. Просто я маю заробити собі на прожиття.

— О'кей, чоловіче, якщо ти так до цього ставишся, о'кей!

— А як я маю ставитися? — майже заволав я.— У мене просто немає часу виконувати твої функції чи когось із поліцейських.

— О'кей, сердься собі на здоров'я,— сказав Налті і поклав трубку.

Я заволав у трубку, хоча на тому кінці вже лунали короткі гудки:

— В місті тисяча сімсот п'ятдесят поліцейських, а я маю за них бігати!

Кинув трубку і випив із пляшки, що стояла на столі.

Трохи згодом спустився вниз, щоб купити вечірні газети. Але в одному Налті мав рацію. Розшуковий відділ не дуже буде займатися вбивством Монтгомері.

Коли я залишив свій офіс, був час обіду.

Розділ 8

Вже посутеніло, коли я приїхав у Монтемар-Віста. Але вода ще виблискувала вдалині, широкими рівними валами накочувався прибій. Зграї пеліканів, мов бомбардувальники, пікірували і розбивали край пінистої хвилі. Одинока яхта прямувала в гавань для човнів у Бей-Сіті. За нею розстелялася безмежна пурпурно-сіра гладінь Тихого океану.

У Монтемар-Віста, що розташувався на віднозі гори, було кілька десятків будинків — різних розмірами і формою. Вони стриміли то там, то там якось безладно, а поміж ними уздовж берега тулилися маленькі кафе.

Упритул до пляжу бігла стрічка шосе, над якою височіла широка бетонна арка — міст для пішоходів. З боку автостради круто піднімалися вгору бетонні сходи з оцинкованими з одного боку поручнями. За аркою — чистеньке й веселе придорожнє кафе, про яке казав мій клієнт. Пластикові столики на металевих ніжках під смугастими тентами були порожні. Якась темноволоса жінка ліниво курила й задумливо дивилася на океан. Перед нею стояла пляшка пива. Фокстер'єр робив своє біля одного з металевих стільців, певно, сплутавши його з ліхтарним стовпом. Вона по-доброму картала собаку, коли я проїжджав мимо, шукаючи місце, щоб припаркувати машину.

Повернувшись назад до арки, я почав підніматися сходами. Це чудова прогулянка для тих, хто полюбляє хекати. До вулиці Кабрільйо вело 280 сходинок. Вітер понаносив на них піску. Поручні були вологі й холодні, мов жаб'яче черево.

Коли я піднявся сходами нагору, вода вже не виблискувала, з океану дув бриз, кружляли чайки. Я сів на вологу холодну сходинку, витрусив із черевиків пісок і вирішив трохи віддихатись. Відпочивши, одірвав прилиплу до стіни сорочку і подався до освітленого будинку — єдиного поблизу сходів.

Це був затишний невеликий будинок, до парадних дверей вели з'їдені сіллю кручені сходи. Над дверима висіла імітація каретного ліхтаря. Унизу під будинком містився гараж. Двері його були відчинені. Світло ліхтаря скоса падало на чорну хромовану машину завбільшки з катер.

На носі радіатора, спершись на хвоста, виблискував койот. Замість емблеми фірми на ньому були вигравіювані ініціали власника. Машина мала кермо з правого боку, певне, вона коштувала дорожче за будинок.

Я піднявся крученими сходами і, не знайшовши дзвінка, постукав молоточком у залізну тигрову голову на дверях. Стукіт розтанув у вечірньому тумані. Кроків у будинку я не почув. У мене задубіла спина від вологої, спітнілої сорочки. Двері безшумно розчинилися. Переді мною стояв високий блондин у білому фланелевому костюмі з фіолетовим шарфом на шиї.

На вилозі білого піджака було приколото волошку. Білий одяг робив його світло-блакитні очі ще більш безбарвними. Навколо засмаглої товстої, наче жіночої, шиї пов'язано фіолетовий шарф. Риси його обличчя трохи грубуваті, але гарні. На зріст він був не вищий за мене — десь футів шість. Світле волосся укладене трьома хвилями, бозна-чого воно таке хвилясте — чи саме по собі, чи від майстерної стрижки. Воно враз нагадало оті сходи, якими я дерся сюди. Мені не сподобався цей самовпевнений випещений чоловік, що може дозволити собі носити фланелевий костюм із фіолетовим шарфом та волошкою у петельці.

Він кахикнув, глянув через моє плече на примерклий океан. Відчужено, спогорда спитав:

— Чого треба?

— О сьомій годині,— нагадав я йому.— Як бачите, я приїхав хвилина у хвилину.

— Так, ви не спізнилися. Ваше прізвище...— Він зробив паузу, зсунув брови, силкуючись згадати, але марно. Я дав йому змогу трохи помучитися, а тоді сказав:

— Я Філіпп Марлоу, саме ним був і кілька годин тому.

Його швидкий невдоволений погляд ковзнув по мені. Здавалося, він чекав ще якогось підтвердження моєї особи. Тоді ступив назад і холодно проказав:

— О, так! Саме так! Заходьте, Марлоу. Мого слуги сьогодні немає.

Він торкнувся дверей кінчиком пальця, наче побоювався забруднитися.

Я пройшов повз нього, відчуваючи запах парфумів. Він зачинив двері. Ми були на низькій галереї з залізними поручнями, які з трьох сторін оточували велику вітальню. З четвертого боку стояв камін, де потріскував вогонь. Уздовж галереї тягнулися книжкові полиці і виблискували металеві статуетки на підставках.

Ми зійшли сходами, які мали три сходинки. На підлозі килим, нога тонула в ньому по кісточку. У вітальні стояв зачинений концертний рояль. Збоку на ньому на серветці з червоного оксамиту височіла срібна ваза з трояндою. Кімнату було зі смаком обставлено гарними м'якими меблями, багато пуфів із золотими китицями для сидіння. У затишному кутку стояв диван, вкритий смугастим покривалом. У таких кімнатах люди розважаються чи ведуть приємні бесіди, потягуючи абсент із грудкою цукру через соломинку. Тут можна було розважатися, відпочивати, тільки не працювати.

Містер Ліндсей Маріотт наблизився до рояля, нахилився, понюхав жовту троянду, відкрив емальований портсигар і запалив довгу коричневу сигарету із золотим обідцем. Я вмостився в рожевому кріслі, сподіваючись, що не залишу ніяких слідів по собі, запалив свій «Кемел», випустив цівку диму крізь ніздрі й подивився на купу чорного блискучого металу на підставці. Вона була схожа на розложисту криву із западиною посередині та двома якимись протуберанцями. Я не зводив із неї очей. Маріотт помітив це.

— Цікава річ, чи не так,— сказав він.— Я другого дня придбав її.— «Дух світання» Асти Дайл.

— А я думав це Клопштейнові «Дві чирки на сідниці»,— промовив я.

Обличчя Маріотта набуло такого виразу, наче він проковтнув бджолу. Він ледь стримав себе.

— У вас дуже своєрідне почуття гумору,— зауважив.

— Та ні,— відповів я,— ви просто ще не звикли до мене.

— Авжеж,— дуже неприязно погодився він.— Авжеж, не звик. ...Щодо справи, через яку я хотів вас бачити, то вона, щиро кажучи, не вельми серйозна. Може, не слід було тягти вас сюди. Мені треба сьогодні вночі зустрітися з двома чоловіками і передати їм гроші. Ось я й подумав, що мені варто було б узяти когось із собою. У вас є пістолет?

— Іноді я ношу його з собою,— відповів я і подивився на ямочку на його широкому, хтивому мармуровому підборідді.

— Мені б не хотілося, щоб ви його мали при собі. Не треба ніякої зброї. Адже йдеться про те, щоб передати гроші.

— Я навряд чи зміг би в когось стріляти,— промовив я.— Вас хтось шантажує.

Він зсунув брови:

— Звісно, ні. Я не маю звички давати комусь підстави для шантажу.

— Це може статися і з найкращими з людей. Мушу сказати, що їх шантажують найчастіше.

Він заперечно помахав сигаретою. Його аквамаринові очі були задумливі, хоча губи всміхалися. Так усміхаються, коли тримають шовковий зашморг.

Він випустив дим, велично підвів голову. Тепер я добре бачив м'які лінії його шиї. Він повільно звів на мене уважні очі.

— Я маю зустрітися з тими людьми, десь найпевніш, у пустельному місці. Де саме, я ще не знаю. Мені мають зателефонувати і вказати, де саме. Я маю бути готовий їхати відразу. Напевне, це десь недалеко звідси.

— А коли ви дали згоду?

— Три-чотири дні тому.

— Чи не запізно ви подумали про самоохорону?

Він завагався, легенько струсив темний сигаретний попіл.

— Це так, але в мене були свої складнощі. Мені було б краще йти самому, хоча ніяких застережень щодо цього не було. Але щиро кажучи, я не герой.

— Вони, напевне, знають вас в обличчя?

— Не певен. У мене з собою буде значна сума грошей. До того ж вони не мої. Це я роблю для свого друга. Буде дуже шкода, якщо гроші зникнуть.

Я погасив недопалок, відкинувся в кріслі й покрутив великими пальцями.

— Яку суму й за що ви маєте передати?

— Даруйте,— дуже приязно всміхнувся він, але його усмішка мені не сподобалась.— Я не можу вдаватися до подробиць.

— Вам просто кортить, щоб я поїхав із вами й потримав трохи вашого капелюха.

Рука його сіпнулась, і попіл упав на манжету. Струсивши його, він почав розглядати ледь помітну пляму.

— Перепрошую, але мені не подобаються ваші манери,— роздратовано сказав він.

— Дуже шкода, але тут нічим не зарадиш,— відповів я.— Краще давайте побалакаємо про вашу справу. Вам потрібен охоронець, але без зброї, вам потрібен помічник, але він не мусить знати, що йому робити. Ви хочете, щоб я ризикував головою, не знаючи, заради чого, чому і на що наражаюсь. Скільки ви мені пропонуєте за все це?

— Про це я ще не подумав.— його щоки зашарілися.

— Чи не здається вам, що вже час подумати?

Він елегантно нахилився і процідив крізь зуби:

— Як ви ставитесь до несподіваних щиглів по носі?

Я теж усміхнувся, підвівся, надів капелюха і повільно рушив до дверей по килиму. Його голос різко пролунав за моєю спиною:

— Я пропоную вам сотню за кілька годин вашого вільного часу. Коли цього замало, кажіть. Ризику нема ніякого. Мою приятельку пограбували, забрали коштовності, і я викуповую їх. Не варто ображатися, сідайте.

Я повернувся і сів у рожеве крісло.

— Гаразд,— сказав я,— розповідайте.

Секунд із десять ми дивились один на одного.

— Ви колись щось чули про нефрит Фей Цюї? — спитав він, знову запаливши коричневу сигарету.

— Ні.

— Це єдиний коштовний різновид нефритів. Бо в інших нефритах цінується не матеріал, а мистецтво обробки прикрас. А Фей Цюї коштовний сам по собі. Усі відомі запаси його були вичерпані ще сотні років тому. Моя приятелька мала намисто з шістдесяти тонко оброблених намистин, кожна по шість каратів. Коштує воно вісімдесят чи дев'яносто тисяч доларів. Китайському уряду належить намисто трохи більше за це. Ціна його сто двадцять п'ять тисяч. Кілька днів тому мою приятельку пограбували. Я був із нею, але не міг нічим допомогти. Ми їздили на вечірку, потім у Тракадеро, а звідти поверталися додому. Якась автомашина подряпала нам крило й загальмувала. Я вирішив, що водій хоче вибачитися. Тоді й сталося блискавичне пограбування. Троє чи четверо (власне, я бачив лише двох, але певен, ідо один іще сидів за кермом, а четвертого випадково помітив крізь заднє скло). На моїй приятельці було нефритове намисто. Ті двоє взяли намисто, дві обручки та браслет. Один із них, певно, ватажок, уважно оглянув коштовності, освітлюючи їх кишеньковим ліхтариком. Потім повернув одну обручку й сказав, що тепер ми маємо змогу уявити собі, з ким маємо діло, і порадив чекати дзвінка, не повідомляючи про те, що сталося, ані поліцію, ані страхову компанію. Ми вирішили додержуватися їхніх інструкцій. Бо такі випадки, самі розумієте, трапляються не часто. Ви мовчите й сплачуєте викуп, інакше вам ніколи не побачити своїх коштовностей. Якщо ж ваші коштовності були застраховані, ви в кращому разі одержите страхову суму повністю. Коли ж ідеться про унікальні речі, то краще сплатити викуп.

Я кивнув:

— Авжеж, таке намисто щодня не трапляється.

Він торкався пальцями блискучої покришки рояля з якимось незрозумілим задоволенням.

— Маєте рацію. Це намисто унікальне. Вона мала б надівати його дуже рідко, але моя приятелька легковажна, як усі жінки. Інші її прикраси теж гарні, але вони звичайні.

— Скільки ж ви хочете за нього заплатити?

— Вісім тисяч доларів. Це зовсім дешево. Втім, коли зважити, що грабіжникам нелегко буде збути намисто, бо воно, безперечно, відоме всім ювелірам країни.

— Як звуть вашу приятельку?

— Я волів би краще не називати її ім'я.

— Гаразд. У такому разі скажіть, як ви домовилися з ними? Він глянув на мене своїми водявими очима. Мені здалося, що він трохи переляканий, але ж я зовсім не знав Маріотта. Може, то з похмілля його рука, що тримала сигарету, тремтіла.

— Переговори тривали впродовж кількох днів після тієї події. Вів їх я. Про все було домовлено, крім часу й місця зустрічі. Відбутися вона має сьогодні вночі. Вони сказали, що це буде недалеко звідси, і я після дзвінка маю негайно виїхати, щоб їм уникнути засідки і щоб я не встиг попередити поліцію.

— Угу-гу... А ви часом не позначили банкноти ультрафіолетовим порошком? Адже ви, сподіваюсь, платите готівкою?

— Звісно, готівкою. Двадцятидоларовими банкнотами. Навіщо я мав би їх позначати якимось порошком? — Він насупив брови.— Що то за порошок?

— Ультрафіолетовий. Від нього чорнило виблискує у темряві. Я б міг таке вам зробити.

— Боюсь, що на це вже немає часу,— сказав він.

— От що турбує мене...

— А саме?

— Чому ви зателефонували лише сьогодні опівдні? Чому саме мені? Хто вам порадив звернутися до мене?

Він зайшовся якимось дитячим сміхом.

— Ну що ж, я можу пояснити. Ваше прізвище випадково знайшов у телефонній книжці. У мене спершу не було наміру брати когось із собою. А сьогодні після обіду я вирішив, що краще було б поїхати вдвох.

Я запалив ще одну із своїх прим'ятих сигарет, подивився на його товсту шию:

— В чому ж полягає ваш план?

Він розвів руками:

— Поїхати туди, куди мені скажуть, віддати гроші й одержати намисто.

— Угу-гу...

— Облиште ваше улюблене «угу».

— Даруйте, але я повинен знати, де маю бути в машині — на задньому сидінні?

— Мабуть, так. Машина в мене велика. Ви могли б легко сховатися там.

— Послухайте,— нетерпляче промовив я,— ви маєте намір поїхати, сховавши мене на задньому сидінні, туди, куди вам укажуть по телефону. У вас буде вісім тисяч доларів готівкою, щоб викупити намисто вартістю в десять чи в двадцять разів дорожче. Найпевніше, вам тицьнуть згорток, який не дозволять розгорнути,— хоч навряд чи взагалі вам щось дадуть. Можливо, вони просто візьмуть ваші гроші, перелічать їх, а намисто надішлють вам додому поштою, якщо вони такі великодушні. Звісно, ніщо не заважає їм обдурити вас. Я, напевно, нічим не зможу перешкодити їм здійснити це. Вони відчайдушні хлопці, бандити. Можуть ударити по голові, не дуже сильно, щоб людина знепритомніла, і зникнути.

— Щиро кажучи, я трохи побоююсь саме чогось такого,— швидко відказав він, і в очах його щось промайнуло.— От саме тому я й хочу, щоб зі мною хтось був.

— Згадайте, ті злодії не засліплювали вас ліхтариком, коли грабували?

Він похитав головою:

— Ні.

— Та їм не обов'язково було це робити. Адже вони мали змогу розгледіти вас і в наступні дні. Певно, вони й до пограбування знали про вас усе. До таких акцій ретельно готуються. Не гірше, ніж дантист, який готує зуб під золоту коронку. Скажіть, ви часто бували на людях із тією жінкою?

— Не раз,— відповів він пригнічено.

— Скажіть, ваша дама заміжня?

— Послухайте,— розлютився він,— давайте не згадувати про неї.

— Гаразд,— сказав я,— але чим більше я знатиму, тим менше нароблю помилок. Краще мені відмовитися від вашої пропозиції, містере Маріотт. Зважте самі. Бо коли ці люди ведуть чесну гру, я вам не потрібен. Коли ж ні — я нічим не зможу допомогти.

— Мені потрібно лише ваше товариство,— похапцем мовив він.

Я знизав плечима й розвів руками.

— Гаразд. Тоді машину поведу я і гроші будуть у мене. А ви сховаєтесь позаду. Ми майже одного зросту. Коли раптом доведеться пояснювати, ми просто скажемо правду. Я не можу одержати сотню доларів ні за що. Коли вже комусь із нас треба підставляти свою голову, то вже краще хай це буде моя.

Він спохмурнів, похитав головою, але після короткого вагання обличчя його проясніло, й він усміхнувся.

— Чудово,— повільно промовив він.— Не думаю, щоб дійшло до бійки. Ми будемо разом. Хочете бренді?

— Угу-гу... І можете віддати мені мої сто доларів. Полюбляю відчувати гроші в кишені.

Він повернувся й пішов, мов танцюрист: постава рівна, струнка, рухалися лише ноги.

Задзеленчав телефон у маленькій ніші поруч із балконом. Хоча це був не той дзвінок, на який він чекав, голос його був дуже збуджений.

Невдовзі він повернувся до вітальні з пляшкою «Мартеля» і п'ятьма двадцятидоларовими купюрами. І попри все вечір одразу став чудовим.

Розділ 9

У будинку запала тиша. Тільки десь здаля долинав звук, схожий на шум прибою, чи шелест шин по асфальту, чи гру вітру у верховітті сосен. Але я знав: то був океан. Я сидів і прислухався. Мої думки плинули так само спокійно і нескінченно.

Минуло півтори години. За цей час телефон дзвонив чотири рази. Було вісім хвилин на одинадцяту, коли він задзеленчав знову. Це був саме той дзвінок, якого ми чекали. Маріотт стиха мовив кілька слів, безшумно поклав трубку і рвучко підвівся. Я помітив, що він зблід.

Маріотт перевдягнувся у темний костюм і мовчки подався до суміжної кімнати. Там він налив собі чималеньку порцію, підніс угору келих і якусь мить дивився крізь нього на світло. Потім дивно всміхнувся і, закинувши голову, швидко проковтнув нерозбавлену рідину.

— Ну, Марлоу, про все домовлено. Готові?

— Я готовий увесь вечір. Куди їдемо?

— Місце називається Пуріссіма-Каньйон.

— Ніколи не чув про таке.

— У мене є карта.— Маріотт дістав її і поспіхом розгорнув.

Коли він нахилився, світло торкнулося його рудого волосся.

— Отут,— показав він.

То був один із численних каньйонів, що розкинувся осторонь від підніжжя пагорба, де пролягав бульвар, який з'єднував автостраду з північною частиною Бей-Сіті. Я погано уявляв, де це саме. Мені здалося, що десь там має кінчатися вулиця Каміно-де-ла-Коста.

— Щоб дістатися туди, треба не більш як дванадцять хвилин,— мовив Маріотт.— Рушаймо. В нашому розпорядженні — двадцять хвилин.

Він подав мені свого світлого плаща — той був якраз по мені, але в ньому я ставав чудовою мішенню. Капелюха я лишив свого. Під пахвою, у наплічній кобурі, в мене був пістолет, але Маріотту я про це не сказав.

Поки я вдягався, він трохи нервово говорив далі, його пальці безперервно витанцьовували по товстому конверті, де було вісім тисяч.

— Вони сказали, що треба доїхати до Пуріссіма-Каньйон, а там, майже в кінці, буде похилий майданчик, відгороджений від дороги муром. Туди можна заїхати. Далі путівцем спустимося у западину. Ми маємо чекати саме там, не вмикаючи фар. Будинків довкола немає.

— Ми?

— Ну, я маю на увазі «я». Теоретично.

— Угу-гу...

Він подав мені конверт, перехоплений резинкою. Я відкрив його — там були гроші. Велика пака купюр. Я не став перелічувати їх, знов насунув резинку на конверт і якнайглибше стромив його до внутрішньої кишені плаща. Так глибоко, що він майже застряв між ребрами.

Ми підійшли до дверей, і Маріотт всюди вимкнув світло. Потім обережно відчинив двері і визирнув надвір. Ми вийшли з дому і почали спускатися потьмянілими від солі крученими сходами надвір.

Як і завжди вночі, тут, у низині, висів легкий туман. Ми сіли в машину, і я навіть увімкнув двірники.

Велика імпортна машина рухалася сама, але я все одно тримав руки на кермі.

Хвилин зо дві кружляли схилом, а тоді вискочили прямісінько біля кафе. Тільки тепер я зрозумів, чому Маріотт сказав, щоб я піднімався сходами. Я міг би кружляти не одну годину по цих заплутаних, покручених вуличках, як черв'як для принади у слоїку, марно шукаючи виходу.

Ми вибралися на шосе й опинились у суцільному потоці світла від фар машин, що проносилися у різних напрямках. Але справжньою прикрасою автостради були важкі фургони із зерном, які рухалися на північ, освітлюючи все навколо гірляндами зелених і жовтих вогників. Через три хвилини показалась велика станція автосервісу. Ми з'їхали з автостради і почали кружляти по підніжжю пагорбів. Тут було тихо й спокійно. Відчуття самотності, запах водоростей та дикої шавлії зразу ж оточив нас. Як останні, забуті на деревах апельсини, де-не-де у темряві світилися вікна будинків. Машини, що проносилися повз нас, на мить освітлювали шосе холодним світлом і мчали далі, зникаючи у темряві. Пасма туману знизу напливали на зірки. Маріотт, що сидів на задньому сидінні, нахилився до мене з темряви:

— Вогні праворуч — це клуб «Бельведер». За ним каньйон Лас-Пульгас, а наступний — Пуріссіма. На вершині другого підйому поверніть праворуч,— хрипко промовив він.

— Приберіть голову,— кинув я через плече.— Можливо, за нами весь час хтось стежить. Ваша машина одразу впадає в око. А що як цим хлопцям не сподобається, що нас тут двоє?

Ми спустилися в западину, потім вибралися, на вершину другого пагорба. Знов униз та вгору. Тут я почув напружений шепіт Маріотта біля самого мого вуха:

— Наступна вулиця праворуч. Будинок із квадратною баштою. Поверніть за ним.

— Гадаю, не ви допомагали вибирати їм це місце, га?

— Звісно,— сказав він і всміхнувся.— Але я дуже добре знаю всі ці каньйони.

Я звернув праворуч, повз великий будинок на самому розі. Будинок з білою квадратною баштою під круглою дахівкою. Фари на мить висвітили покажчик з написом: «Каміно-де-ла-Коста».

Ми виїхали на широку авеню. Електричні ліхтарі на ній не горіли, а вздовж тротуарів тяглися суцільні зарості бур'яну — нездійсненна мрія агентів з продажу земельних ділянок, перетворена на пам'ятник минулому. Машина рухалася так тихо, що було чути, як у темряві у бур'янах цокотіли цикади та кумкали жаби.

Ми проминули один, потім другий великий будинок — далі будинків уже не було. Десь удалині світилися одне чи два вікна. Здається, люди лягають тут спати з курми. Раптом асфальт скінчився, почався путівець, який поступово вужчав і спускався під гору, майже прихований кущами. Праворуч світилися вогні клубу «Бельведер», а попереду, хоча й дуже далеко, мерехтіли відблиски світла на воді. Ніч була сповнена різкого запаху шавлії. Невдовзі я побачив пофарбований білою фарбою щит, що перекривав дорогу, і почув голос Маріотта:

— Здається, ми не зможемо його об'їхати. Тут дуже вузько.

Я вимкнув безшумний мотор, пригасив світло фар і прислухався. Тиша. Вимкнув світло і вийшов з машини. Цикади замовкли. Тиша стояла така, що чути було шурхіт шин на автостраді біля підніжжя пагорба, за милю звідси. Потім поодинці цикади знову завели свою пісню, і ніч знов сповнилася їхнім цокотінням.

— Сидіть тихо, а я подивлюся, що там,— мовив я, звертаючись до темряви на задньому сидінні.

Намацавши пістолет у внутрішній кишені, рушив уперед. Я підійшов до шита і побачив, що між ним і кущами значно більше місця, ніж здавалося з машини. Хтось вирубав кущі, і на землі було видно відбитки шин. Можливо, сюди приїздили молоді хлопці та дівчата й теплими ночами займалися у кущах любощами. Я пройшов повз щит. Дорога вела вниз і завертала вбік. Там було темно, ледь долинав подих хвиль та миготіли фари на автостраді. Я рушив далі. Нарешті путівець скінчився неглибоким яром, оточеним хащами. Нікого. Я огледівся. Здавалося, іншої дороги сюди не було. Я стояв мовчки і прислухався.

Хвилина спливала за хвилиною, а я все чекав. Чекав на якісь нові звуки. Нічого. Я був один у цьому яру.

Глянув на освітлений клуб, що стояв на узбережжі. «З його верхніх вікон,— подумалося мені,— людина, що має бінокль із пристроєм для нічного бачення, може цілком спокійно роздивитися це місце. Побачити машину, яка приїхала й поїхала. Можна розгледіти, скільки в ній людей: один чи кілька. І взагалі: сидячи у темній кімнаті з добрим біноклем, можна побачити таке, що й уявити собі важко».

Повернувся і вже хотів йти, коли якась цикада так дзвінко зацокотіла під ногами, що я аж підскочив.

Дійшов до повороту, минув білий щит. Ніде нікого. Чорна машина тьмяно виблискувала у пітьмі. Я наблизився до неї.

— Схоже на перевірку. Хочуть пересвідчитися, як ви виконуєте їхні накази,— стиха, але так, щоб Маріотт зміг почути мене, сказав я. Не почувши відповіді, я підняв був ногу, щоб сісти у машину. Коли раптом відчув якийсь рух за спиною і повернувся, щоб розгледіти, що там, у кущах.

Не знаю, хто це був, але він добряче торохнув мене по потилиці. Опісля нам завжди здається, буцімто ми щось чули чи бачили. Але це — опісля.

Розділ 10

— Чотири хвилини,— промовив голос.— П'ять, можливо, шість. Вони мусили рухатися швидко і тихо. Маріотт навіть не встиг крикнути.

Я розплющив очі і, як у мареві, побачив далеку зірку. Потім відчув, що лежу на спині. Мене нудило.

— Це могло бути й трохи довше. Може, хвилин вісім. Певно, вони ховалися у кущах, біля того місця, де машина зупинилася. А того типа легко налякати. Чи засліпили його ліхтариком і він із жаху знепритомнів. Що з гоміка візьмеш? — знов сказав голос.

Потім запала тиша. Я звівся на одне коліно. Біль охопив усе тіло від голови до ніг.

— Потім один із них заліз до машини,— вів далі голос,— і чекав, поки ти повернешся до машини. Інші сховалися. Вони передбачали, що Маріотт побоїться їхати сюди сам. Чи, може, щось у його голосі насторожило їх, коли вони розмовляли по телефону.

Прислуховуючись до голосу, я намагався утриматися на руках. Мені це не вдалося.

— Певно, все так і було,— сказав голос.

Це був мій голос. Я розмовляв сам із собою: підсвідомо намагаючись з'ясувати що до чого.

— Заткни пельку, йолопе! — гримнув я і замовк.

Десь удалині гули мотори, поблизу цокотіли цикади і кумкали жаби. Не думав, що колись мені подобатимуться ці звуки.

Я підніс руку і з певним зусиллям зчистив з неї паростки шавлії, потім обтер її об плащ. Нічого собі служба — і все за якусь сотню доларів! Я поліз у внутрішню кишеню плаща. Звісно — ніякого конверта. Потім намацав кишеню піджака. Гаманець був на місці. Цікаво, чи лишилася там моя сотня. Мабуть, ні. Я відчув щось важке під лівою пахвою: пістолет у заплічній кобурі. У цьому щось було. Вони лишили мені пістолет. Від цього був такий самий присмак, як після вбивства закрити очі своїй жертві. Я торкнувся голови. Капелюх був на мені. Стягнувши його, почав обмацувати голову. Бідна, бідна моя голівонько! Вона віддавна служила мені, і все було гаразд. А тепер? М'яка, роздута, мов подушка. Особливо на потилиці. Треба бути вдячним капелюхові, що я можу все ще користуватися нею. Принаймні якийсь час.

Потім я почав дуже складну операцію: дотягнувся правою рукою до лівої, що лежала на землі десь осторонь від мене, і потихеньку став вивертати її, аж поки не побачив годинника. Стрілки, що світилися, показували 10.56, якщо я правильно роздивився.

Телефонний дзвінок пролунав о 10.08, Маріотт розмовляв десь хвилин зо дві. Ще чотири хвилини виходили з дому. Час плине дуже повільно, коли діється щось важливе. Я маю на увазі, що за кілька хвилин можна зробити дуже багато... Що я маю на увазі? Якого біса! Навіщо мені з'ясовувати, що я маю на увазі? Здається, й розумніші за мене менше замислюються над цим. О'кей! Припустімо, було 10.15. На дорогу ми витратили дванадцять хвилин. 10.27. Потім я вийшов з машини, спустився у западину і близько восьми хвилин клеїв дурня. Потім вернувся назад. Певно, тільки для того, щоб з моєю головою так чуйно повелися. 10.35. Накиньмо ще хвилину на те, що я падав, хряснув об землю обличчям та вщент обдер підборіддя. До речі, воно дуже пекло. Саме так і повинне пекти місце, з якого зідрано всю шкіру. Тому я й здогадався, що сталося, хоча й не бачив свого підборіддя. Навіщо мені на нього дивитися? Хіба це не моє підборіддя? Я сам знаю: чи болить воно, чи ні. Можливо, я з цього буду щось мати. Хтозна? Ну все, годі базікати, треба подумати... Що далі?

На годиннику 10.56. Отже, я був непритомний хвилин двадцять. Спав. Що ж, не так уже й мало. За цей час я встиг проґавити злочинців та позбутися восьми тисяч доларів. Непогано. Взагалі за двадцять хвилин можна багато чого наробити: підірвати військовий корабель, збити три чи чотири літаки, стратити двох засуджених. Можна вмерти, оженитися, тобі можуть видерти зуба чи гланди. За цей час можна знайти собі нову роботу, коли пощастить, вам принесуть склянку води у нічному клубі.

Двадцять хвилин спати — це багато. Особливо ж холодної ночі й надворі. Мене почало трусити.

Я все ще стояв на колінах. Поступово запах шавлії почав мене дратувати: навкруги колючі зарості, з квітів яких дикі бджоли беруть мед. Дуже солодкий, занадто солодкий. Тут у моєму животі почало щось булькати. В останню мить я намертво зціпив зуби — і все лишилося всередині. Чоло моє зросилося холодним потом, але труситися я не перестав.

Спочатку звівся на одну, потім на обидві ноги і випростався, трохи похитуючись. Я почував себе так, як, певно, почуває себе той, у кого ампутовано ногу. Поволі повернув голову — машини не було. Путівець, що йшов схилом до кінця Каміно-де-ла-Коста, був порожній. Ліворуч, у темряві, маячив білий щит. Трохи вище від низьких чагарників висіло якесь світле марево — певно, вогні Бей-Сіті. А ще вище за ними, трохи праворуч, світився вогнями клуб «Бельведер».

Я пошкандибав туди, де раніше стояла машина, добув з кишені маленького ліхтарика, якого в мене не поцупили, і почав світити на землю. Під ногами була червона глина. Під час спеки вона стає мов каменюка, але погода була не дуже посушлива. Легкий туман осідав на землю, і було неважко здогадатися, де зупинялася машина. Хоч би що там було, але я помітив сліди від широких шин. Нахилився, щоб краще роздивитися. Від різкого болю у мене знов усе попливло перед очима, але я опанував себе і подибав по відбитках шин. Футів з дванадцять вони вели прямо, а тоді звернули ліворуч, просто у кущі, і невдовзі зникли. Я рухався вздовж них. Світло ліхтарика вихопило зламані гілки. Пройшовши крізь прогалину в кущах, я попав на дорогу, що кудись завертала. Тут земля була значно м'якша і відбитки шин з'явилися знову. За поворотом була невелика западина, напівприхована чагарниками.

Тут вона і стояла. Металеві частини та лак виблискували навіть у темряві, а червоні задні фари замерехтіли від світла ліхтарика. Це була вона — тиха, темна, із зачиненими дверцятами. Я повільно підійшов до неї, відчинив одне із задніх дверцят і посвітив усередині. Порожньо: і спереду, і ззаду. Ключі на тоненькому ланцюжку висіли у замку, мотор не працював. Нічого не пошкоджено, нічого не подряпано, ніякої крові, ніяких трупів. Все справне. Я зачинив дверцята і повільно обійшов навколо машини, шукаючи хоча б якихось слідів. Але марно.

Якийсь звук примусив мене завмерти. Біля самісіньких чагарів загарчав мотор. Я відскочив майже на фут. Ліхтарик випав із рук, а замість нього якимось чином з'явився пістолет. Світло фар спочатку світило вгору, а тоді впало на землю. Певно, це був маленький автомобіль. Саме так працюють їхні мотори у вологому повітрі.

Світло фар наближалося: машина спускалася путівцем. Вона пройшла дві третини шляху і зупинилася. Довго висвітлювала щось фарами, потім рушила знов.

З пістолетом у руці, я сховався за машиною Маріотта. Невеличкий двомісний автомобільчик, якоїсь невиразної форми та кольору, раптом виринув із западини. Він рвучко повернув, його фари пронизали машину наскрізь, і я ледь устиг сховати голову, але світло прошило й мене. Машина зупинилася, мотор змовк, світло згасло. Запала тиша. Потім дверцята відчинилися і хтось легко ступив на землю. Зовсім тихо. Навіть цикади мовчали. Світло від ліхтарика впало на землю, трохи піднялось вгору і почало рухатися за кілька дюймів над землею, переміщуючись з боку в бік. Я не мав змоги сховати ноги. Світло вихопило їх із темряви. Знову тиша. Промінь перескочив на дах машини.

Пролунав сміх, дівочий сміх — нервовий і напружений, як струна, дивний для цього місця. Мої ноги знов освітилися, і зовсім лагідний голос наказав:

— Гей, ви там! Виходьте! Підніміть руки і виходьте! Тільки дивіться, щоб у руках нічого не було. Я вас упіймала.

Я не ворухнувся.

Промінь ледь тремтів, певно, рука, що його тримала, теж тремтіла. Потім промінь знову перескочив на дах машини. Голос повторив:

— Слухайте, ви там! У мене десятизарядний автоматичний револьвер.

— Я бачу ваші ноги й можу їх прострелити. Хто ви?

— Зараз же приберіть свою пукавку. Інакше я виб'ю її з ваших рук,— хрипко відповів я. Мій голос рипів, мов руками шматували засмажену курку.

— О, я бачу ви відчайдушний джентльмен.— Голос їй ледь тремтів. Зовсім трошечки.— Виходите чи ні? — уже спокійно спитала вона.— Лічу до трьох. Думаю, слід зважити на шанс, який я вам даю. Інакше — дванадцять або шістнадцять важкеньких куль... У всякому разі ваші ноги дуже постраждають. Потрощеними кістками доведеться займатися кілька років, і невідомо, чи вилікуєте ви їх...

Я підвів голову і визирнув із-за машини, потрапивши у промінь ліхтарика.

— З переляку я теж багато балакаю,— сказав я.

— Не ворушіться? Чуєте? Ані руш!.. Хто ви?

Я зрушив з місця і почав обходити машину спереду, наближаючись до стрункої постаті, що маячила у темряві. Коли до неї лишилося футів шість, я спинився. Промінь бив мені прямо в обличчя.

— Стійте там! — сердито вигукнула дівчина, коли я зупинився.— Хто ви?

— Дайте подивитися на вашу пукавку.

Дівчина простягла руку, і револьвер потрапив у коло світла. Це був маленький револьвер. Жіночий автоматичний кольт, націлений у мій живіт.

— Он воно що! — сказав я.— Та це ж просто іграшка. До того ж десять куль туди нізащо не ввійдуть. Тільки шість. Вона годиться хіба що для полювання на метеликів. І не сором вам обманювати?

— Ви що, з глузду з'їхали?

— Я? Просто мене хтось добряче огрів по голові, тому я трохи не при собі...

— Це... це ваша машина?

— Ні.

— Як вас звуть?

— А що ви там роздивлялися? Раніш.

— Розумію. Ви на запитання відповідаєте запитанням. Типово чоловіча манера... Я побачила там якогось чоловіка.

— В нього хвилясте біляве волосся?

— Зараз — ні,— спокійно відповіла вона.— Може, воно було таким колись.

Це мене приголомшило. Такого я не чекав.

— Я його не бачив,— затинаючись, промовив я.— Я вийшов сюди по слідах від шин. Його дуже скалічено? — спитав я і ступив ще крок до неї.

На мене знов гостро націлилися револьвер та промінь ліхтарика.

— Ану, ані руш! Ваш друг мертвий.

Якийсь час я мовчав.

— Ну що ж,— промовив нарешті я,— давайте підемо і подивимося на нього.

— Краще постоїмо тут, доки ви мені не розкажете, хто ви і що тут сталося,— наполягала вона на своєму.

Я зрозумів, що дівчина не боїться і буде невблаганною.

— Мене звуть Марлоу. Філіпп Марлоу. Приватний детектив.

— Он ви хто! Коли це правда — доведіть.

— Тоді доведеться дістати гаманця.

— Дзуськи! Хай ваші руки будуть там, де вони є. Ми ще дійдемо до доказів. Ну, так що тут сталося?

— Можливо, він ще не вмер.

— Не сумнівайтеся, вмер. Я бачила його мозок. Ну, так що тут сталося, містере? Кажіть, і хутчіш.

— Я вже сказав. Може, він ще живий. Треба піти й подивитися.

Я ступив ще крок уперед.

— Якщо ви зараз поворухнетесь, я вас пришию!

Я знову ступив крок. Світло ліхтарика трохи гойднулося. Певно, дівчина відступила.

— Ви ризикуєте, містере,— мовила вона.— Гаразд, йдіть уперед, а я за вами. Здається, вам таки погано. Аби не це...

— Ви б мене пристрелили,— закінчив я за неї.— Я геть знесилений. Тому нічого дивного, що в мене синці під очима.

— Ви жартуєте, як сторож у моргу.

Я відвернувся від променя, що бив мені просто в обличчя, і він тієї ж миті впав на землю переді мною. Я пройшов повз її малолітражку: таке собі маленьке авто, чистеньке й охайне, що виблискувало під світлом у легкому тумані. Я ступав далі, аж до путівця, доки ми не минули поворот. Зовсім поруч я чув легкі кроки. Промінь ліхтарика світив мені просто під ноги. Навкруги не було чутно нічого, крім наших кроків та дихання дівчини. Свого дихання я не чув,

Розділ 11

Ми йшли схилом. Десь на половині його я глянув праворуч і помітив ногу. Дівчина скерувала туди світло. Там лежав Маріотт. Я мав би його побачити, коли шукав машину, але я йшов, уткнувшись носом у землю, намагаючись розгледіти за допомогою ліхтарика-авторучки сліди шин.

— Дайте-но мені вашого ліхтарика,— попросив я, обернувшись.

Вона мовчки вклала ліхтарика в мою руку. Я опустився на коліна. Крізь тканину штанів відчув холодну і вологу землю.

Маріотт лежав на спині біля кущів, він скидався на велику купу шмаття. У тому, що його вбито, сумніву не було. Його обличчя не нагадувало обличчя колишнього Маріотта. Волосся темне від крові, усе в червоних плямах та в чомусь сірому та слизькому.

За моєю спиною важко дихала дівчина. Але вона мовчала. Я навів ліхтарика на його обличчя. Не обличчя, а суцільне місиво. Одна рука була відкинута і застигла із скарлюченими пальцями. Пальто задерлося, ніби він кудись котився, коли падав, ноги схрещені. У куточку рота масно виблискував темний струмочок крові.

— Посвітіть трохи мені,— сказав я, віддаючи дівчині ліхтарика.— Звісно, коли вас не нудить від цього видовища.

Вона мовчки взяла ліхтарик і тримала його так спокійно, ніби їй доводилося не раз бачити вбитих. Я знову витяг свій ліхтарик-авторучку і почав вивчати вміст кишень Маріотта, намагаючись не поворухнути тіла.

— Не слід цього робити,— різко сказала вона,— його не можна торкатися, доки поліція не приїде.

— Вельми слушно,— відповів я.— А хлопці з патрульної машини, звісно, не повинні нічого торкатися, доки не з'являться експерти. А ті, у свою чергу, ні до чого не підійдуть, поки коронер не побачить тіло і фотографи не зроблять знімків на пам'ять і доки не будуть зафіксовані відбитки пальців. А ви знаєте, скільки часу на все це треба, витратити отут, га? Години зо дві.

— Добре,— сказала вона.— Здається, ви знову маєте слушність. Певно, ви розумієтесь на цьому. Мені здається, хтось мав дуже сильно його ненавидіти, щоб так розтрощити голову.

— Гадаю, тут немає нічого особистого,— промимрив я.— Дехто просто полюбляє трощити голови. От і все.

— Вам видніше, але мені важко це уявити,— в'їдливо відповіла дівчина.

Я заходився оглядати його одяг. В одній з кишень штанів були дрібні гроші та кілька купюр, а у другій — шкіряний футляр для ключів та складаний ніж. У лівій задній кишені — ще один гаманець. Теж із грошима. Крім того, страхова картка, посвідчення водія і дві розписки. У кишені піджака: сірники, золотий брелок, пристебнутий до нього олівець, два батистових носовички, такі тоненькі, білі та хрусткі, що нагадували сніг, і портсигар з емаллю. Саме з нього він виймав коричневі, з золотим обідцем південноамериканські сигарети з Монтевідео. У внутрішній кишені був ще один портсигар, якого я раніше не бачив. Каркас виготовлено з тонесенької, майже непомітної підробки під черепашачий панцир. Я відкрив його — всередині лежали три великі цигарки, які утримувалися широкою гумовою стрічкою. Я помацав їх: вони здавалися старі, пересохлі й напівпорожні.

— Він палив інші,— кинув я через плече.— Це, певно, для дам, У таких, як він, завжди багато жінок.

— Ви що, його не знали? — нахилившись, спитала дівчина.

Я відчув її подих на своїй шиї.

— Ні. Познайомилися тільки сьогодні. Він найняв мене, як охоронця.

— Теж мені охоронець!

Я нічого не відповів на це.

— Даруйте,— прошепотіла вона.— Звісно, я не знаю обставин. Чи не здається вам, що це марихуана? Можна подивитися?

Я подав їй гаптований портсигар.

— Колись у мене був знайомий, який палив саме такі. Три коктейлі та три такі цигарки — це все, що йому треба було у житті.

— Тримайте ліхтарик як слід.

На мить вона змовкла, потім сказала:

— Гаразд.

Дівчина повернула мені портсигар, і я поклав його на місце. Що ж, певно, все. Одне було безперечно: Маріотта ніхто не обшукував.

Я підвівся і витяг свого гаманця. П'ять двадцятидоларових папірців були на місці.

— Професіонали високого класу. Беруть тільки великі гроші,— підсумував я.

Дівчина все ще світила на вбитого. Я сховав гаманця та ліхтарика-авторучку і раптом вихопив у неї револьвер, який дівчина тримала у тій самій руці, що й ліхтарик. Ліхтарик упав на землю. Дівчина відскочила назад, а я підняв його й освітив її обличчя. Потім опустив ліхтарик до землі.

— Навіщо вдавати з себе злодія? — спитала вона, засовуючи руки у кишені довгого, з цупкої тканини, з підбитими плечима пальта.— Думаю, ви його не вбивали.

Мені сподобалося, як вона це сказала: неквапно та розважливо. Мені взагалі подобалось, як вона поводиться.

Ми стояли у темряві і мовчки дивилися одне на одного. Десь угорі над нами виблискували зірки.

Я знов освітив її обличчя: дівчина моргнула. В неї було тонке жваве обличчя з великими очима, з добре окресленими, мов обводи кремонських скрипок, вилицями. Дуже гарне обличчя.

— У вас руде волосся,— сказав я.— Отже, ви ірландка?

— Справді. Моє прізвище Ріордан. Ну то й що з того? Приберіть світло. А волосся у мене зовсім не руде, а каштанове!

— Як вас звуть? — спитав я, відвівши ліхтарика.

— Єнн. Тільки, будь ласка, не називайте мене Єнні.

— Як ви тут опинилися?

— Іноді увечері я їжджу покататися, бо непосидюща. До того ж я живу одна. Я сирота. Усе навколо знаю, як свої п'ять пальців. Коли сьогодні проїжджала, то побачила: у западині мерехтить світло. Для закоханих надто холодно, до того ж їм світло не потрібне, чи не так?

— Принаймні я світлом не користувався. Але ви дуже ризикували, міс.

— Здається, я казала вам те саме. У мене є револьвер, і я не з лякливих. До речі, закон не забороняє спускатися у западину,

— Авжеж. А щодо закону самозбереження? Пусте. Сьогодні від мене годі чекати розумних дотепів. Гадаю, у вас є дозвіл на право носити зброю? — запитав я, повертаючи їй револьвер.

Дівчина взяла його і поклала у кишеню.

— Дивно, які цікаві бувають люди, правда? Я пробую писати. Дуже небагато, переважно статті у журнали.

— За це платять?

— Дріб'язок. Що ви шукали у нього в кишенях?

— Нічого особливого. Це моє хобі — нишпорити скрізь. У нас було вісім тисяч доларів, щоб викупити для однієї дами її коштовності. На нас вчинили напад. Чого вони його вбили — не знаю. Він не справляв враження людини, яка полюбляє битися. До того ж я не чув шуму бійки. Я був у западині, коли хтось на нього кинувся. Він лишився у машині нагорі. Спершу ми хотіли спуститися до западини разом, але нам здалося, що тут замало місця і не можна проїхати, не подряпавши машини. Тому я рушив пішки. Поки був унизу, вони його вбили і витягли з машини. Хтось із них сів до машини замість нього» а тоді огрів по потилиці мене. Я ж бо гадав, що в машині Маріотт.

— Це все свідчить, що ви не такий уже йолоп,— підбадьорила мене дівчина.

— Щось у цьому всьому не чисто. Я відчував це з самого початку. Але мені конче потрібні були гроші. А зараз доведеться йти до поліції й наковтатися багнюки під зав'язку. Чи не довезете ви мене до Монтемар-Віста? Там я лишив свою машину, недалеко від його будинку.

— Звісно. Може, комусь із нас слід лишитися з ним? Ви можете взяти мою машину... Чи, може, мені краще з'їздити до поліції?

Я глянув на освітлений циферблат годинника. Було близько опівночі.

— Ні.

— Чому?

— Цього я пояснити не можу. Але відчуваю, що краще мені все зробити самому.

Вона нічого не відповіла. Ми повернулися до її машини, сіли, і вона, не вмикаючи фар, розвернулася, машина почала підійматися вгору. Невдовзі ми проскочили повз щит, і тільки тоді вона ввімкнула фари.

Голова в мене розламувалася. Ми їхали мовчки, аж доки не з'явилися перші будинки.

— Вам не зашкодило б випити,— нарешті сказала вона.— Можемо заїхати до мене. Звідти ви зателефонуєте у поліцію. Вона розташована у Західному Лос-Анджелесі, бо в цьому районі, крім пожежної бригади, немає нічого.

— Ні, їдьмо далі, до узбережжя. Я веду сольну партію.

— Але чому? Я не боюся поліції. Те, що я розповім, допоможе вам.

— Мені не потрібна ваша допомога. Я повинен усе добре обміркувати. Тому я маю на якийсь час лишитися сам.

— О'кей! — сказала вона.

Мені здалося, що дівчина хоче ще щось додати, але вона мовчки звернула на бульвар. Машина минула станцію автосервісу на автостраді, повернула на північ, до Монтемар-Віста. Невдовзі ми зупинилися біля кафе, освітленого, мов океанський лайнер. Я відчинив дверцята й вийшов. Потім дістав гаманця і вийняв візитну картку.

— Може, я вам колись теж стану в пригоді,— сказав, подаючи дівчині картку.— Дасте мені знати, коли треба буде. Тільки не тоді, коли вимагатиметься розумова праця.

Міс Ріордан узяла картку і постукала нею по керму.

— Мій телефон знайдете у телефонній книзі: Бей-Сіті, вісімсот дев'ятнадцять. Двадцять п'ята стріт. Ну що ж, може, колись і ви завітаєте? Хоча б для того, щоб вручити мені медаль за те, що я не встряю у ваші справи. Здається, ви ще досі не оговталися після приємної зустрічі.

Вона швидко розвернула машину, і я якийсь час стежив, як поступово зникають у темряві вогники задніх фар.

Потім проминув арку, пройшов повз кафе, вийшов на стоянку і сів у машину. Прямо напроти був бар. Мене знов почало трусити. Я вагався. Але більш розсудливим було піти до поліцейської дільниці у Західному Лос-Анджелесі, а не до бару. Так я й зробив. Через двадцять хвилин я був у поліції — холодний, як жаба, і зелений, як новенька доларова купюра.

Розділ 12

Минуло півтори години. Тіло Маріотта відвезли, землю навколо оглянули, і я вже тричі розповів свою історію. Учотирьох ми сиділи у кабінеті чергового офіцера поліцейської дільниці Західного Лос-Анджелеса. У будинку було тихо, тільки якийсь п'яничка, що відпочивав у камері, чекаючи на вранішнє засідання суду, час від часу сповнював нічну тишу дикими звуками — зовсім як у австралійському буші.

Різке біле світло рефлектора падало на поверхню стола, де було розкладено речі, вилучені з кишень покійного Ліндсея Маріотта. Вони здавалися такі ж самітні й мертві, як і їхній власник. Навпроти мене сидів Ренделл з Центрального кримінального відділу Лос-Анджелеса — худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з прямим посивілим волоссям, з холодними очима, стриманий та спокійний. На ньому була темно-червона з чорними цяточками краватка. Ці цяточки весь час мерехтіли у мене перед очима. За його спиною, у затінку, розташувалося двоє кремезних хлопців, дуже схожих на охоронців. Вони втупилися в мої вуха — кожен у своє, і не зводили очей.

Я розім'яв сигарету у пальцях, закурив, але мені не сподобався її присмак. Тому я просто дивився, як вона горить у мене в руці. Почував себе так, як, певно, почуває людина, котрій минуло вісімдесят. До того ж нестерпно хотілося спати.

— Чим більше ви повторюєте цю історію, тим безглуздішою вона стає,— холодно промовив Ренделл.— Цей Маріотт, безсумнівно, вів переговори про викуп уже кілька днів, а потім, за годину чи дві до вирішальної зустрічі, зателефонував зовсім незнайомій людині, щоб найняти її своїм охоронцем.

— Ну не те щоб охоронцем,— відповів я.— Я навіть не сказав йому, що в мене є пістолет. Йому потрібна була компанія.

— Хто йому порадив звернутися до вас?

— Спочатку він сказав, що якийсь приятель. Потім зізнався, що випадково побачив моє прізвище у телефонній книзі.

Ренделл порився у речах на столі і витяг досить брудну візитку.

— У нього знайдено вашу візитну картку,— сказав він, подаючи її мені.

Я глянув на візитку. Виявляється, вона була разом з іншими речами у гаманці в його задній кишені. Там, у западині, я не здогадався перевірити їх. Це справді була моя картка. Але на таку людину, як Маріотт, було несхоже, щоб він тримав брудну картку: на одному боці її розплилася велика жирна пляма.

— Нічого дивного. Я роздаю їх при кожній нагоді.

— Маріотт довірив вам гроші,— вів далі Ренделл,— вісім тисяч. От довірлива душа!

Я затягнувся і випустив дим у стелю. Від світла боліли очі, ломило потилицю.

— У мене немає тих восьми тисяч,— відповів я.

— Ви хочете сказати, що не сиділи б тут, аби вони у вас були, чи не так? — поцікавився він з холодною, хоча й штучною усмішкою.

— За вісім тисяч я можу зробити багато чого. Коли б я вирішив убити людину, то просто б ударив її у найвразливіше місце — у потилицю.

Ренделл ледь кивнув. Один з охоронців влучно сплюнув у кошик для сміття.

— Справді, тут щось не те. Все це надто непрофесійна робота. А може, вони навмисно зробили таке? Гроші належали не Маріотту, чи не так?

— Не знаю. Мені здалося, що ні. Але це моя здогадка. Прізвища жінки він не схотів назвати.

— Ми ще нічого не знаємо про Маріотта, але це поки що,— повільно сказав Ренделл.— Та можна припустити, що він сам хотів украсти ті гроші.

— Що? — здивовано скрикнув я.

Але Ренделл пропустив повз вуха моє здивування. Вираз його обличчя не змінився.

— Ви порахували гроші?

— Звісно, ні. Маріотт дав мені конверт із грошима і сказав, що там вісім тисяч. Навіщо було їх лічити, якщо вони призначалися не мені? До того ж на якого дідька йому треба була їх у мене красти? Вони ж були у нього.

Ренделл підвів очі й став роздивлятися стелю, куточки рота поповзли донизу, і губи скривилися.

— Заждіть,— сказав він, знизуючи плечима.— Хтось познайомився з Маріоттом та отою дамою і поцупив нефритове намисто. Потім запропонував продати його за суму набагато меншу, ніж воно коштує. Викуп має внести Маріотт. Він вирішив зробити це сам. Правда, ми з вами не знаємо: чи так було домовлено, чи то була його власна ініціатива. У таких випадках ті хлопці трохи нервуються. Далі Маріотт вирішив, що йому краще поїхати з вами. Ви обоє думали, що маєте справу з організованою бандою, яка поводиться за правилами їхньої гри. Маріотт боявся. Що ж, цілком природно. Він хотів мати свідка: ви стали ним. Але він вас зовсім не знав. Ви для нього — лише ім'я на візитній картці. Людина, яку порадив хтось, назвавши вас приятелем. Потім, в останню хвилину, Маріотт вирішив віддати вам гроші і доручити вести розмову, а самому сховатися у машині. Ви казали, що то була ваша пропозиція. Можливо, він сподівався, що ви таке запропонуєте. Аби ви цього не зробили, він би сам висловив цю ідею.

— Вона йому спочатку не сподобалася,— заперечив я.

Ренделл знов знизав плечима.

— Він тільки удавав це,— відповів він.— Нарешті йому подзвонили, і ви рушили до призначеного місця. Оскільки все йшло від Маріотта, у вас не було цілісної картини. Коли ви туди приїхали, вам здалося, що там нікого нема. Ви вирішили спуститеся до западини, оскільки проїхати великою машиною там було важко. І це насправді так, бо лівий бік її дуже сильно подряпаний гілками. Ви вийшли з машини, спустились у западину, нічого не побачили і не почули, трохи почекали і повернулися назад. А там хтось огрів вас по голові. А тепер припустіть, що Маріотту потрібні були гроші і він використав вас, як підсадну качку. Хіба в цьому випадку він поводився б інакше?

— Занадто сумнівна версія,— відповів я.— Що ж, виходить, Маріотт торохнув мене, забрав гроші, а тоді йому стало соромно, і він розтрощив собі голову. Спершу, правда, закопав гроші під кущем, так?

Обличчя Ренделла було незворушне.

— У нього неодмінно мав бути спільник. Саме він повинен був оглушити вас обох і зникнути з грошима. Але він переграв Маріотта. Убивати вас — сенсу не було, адже ви його зовсім не знали.

Я захоплено дивився на нього, тоді погасив недопалок в обшарпаній дерев'яній попільничці.

— Сказане не заперечує фактів, які ми знаємо,—повільно підсумував Ренделл.— Ця версія не дурніша за інші, які можна зараз висунути.

— Вона не враховує тільки одного: мене вдарили у машині. Певно, для того, щоб я думав, наче це зробив Маріотт. Все інше — збігається. Хоча, звісно, оскільки Маріотта вбито, я його більше не підозрюю.

— А от і ні. Саме те, як вас ударили в машині, свідчить проти нього,— заперечив Ренделл.— Ви ж не сказали Маріотту, що у вас є зброя. Але він міг помітити, що у вас щось приховано під пахвою, чи просто запідозрити. У такому разі він повинен був би ударити вас тоді, коли ви не чекали, а найкраще місце для цього у машині.

— О'кей,— відповів я,— ваша взяла. Вельми правдива версія. Але вона неодмінно передбачає, що гроші належали не Маріотту, і він хотів їх вкрасти, і що в нього був спільник. Отже, за його планом ми обидва мали очухатися із здоровенними ґулями, побачити, що гроші зникли, поспівчувати один одному. Я повертаюся додому і забуваю про все, що сталося. Так воно мало скінчитися за Маріоттом? Не погано, як для нього.

— Мені самому це не дуже подобається,— криво усміхнувся Ренделл.— Але я хочу обмізкувати цю версію, бо вона відповідає фактам, що нам відомі, хоч їх не густо.

— Справді, з фактами не густо. Навіть для теоретизування,— погодився я.— Чому б не припустити, що він казав правду, що впізнав одного з банди?

— Ви запевняєте, що не почули ані шуму боротьби, ані крику?

— Саме так. Його могли блискавично схопити за горлянку, або він міг заклякнути з переляку, коли на нього кинулися. Скажімо, так: бандити стежили з кущів і побачили, що я пішов до западини, йти туди — більш як сотню футів. Тоді вони зазирнули до машини і побачили Маріотта. Хтось приставив до його обличчя пістолет і змусив вийти. Вони його кудись повели, але чи він сказав сам, чи щось підказало їм, що він впізнав одного з них...

— У темряві? — спитав Ренделл.

— Чом би й ні? Таке могло статися, або трапилося щось подібне,— відповів я.— Адже ми запам'ятовуємо голоси людей. І в темряві людину можна впізнати.

Ренделл похитав головою.

— Аби це була організована банда злочинців, які полюють за коштовностями, його б не вбили без серйозних причин.— Раптом він замовк, у нього якось дивно заблищали очі, й він міцно стулив губи.

— Викрадення,— осяяла його думка.

— Цілком можливо,— погодився я.

— І ще одне. Як ви звідти дісталися?

— Приїхав на машині.

— Де була ваша машина?

— На Монтемар-Віста, біля кафе.

Він мовчки подивився на мене, обидва детективи з підозрою втупилися в мене. П'яничка у камері почав горлати якусь пісню, але голос зірвався. Це його так засмутило, що він почав ридати.

— Я зупинив машину на шосе,— пояснив я.— За кермом була дівчина. Вона й довезла мене до зупинки.

— Ну й дівчина! — зауважив Ренделл.— Вночі зупинитися на безлюдному шосе?

— Бувають і такі. Шкода, не встиг із нею познайомитися, але вона дуже гарна.— Я дивився на них і розумів, що вони не вірять жодному моєму слову і намагаються здогадатися, чому я брешу.— То була малолітражка шевроле. От тільки номера не запам'ятав.

— Авжеж, де ж йому номер запам'ятати,— сказав один з детективів і знов сплюнув у кошик для сміття.

Ренделл нахилився, пильно подивився на мене.

— Коли ви щось приховуєте, маючи намір зайнятися цим ділом, щоб зажити трохи популярності — то не робіть дурниць. Послухайте мене, Марлоу. Мене абсолютно не влаштовує історія, яку ви розповіли. Даю вам ніч: обміркуйте все як слід. Може статися, що завтра вам доведеться давати свідчення під присягою. І ще одна маленька порада. Це — вбивство, і розкручувати його має поліція. Ваша допомога нам ні до чого. Єдине, що від вас потрібно,— факти. Зрозуміло?

— Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.

— Можете,— холодно відповів він.

Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.

— Ще одна дрібничка,— зупинив мене він.— Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?

— Помітив,— відповів я, обертаючись.— Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.

Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.

— Оцей бачили коли-небудь?

— Бачив. На вашому столі.

— А раніш?

— А що?

— Ви не обшукували труп?

— Звісно, обшукував,— відповів я.— Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш — професійна звичка. Я нічого не пошкодив — тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.

Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.

Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.

— А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?

— Ні.

— Як бачите, він порожній,— кинув Ренделл.— Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.

— Коли це так,— сказав я,— думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.

Ренделл закрив і відклав портсигар.

— Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.

Я вийшов із кімнати.

Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.

Розділ 13

Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта — жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.

Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.

Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.

— Марлоу? — невдоволено спитав він.

— Так. Ну що, знайшли його?

— Авжеж, знайшли,—відповів той і мугикнув.— На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань — шість футів, шість дюймів на зріст, статура — справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку³. Поруч нього на сидінні — п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками,— не інакше.

Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.

— Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній — хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?

— Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?

— То був не Меллой,— зловтішно відповів Налті.— Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?

— Нічого. У мене голова болить.

— Коли в тебе знайдеться вільна хвилина...

— Не знайдеться,— урвав я його.— Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?

— Нічого сушити голову,— порадив він і поклав трубку.

Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.

Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх — наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.

Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс — невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот — трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.

— Я не знала, коли ви приймаєте у конторі,— мовила вона,— тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?

— У мене взагалі немає секретарки,— відповів я.

Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.

— Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів,— запросив я.

Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.

— Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.

— Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина⁴. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.

— Звісно,— відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.

Дівчина всміхнулась крізь пасма диму — чудові зуби, хоча трохи завеликі.

— Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?

— Не чекав... Погано.

— Як вас зустріли у поліції?

— Як завжди.

— Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?

— Ні.

— Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.

Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.

— Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію,— сказав я.— Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.

— Певно, ви не вплутали мене тому,— відказала міс Ріордан,— що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.

— А може, я так не думав?

— Копи такі самі люди, як усі,— невлад промовила вона.

— Я чув, що спершу вони саме такі.

— Чогось зранку ви надто дратівливі.

Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.

— Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?

У відповідь я тільки мугикнув.

— Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?

— Хіба це можливо?

— Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?

Я не відповів нічого.

— Що ж, спробуємо з іншого боку,— невимушено вела вона далі.— Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?

Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.

Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.

— Не дуже. А що?

— Просто я це знаю.

— У-гу.

— Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?

— Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.

Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:

— О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.

— Пригадую... Що сталося з ним?

— Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сі