Михайло Веркалець, кандидат філологічних наук

Осяяний сходом

До змісту

Михайло Веркалець, кандидат філологічних наук

Осяяний сходом

Український народ завжди підтримував тісні взаємини зі своїми сусідами. Ще в язичницькі часи наші пращури звертали увагу на Близький Схід, де в розквіті були астрономія, математика, медицина і література. Туди їздили наші дипломати, купці, допитливі мандрівники. Вони привозили на Україну ювелірні вироби, математичне приладдя, лікарські рецепти і не менш цінне — народну творчість у вигляді притч, казок, прислів'їв. Усе це ставало невід'ємною частиною української культури. Наш фольклор теж мігрував на Близький Схід. Бо й до нас приїжджали з неабияким зацікавленням. Побувавши тут, освічені араби занотовували цікаві факти з життя нашого народу, його історії, побуту та культури. Відвідавши Україну 1652 року, антіохійський патріарх Павло Алепський писав, що по всій землі козаків усі вміють читати і знають порядок служби Божої та церковні співи, а священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками.

Однак, поневоливши Україну, російські царі за короткий час знищили не тільки школи, бібліотеки, а й замахнулися на найдорожчий скарб народу — його мову. Багатьма указами заборонялося не тільки писати, читати, але й розмовляти по-українському. Наша історія фальсифікувалася, її героїчні сторінки залучалися до російської історії. Нашу культуру самодержавна історіографія повсякчас вульгаризувала.

Проти такої страшної несправедливості повстали кращі сини й доньки України. Потрібно було науково спростувати брехню ворогів нашої нації не тільки відомостями з вітчизняних, але й зарубіжних джерел, зокрема турецьких та арабських, які засвідчують самобутність та високий рівень української цивілізації.

Безумовно, культурний рівень того чи іншого народу найповніше відбито у власних його джерелах. Та на Україні впродовж 300-річного московського ярма їх було знищено або сфальсифіковано. Тому найоб'єктивніші відомості про нашу історію можна знайти хіба що в писемних пам'ятках чужинців. Через те у 20-х роках нинішнього століття, коли відродилася Українська академія наук, А. Кримський, аби найкраще висвітлити вітчизняну історію, порушив питання про заснування в Києві сходознавчого наукового центру з відділами арабістики та тюркології. Цю проблему вчений обгрунтував наявністю в арабських джерелах цінних відомостій про наш народ та його культуру, про дипломатичні та торговельно-економічні зв'язки України зі східним світом.

Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 року в містечку Володимирі-Волинському в сім'ї вчителя історії, який походив з бахчисарайського татарського роду. У рідного дядька по батькові зберігалися родові документи, писані арабською мовою, які проливають світло на генеалогію родоводу вченого. Мати письменника була простою селянкою з ополяченого білоруського роду.

Коли батько А. Кримського переїхав учителювати в містечко Звенигородку (тепер Черкаської області), хлопець деякий час навчався в Володимирі-Волинському, живучи в рідної тітки. Невдовзі його віддали до другої київської гімназії. Надзвичайно обдарований юнак у 1885 році витримує конкурс у приватному навчальному закладі — колегії Павла Галагана, де викладав тоді відомий український учений П. Житецький, який практично сформував уподобання свого вихованця. У цей час юнак остаточно вирішив працювати в ділянці сходознавства.

Вільно володіючи з дитячих років німецькою, французькою, польською, англійською мовами, А. Кримський опанував грецьку, турецьку, італійську, староєврейську та санскритську мови. «Я з однаковим зацікавленням,— згадує він.— читав в оригіналі Пера Лоті «Індія», англійця Девереля «Моя подорож по Палестині», передмову до «Перлинової річки», яку написав китаєць Чен Катонг, Конфуція, прекрасні твори східної поезії, від яких віє ароматною весною, твори Анатоля Франса й античну поезію, сповнену краси й величі, історію Еллади та Риму, філософію Сократа. Читання книг різними мовами давало мені велику насолоду» (т. 3, с. 303).

Такий міцний фундамент наукових знань відкривав перед юнаком широкі перспективи. У 1889 році він вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві, а після його закінчення (1892 р.) — на історико-філологічний факультет Московського університету. Його вчителями були відомі вчені В. Міллер, Р. Брандт, П. Фортунатов, П. Виноградов, В. Гер'е, В. Ключевський та інші. Після закінчення університету А. Кримський у 1896 році складає магістерські іспити з арабської та слов'янської філології.

Того ж року молодий учений їде в дворічне наукове відрядження до Сирії та Лівану, де вдосконалює знання арабської та інших семітських мов. Перебуваючи на Сході, він вивчає писемні джерела, де зафіксовано багато цінних відомостей про Україну ще з дохристиянської доби.

Повернувшись із відрядження, А. Кримський робить блискавичну наукову кар'єру і невдовзі стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. Водночас викладає турецьку та перську мови й літератури і пише тритомну працю «Історія Персії, її літератури та дервішівської теософії», що витримала кільканадцять видань. Крім того, викладає в Московському університеті російську мову, стає Неодмінним секретарем Східної комісії Московського археологічного товариства, редактором наукового збірника «Древности восточные», а також редактором серії «Труды по востоковедению». Крім того, він пише рецензії на твори І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, Б. Грінченка, видає співомовки С. Руданського, робить огляди українських вистав, які відбуваються в Москві, тощо.

А. Кримський бажав прислужитися культурі рідного народу і через те всією душею тягся до України. У «Щоденнику», що зберігається у відділі рукописів ЦНБ АН України (ф. 36, № 105)^*, читаємо: «Як би я кинув цю Москву і Лазаревський та оселився в Києві! Жду не діждуся, коли це і я буду в осередку України, в громаді українофілів! Часто, дуже часто мрія пролине в мене об тому життю, яке могло би бути, коли б я був у Києві, але що ж робити? Може бути: і мій пробуток у Москві має ту перевагу, що розвиває сильніше струну українську, порушує саму глибінь чувства. Не зрадю я тебе, Україно, твій я навіки. Як я і тепер жадаю зблизитися з народом моїм, присвятити все життя своє йому!»

Свою заповітну мрію А. Кримський зумів здійснити тільки у 1918 році, коли назавжди переїхав до Києва, де разом з академіком В. Вернадським відновлює Українську академію наук. Саме відновлює, а не засновує, як твердила офіційна сталінсько-брежнєвська реакційна історіографія, аби тримати наш народ у полоні одвічних «впливів» «старшого» — російського — брата. Бо Українська академія набагато старша за російську й веде своє літочислення з 1616 року. У всякому разі титул «академія» зафіксовано в її історії ще 1689 року.

У поновленій академії А. Кримський працює Неодмінним секретарем (до 1929 року), очолює історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію історії української мови. З 1921 року він стає директором Інституту української наукової мови (тепер Інститут мовознавства АН України ім. Потебні), головним редактором академічного Російсько-українського словника, засновує правописну комісію Академії наук України у створенні «Найголовніших правил українського правопису».

А. Кримський був свідком становлення дружніх взаємин між Заходом і Сходом і добре усвідомлював значення культурних контактів між ними. Ще на початку наукового шляху він поставив перед собою нелегке завдання — відкрити рідному народові досягнення східної культури. Плекаючи мрію видати українською мовою фольклорні надбання народів Сходу, А. Кримський під час відрядження збирає арабські казки, приказки, анекдоти.

У фольклористичній праці «Вступні читання до історії арабських приповістей, оповідань і казок», яку А. Кримський на початку нашого століття подав до одного із львівських видавництв (з невідомих причин вона не побачила світу), висловлюється ряд цінних думок про фольклор взагалі та арабську народну творчість зокрема. У першому розділі цієї праці, що згодом у доповненому вигляді була вміщена в «Исследовании о «Тысяче и одной ночи» І. Еструпа, вчений висловлює таку думку: «Усна словесність кожного народу далеко не вся оригінальна, а здебільшого є надбанням міжнародним, інтернаціональним: один народ запозичує в другого, той — у свого сусіда, той — знову у найдальшого сусіда і т. д. Усякий фольклор, чи є він український, російський, слов'янський і взагалі будь-який європейський або азіатський, має найрізноманітніше походження».

Широким є коло тем та ідей приказок, прислів'їв, що їх зібрав А. Кримський. У них відбито своєрідність природи, життя людей, побуту, суспільного ладу. Не зайвим буде навести для прикладу такі записані А. Кримським прислів'я: «І тісний дім вмістить тисячу друзів», «Лінощі медом не нагодують», «Чужинець хоч і дивиться очима, але не бачить» тощо.

У всіх казках, прислів'ях та приказках даються мудрі поради. Вони допомагають збагнути специфіку художнього мислення народу. А. Кримський як письменник глибоко усвідомлював цю істину. Через те у нього немає жодного поетичного чи прозового твору, де б не відчувався вплив народної творчості Сходу. А його поетична збірка «Пальмове гілля», роман «Андрій Лаговський», «Бейрутські оповідання» прямо-таки пульсують східною мудрістю. Лише в одному з оповідань збірки «Бейрутські оповідання», виданій у Києві 1919 року, письменник використав двадцять три арабські прислів'я. Досить влучно підмічає він і деталі арабського побуту. Коли там когось лають, то зичать, наприклад: «Бодай твоя хата завалилася!» Цей прокльон учений пояснює так: «Хати в Сирії будуються не інакше як із тесаного каміння; згоріти вони не можуть, а завалитися та зруйнуватися можуть».

Перу А. Кримського належить і цілий ряд праць, де висвітлено теоретичні проблеми усної народної творчості Сходу. Так, загальновизнано, що його історико-літературний нарис «Тисяча і одна ніч» є неперевершеним дослідженням славнозвісного збірника, з яким Європа вперше познайомилась у XVIII столітті через не досить вдалий французький переклад Галлана. Оглядаючи європейські теоретичні дослідження «улюбленої книги всього світу», особливо юнацтва, А. Кримський торкається також і її естетичної вартості й перекладів різними мовами. Основою збірки вчений вважає повість про перського царя Шехріяра, який, розгнівавшись на віроломство своєї дружини, почав брати собі щоночі нову дружину, яку вранці страчував. Щоб припинити кровопролиття, Шехрезада, донька царського міністра, добровільно йде за дружину до Шехріяра і кожного ранку починає розповідати цікаву казку, а по сході сонця перериває розповідь на найцікавішому місці. Аби довідатись про кінець казки, цар відкладає страту до наступного дня. Таким чином, минає тисяча ночей, а на тисяча першу ніч цар милує Шехрезаду.

А. Кримський вважає, що причина загального захоплення «Тисячею і однією ніччю» полягає передусім у тому, що казки її містять у собі все те, чого й ми чекаємо від гарних казок: тут і цікавість фабули, і романтична фантастичність, і захопливе сплетіння елементу фантастичного з реальним, і опис чудових країн та пригод.

Високо цінуючи казки цієї збірки, А. Кримський крізь їхню фантазію та побутові картини бачив елемент історизму. Відкидаючи вигадки про відрубність націй, засуджуючи реакційні течії в мистецтві, в літературі та фольклористиці, вчений багато уваги приділяє дослідженню інтернаціональних мотивів усної народної творчості, зокрема названої збірки.

У процесі мандрування з країни в країну казки видозмінюються: з'являються нові імена персонажів, нові обставини, інколи міняються початок та кінець. Ці закономірності можна спостерігати на казкових сюжетах, що їх принесли на Україну хозари. Наприклад, у казці про Добриню знаходимо ідентичний сюжет казки про Крішну.

Мандрування усної народної творчості відбувається, як зазначає А. Кримський, двома шляхами: усним та писемним. Перший, безумовно, оперативніший. Саме так запозичувались індійські притчі Азією й Африкою через спілкування персів та арабів з індійцями. А вже через спілкування слов'ян з персами та арабами цілий ряд сюжетів «Тисячі і однієї ночі» потрапляє й на український грунт. А. Кримський зауважує, що одній дотепній казці про зношені пантофлі старого скупердяги, яких він не може позбутись і які доводять його до зубожіння, особливо поталанило в українській літературі «в прекрасній, талановитій віршовій обробці» І. Франка, який зумів, зберігши східний колорит, пов'язати її з українськими звичаями.

У 1900 році в Москві виходить нарис А. Кримського «До літературної історії «Тисячі і однієї ночі», де узагальнено його досвід як перекладача. У своїх фольклористичних дослідженнях учений порушує цікаву проблему олітературення казки, завдяки чому вона набуває нового й ширшого життя. Йдеться не про різновид перекладу чужої казки рідною мовою, а про перенесення її на інший національний грунт, що зветься в літературознавстві «національною адаптацією». До такого способу з більшістю зібраних А. Кримським казкових сюжетів вдалися і ми.

Перебуваючи в науковому відрядженні в арабських країнах, А. Кримський вивчав рукописи, де виявив величезну кількість відомостей з історії України. Він зібрав силу-силенну арабських народних прислів'їв та багато невідомих Європі казок. Зібраний матеріал особливо цінний тим, що вчений не просто записував його, а й супроводжував записи відповідними науковими коментарями арабською та українською мовами. Слід зазначити, що до збирання народної творчості А. Кримський залучав місцевих освічених арабів. «Для вивчення міжнародного фольклору,— писав помічник А. Кримського Т. Кезма,— ця збірка казок матиме надзвичайно велике значення. Дивовижно близька схожість багатьох сірійських і палестинських казок з українськими».

До сьогоднішнього дня араби шанують А. Кримського, вважаючи його своїм ученим за тритомну працю «Семитские языки и народы», хрестоматію «Арабская литература в очерках и образцах», дослідження «Арабская поэзия доисламского и староисламского времени», «История новой арабской литературы» та інші.

Узагальнюючи свої наукові спостереження про культуру Сходу, зокрема народну творчість, учений дійшов висновку, що в культурному житті мусульман та християн дуже багато спільного і що простий народ ніколи не проводив чіткої межі між різними релігіями. «Іслам,— читаємо в неопублікованих записках А. Кримського,— як відомо, визнає багато святих людей Старого та Нового Завіту. Старозавітні патріархи — Авраам, Мойсей, Ісайя та інші — вважаються за божественних пророків і в мусульман. Іса, тобто Ісус Христос,— теж є для них великим пророком (але не Богом), його мати Діва Марія (Батуль Мар'ям) високо шанована і Кораном, і повсякденною мусульманською практикою. Визнає іслам і християнських великомучеників, які постраждали від язичницьких царів. У повазі там святий Георгій, сім сонних юнаків ефеських та ін.» (ф. І, № 25161).

Саме тому, що на Сході сповідують численні релігії — християнську (православ'я та католицтво), мусульманську, іудейську, язичницьку, у текстах пропонованих казок читач зустрінеться зі словами різної релігійної приналежності — Бог, Аллах, що є своєрідними синонімами до слова Всевишній.

Згідно з правилами мусульманської релігії, шанувальники Аллаха не повинні б вірити в християнські церкви, чудодійні ікони та свята. Проте у Сирії, як зазначає А. Кримський, трапляються випадки синкретизму, тобто поєднання суперечливих релігійних поглядів. Свідчать про це записані вченим казки «Сайданайська зцілителька», «Про сімох сплячих юнаків ефеських», фольклорні коментарі до яких мають заголовок «З приводу спільних святинь у християн та мусульман Сирії». В коментарях ідеться, зокрема, про Віфлеємську печеру, де народився Христос, яку відвідують і мусульмани, переважно хворі. Італійський мандрівник Маріта, відвідавши це святе місце в 1760 році, стверджує, що всяк, хто ввійде сюди босоніж, виходить здоровим. Засвідчує цей факт і польський пілігрим — князь Радзивілл у своїй книзі «Подорож до святої землі». Релігійну терпимість можна спостерігати, наприклад, у Страсну п'ятницю під час обнесення Плащаниці. У цей час, як засвідчує А. Кримський, до християнських церков приходять бездітні мусульманки, які переконані в тому, що після цього в них неодмінно народиться дитина.

Великою популярністю у Сирії користується й Сайданайський жіночий монастир, де у спеціальній печері заховано ікону Богородиці, яка начебто належить пензлю святого Луки. До речі, відомості про цей монастир знаходимо і в праці українського письменника-мандрівника В. Григорія-Барського, виданій 1885 року в Петербурзі.

Науковими коментарями А. Кримський супроводжував майже всі свої записи. Так, до казки «Пригоди загадкового дзбана» вчений подає не тільки відповідні пояснення, а й звертається до праць інших учених.

Супроводжуючи поясненнями записи арабських казок, А. Кримський про одну з них — «Смерть кривоприсяжника» пише так: «На Лівані всякий, якщо його твердженням і запевненням не хочуть вірити, дає клятву перед іконою Богородиці Дейрель-Камарської, сподіваючись, що після цього йому неодмінно повірять» (ф. І, № 25161).

У сімейній хроніці арабських правителів Бюстросів, що належить до XVIII століття, А. Кримський віднайшов мандрівний сюжет казки «Бедуїни та варені перли». Порівнявши його з іншими джерелами, він пише, що ця сирійська легенда дуже давня. У розповідях про історію завоювання Ірану за халіфа Омара в VII ст. бедуїни-завойовники знаходять не мішок перлів, а мішок дорогоцінної камфори, вважаючи її за сіль, якою солять юшку. І, дійшовши висновку, що сіль зіпсована, охоче міняють цінну камфору на стару сорочку. При цьому бедуїн, який віддав мішок солі за зношене шмаття, вважає, що він обдурив простакуватого купця.

Видаючи в Києві 1928 року збірку наукових праць «Розвідки, статті та замітки», вчений помістив там і легенду «Про сімох сплячих юнаків ефеських», що є міцною підвалиною для дослідника міжнародних фольклорних сюжетів. А. Кримський зазначає, що цей сюжет поширений у всьому світі. Відбито його і в Талмуді. А з тих часів, відколи казка стала надбанням християн, вона швидко поширилася по всьому світі. Найдавнішою, однак, є літературна її обробка в сирійському варіанті. А. Кримський зазначає, що від християн-сирійців легенда про ефеських юнаків усним шляхом потрапила до Корану (розд. XVIII «Печера»), арабського пророка Мохаммеда (помер 632 року), а з іудейсько-йєменською домішкою ми її бачимо в ранніх корейських коментаторів. У мусульманському світі вона зробилася може ще популярнішою, ніж у християнському, і прикрасилася якнайхудожніше.

Нерідко коментарі А. Кримського увібрали в себе природні спостереження людей, багаторічний досвід попередніх поколінь, їхні умовисновки. Обстоюючи рівноправність усього живого на світі, вчений звертає свої симпатії не тільки до всіх людей Землі, а й до тварин та птахів, зазіхання на життя яких вважає за злочин. Т. Кезма в промові на ювілеї А. Кримського зазначав, що він був великим шанувальником природи, який цінував усяку гілочку, всякий листочок. У примітці до казки «Як шейх навчав ведмедя грамоти» читаємо: «Уявлення про те, що тварини здатні читати, далеко не таке вже й незвичне. Як би там не було, у благородних коней також вірили років двісті тому бедуїни Палестини, а, може, й тепер ще вірять. Бувають коні, які, залишаючись довго на прив'язі, починають хитати головами й хитають досить довго. Д'Арвіє, який жив серед бедуїнів в 1664—1665 роках, почув від них пояснення, що така благородна істота, як кінь, одержала від пророка Мохаммеда щедрий дар мовчки читати щоденно той чи інший розділ з Корану» (ф. І, № 25140).

А. Кримський не був релігійним фанатиком, але прихильно ставився до всякого віросповідання, вважаючи релігію першоосновою людського духу, джерелом гуманізму, гальмом проти скоєння злочину. Проте він засуджував служителів культу, які використовували релігію як засіб наживи. Записуючи казку «Похорон мусульманського собаки», він не пропускає нагоди дати до неї таке пояснення: «Анекдот про те, як піп за гроші поховав собаку, а архієрей хотів був покарати його, я чув у Єрусалимі від православного раба. Та, почувши від власника собаки про гроші, архієрей починає лаяти священика вже зовсім за інше: чому, мовляв, не запросив на собачий похорон самого архієрея» (ф. І, № 25140). В арабських казках, що їх зібрав А. Кримський, відкривається особливий світ — реальний і фантастичний, оповитий специфічним ароматом Сходу. Замість вигаданих життєвих обставин ми зустрічаємось у них зі справжнім Сходом, подробицями його життя. Перед нами постають спритні ворожбити, чарівники, джини, чудові підземні міста. У них злилися воєдино два світи — світ міфічних істот та світ звичайних людей. «Посередниками між духами та людиною,— пише А. Кримський,— виступають чарівники й ворожки, що допомагають людині. Древній руський тип ворожбита — грубий, жорстокий. З часом на їхній образ мали вплив іноземні літературні джерела: західні — британські... Західний вплив позначився і на самій казці: боротьба духів з людьми переходить у боротьбу духів між собою, і люди здобувають з них собі користь» (ф. 36, № 112). Але поруч із казковою фантастикою ми подибуємо тут і прекрасні побутові оповіді з рельєфно вималюваними реальними картинами. У них подано справжнє життя багатої знаті, всесильних світу цього. «Щоправда,— як зауважує А. Кримський у нарисі «Тисяча і одна ніч», опублікованому 1904 року,— це не так особисті характери, як саме типи, чи навіть шаблони. Ось перед нами з'являються величні та щедрі, хоч і розумово досить-таки обмежені, правителі, а поруч з ними — розумні й витончені радники-міністри, інколи порядні, інколи негідники, причому східний державець, доречно зазначити, переважно піддається впливові другого типу. Ось галерея старих чоловіків, які знають, що таке життя; одні з-поміж них — хитрі, озлоблені чаклуни, інші — поважні люди, багаті досвідом патріархи сім'ї; у них бувають сини — покірливі їхнім благочестивим заповітам, або легковажні юнаки, розбещені матір'ю».

До перекладу зібраних на Сході у 1896—1898 рр. казок А. Кримський залучав своїх співробітників — Т. Кезму та Б. Блюма. Щоправда, вони здійснили лише підрядковий переклад казкових сюжетів. У текстах є правки українською мовою, зроблені рукою А. Кримського, які свідчать про його намір видати казки українською мовою.

Щоб глибше висвітлити історію своєї батьківщини, А. Кримський пише наукову працю «Персія й Україна в часи козацтва й разінщини» та «Історію хозар». Але найбільше його цікавив усе-таки арабський світ. Ось що каже з цього приводу Т. Кезма в статті «Видатний арабіст»: «Всесоюзна Академія наук доручила академіку А. Кримському написати історію новоарабської літератури XIX—XX століть. Вступний розділ цієї праці був прочитаний на сесії арабістів у Ленінграді 1937 року й викликав велике зацікавлення слухачів, насамперед своїм жвавим викладом. Перший том цієї обсягової праці наш великий вчений недавно закінчив; у ньому близько 15 тисяч сторінок».

На жаль, за життя А. Кримського ця праця, як і багато інших, не побачила світу. На початку Великої Вітчизняної війни А. Кримський був евакуйований до Казахстану, де у 1942 році куля сталінського сатрапа обірвала його життя. Тільки у 1980 році «История новой арабской литературы» А. Кримського видана в Москві. Сподіваємось, що іншим працям ученого, зокрема «Історії хозар», які зберігаються в рукописах, пощастить побачити світ на Україні. Дорогу їм прокладають зібрані ним арабські казки, які вчений неодмінно хотів бачити у перекладі українською мовою, аби наблизити рідний народ до загальнолюдських надбань, до того квітника, що започаткував духовне прозріння землян.

^* Тут і далі посилання на фонди ЦНБ АН України подаються в тексті.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або зайдіть до нашого форуму