Арабські казки у записах Агатангела Кримського

Казка про Садика

Був собі пастух на ймення Садик, тобто Правдивий. А звали його так тому, що він ніколи не брехав. І хоч би яку шкоду робив, завжди щиро зізнавався. Служив він в одного еміра і пас його череду. Якось поїхав той емір у гості до другого еміра, і засперечалися вони про те, чи є на світі вірна і чесна челядь. Емір, у якого Садик пас череду, почав вихваляти свого наймита. Другий не згоджувався з ним, запевняючи, що й Садик, напевне, тільки прикидається чесним, а коли випаде нагода, не упустить її, щоб обдурити свого пана. І побилися вони об заклад. Домовились, що коли отой другий емір спіймає Садика не гарячому, то неодмінно забере в першого половину всієї його череди, а як не зробить цього, то не пошкодує половини своєї череди.

Роз'їхалися вони. Тоді другий емір звелів своїй доньці, щоб перебралася простою дівкою та й підманула Садика, що пас череду.

А в тій череді був величезний бик із золотими рогами. І почала емірова дочка підлещуватися до Садика та вмовляти, щоб зарізав того бика. Мовляв, як вволить її волю, то вона його покохає

Хлопець не став довго вагатися й зарізав бика, а золоті роги поклав на ніч собі в головах. Уклалися вони спати, а емірова донька викрала вночі ті коштовні роги та й утекла до батька. Батько зрадів і думає:

«Попався Садик — тепер буде одбріхуватися!»

А Садик як прокинувся та побачив, що нема золотих рогів, то дуже засумував. Були б золоті роги, оддав би емірові, а тепер рогів нема — емір не повірить, що їх украдено. Чи не доведеться одбріхуватись? Узяв він тоді дрючка і, встромивши в землю, надів на нього тюрбан. Стоїть дрючок, наче жива людина. Підходить Садик до нього й вітається:

— Добридень, паночку!

І сам собі відповідає:

— Доброго здоров'я, Садику!

— Прийшов тобі сказати, пане, що золоторогий бик здох.

— Ну, як здох, то повинні зостатися золоті роги. Де ж вони?

— А я не знаю.

— То ти брешеш! Не здох бик!

— А таки твоя правда, пане, не здох!

І пішов він собі геть. Думав, думав та й надумався:

«Скажу, що вовки з'їли золоторога».

Знову підійшов до дрючка з настромленим тюрбаном:

— Здоров був, пане!

І сам собі відказує за пана:

— Доброго здоров'я, Садику! Що тобі треба?

— Вовки з'їли золоторога!

— Якби вовки з'їли, то золоті роги б зосталися!

— Твоя правда, пане, зосталися б.

І знову одійшов Садик, і знову сів. Думав, думав, а тоді підійшов до дрючка і знову вітається з ним та з тюрбаном:

— Здоров був, паночку! Оце наскочили на череду розбійники-бедуїни, забрали золоторогого бика та й погнали з собою.

Сказав і сам собі одказує, наче емір:

— Якби бедуїни наскочили, то забрали б увесь товар. Брешеш, Садику!

— А таки брешу!

Одійшов Садик і знову сів. Думав, думав та й надумався: треба правду сказати. Підходить до дрючка:

— Добридень, паночку!

— Добридень, Садику! За яким ділом?

— Та прибилася до мене дівка, я пожартував з нею, а вона підлестилася до мене й умовила, щоб твого золоторогого бика зарізав. Я й піддався на ту дівочу спокусу: бика зарізав, золоті роги коло себе на ніч поклав, а вона ті роги вкрала та й утекла.

— Ну, що ж, Садику, хоч і завинив ти дуже, але за щиру правду прощаю тебе!

Тим часом другий емір на радощах покликав до себе еміра, якому служив Садик. Розказав йому, як вийшла справа, показав золоті роги та й каже:

— Ану, клич свого Садика, нехай одбріхується! Перелякався Садик, як почув, що його кличуть до панів, але пішов. Прийшов, привітався до обох емірів, а ті його грізно запитують:

— Де бик-золоторіг?

— Де бик? — перепитав Садик. І розповів, як усе сталося:

— Прибилася до мене дівка, спокусила своєю красою і почала вмовляти: заріж та заріж бика — золоті роги! Я й зарізав, роги коло себе на ніч поклав, а вона вкрала їх та й утекла. Ніхто не винен, окрім мене, карайте мене!

А емір йому й каже:

— За твою правду прощаю тебе! Іди знову до череди й пильнуй її, а наш сусід половину своєї череди віддає нам.

Учений шейх

Був собі шейх, який чванився, що знає геть усі науки. Коли його питали про що-небудь, він одразу давав докладну відповідь, посилаючись на видатних учених. Люди як на дивовижу ходили до нього.

У місті, де жив той шейх, існував гурток. Гуртківці часто приходили до нього з усілякими питаннями. І всі вони дивувалися його знанням та надзвичайній пам'яті. Але одного разу змовилися вони вчинити таке: кожен з них напише будь-яку літеру на клаптику паперу. А вже потім з цих літер треба скласти слово, що б нічого не означало. Розтлумачити це слово вони попросять шейха.

— Якщо він дасть відповідь,— умовилися гуртківці,— й цього разу, то ми знатимемо, що всі попередні відповіді й розмови були чистісінькою вигадкою і плодом його фантазії. Якщо ж не дасть відповіді, будемо вірити йому й надалі.

Після цієї домовленості кожен з них накреслив на папері першу-ліпшу літеру. Потім склали всі літери докупи. І вийшло слово: «хунфушару». Це слово, звісно, нічого не означало, так собі — безглузда дурниця. Прийшовши до шейха, вони запитали, що воно означає. Той, не задумуючись, бовкнув:

— Це рослина. Росте вона в горах щасливої Арабії. Стебло у неї гладеньке, листя дрібне: цвіте круглими квітками рожевого відтінку, який часом переходить у білий. Ібе-Бейтар каже, що хунфушару має температуру три градуси, а вологість — першого ступеня. Давид Аль-Басир каже, що ця рослина виліковує хвороби серця й очищає дихальні шляхи... А такий-то вчений каже те й те, а інший — зовсім інше. Араби іноді дають її коровам, щоб ті краще доїлися. Навіть один з наших поетів каже:

Усю мою душу любов притягує до тебе,
Як молоко притягує рослина оця хунфушару.

Про це зілля згадується і в збірці переказів нашого пророка Магомеда.

Шейх намірився був навести ще якийсь текст, але слухачі перебили його:

— Ну, годі ж бо, шейху! Ти вже набрехав і на медиків, і на арабів, і на поетів. Не приписуй брехні хоч пророкові!

Тут вони розкрили свою таємницю і присоромили його. Відтоді ніхто більше не ходив до цього шейха просити поради чи з якимись своїми клопотами.

Дбай про кінець діла

Був собі дуже багатий купець, і була в нього дружина. Якось довелося йому відлучитися з дому на торги. А його дружина саме сподівалася дитини. От купець і каже:

— То я поїду, але коли буде на те воля неба, повернуся додому перше, ніж Господь пошле нам дитя.

Попрощався він з нею та й поїхав. Подорожував довго, аж поки заїхав до якогось царя. А той цар саме шукав когось такого, кому можна було б доручити керувати державними справами. Купець видався йому розумним і кмітливим чоловіком. От цар і присилував його залишитися в нього. По якомусь часі почав купець прохати у свого повелителя дозволу поїхати додому, але той не захотів віддати йому належної плати за службу. Тоді купець і каже:

— О, мій царю! Дозволь мені провідати свою рідню. Я неодмінно повернуся.

Почувши таке запевнення, цар дозволив і наділив купця тисячею червінців.

Купець сів на корабель і поплив до свого рідного міста. А дружина його перед тим почула від людей, що чоловік її служить у царя. Тож вона зібралася в дорогу, взяла з собою обох дітей, бо в неї народилися хлопчики-близнята, і поїхала в ту сторону. Зупинилася вона на одному острові, а саме тієї ночі зупинився там і той корабель, яким прибув її чоловік. Мати й каже дітям:

— Цей корабель пливе з тієї сторони, де живе тепер наш тато. Пішли б ви до моря і, може, розпитали б у людей про нього.

Хлоп'ята побігли до моря, піднялися на корабель та й почали гратися. І так загулялися, що й незчулися, як посутеніло.

Купець тим часом спочивав на палубі. Дитячий галас розбудив його, і він підхопився, щоб нагримати на них. Та ненароком упустив капшук із золотом, який загубився серед мішків з крамом. Шукав його купець, шукав, але не знайшов. І почав він бити себе по голові, а тоді підійшов до хлопчиків та й каже:

— Це ви взяли мої гроші. Бо зумисне гралися тут, біля краму, аби щось поцупити. Крім вас, тут не було нікого.

Підвісив він хлопчиків до колодки⁵ і почав бити палицею по п'ятах та шмагати ременем. Діти зняли вереск на весь корабель. На той ґвалт збіглися матроси.

— Усі тутешні дітлахи, мабуть, злодюжки та крадії,— казали вони.

Бив дітей купець, бив, а опісля спересердя заприсягся: коли не повернуть йому капшук із грішми, викине їх у море. А що капшука знайти не могли, то купцеві довелося дотримати слова. Він узяв хлопчиків, прив'язав до в'язки очерету та й викинув у море.

Мати спохопилася, що діти забарилися, і кинулася шукати їх, аж поки зайшла на корабель. Тут почала розпитувати:

— Чи не бачив хто моїх діток? З обличчя вони такі й такі, а років їм стільки й стільки.

Співчуваючи матері, матроси сказали:

— Е, либонь, це ті самі хлопченята, яких щойно втоплено.

Як почула мати цю страшну звістку, заголосила, приказуючи:

— Горе ж мені! Бідна моя голівонько! Сини мої, соколи! Чому нема тут батька вашого, щоб поглянув на вашу й мою недолю?

— А хто твій чоловік? — поцікавились матроси. Жінка назвала ім'я купця й сказала:

— Я його жінка. Їхала до нього, й ось, як на те, звалилася на мене оця біда.

Почувши ці слова, купець кинувся до неї, обійняв її, а тоді почав лементувати, шматувати на собі одяг і бити себе по голові.

— Боже ж мій милий! — каявся він перед дружиною.— Та це ж я згубив своїх діток власною рукою! Отак завше Бог карає того, хто не думає про кінець діла й не зважує своїх вчинків!

І купець оплакував своїх синів. Плакала й жінка. Нарешті він промовив:

— Не заспокоюсь доти, доки не знайду дітей.

Він почав плавати по морях, шукаючи дітей, але все марно.

А з синами його сталося ось що. Вітер погнав ту в'язку очерету, до якої їх прив'язав батько, спершу у відкрите море, а далі викинув на берег, кожного в іншім місці. Одного з них підібрали слуги правителя тамтешнього краю й приставили самому цареві. Той дуже сподобав собі хлопчика й прийняв за сина, а підданим оголосив, що це його дитина, яку навмисне виховували потай від усіх. Народ дуже радів, бо любив свого повелителя.

Потім цар призначив хлопця своїм намісником і наступником.

Минуло багато років. Той цар помер, і на його місце посадовили приймака. І почав молодик царювати. Усе йому йшло гаразд, державні справи були в добрім стані.

Тим часом його справжні батько з матір'ю й далі об'їжджали острови, сподіваючись, що море викинуло дітей на сушу. Але, не знайшовши ніде й сліду своїх синів, вони втратили останню надію й оселилися на одному з островів Якось купець пішов на базар і побачив делляля⁶, який продавав хлопця. Купець і подумав:

«Куплю-но я собі цього парубчака, щоб був мені на втіху, замість рідної дитини».

Купив і привів його додому. Як тільки вгледіла його дружина, то й скрикнула:

— Господи! Це ж син мій!

Батьки вельми зраділи цій події й спиталися парубка про брата. Той відповів:

— Море нас роз'єднало, і я не пам'ятаю, що сталося з братом.

Збігло чимало років. Сім'я оселилася в тім краю, де царював син купця. А його брат теж уже виріс. Батько дав йому товару і вирядив у дорогу, саме в те місто, де царював його брат. Дійшла до нього чутка, що приїхав якийсь купець, а в нього такі товари, що знадобилися б і володарю. Тоді цар прикликав того купця до себе. Купець з'явився і вклонився йому. Обидва й не здогадувалися, що вони брати, але кров у них заговорила. От цар і каже:

— Зостанься в мене. Я поправлю твоє становище і дам усе, чого тобі заманеться.

Той зостався й прожив там таки довгенько. Побачивши, що цар нізащо не хоче відпустити його від себе, він написав додому листа, в якому запросив батьків приїхати до нього. Батько й мати згодилися на переїзд, і цар відтоді почав дуже поважати їхнього сина. Але він усе ще не знав, що то його брат.

Одної ночі цар виїхав за місто, взявши їсти й пити, і напився до нестями. Купець, турбуючись про нього, сказав собі: «За всі ті щедроти, що цар виявив до мене, сам охоронятиму його цієї ночі».

Витяг він з піхов меча і став біля входу до шатра. Тут його вгледів один з-поміж пажів⁷, що заздрив юнакові за ту прихильність, яку виявив до нього цар. Побачивши його з мечем у руці, паж спитав, що це означає. Той відповів:

— Я сам стерегтиму царя за його милість до мене.

Паж промовчав, а вранці розповів про це своїм товаришам. Ті вирішили схитрувати:

— Це нам на руку! Ходімо до царя та обставимо справу так, щоб він розгнівався на купця і прогнав його.

Змовившись, вони пішли до володаря й заявили:

— Ми хочемо дати тобі важливу пораду.

— Яку? — спитав цар.

— Отой молодий купець, якого ти приблизив до себе і поставив вище всіх достойників, цієї ночі лагодився напасти на тебе і вбити.

Цар змінився на обличчі й запитав:

— І ви це доведете?

А пажі йому:

— Яких тобі ще треба доказів? Якщо хочеш знати щиру правду, то цієї ж ночі вдай, ніби спиш п'яний, а сам пильнуй: побачиш, що буде все так, як ми сповістили.

Після цього вони пішли до купця й сказали:

— Цар дуже вдячний тобі за вчорашнє вартування. За це він ще більше тебе любитиме.

Так заздрісні пажі хотіли приспати пильність купця.

Настала друга ніч. Цар уже був тверезий і занепокоєно чекав купця. Юнак і справді з'явився біля шатра, витяг з піхов меча і став при вході... Побачивши це, цар не на жарт перелякався, мерщій покликав своїх прибічників і звелів схопити купця. Відтак обурено мовив:

— Так оце така подяка мені за те, що я допустив тебе до себе ближче, ніж будь-кого? Ти задумав проти мене такий негідний вчинок?

Тут підскочили двоє пажів і закричали:

— Пане наш! Звели, і ми, як стій, одрубаємо йому голову!

Але цар сказав:

— Ні, вбити його — річ легка й не мудра, а от воскресити мертвого — то вже годі! Треба дбати про кінець діла, а стратити його ми ще встигнемо,

І, наказавши закувати купця в кайдани, повернувся у свої палати. Вирішував державні справи, часом їздив на полювання, а про купця й забув.

Знову прийшли до нього змовники й почали переконувати:

— Володарю наш! Якщо ти потуратимеш купцеві, що робив замах на твоє життя, то збунтуються й інші пажі. Адже всі тепер про це тільки й гомонять.

Розгнівався цар і наказав привести юнака, щоб кат стратив його.

От йому вже й очі зав'язали, вже й кат, замахнувшись мечем, звернувся до царя:

— Звели тільки, царю мій, і я відітну йому голову!

Але цар знову розсудливо мовив:

— Стривай! Я ще раз розгляну його справу. Він таки заслуговує на смерть і нікуди від неї не втече.

Відвели купця знову до тюрми. Тим часом звістка про це докотилася до його батьків. Батько мерщій написав листа і пішов до володаря.

Той прочитав листа, який закінчувався словами: «Нехай тебе помилує Всевишній! Не поспішай чинити кару. Я теж колись поквапився в однім ділі, та й загубив у морі його брата. Ще й досі нуджу світом. Убий краще мене замість сина».

Старий упав до царевих ніг і ревно заплакав.

— Ану лишень, розкажи,— зацікавився цар,— що за пригода сталася з тобою!

І старий почав розповідати:

— Володарю мій! Був у нього брат, і я їх обох викинув у море...

І він розповів усю пригоду від початку до кінця. Почувши це, цар несподівано закричав і кинувся з престолу до батька та брата. Обійняв їх і сказав:

— Ти мені батько, а це мій брат, а дружина твоя — моя рідна ненька.

І всі троє невимовно зраділи.

Скликав цар людей, розповів їм про все, що сталося, а тоді звернувся до батька:

— Коли б і ти дбав про кінець діла та зважував, що робиш, не каявся б і не побивався б тепер.

Прикликав цар ще й свою неньку, і вони раділи щасливій долі, що з'єднала їх. Відтоді до кінця днів своїх жили вони єдиною сім'єю в радості й достатках.

Сліпці

Жив у Багдада один хитрий сліпець на ім'я Факік. Він нічого не робив, а тільки ходив та жебрав. Мав звичай мовчки стукати в двері, не вимовляючи ні слова, доки йому відчинять. Якось він почав отак настирливо стукати в одні двері.

— Хто там? — почувся голос господаря.

Факік на це нічичирк і постукав удруге.

— Та хто ж це такий? — знову сердито запитав господар.

Сліпець і цього разу не відповів. Господар зрештою сердито розчахнув двері.

— Ну чого тобі? — невдоволено спитав він, побачивши Факіка.

— Подайте милостиню ради Аллаха! — заскиглив Факік.

Господар хвилину помовчав.

— Ти сліпий? — спитав він.

— Еге,— відповів сліпець.

— Ну, в такім разі простягни свою руку.

Факік був певний, що цей чоловік хоче йому щось дати, і простяг руку. А господар узяв його за руку й повів до хати. Факік охоче пішов за ним, бо подумав, що той замість милостині хоче нагодувати його. Вони піднялися сходами аж на найвищий поверх. Тут поводир Факіка зупинився й знову перепитав:

— Ну, старче Божий, чого тобі треба?

— Прошу милостиню заради всемогутнього Аллаха.

— Аллах подасть! — одказав на це господар.— Проси, щоб він повернув тобі очі! Я дати нічого не можу.

— А щоб тебе! — вигукнув Факік.— Чому ж ти не сказав мені цього відразу, ще там, унизу?

— А ти, дурню, чому зразу не озвався? — глузував той.

— Подай милостиню ради Аллаха! — не вгавав Факік.

— Нема в мене нічогісінько для тебе!

— Ну то хоч поможи зійти вниз!

— Сходи перед тобою, йди сам,— реготав господар.

Сліпець почав навпомацки спускатися, але не втримався, покотився сходами вниз і гепнувся прямо в двері. А господар зареготав ще дужче.

Опинившись на вулиці, Факік жалісно охкав, бо добре-таки потовкся. В цю мить надійшли два інші сліпці-жебраки, які з ним товаришували, й почали розпитувати, що сталося. Факік розповів про свою пригоду, а вкінці додав:

— Не залишається нічого іншого, як узяти дещо з наших припасів, бо сьогодні не дали мені нічого, а їсти хочеться.

Сліпці погодилися й пішли разом з ним додому.

А господар, який так неприязно зустрів Факіка, був досвідчений крутій та злодій. Почувши крізь вікно розмову жебраків, він миттю вибіг з дому й назирці подався за ними. Так непомітно й увійшов слідком до їхньої оселі.

Тут обачний Факік звернувся до товаришів:

— Ну, братове, зачинімо двері та обшукаймо спершу нашу хату, чи немає тут часом кого-небудь чужого.

Почувши це, крутій сторопів, але тут-таки вгледів, що зі стелі звисає шнур. Він ухопився за нього та й повис у повітрі. Сліпці, обходячи оселю, постукували палицями по кутках, нишпорили скрізь, але нічого не знаходили. Коли нарешті посідали, крутій опустився на долівку й сів поруч Факіка. Витягши із схованки гроші, сліпці перелічили їх і нарахували дванадцять тисяч срібних монет — драхм⁸. Тоді кожний узяв стільки, скільки йому треба було, а торбу з грішми вони заховали в тайник.

Факік хотів був піти купити чогось попоїсти, але в когось знайшовся якийсь харч, і всі троє почали їсти. Крутій теж простягає руку до їжі, та вибирає найсмачніші шматки. Чутким вухом Факік уловив поруч незнайоме чамкання і зчинив ґвалт:

— Пробі! Тут хтось чужий!

І цієї ж миті схопив злодія за руку й накинувся на нього разом з двома іншими сліпцями, періщачи його чим попало.

— Пробі! Ґвалт! Грабують! Рятуйте, люди добрі! — верещали сліпці.

І крутій теж горланив щосили й відбивався від трьох.

На ґвалт позбігалися сусіди та перехожі, вибили двері й увійшли до хати, щоб розборонити розбишак. Крутій заплющив очі, кинувся до прибулих і вклонився до землі, благаючи:

— Рятуйте, люди добрі! Побратими мої не хочуть віддати належної мені частки грошей. Ми наскладали їх разом. Я сьогодні мав намір узяти те, що належить мені, а вони накинулись на мене і мало не вбили.

Сліпці закричали, що все це брехня. Тоді люди повели всіх чотирьох до оселі намісника, який був водночас і суддею.

Там крутій виступив наперед і сказав:

— Світлий наміснику! Мушу тобі признатися, що я й мої побратими — страшенні злочинці. Але ми заприсяглися, що не викажемо нічого, хіба що під муками. Що ж робити? Почни хоч би й з мене — треба ж спокутувати колись свої гріхи!

Факік роззявив був рота, щоб виправдатися, але намісник грізно звелів йому мовчати.

Крутія розпростерли й почали бити палицями. Він спершу уперто мовчав, згодом почав стогнати, далі розплющив одне око, а відтак друге.

— Що це ти виробляєш, проклятий!? — здивовано й воднораз сердито вигукнув суддя.

Пройдисвіт відповів:

— Ясний пане! Дай мені свій перстень, як запевнення в тому, що ти помилуєш мене, коли я розкажу тобі все!

Суддя пообіцяв. Тоді він почав:

— Усі четверо ми тільки вдаємо з себе сліпців, щоб обдурювати людей та виманювати в них гроші. Ми заходимо до осель довірливих людей і чинимо там усякі шкоди. Отаким чином ми зібрали чимало грошей: аж дванадцять тисяч драхм. От я й сказав товаришам: «Віддайте мені мою частку — три тисячі, бо я більше не хочу шахраювати та обдурювати людей!» А вони злякалися й почали мене бити. Це можуть засвідчити усі перехожі. Будь ласкавий, ясновельможний пане, звели їм оддати належні мені три тисячі драхм. А що я не брешу, сам переконаєшся, взявши цих сліпців на тортури,— вони вмиттю прозріють!

Факік та двоє інших сліпців зчинили галас, що він бреше. Суддя не повірив їм і звелів катувати їх, починаючи з Факіка. Били його, били, а він кричав тільки одне:

— Не бачу! Не бачу!

Пройдисвіт підійшов до нього й порадив:

— Та годі вже тобі! Чого ти такий упертий! Краще розплющ очі, невже ти хочеш, щоб тебе забили до смерті?

Звісно, сліпий Факік не міг послухати його поради. Суддя загадав катувати й інших двох старців. Крутій і до них підійшов з лицемірною порадою:

— Послухайте мене, братове! Розплющіть очі! Час покаятися за всі крутійства! Побійтеся Бога — він тяжко карає за брехню!

Коли катування не допомогло, дурисвіт сказав судді:

— Облиш уже їх! Вони не розплющують очей, бо людей бояться. Краще пошли по гроші!

І крутій пояснив, де та схованка.

Суддя звелів вигнати трьох сліпців з міста й принести йому гроші. Він одлічив три тисячі крутієві, а решту наказав роздати вбогим.

Казка про горбаня

За давніх часів жив собі в одному китайському місті кравець, чоловік веселої вдачі, що кохався в піснях та музиці. Якось він поїхав зі своєю дружиною на прогулянку за місто. Додому вони вертались уже присмерком. Коли це по дорозі зустрічається їм горбань, та такий кумедний з обличчя, що міг би розсмішити усякого, хоч би й як засмученого. Кравець із дружиною підійшли ближче, щоб придивитися до цієї прояви. А тоді запросили його до себе в господу, щоб трохи потішив їх тієї ночі. Горбань погодився. Тоді кравець, хоч і було дуже пізно, пішов на базар, накупив смаженої риби, хліба, помаранчів та всяких ласощів. Сіли вони вечеряти. А кравцева дружина вибрала добрячий шмат риби і дає гостеві:

— Пригощайся, небораче! Якщо завеликий, то я можу порізати!

Горбань схопив рибу і хотів був проковтнути її прожогом, але в ній була чимала кістка. Вона застряла йому в горлі, і він за хвилину помер.

Уздрівши це, кравець закричав:

— Господи, на все твоя воля! Але ж навіщо він помер на наших очах! Що ж нам тепер, жінко, робити?

Дружина подумала й сказала:

— От що, чоловіче, зараз надворі ніч. Бери його на плечі й неси. Я йтиму попереду, а ти за мною. Коли хто зустрінеться та почне цікавитись, скажеш, що заслаб наш син і ми несемо його до лікаря.

Так вони й зробили. Несуть мертвяка вулицею, а жінка голосить:

— Ой, сину ж мій, синочку! Що це з тобою приключилося? Що в тебе болить?

Коли хто й траплявся їм по дорозі, то думав: «Це в них, мабуть, дитина заслабла».

Отак кравець з дружиною безпечно дійшли до того будинку, де жив лікар-єврей. Постукали вони в двері — вийшла до них чорна невільниця. Бачить: прийшли якісь люди з хлопцем на руках.

— Чого вам треба? — питається вона.

Кравцева дружина й каже:

— Ми хочемо, щоб лікар оглянув нашого хлопчика. Ось тобі чотири червінці, віддай своєму панові, хай він мерщій спуститься сюди. Наша дитина тяжко хвора.

Служниця побігла нагору, а кравець з дружиною витягли мерщій горбуна нагору, притулили на сходах до стіни й щезли.

Невільниця вбігла до єврея й каже:

— Там, унизу, стоять двоє з хворою дитиною. Вони передали чотири червінці завдатку, щоб ви оглянули її.

Побачивши такі гроші, єврей зрадів, хутко підвівся й побіг темними сходами. По дорозі він зачепився за мертвяка і ненароком зіпхнув його вниз.

— Ой, лихо мені, лихо! — зарепетував він.— Я штовхнув цього хворого так, що він покотився сходами й, мабуть, убився. Ой Мойсею! Ой Ароне! Лихо мені, лихо! Давиде і всі дванадцять пророків!⁹ Що мені тепер робити?!

Узяв він горбаня, виніс нагору й побачив, що той і справді мертвий. Тут дружина напоумила його, що діяти.

— Чого ти сидиш? — репетувала вона.— Як так сидітимеш до ранку, то нас застукають, і тоді нам смерть! Давай-но краще винесемо його на дах та вкинемо в хату до нашого сусіда.

А той сусід був правовірним мусульманином і торгував олією та лоєм, постачаючи їх на кухню самого султана¹⁰. Не раз траплялося, що він принесе олію додому, а коти та щури вип'ють її. Коли ж його не бувало вдома, то в хату залазили й собаки з покрівлі через комин. Ці вже геть чисто виїдали все, що попадалося¹¹.

Єврей з жінкою винесли мертвяка на дах, підв'язали йому попід пахви віжки й спустили в хату до сусіда так, що він опустився на п'яти й прихилився до стіни. Потім висмикнули віжки та й утекли раді-радесенькі.

Невдовзі повернувся додому господар. Відчинив ту кімнату, увійшов зі світлом у руках і побачив, що хтось ховається в закутку коло комина.

— Ось воно що! — зарепетував мусульманин.— Не коти мене об'їдали досі, а люди! Це ти мене обкрадав! А я, дурень, лаяв безневинних котів та собак, а тим часом це ти крав у мене м'ясо та олію. Зараз я тобі всиплю!

Ухопив він дерев'яного молотка, підбіг до горбаня і вперіщив його в самісінькі груди. Горбань ані звуку. Дивиться господар — аж той уже мертвий. Сполошився він тоді, почав себе лаяти й каятись за свою нестриманість.

— Будь проклята вся олія на світі! — гукнув він спересердя.— І навіщо було забивати його на смерть?! — бідкався він.

Потім оглянув труп пильніше й побачив, що це якась горбата потвора. Ще дужче почав він сипати прокльони:

— Тьху, мерзенний верблюде! Мало того, що ти горбатий, так вирішив ще й злодієм стати! Зорі небесні, напоумте мене! Що ж мені діяти?!

Завдав він собі на плечі горбаня та й подався з хати. Донісши труп до найближчого майдану, поставив його на сходах невеличкої крамниці, а сам утік.

Невдовзі прийшов на майдан купець-християнин, теж султанський постачальник, п'яний-п'янісінький. Закортіло йому, бачте, в таку пору у лазні попаритись. А що перебрав усяку норму, то почав бурмотіти собі під ніс:

— Незабаром світатиме, мусульмани почнуть сходитись до мечеті на вранішню молитву. Гляди, ще й до поліції потягнуть мене за порушення порядку.

Відчувши небезпеку, купець наддав ходи неслухняними ногами. Щось наче на аркані потягло його до крамниці. Аби відхекатись, він сів на східцях, не помітивши мертвого горбаня, й задрімав. Щось, певно, приверзлося йому, бо він замахав руками, наче обороняючись від напасників. Так і намацав мертвяка. Спочатку подумав був, що й це якийсь злодій. Адже здерли ж бо цієї ночі у нього з голови чалму! З люті почав частувати горбаня стусанами в спину, та так сильно, що той звалився. Християнин зчинив ґвалт, гукаючи на допомогу нічного сторожа. Той відразу ж і з'явився. Уздрівши, що християнин лупцює мусульманина, він здивовано запитав:

— За віщо ти його б'єш?

— Він хотів пограбувати мене! — пояснив купець.

— Не смій його чіпати! — суворо звелів сторож. Оглянувши горбаня, сторож зрозумів, що той мертвий.

— Он до чого ми дожилися! — лютував він.— То це вже християни вбивають правовірних?!

Схопивши купця за комір, він потяг його до судді. Покірно йдучи назустріч невідомості, купець міркував:

«Господи, Ісусе Христе! Пресвятая Діво! Як могло статися, що від кількох стусанів він віддав Богові душу!»

Сердегу замкнули. А вранці, аби відомстити кров'ю за кров, суддя вирішив стратити вбивцю, звелівши оповісникові оголосити про це на всю околицю. Тим часом спорудили шибеницю й привели винуватця. Як належить, кат накинув йому на шию зашморга і хотів уже виконати вирок, коли до шибениці наблизився купець-мусульманин і закричав:

— Облиш його! Убивця — я!

Надійшов суддя, і правовірний мусульманин розповів йому геть усе: як горбань занадився до нього красти і як його застукали на гарячому. Розповів детально, як уперіщив його молотком і як виніс мертвого на майдан.

— Він не винен! Якщо вже вішати, то тільки мене! — закінчив він свою розповідь.

Тоді суддя звелів відпустити купця-християнина, а натомість повісити купця-мусульманина. Кат негайно зняв зашморг із шиї невинного і накинув на шию тому, що зголосився. За хвилю крізь натовп почав пропихатися лікар-єврей, голосно благаючи:

— Не робіть цього! Убив горбаня я!

Він розповів, як усе було насправді, а закінчив такими словами:

— Убивши одного мусульманина цілком випадково, я не дозволю губити другого навмисне, зі злої волі.

Суддя взяв до уваги щире зізнання й звелів повісити лікаря. Вже й зашморг опинився у нього на шиї, коли знову ж таки хтось почав пропихатися крізь натовп, волаючи:

— Зупиніться! Зупиніться! Це я його вбив!

Цього разу у вбивстві розкаювався кравець, розповівши чисто все, як було:

— Він нам співав, грав на бубні. За це моя дружина почастувала його великим шматком риби. Нею він і вдавився. Потім ми вчинили великий гріх.

Здивувався суддя, як і всі люди, такій чудній пригоді.

— Цей випадок неодмінно треба занести до літописної книги! — наказав він, але все-таки звелів повісити кравця.

Тут навіть сам кат розчулився.

— Чи не краще було б нікого не карати? — звернувся він до судді.

А слід пам'ятати, що горбань був блазнем самісінького султана і розважав його щодня. Напередодні, як відомо, горбань випив зайве і подався блукати містом. А сьогодні, коли султан почав допитуватися, де він, придворні сповістили йому:

— Милостивий володарю! Горбаня вбили. Саме зараз кат карає злочинця, але зробити це ніяк не вдається, бо щоразу з'являється новий убивця, що бере всю вину на себе.

Султанові захотілося власними вухами почути розповіді злочинців та востаннє оглянути труп горбаня. Прибувши на місце події, він усе уважно вислухав і звелів записати цей випадок як історичну подію.

Тим часом з натовпу до трупа підійшов один цирульник і почав пильно його оглядати. Оглянувши горбаня, він од реготу аж за боки вхопився. Натовп подумав, що він збожеволів. Нарешті цирульник спромігся вимовити:

— Адже ж горбань живісінький!

Відкривши скриньку з ліками, він вийняв якусь мазь і натер нею горбаневі горло. Після цього тоненьким скальпелем витяг шматок риби з кісткою. Горбань чхнув, випростався і сказав:

— Слава Аллахові і Магомедові, його пророку!

Пиріжок, начинений чарівним зіллям

Пішов якось один чоловік у ліс по зілля, яке може, коли його з'їсти, розкрити таємницю всіх цілющих трав. Після довгих пошуків він знайшов нарешті те, що шукав, і промовив до себе:

— Замість того щоб з'їсти це зілля сирим, я спечу з ним пиріг, а вже тоді з'їм.

Замісив він тісто, зліпив пиріг і, начинивши його чарівним зіллям, відніс до пекарні. Пекарю, якого звали Лукман, він сказав:

— Спечи мені, цей пиріг. Коли буде готовий, я приїду й заберу.

Пекар засунув пиріг у піч і, заклопотаний усякими іншими справами, забув про нього. А коли згадав, пиріг згорів і став чорний, як вугілля. Покликав тоді він свого помічника та й каже:

— Принеси мені трохи тіста — я зліплю інший пиріг. Хлопчик-помічник приніс Лукману тіста, й той, зліпивши новий пиріг, начинив його іншим зіллям і засунув у піч.

Невдовзі прийшов чоловік, що замовив йому пиріг, та й питає:

— Чи готовий мій пиріг?

— Готовий! — відповів Лукман і, вийнявши пиріг з печі, вручив його господареві.

Приніс той пиріг додому, з'їв його, але про таємниці лікарських трав так і не дізнався. Повернувся знову до пекаря та й питає:

— Що ти зробив з пирогом, який я тобі приніс? Тільки кажи правду!

Тут Лукман і признався:

— Не буду приховувати від тебе: згорів твій пиріг. Я його з'їв, а тобі спік новий. Хіба не смачний?

Розгнівався чоловік на нього й пішов собі геть.

А Лукман тим часом, з'ївши пиріг із чарівним зіллям, відкрив для себе таємниці всіх трав, що є на світі: які з них дають користь, а які — шкоду. І невдовзі прославився як лікар, що виліковує всі хвороби з допомогою зілля.

Якось прийшла до нього старенька бабуся з розпухлим носом.

— Лікарю Лукмане, люди кажуть, що ти виліковуєш усі болячки. Дай мені таких ліків, щоб я знову стала молодою !

А Лукман їй на те:

— Ні, матусенько, мені не дозволено цього робити. Негоже вбивати одного задля вигоди іншого.

Розгнівалася бабуся і пішла, плачучи, додому. Але по дорозі зустріла Лукманового сина й поскаржилася йому:

— Я так прохала твого батька, щоб зробив мене молодою, а він не захотів і прогнав мене геть. Каже, що робити це йому заборонено.

А хлопець їй у відповідь:

— Це неважко зробити. Знайди собі юнака, відгодуй його телятиною, курми та дичиною, щоб зміцнів та набрався сили, а тоді вийди за нього заміж — і станеш знову молодою.

Пішла стара та й зробила точнісінько так, як порадив хлопець. Побачила носильника з гір, що був зовсім молодий, років двадцяти, та й каже йому:

— Піднеси мені цього кошика!

Послухався юнак старої, приніс до неї додому кошик та й каже:

— Заплати мені, і я піду собі.

А бабуся йому й каже:

— Залишайся в мене! Будеш мені вірно служити за добру плату. Крім того, їстимеш і питимеш у мене Я ще й зодягатиму тебе.

— Гаразд,— погодився юнак і залишився.

Почала вона відгодовувати його ситною їжею, аж поки він погладшав, зміцнів.

Нарешті настав день, коли стара запропонувала йому:

— Хочеш одружитися зі мною?

Подумав він та й погодився взяти її за жінку.

Не минуло й року, як молодик схуд, став наче тінь та й віддав Богові душу.

Усі в цих краях знали, що будь-яку хворобу може вилікувати Лукман. Але той нічого не знав про хворобу бідолахи, бо бабуся, яка відмолоділа, наче двадцятирічна дівка, не веліла лікувати свого чоловіка.

А в тому місті було заведено: коли покійника несли на цвинтар повз хату Лукмана, то зупинялися перед нею і Лукман востаннє оглядав його.

Бабусиного чоловіка теж понесли з усіма похоронними звичаями на цвинтар. Оглянувши його, Лукман звелів носіям:

— Приведіть сюди вдову!

Прийшла вона, а Лукман і каже їй:

— Що ж ти наробила? Хіба я не попереджав тебе, що це заборонено? Признавайся, хто напоумив тебе на це, інакше я випущу з тебе душу.

Нікуди було діватися відмолоділій бабі, і вона призналася:

— Це твій син дав мені таку пораду.

Лукман тільки зітхнув:

— Якби не страх перед Всевишнім, я б четвертував тебе!

Розумна царівна й відьма

Помираючи, один цар збудував трьом своїм дочкам замки. Для однієї — із ситцевої тканини, для другої — зі скла, а для третьої — із заліза. Від назви замків першу дочку прозвали Ситцевою, другу — Скляною, а третю — Залізною.

Одного разу прийшла до першої царівни відьма Гуль позичити ситцю. Та відмовила їй. Тоді відьма, розгнівавшись, закричала, і від того крику тріснула ситцева тканина. Безперешкодно зайшла відьма в замок і з'їла Ситцеву.

Другого дня Гуль прийшла до Скляної позичити скла. Коли дівчина відмовила їй, вона різко крутнулася, зачепила ліктем скло — і воно тріснуло. Відьма пробралася до замку і з'їла Скляну.

Третього дня Гуль прийшла до царівни Залізної позичити молоток. Коли та відмовила їй, відьма почала гупати кулаками по стінах. Але палац залишився цілий. Тоді Гуль промовила:

— Крім Залізної не залишилося на полі бою вже нікого.

Відтоді цей вислів став прислів'ям.

Через день відьма підійшла до Залізної, почала переконувати її в своїх миролюбних намірах і запросила на прогулянку до фігового саду. Залізна відмовилась, але після того як відьма пішла, вузенькою стежкою прокралася в сад, надрізала фіги на деревах, наплювала всередину плодів та й повернулася. Змучена відьма тим часом прийшла в сад, накинулася на фіги й поїла геть усі.

По якімсь часі зла сусідка знову приходить до Залізної та й хвалиться, що наїлася смачних плодів. Володарка замку й каже їй:

— Ти ж бо мої плювки поїла.

Розлютилася відьма ще більше. Однак, затамувавши злобу, улесливо запрошує Залізну наступного дня піти на баштан і покуштувати кавунів. Дівчина знову відмовила їй, але, як і першого разу, заздалегідь прийшла на баштан, нагидила в кожен кавун та й причаїлася в рову.

Прийшла відьма, наїлася досхочу загиджених кавунів, але біля замку Залізна знову ж таки розкрила таємницю.

Третього дня відьма запросила Залізну піти по дрова. Але та чемно відмовилась. Однак раніш за відьму побігла до лісу і сховалася у в'язці дров. Відьма знайшла в'язку, завдала собі на плечі та й понесла додому. А Залізна заздалегідь прихопила з собою голку і, водячи нею по спині відьми, всю її подряпала.

Принесла відьма в'язку додому, скидає з плечей, коли це Залізна вилізає з в'язки та й сміється. Відьма скипіла люттю, але водночас і зраділа:

— Тепер ти від мене вже не втечеш!

Розтопивши піч, вона поставила туди казан з олією й наказала доньці пильнувати гостю, а сама подалася скликати довколишніх відьом на обід.

Тим часом Залізна сказала відьминій доньці, що в неї в кишені є ласощі. Коли та наблизилася, царівна схопила її та й вкинула у казан. А сама тим часом утекла додому.

Зійшлися відьми, обідають, а про доньку й гадки не мають. Коли це, ласуючи м'ясом, відьма надибала в казані волосся дочки. Тут і розкрилася таємниця. Як ошпарена схопилася відьма з-за столу й побігла до неприступного палацу. Побачивши, що царівна спокійнісінько сидить собі в залізному замку, відьма від люті луснула.

Дівчинка й четверо джинів

Жили собі чоловік та жінка, і була в них маленька донечка. Одного разу в сім'ї варили кашу з сочевиці. І саме в цей час нагодилася тітка дівчинки. Почувши запах каші, вона попросила сестру:

— Нехай твоя донечка принесе мені трохи каші!

— Гаразд! — відповіла сестра, й надвечір, коли каша зварилася, звеліла донечці віднести тітці тарілку каші.

Ступивши на поріг, небога і каже:

— Мати прислала вам каші!

Тітка взяла тарілку зі стравою.

Тим часом надворі посутеніло, і дівчинка просить тітку:

— Дозвольте мені переночувати у вас!

— Сама бачиш, у мене нема місця!

— Благаю вас, тітонько, покладіть мене хоча б у ногах! — просила дівчинка.

— Але ж там тобі буде незручно,— заперечувала тітка.

— Ну, будь ласка, тітонько, тоді хоча б під ринвою! — благала дівчинка.

— Там тебе можуть з'їсти щури,— схитрувала тітка.

— А може, на даху дозволите? — трохи не плакала небога.

— Ні, бо туди може прийти злодій і вкрасти тебе,— затялася тітка.

Дівчинка, плачучи, пішла додому. Іде й раптом бачить: з-під дерева б'є струмок. Залізла вона на дерево та й примостилася на самісінькому вершечку.

А в цей час мимо проходили четверо джинів і запримітили вони під деревом її тінь. Підійшов перший до дерева й питає:

— Хто там на дереві заховався?

— Маленька дівчинка, мене вигнала вночі рідна тітка.

І гірко заплакала.

— Не бійся мене,— сказав джин,— бійся тих, що йдуть слідом за мною.

Тим часом підійшов другий джин і питає:

— А хто це там на дереві сидить?

— Маленька дівчинка,— почулося згори.— Мене прогнала серед ночі рідна тітка.

І дівчинка знову заплакала.

— Не бійся мене,— заспокоїв її джин,— бійся тих, що йдуть слідом за мною.

Тут підійшов третій джин і питає:

— А хто це там на дереві причаївся?

— Маленька дівчинка,— відповів йому голос згори.— Мене вигнала серед ночі рідна тітка.

— Не бійся мене,— заспокоїв її джин,— бійся того, що йде слідом за мною.

Коли це надійшов четвертий.

— А хто це там на дереві вмостився?

— Маленька дівчинка,— почув він у відповідь.— Мене серед ночі вигнала з хати рідна тітка.

— Злазь! — звелів джин.— Інакше я тебе з'їм.

Дівчинка злякалася й просить його:

— Дозволь мені три рази крикнути матінці і три рази батечкові, а після цього я злізу до тебе.

— Гаразд,— погодився джин.

Дівчинка крикнула:

— Матінко! Батечку!

Та ніхто не почув її за першим разом. Тоді вона крикнула вдруге:

— Матінко!! Батечку!!

Почула її голос мати та й каже чоловікові:

— Послухай-но, чоловіче, здається, хтось кричить.

Закричала дівчинка втретє:

— Матінко, принесіть-но сюди курку, а ви, батечку, візьміть сокиру та й приходьте!

Батько з матір'ю спіймали курку, прийшли до дерева і кинули на землю. Джин нахилився, щоб з'їсти курку, а батько, не гаючись, тут-таки відтяв йому голову сокирою. Дівчинка злізла з дерева й пішла з батьками додому. Живуть вони щасливо й досі, а тітку прокляли люди.

Про козу, сімох козенят та відьму

Жила собі на світі коза і було в неї семеро козенят. Щодень ішла вона пастися в степ, а коли поверталася, стукала в двері й казала козенятам:

— Відчиняйте, дітки, я принесла вам молока у вимені, дров і трави на спині.

Козенята відповідали їй:

— Дай нам помацати твій хвіст!

Якщо хвіст був гладенький, вони відчиняли двері. Якось побачила їх відьма Гуль, підійшла до дверей і каже:

— Відчиніть, діточки, я принесла вам молока у вимені, дров і трави на спині.

А козенята їй відказують:

— Дай-но лишень помацати твій хвіст!

Переконавшись у тому, що хвіст цупкий, вони сказали їй:

— Ти відьма, не відчинимо.

Пішла відьма до перукарки та й просить:

— Причеши мені хвоста, щоб він став гладенький. Тоді зможу з'їсти сімох козиних дітей.

А перукарка їй відказує:

— Принеси лишень гребінець та шевську швайку. Пішла відьма до єврея та й просить:

— Позич мені гребінь, щоб перукарка причесала мені хвоста. Коли він буде гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

Єврей їй відповідає:

— Принеси мені яйце!

Пішла відьма до курки і просить її:

— Дай мені одне яйце для єврея. Він пообіцяв позичити гребінця для перукарки, щоб та причесала мені хвоста. Коли він буде в мене гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

А курка їй на те:

— Принеси мені трохи пшениці!

Пішла відьма до молотаря й каже йому:

— Дай мені трохи пшениці для курки, тоді вона дасть мені яйце для єврея. Той пообіцяв позичити гребінець, щоб перукарка причесала мені хвоста. Коли він буде гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

Молотар і відказує:

— Принеси мені трохи води!

Пішла відьма до криниці з проханням:

— Дай мені, криничко, води для молотаря, щоб він дав пшениці для курки, яка пообіцяла мені яйце для єврея. Той позичить гребінця, щоб перукарка причесала мені хвоста. Коли він стане гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

Криниця їй відповідає:

— Принеси мені букет!

Пішла відьма до куща ясмину та й каже:

— Дай-но мені букет для криниці, криниця дасть води молотареві, а молотар дасть пшениці для курки, яка пообіцяла яйце для єврея. Тоді єврей позичить мені гребінець для перукарки, щоб та причесала мені хвоста. Коли він стане гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

— Принеси мені трохи перегною! — відказує ясмин.

Пішла відьма до собаки та й каже йому:

— Дай мені трохи перегною для ясмину, а ясмин дасть букет для криниці. Тоді криниця дасть води для молотаря, а той — пшениці для курки. Курка дасть яйце для єврея, а він позичить гребінця, щоб перукарка причесала мені хвоста. Коли він буде у мене гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

— Принеси мені хліба,— відповів собака.

Пішла відьма до печі та й просить:

— Дай мені хліба для собаки, а собака за це дасть перегною. Перегній я віднесу під кущ ясмину, щоб він дав мені букет для криниці. Криниця дасть води для молотаря, а молотар — трохи пшениці для курки. Курка знесе яйце для єврея, який пообіцяв позичити гребінця для перукарки, щоб та причесала мені хвоста. Коли він буде у мене гладенький, я зможу з'їсти сімох козенят.

Піч відповідає їй:

— Принеси мені дров!

Пішла відьма по дрова і невдовзі принесла їх для печі. Піч дала їй хліба для собаки, собака — перегною для ясмину, ясмин — букет для криниці, криниця — води для молотаря, молотар — пшениці для курки, курка — яйце для єврея, єврей — гребінець для перукарки. Перукарка причесала їй хвоста, і він став у неї гладеньким.

Пішла тоді відьма до козенят та й каже їм:

— Відчиніть-но мені, дітки, я принесла вам молока в своєму вимені, дров і трави на спині.

А козенята й відказують:

— Дай лишень помацати твій хвіст!

Відчули козенята, що хвіст у відьми гладенький, і відчинили двері. Відьма увійшла до їхньої хатки й поїла їх. Але одне кульгаве козеня встигло сховатися в закутку.

Наївшись, відьма пішла собі геть. Невдовзі повернулася коза та й каже:

— Відчиніть-но, дітки, я принесла вам молока у своєму вимені, дров і трави на спині.

Але ніхто не відізвався на її голос. Вона штовхнула двері, і двері відчинилися. У хаті не було нікого. Лише згодом із закутка пришкандибало кульгаве козеня й розповіло матері, що приходила відьма та й поїла усіх братів та сестричок.

Розгнівалась коза, вилізла на дах відьминої хати й почала тупати ногами.

— Хто там тупотить по моєму дахові? — спитала відьма.— Черепицю поламаєш!

А коза й каже:

— Це я, коза. А той, хто з'їв моїх дітей, нехай вийде зі мною в степ на двобій!

Пішла відьма з козою в степ, і почали вони битися. Здолала коза відьму, розпорола їй черево, вийняла з нього своїх діточок і привела їх додому. І знову зажили вони дружно.

На цьому й казці кінець.

Гранатове зернятко на золотій тарілці

Жив собі чоловік, і була в нього донька, яку він щодня посилав зі слугою до школи.

Одного разу, довівши дівчинку до шкільних дверей, слуга пішов собі геть.

Увіходячи до приміщення, дівчинка побачила, що вчитель їсть тіло молодої жінки. Налякавшись, вона кинулась навтьоки. Але, коли вона бігла, з її ноги спав браслет. Дівчинка бігла навмання, не знаючи дороги додому. Раптом побачила вона дерево, залізла на нього й примостилася там.

Настав вечір. Слуга прийшов до школи, щоб забрати дівчинку додому, але не знайшов її там. Кинулись шукати, однак вона мов у воду впала.

— Що ж робити? — бідкався батько.— Пропала та й годі.

Саме тоді повз дерево проїздив царевич. Від під'їхав до джерельця, що пробивалося з-під дерева, аби напоїти коня. П'ючи воду, кінь тривожно зафоркав. Глянув царевич угору й побачив, що на дереві хтось сидить.

— Хто там? — спитав він.

— Я,— боязко відповіла дівчинка.

— Злазь звідти! — звелів царевич.

Дівчинка злізла з дерева, царевич привіз її до свого палацу.

— Виховай, матусю, цю дівчинку, і я одружуся з нею,— попросив він матір.

— Гаразд,— погодилася мати.

Дівчинка виховувалася в царському палаці аж чотири роки, поки їй не виповнилося одинадцять.

Царевич одружився з дівчиною, і вона невдовзі завагітніла.

Аж тут надійшов час вирушати на прощу до Мекки¹². Зібрався царевич у дорогу й поїхав, а дружина тим часом народила хлопчика. Свекруха дуже зраділа і пробула коло неї сорок днів.

На сорок перший день свекруха кудись на хвильку відлучилася, й тут розступилася стіна і перед молодою матір'ю з'явився вчитель.

— Гранатове зернятко на золотій тарілці! — зрадів він.— Ну, розказуй, чим здивував тебе твій учитель, коли ти тікала так, що аж браслет з ноги загубила.

— Я побачила,— відповіла царевичева дружина,— що він поститься та молиться і навчає дітей добрих звичаїв.

Учитель спіймав пташку, зарізав її й вимазав кров'ю обличчя та руки царевичевої дружини. Відтак, узявши з ліжечка немовля, зник. Повернулася нагору свекруха й побачила на невістчиному обличчі та руках кров.

— Ти з'їла хлопчика? — запитала вона.

Невістка не змогла їй відповісти.

— Навіщо ти його з'їла? — допитувалася свекруха.— Завтра повернеться чоловік і прожене тебе.

Але та й далі мовчала.

Повернувшись із прощі, царевич передусім поцікавився:

— А кого народила моя дружина, матусю? Змилостивилася над невісткою свекруха, не стала казати синові про свої здогади, а лишень промовила:

— Мертвого хлопчика.

— Ну що ж,— відповів царевич.— Іншим разом народить живого.

По якімсь часі молода невістка завагітніла вдруге. І знову настав час іти на прощу. Вирушив царевич до Мекки, а в цей час дружина народила доньку. Царевичева мати й застерігає її:

— Гляди ж, дитино моя, не з'їж і донечку. Минулого разу я тебе не виказала, але тепер розкажу синові все, якщо ти з'їси дитя.

І свекруха зосталася біля неї вже не сорок, а всі п'ятдесят днів.

Та коли вона знову кудись відлучилася, стіна раптом розступилася і до спальні увійшов учитель.

— Гранатове зернятко на золотій тарілці! — звернувся він до молодої матері.— Що ж так здивувало тебе в поведінці твого вчителя, що, тікаючи, ти загубила з ноги золотий браслет?

— Я побачила,— відповіла йому молода мати,— що він поститься, молиться й навчає дітей добрих звичаїв.

Учитель зарізав пташку, обмазав її кров'ю лице та руки молодій матері і, забравши дитя, зник. Повернулася свекруха нагору і, не побачивши немовлятка, спитала:

— То ти й дівчинку з'їла?

І заходилася лаяти невістку на всі заставки:

— Минулого разу ти з'їла хлопчика, а цього разу — дівчинку. Невже ти відьма? Я не можу залишити тебе ані на хвилинку.

Невістка не змогла відповісти їй на це ані словечка. Повернувся з прощі царевич і питає матір:

— Ну, кого народила моя жінка цього разу?

— Сину мій,— відповіла засмучена мати,— народила вона мертву дівчинку.

— Матінко, що за причина, чому вона народжує тільки мертвих дітей? — забідкався царевич.— Покличте лікаря, хай огляне її!

— Сину мій,— відповіла мати,— твоя дружина народила здорове дитя, але через годину воно померло.

— Наступного разу, матінко,— мовив син,— прослідкуйте за нею!

— Добре, сину,— відповіла мати.

Молода дружина завагітніла втретє. А як настав час іти на прощу, царевич попрощався з нею і пішов. Тим часом дружина народила йому хлопчика. Свекруха невимовно зраділа й почала наказувати невістці:

— Я тебе двічі не виказувала. Цього ж разу, якщо ти з'їси дитя, я розповім, що ти народила трьох дітей і всіх поїла.

І просиділа коло неї вже не сорок і не п'ятдесят, а вісімдесят днів.

На вісімдесят перший день її покликали вниз до сина, в якого розболілася голова. Перш ніж спуститися, вона наказала невістці:

— Я відлучуся на хвилинку. Гляди ж, не з'їж хлопчика!

— Добре,— пообіцяла невістка.

Та тільки-но свекруха вийшла, стіна знову розступилася і з'явився вчитель.

— Гранатове зернятко на золотій тарілці! — звернувся він до молодої матері.— Що ж так здивувало тебе в поведінці твого вчителя, що, тікаючи, ти загубила з ноги золотий браслет?

— Я побачила,— відповіла та,— що він поститься, молиться і навчає дітей добрих звичаїв.

Учитель підійшов до неї, підняв з ліжечка хлопчика, зарізав пташку й, обмазавши кров'ю обличчя та руки молодої матері, зник із немовлям.

Піднялася нагору мати царевича й зчинила галас:

— Не встигла я й на хвильку відлучитися, як ти й хлопчика вже з'їла!

Невістка заплакала, але свекруха рішуче заявила:

— Цього разу я неодмінно розповім синові, що ти з'їла трьох своїх дітей!

Повернувшись із прощі, царевич насамперед поцікавився:

— Кого цього разу народила дружина?

— Сину мій,— відповіла мати.— Я все тобі розповім. Твоя дружина не народжувала ні мертвих хлопчиків, ні мертвої дівчинки. Першого разу вона народила хлопчика і з'їла його. Удруге народила дівчинку і теж з'їла. Тепер народила хлопчика й знову з'їла.

— Отакої! — зажурився царевич.— Я не буду жити з відьмою!

Розлучившись із дружиною, він поселив її в стайні, а собі посватав іншу дівчину.

Настав день царського весілля. Прийшов до стайні вчитель і сказав нещасній матері:

— Бери своїх дітей!

І обернувся на купку попелу. Мати зраділа дітям і сказала їм:

— Сьогодні день весілля вашого батька. Ходімо нагору, а коли вас почнуть проганяти, ви скажете: «Це дім нашого батька». Коли вас усе ж таки проженуть, зверніться до сестри: «Сестрице, володарко усіх повномісяців, поглянь-но на місяць, як він крутиться». Коли всі почнуть дивитися на небо, щоб побачити місяць, ви непомітно прибіжіть до мене.

— Добре,— погодилися діти, і коли почалося весілля, ввійшли в дім і почали бавитися. Їх почали проганяти, мовляв, негоже малим дітям бути на весіллі.

— Це — дім нашого батька, а нас звідси виганяють,— заплакали діти.

Опинившись під дверима, хлопчики звернулися до сестри:

— Сестрице, володарко усіх повномісяців, поглянь-но на місяць, як він крутиться.

Усі звели погляди на небо, а діти непомітно повернулися до матері.

Коли кинулися їх шукати, за ними й сліду не стало.

— А тепер,— повчала мати дітей,— верніться й далі бавтеся, але вже біля самого царевича, вашого батька. А якщо вас знову виженуть, скажіть: «Це — дім нашого батька, а нас звідси виганяють!».

Діти пішли нагору й почали бавитися перед самим царевичем та його нареченою. Царевичеві вони сподобались, але наречена звеліла:

— Прожени їх!

Почали проганяти дітей, а вони й кажуть:

— Це — дім нашого батька, а нас виганяють!

Почувши ці слова, царевич вирішив: «Піду слідом і подивлюся, де вони живуть».

Діти зійшли і почали розмову з сестрою.

— Сестрице, володарко усіх повномісяців, поглянь-но на місяць, як він крутиться!

Усі задивилися на небо, а діти майнули в стайню до матері.

Але царевич не відривав від них очей і пішов слідом за ними. Побачивши, що діти побігли до стайні, він відчинив двері й звернувся до колишньої дружини:

— Хто ці діти?

— Вони твої,— відповіла та.

— А хіба ти їх не з'їла? Невже це мої діти?

— Сядь-но,— попросила жінка,— я все тобі розкажу. У всьому завинив учитель тієї школи, де я навчалася,—почала вона.— Це він приходив і забирав у мене дітей. Щоб не нашкодити їм, я з переляку не наважувалась розповісти про це свекрусі. А тепер він віддав їх мені, а сам обернувся на купку попелу. Глянь лишень на неї!

Царевич невимовно зрадів, піднявся нагору й розповів про все матері. Та й собі зраділа. Наречену відіслали назад, до її батьків, а царевич і мати його трьох дітей удруге відгуляли своє весілля. І щасливо зажили вкупі з дітьми.

Царевич, його шуряки-джини, зачаровані троянди і донька Жовтого царя

Жив собі цар, і мав він трьох дочок. Та якось викрали їх три зайшлі джини і взяли собі за дружин. Після цього цар почав благати Бога, щоб послав йому сина. На знак вдячності пообіцяв цар пустити медову річку та річку з тіста.

Рано чи пізно, але в нього таки народився син. І наказав тоді володар царства пустити річку з медом та річку з тіста. Почали сходитися до річок люди, черпати добро, аж поки не осушили їх до дна.

Жила в тому царстві бідна бабуся, яка дуже пізно дізналася про річку з медом та річку з тістом. Подалася й вона по царську милостиню, але встигла наповнити тільки маленьку посудину.

Побачивши, як жадібно підбирає бабуся залишки, царевич обурився з її ненаситності й сказав:

— Батько мій зробив усе, що міг: наказав пустити річку з медом та річку з тістом. А ти й досі не наситилася. Ще й про запас гребеш.

І, схопивши камінь, кинув ним у посудину. Посудина розбилася, а бабуся жалібно сказала:

— Я не проклинатиму тебе. У твого батька, крім тебе, нема більш нікого. Нехай Бог зробить так, щоб ти покохав дочку Жовтого царя!

Та царевич не звернув уваги на ці слова старої. Якось друзі запропонували йому:

— Їдьмо побачимо світу.

І тут царевич згадав, що йому пророкувала скривджена стара. Підійшов він до батька й каже:

— Хочу поїхати шукати доньку Жовтого царя.

— Як же ти покинеш мене самого? — спитав цар. Та царевич твердо стояв на своєму.

— Я поїду й повернусь разом з дочкою Жовтого царя.

— Гаразд,— погодився цар, зрозумівши, що така воля Божа.

Вирушив царевич у дорогу з друзями. Але невдовзі вони його покинули. Царевич довго їздив чужими краями, аж поки побачив замок. Сів під ним відпочити. У цей час з віконця визирнула невільниця та й каже своїй володарці:

— Пані моя, підійди до вікна й поглянь: он там сидить юнак, схожий на твого брата.

Володарка визирнула з вікна й наказала покликати юнака. На оклик невільниці той підвівся й піднявся нагору.

— Хто ти такий? — питає володарка замку.

— Я — царський син,— відповів царевич.

— Тоді ти — мій брат,— зраділа сестра.— Куди ж лежить дорога твоя?

— Я їду шукати дочку Жовтого царя.

— Незабаром повернеться твій шуряк-джин і може тебе з'їсти,— занепокоїлася сестра.— Куди ж мені тебе заховати?

— Куди хочеш, туди й заховай,— мовив брат.

І володарка замку заховала його за двері.

Раптом насунули хмари, почалася гроза і в кімнату увійшов володарчин чоловік — джин.

— Гм,— просичав він,— чую людський дух.

— Звідки ж тут узятися людині? — відповіла дружина.

Каже їй джин:

— Якщо це твій батько, я уб'ю його, якщо це твоя мати — уб'ю і її, а якщо це твій брат — не зачеплю й пальцем.

— Це мій брат,— зраділа вона.

— То приведи його сюди,— звелів джин.

Привела вона до чоловіка свого брата, а він і питає його:

— Куди стелеться твій шлях?

— Я шукаю доньку Жовтого царя,— признався він.

А джин йому каже:

— Якщо знайдеш, то віддаси її мені.

— Добре! — погодився царевич і пішов своєю дорогою.

Дійшов він до другого замку і сів відпочити. Виглянула невільниця з вікна й звертається до своєї володарки:

— Пані, там сидить якийсь юнак, схожий на твого брата.

— Поклич його,— звеліла господиня замку.

Невільниця й покликала царевича. Побачивши його, володарка замку питає:

— Чий ти син?

— Я — царевич,— відповів гість.

— Братичку мій любий! — зраділа царівна.— Що привело тебе сюди?

— Я шукаю дочку Жовтого царя,— відказує царевич.

І оповів їй свою пригоду.

— Що ж діяти? Невдовзі повернеться твій шуряк,— занепокоїлася сестра.— Куди ж мені тебе сховати?

— Сховай, куди хочеш,— відповів брат.

От сестра й заховала його в скриню. Надворі раптом потемніло, почало гриміти й невдовзі повернувся її чоловік. Піднявшись нагору, він невдоволено сказав:

— Чую людський дух.

— Звідки ж тут узятися людині? — спитала жінка.

— Якщо це твій батько, я вб'ю, якщо це твоя мати — теж уб'ю, якщо ж брат твій, то не торкну його й пальцем,— мовить джин.

Дружина йому й відповідає:

— Це мій брат.

— То приведи його сюди! — звелів джин. Побачивши шуряка, він спитав:

— Що привело тебе сюди?

— Я шукаю дочку Жовтого царя,— відповів йому царевич.

— Якщо знайдеш, то віддаси її мені,— сказав джин.

— Гаразд,— погодився царевич і пішов своєю дорогою.

Дійшов він до третього замку. Сів під ним відпочити. З вікна замку визирнула невільниця та й каже своїй володарці:

— Пані моя, там сидить якийсь юнак — викапана ти.

— Поклич його!

Невільниця виконала наказ, і царевич піднявся нагору. Побачивши його, господиня попросила:

— Розкажи, хто ти такий і куди йдеш!

І юнак розповів їй про свій царський родовід і сказав, що шукає дочку Жовтого царя.

— Братичку мій! — вигукнула сестра.— Куди мені тебе сховати? Ось-ось повернеться твій шуряк і з'їсть тебе.

— Сховай, куди хочеш,— відповів брат.

Сестра взяла простирадло, загорнула в нього брата і поставила за двері. Надворі раптом потемніло, загримів грім, і в покої з'явився джин.

— Чую дух людський,— сказав він.

— Звідки тут узятися людині!

— Якщо це твій батько, я вб'ю його, якщо це твоя мати — уб'ю і її, а якщо брат, то й пальцем не зачеплю,— сердито мовив джин.

— Це мій брат,— призналася дружина.

— Тоді приведи його до мене!

Привела вона до чоловіка свого брата, він і питає його:

— Куди лежить твій шлях?

— Я шукаю дочку Жовтого царя.

— Якщо знайдеш її, то віддаси мені.

— Добре,— погодився царевич.— Віддам неодмінно.

І царевич рушив далі. Іде він, іде, коли бачить сад, а в ньому геть усі квіти — жовті та червоні троянди. Ходить він садом, і хочеться йому понюхати чарівні квіти. Понюхав жовту троянду — і вмить став конем. Понюхав червону — знову став людиною.

— Чудово! — мовив царевич.

Зірвавши кілька жовтих та червоних троянд, він пішов до палацу Жовтого царя. Обернувся пташкою і взяв у дзьобик жовту троянду. Саме в той час донька Жовтого царя гуляла зі служницею біля палацу. Раптом прилетіла пташка і поклала жовту троянду на стіну палацу. Побачила це служниця й мовить своїй володарці:

— Недарма кажуть, що тебе й птаство любить, пані моя. Глянь-но, що принесла тобі пташка в дзьобику! Понюхай лишень цю квітку!

Взявши троянду з рук служниці, царівна понюхала її і вмить обернулася кобилою. Служниця побігла до царя, щоб розповісти про цю притичину. Не гаючи часу, цар послав по лікарів. Але ніхто з них так і не зміг був вилікувати царівну. І тоді цар звелів оповісникам оголосити такий наказ:

— Хто вилікує мою дочку, тому я віддам її за дружину! Почувши таке, царевич переодягся за лікаря і, ставши під вікнами палацу, заволав:

— Я лікар! Я виліковую всі хвороби!

— Покличте його сюди! — звелів цар. Коли юнак з'явився, цар наказав:

— Вилікуй мою дочку!

— Я виконаю твоє бажання тільки тоді,— відповів царевич,— коли ти накажеш відвести її до стайні.

Так і зробили: царівну-кобилу негайно відвели до стайні. Царевич дав їй понюхати червону троянду, і вона зразу ж стала людиною. Юнак привів її до батька й каже:

— Ти повинен дотримати своєї обіцянки і віддати її мені за дружину.

Цар, як і обіцяв, так і зробив: віддав дочку за молодого царевича.

Осідлавши коней, молоді поїхали до першого шуряка. Дружину царевич залишив унизу, а сам піднявся в замок. Тут і питає його джин:

— Чи привіз ти дочку Жовтого царя?

— Як і домовлялися: он вона чекає внизу,— відповів царевич.— Понюхай цю жовту троянду.

Понюхав джин троянду і перетворився на коня. Посадив царевич сестру на коня,і поїхали вони всі втрьох до другого шуряка. Доїхавши до замку, юнак піднявся нагору. Шуряк і питає його:

— Чи привіз ти дочку Жовтого царя!

— Як і домовлялися,— відповів царевич.— Он вона сидить на коні.

Джин зрадів, побачивши царівну, а царевич й каже йому:

— А тепер понюхай цю жовту троянду, її тобі дарує царівна.

Понюхавши її, другий джин також обернувся конем.

Посадив царевич і другу сестру на коня,і поїхали всі четверо до третього шуряка.

Як під'їхали під його палац, царевич піднявся нагору. Тільки-но він переступив поріг, як джин і питає його:

— Ну як? Привіз мені дочку Жовтого царя?

— Як і домовлялися,— відповів царевич.— Понюхай цю жовту троянду!

Джин понюхав і відразу ж став конем. Посадив царевич і третю сестру на коня, і всі п'ятеро поїхали до батька. Став царевич перед батьком та й каже:

— Батечку! Я взяв собі за наречену дочку Жовтого царя, а тобі привіз трьох твоїх дочок!

Відтак він підійшов до трьох коней, вивів їх перед царя й дав кожному понюхати червону троянду. Ті одразу ж перетворилися на джинів.

Розлючений цар спитав їх:

— Так це ви украли моїх дочок? Негайно повішайте їх! — наказав він варті. Відтак підійшов до сина й попросив розказати про всі свої пригоди і про те, як йому пощастило врятувати сестер.

Царевич розповів батькові все до найменшої дрібниці, й цар благословив молодят.

І зажили царевич з дочкою Жовтого царя у щасті та добробуті. А читачам та слухачам нехай Всевишній пошле здоров'я.

Одруження царевича з кішкою

Жив собі цар, і було в нього троє синів. Якось старший син і каже батькові:

— Таточку, я надумав одружитися.

Батько й радить йому:

— Пусти з лука стрілу, де вона впаде, там і візьмеш собі дружину.

— Гаразд,— погодився старший син.

Пустив він стрілу з лука, і стріла впала біля дому візира. І взяв собі царевич візиреву доньку за дружину. Аж ось і середульший син звернувся до батька:

— Надумав і я, тату, одружитися.

Батько і йому порадив те саме:

— Пусти стрілу з лука. Де вона впаде, там і візьмеш собі, дружину.

Пустив середульший син стрілу з лука, і стріла впала біля дому судді. І взяв собі царевич за дружину дочку судді. Нарешті каже батькові найменший син:

— Тату, я надумав одружитися.

— Гаразд,— погодився цар,— але спершу пусти стрілу з лука, як і твої брати. Де вона впаде, там і візьмеш собі дружину.

Пустив царевич стрілу з лука, і стріла впала коло самісінької печери. Заглянув він у печеру і побачив там кішку. З подиву повернувся додому й пустив стрілу вдруге. І знову безталанна доля занесла її до печери, де сиділа кішка. Вирішив царевич пустити її втретє й востаннє:

«Пущу стрілу ще раз, і де вона впаде, там і доведеться одружуватися».

Пустив він стрілу втретє й знову побачив кішку.

«Така вже, певно, моя доля,— засумував юнак.— Доведеться-таки брати кицьку».

Взяв царевич собі за дружину кицьку і став жити з нею. Як тільки почне він з нею розмову, щоразу у відповідь тільки й чує нявчання. А як піде з дому, кішка зразу скидає з себе котячу шкіру, а на її місці з'являється красуня й звертається до Місяця:

— Зайди за хмари, Місяцю, щоб я могла стати на твоє місце!

Наварить вона чоловікові всіляких страв, поприбирає в кімнатах і знову надіває котячу шкіру. Повернувшись увечері додому, чоловік радіє ладові в господі та смачним стравам. Одначе дивується:

«Хто ж усе-таки це робить? Дружина? Але ж вона — кішка!»

Пішов якось він до сусідки й запитує:

— Чи не бачила ти, щоб хтось до мене приходив, варив обід і в хаті прибирав?

— Ні! — відказує та йому.

Вернувся царевич додому й почав допитувати кішку:

— Це ти наварила?

А вона тільки:

— Няу-у-у!

— Це ти прибрала в кімнатах?

— Няу-у-у! — відповідає кішка, висотуючи з нього душу.

По якімсь часі цар-батько звелів кожній з невісток пошити йому новий одяг. Повернувся найменший син додому й заплакав, жаліючись кішці:

— Звелів батько, щоб кожна з невісток пошила йому новий одяг. Брати завтра порадують старого обновами, а чим зможу потішити його я, коли моя жінка — кішка?

А кішка на це тільки:

— Няу-у-у!

Вийшов царевич надвір та й бідкається:

— Ну про що говорити з кішкою!

Як тільки вийшов він з дому, кішка скинула з себе шкіру, потерла обручку, і перед нею з'явився раб, мовивши:

— Я до твоїх послуг, володарко.

Красуня йому й каже:

— Принеси мені найкращий одяг, який тільки є в мого батька. Та щоб весь був розшитий золотом і діамантами!

— Добре,— каже раб,— зроблю так, як ти велиш.

І по якімсь часі він приніс найкращий одяг, який тільки був у її батька.

— А тепер,— звеліла йому красуня,— йди лишень та позаглядай у вікна до моїх невісток, що вони роблять. А тоді почни збирати клапті тканини. Як невістки почнуть питати: «Навіщо тобі це ганчір'я?» ти відповідай: «Моя пані хоче пошити з нього одяг для царя».

— Гаразд,— погодився раб і пішов попід вікнами, збираючи клапті тканини. Побачили його цареві невістки й питають:

— Навіщо тобі це шмаття?

Раб відповів, як і веліла йому дружина найменшого царевича.

— Для дружини найменшого царевича. Вона хоче пошити для царя одяг.

— Геть звідси! — закричали невістки.— Дай Боже, щоб хоч нам вистачило тканини.

Пішов раб до царівни й каже:

— Невістки заборонили мені збирати клапті, бояться, що їм не вистачить.

— Гаразд,— мовила царівна й дала йому одяг для царя, вишитий золотом та діамантами. Пішов раб до царя з цим дарунком найменшої невістки.

— Від кого це? — спитав цар.

— Від дружини твого найменшого сина,— відповів раб.

Здивувалися дружини старших царевичів і почали визбирувати клаптики матерії й шити для свекра одяг. Коли одяг був готовий, вони послали його цареві. Побачив той ці дарунки й сказав їм:

— Застеліть ними собі підлогу.

По якімсь часі цар запросив до себе синів:

— Приходьте ввечері зі своїми жінками на вечерю!

— Прийдемо! — відказали сини.

Прийшов додому найменший син та й бідкається перед кішкою:

— Сказав батько, щоб ми прийшли до нього з нашими жінками. Що ж мені діяти? Мабуть, не піду до нього з тобою, щоб не засміяли мене.

А кішка на це тільки:

— Няу-у-у!

Настав вечір. Пішли найстарший і середній брати з дружинами до батька. А найменший став під палацом, а заходити до середини не наважується.

А кішка тим часом скинула з себе котячу шкіру, обернулася красунею й промовила до Місяця:

— Зайди-но за хмари, щоб я могла стати на твоє місце!

Потім наділа сукню, розшиту діамантами. А за пазуху поклала золоті курчата. Отак і пішла до царя. Цар вийшов їй назустріч і привітався з нею. Потім усі піднялися нагору й посідали за стіл. Царівна, за пазухою в якої були золоті курчата, потихеньку брала крупинки рису й клала їх за пазуху, годуючи курчат. Побачили це невістки й почали переморгуватись між собою та шепотіти:

— Поглянь, вона ховає їжу за пазуху. Нумо й ми собі ховати!

І вони взялися запихати рис за пазуху. Потім усі підвелися з-за столу, бо почалися танці. Пішла танцювати й дружина найстаршого царевича, та тільки-но зробила кілька обертів, як з неї злетів пояс і з пазухи посипався рис. У залі знявся регіт.

Настала черга дружини другого царевича. Тільки-но вона почала танок, як раптом пояс її розстебнувся і з пазухи посипався рис. У залі знявся неймовірний сміх, а слуги заходилися підмітати підлогу.

Нарешті дійшла черга й до дружини найменшого царевича. Вона підвелася й почала танцювати, коли раптом із її пазухи випурхнули золоті курчата й теж почали кружляти в танці. Чоловік її в цей час стояв під вікном. Коли раптом чує:

— Це дружина найменшого царевича!

Царевич дивується:

«Але ж моя дружина — кицька! Піду лишень додому та перевірю».

Проте кішки дома він не застав, хоч як нишпорив усюди. Єдине, що він побачив, була кошача шкіра. Царевич, не довго думаючи, кинув її в піч.

Почувши сморід паленого, дружина здогадалася, що накоїв царевич.

— Дозволь мені збігати додому, за хвилинку повернуся,— попросила вона царя.

Цар дозволив. Прибігла вона додому й побачила, що царевич палить її шкіру. Крикнула:

— Зупинись! Навіщо ти палиш мою шкіру?

Царевич розгубився і нічого їй не відповів. У руці в нього залишився тільки шматочок шкіри. Царівна схопила його, приклала до чола — і шкіра вмить обернулася на діамант. З цим діамантом на чолі вона й повернулася до царя.

— Чого ти ходила додому? — запитав той її.

— Я забула свій діамант, а без нього я танцювати не вмію,— відказала вона.

Коли забава скінчилася, цар звелів вигнати дружин старшого та середульшого синів і одружив їх з іншими дівчатами. Довелося піти з двору й візирові та судді — на їхнє місце цар узяв достойніших.

Три сестри

Були собі три сестри, і жили вони з того, що пряли. Якось старша сестра й каже:

— Якби зі мною одружився султанів пекар, я б досхочу наїлася хліба.

— А якби мене взяв за дружину султанів кухар, я б досхочу наїлася всіляких страв,— озвалася середульша.

— А якби мене посватав султанів син, я б народила йому двох дітей: хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх — ласкаве сонце,— мовила найменша.

Саме в той час повз їхню хату проходив султанів син і почув цю розмову.

А другого дня він послав вояків по сестер. Прийшли вони до дівчат і кажуть:

— Султанів син кличе вас до себе на розмову.

— Лишенько, що ж ми такого накоїли? — злякалися сестри.

— Швидше збирайтесь! Нам ніколи з вами розбалакувати! — І вояки повели дівчат до палацу.

Тільки ввійшли, султанів син і питає старшу сестру:

— Що ти сказала вчора?

— Нічого я не казала,— відповідає та.

— Якщо не скажеш, то я звелю тебе стратити,— наполягав султаненко.

Дівчина злякалася й відповіла:

— Я сказала: «Якби зі мною одружився султанів пекар, я б досхочу наїлася хліба».

Султаненко й віддав її заміж за пекаря.

— А що ти сказала вчора? — питає він середульшу сестру.

— Я сказала, що якби мене взяв заміж султанів кухар, я б досхочу наїлася всіляких страв,— відказала дівчина.

Султаненко й віддав її заміж за кухаря.

Привели вояки третю дівчину. Султанів син і питає її.

— А що ти сказала вчора?

— Я сказала: «Якби мене посватав султанів син, я б народила йому двох дітей: хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх — ласкаве сонце».

Султаненко взяв її за дружину.

Першого року вона народила сина з таким волоссям, як хотіла. А сестри тим часом послали по бабу-повитуху і намовили її, щоб казала, буцім султаненкова дружина народила цуценя.

Баба принесла скриньку, поклала в неї хлопчика і кинула в море, а всім сказала, що султаненкова дружина народила цуценя. Розгнівався султаненко і вирішив стратити дружину. Та його почала просити, благати, і він зм'як, відмовився від свого наміру.

Минув рік, і вона народила дівчинку, про яку мріяла.

Одного разу якийсь бедуїн, сидячи з жінкою на березі моря, побачив, що на хвилях гойдається скринька. Роздягшись, він підплив до неї і виніс її на берег, а відкривши, побачив у скриньці хлопчика.

— Вигодуй його, і Бог змилується над нами,— сказав він жінці.

А в того бідняка було гранатове дерево, яке родило щороку по парі плодів.

Минув іще рік, і бедуїн побачив у морі другу скриньку. Він виловив і її та й виніс на берег. А коли відкрив, то побачив у ній дівчинку. Так почали вони з дружиною виховувати хлопчика й дівчинку, яких їм подарувало море. А гранатове дерево почало родити щороку по чотири плоди.

Незабаром бідняк овдовів. Узяв він дітей і пішов у столицю до брата. Але по дорозі зустрів знайомого, який сповістив йому сумну звістку:

— Твій брат помер. Він був дуже багатий.

Зайшов бедуїн у дім свого брата, забрав його гроші й збудував на них палац, ще кращий, аніж царський. Залишив у ньому дітей, а сам вирішив провідати рідню в далеких краях.

Тим часом хлопець подружився з сином судді. Якось, коли він грався, з голови у нього злетіла шапка і всі побачили його волосся. Прочули про це заздрісні тітки й послали бабу, щоб убила його.

Прийшла баба до хлопцевої, сестри та й каже:

— Пошли тобі Аллах щасливий день, донечко. Як ти живеш? Я твоя бабуся, сонечко моє! Який чудовий цей палац! Але в ньому не вистачає лише одного. — Чого саме? — запитала дівчина.

— Липи — покровительки мистецтва. Її садять над басейном і вона все прикрашає собою,— схитрувала стара.

— А хто знає, де росте це дерево? — питає дівчина.

— Твій брат,— відповіла баба й пішла собі.

Дівчина заплакала — і тієї ж миті пішов дощ. Брат про все здогадався і побіг мерщій додому.

— Чому ти плачеш? — запитав він сестру.

Вона про все йому розповіла, і хлопець пішов шукати липу.

Ішов він, ішов, аж поки зустрів старого чоловіка.

— Добридень, дідусю! — привітався він.

— Гм,— буркнув старий,— якби це твоє вітання не випередило інших твоїх слів, тебе уже не було б на світі. Я б зірвав м'ясо з кісток твоїх. Зріж вії з моїх очей, щоб я міг спрямовувати тебе до добра.

Зрізав хлопець йому вії з очей, а старий і каже:

— А тепер іди до мого брата, він старший за мене і більше знає.

Прийшов хлопець до ще старшого чоловіка, чемно привітався з ним і зрізав йому вії.

— Твої тітки хочуть тебе вбити,— повідомив його старий.— Але ти нічого не бійся. Слухай мене уважно. Підеш далі й упрешся у великі двері. Заходь у них і побачиш перед собою великий басейн, а біля нього — горщик з липою. Будуть там і люди — одні великі, другі маленькі, з головами й безголові. І постануть перед тобою дві мармурові плити — одна червона, друга чорна. Наступиш на червону, а на чорну не ступай. Візьмеш горщик і підеш назад. Довкола загукають услід: «Убийте його, убийте його!» Але ти не бійся і не обертайся. Зрозумів?

— Гаразд,— погодився хлопець і пішов.

Зробив так, як порадив старий, і повернувся до нього.

— Слава Богу,— мовив старий.— А тепер іди собі. Прийшов хлопець до сестри, поставив горщик біля басейну й пішов собі гратися.

Побачили його тітки й послали по бабу.

— Повернувся! — сказали вони невдоволено, коли та прийшла.

Пішла баба до хлопцевої сестри й мовить:

— Ну що, правда ж, гарно? Бракує тільки одного.

— Чого? — спитала дівчина.

— Співучого кухлика,— відповіла баба.

— А хто його може дістати? — спитала дівчина.

— Твій брат,— сказала баба і щезла.

Дівчина заплакала. Невдовзі прийшов брат і питає:

Що з тобою, чого ти плачеш? Сестра розповіла про все, як було.

— Не плач,— заспокоїв її брат, поцілував у щоку й пішов до старого.

— Ось тобі клубок,— мовив той.— Як зайдеш у царську вітальню, то побачиш дітей, що гратимуться. А в колисці лежатиме немовля. Кинь дітям клубок,— вони почнуть ним бавитись,— а сам тим часом підбіжи до колиски, зніми покривало й під головою в дитини побачиш кухлика. Бери його й повертайся хутчій додому.

Хлопець зробив усе так, як порадив старий: приніс додому кухлика, поставив на полицю і забув про нього. Повернувся додому названий батько-бедуїн і спитав:

— Звідки це?

Дівчина розповіла йому всю правду. А ввечері з кухлика вийшла дівчинка-статуетка й почала співати. Вночі повз їхній будинок проходив султаненко зі своїм візиром. Почувши музику, вони зайшли до будинку, вдавши з себе дервішів. Дівчинка миттю заховалася, а хлопець, знявши шапку, при вітався з ними. Здивувався султаненко, побачивши хлопця зі срібно-золотим волоссям, і всю ніч не міг відвести від нього очей. Згодом увійшла дівчина. Батько нагримав на неї, вона заплакала, і тут-таки пішов дощ. Султаненко й питає:

— Це твої діти?

— Ні, володарю мій,— відказав господар і розповів йому дивну історію цих дітей.

Тоді сказав йому султаненко:

— Я їхній батько і я султанів син.

— Змилуйся, володарю! — упав перед ним навколішки бедуїн.

— Устань! — підвів його султаненко й, забравши дітей, повернувся з ними додому.

А наступного дня послав по дружину й мовив:

— Повтори те, що ти колись казала.

— Якби мене взяв султаненко заміж, я б народила йому хлопчика зі срібно-золотим волоссям і дівчинку, сльози якої викликали б дощ, а сміх — ласкаве сонце,— повторила вона.

Тоді султаненко привів хлопця й дівчину і сказав дружині:

— Ось твої діти!

Вона обняла їх, поцілувала і заплакала з радощів.

— Хто так жорстоко позбиткувався над тобою? — запитав її чоловік.

— Мої сестри й баба-повитуха.

Тоді султаненко послав по сестер і бабу-повитуху, наказав спалити їх на вогні й зажив з дружиною та дітьми, а бедуїна зробив своїм візиром. І прожили вони довго й щасливо в радощах та злагоді.

Заплаче красуня — дощ іде, засміється — сонце сяє, вмиється — золото зі щік котиться

Жила собі одна жінка, у неї довго не було дітей. Якось приходять до неї троє підлітків і кажуть:

— У тебе народиться донька. Щоразу як вона заплаче — піде дощ, а як засміється — засяє сонце. І щоразу як умиватимеш їй личко, зі щік у неї скотиться по зливку золота.

Жінка їм не повірила й подумала:

«Звідки їм знати, цим малим віщунам, про мою долю!»

Та невдовзі вона й справді народила доньку. Щоразу як дівчинка заплаче — піде дощ, як засміється — засяє сонце, а почне умиватись — зі щік скочується по зливку золота.

Якось мати узяла два зливки золота, віднесла їх до муляра й попрохала:

— Збудуй мені палац, та такий, щоб навіть султан позаздрив.

— Добре,— згодився муляр і побудував палац.

Жінка оселилася в палаці разом з донькою. Дізнався султанів син про красуню й каже своїй матері:

— Посватай за мене цю дівчину.

І мати виконала синове прохання — посватала дівчину.

Настав час вінчання. Мати молодої як на те захворіла й не змогла піти на доччине весілля. От вона й просить сестру:

— Сестронько моя, піди замість мене на весілля.

— Гаразд,— погодилася та й рушила з небогою до султанового палацу. Але по дорозі зірвала з неї шати, виколола очі й штовхнула в султанський сад. А в її шати взяла та й переодягла свою доньку, дала їй ще й очі небоги. Потім привела її в палац. Побачив її син султана й питає:

— Це та, про яку казали, що вона дуже гарна?

Глянув на неї ще раз і переконався в тому, що вона й справді дуже гарна.

Та невдовзі султанів садівник, який поливав квіти, почув жалібний стогін. Озирнувся на всі боки й побачив дівчину, дуже гарну, але без очей. Узяв він сліпу, привів до своєї дружини й каже:

— Візьмімо цю дівчину до себе. Щоразу як вона заплаче, іде дощ, як сміється — сяє сонце, а як почне умиватися — скотиться зливок золота з однієї щоки і зливок золота з другої щоки.

Одного разу дівчина зробила букет троянд та ясмину і попросила садівника:

— Піди-но під вікна султанового палацу й вигукни: «Гей! Кому букет троянд та ясмину за праве око?»

Садівник зробив так, як попрохала дівчина:

— Гей, гей! Кому букет троянд та ясмину за праве око?

У вікні з'явилася дружина султанового сина. Згадавши, що в неї є очі двоюрідної сестри, вона віддала садівникові праве око за букет троянд та ясмину. Повернувся садівник і віддав око дівчині. Вона взяла його, вставила на місце і стала на нього бачити. Потім дала садівникові букет троянд та гіацинтів і сказала:

— Піди-но під вікна султанового палацу й вигукни: «Гей! Кому букет троянд і гіацинтів за ліве око?»

Садівник зробив так, як попросила дівчина. У вікні знову з'явилася дружина султанового сина, віддала йому ліве око за букет троянд та гіацинтів. Садівник повернувся додому й віддав око дівчині. А та вставила його собі й почала бачити обома очима.

Якось вийшов султанів син з дружиною в сад на прогулянку. Гуляли, гуляли й нарешті зупинилися біля басейну. Султанів син і каже дружині:

— Засмійся!

Засміялася вона, але сонце не засяяло. — Заплач! — звелів він їй. Дружина заплакала але дощ ані крапнув.

— Умий обличчя, я гляну на тебе! — звелів нарешті султаненко дружині.

Вона вмилася, але крім бруду з її обличчя нічого не скотилося. А поруч саме стояв садівник. От він і каже султаненкові:

— Володарю мій, у мене є дівчина. Щоразу як вона заплаче — йде дощ, як засміється — сяє сонце, а як умиється — з її щік скочуються зливки золота.

І мовив син султана:

— Приведи її до мене! Я хочу на неї подивитися! Привів садівник дівчину до султаненка, і той наказав їй:

— Заплач!

Вона заплакала — й тут же пішов дощ.

— Засмійся,— попросив султаненко.

Дівчина засміялася — й засяяло сонце.

— А тепер умийся! — звелів нарешті султаненко.

Дівчина, умилася — і з обох її щік скотилося по зливку золота.

Зрозумів султаненко, що це — та сама дівчина, з якою він хотів одружитися, і попросив її:

— Розкажи, що з тобою сталося.

І дівчина розповіла геть усе, що з нею зробила рідна тітка.

Тоді султаненко прогнав першу дружину і взяв собі свою суджену.

І зажили вони всі разом у щасті та достатках, а моїм слухачам і читачам хай Господь пошле здоров'я!

Про почорнілого царя та трьох царевичів

Жив собі цар і мав він трьох синів. Якось-то пішов цар до моря скупатися. Скупався — і вийшов з води чорний, як негр! Прийшов додому й звелів сторожі біля дверей:

— Як хто приходитиме до мене, кажіть: «Цар занедужав і не хоче нікого бачити».

— Добре,— відповіла сторожа. Тож усім, хто приходив, вони казали:

— Цар нездужає і не хоче нікого бачити!

Аж ось прийшли царевичі й попросили:

— Ми хочемо провідати недужого батька!

А сторожа й відповідає:

— Спершу ми спитаємо в нього дозволу.

— Добре,— згодились сини,— підіть та спитайте. Увійшла сторожа до царя й каже:

— Царю, твої діти хочуть провідати тебе.

— Нехай заходять! — погодився цар.

Зайшли сини до батька, вклонилися йому й здивувалися:

— Батечку, що з тобою, чому ти такий чорний, як негр?

І розказав їм цар свою пригоду:

— Спустився я до моря, викупався, а вийшов з води отакий чорний — достоту негр.

Старший син тут-таки сказав:

— Батечку, я поїду в далекі краї й роздобуду для тебе ліки!

Почувши це, батько спитав:

— Сину мій, як же ти знайдеш саме ті ліки, які мені треба?

А царевич:

— Не твій це клопіт, батечку. Я неодмінно роздобуду й привезу ліки.

— Гаразд, сину мій, їдь,— погодився батько.

Тоді старший царевич пішов до матері:

— Матінко, дай мені в дорогу харчів — поїду роздобути ліки для батька.

Мати-цариця почала умовляти:

— Сину мій, не їдь нікуди, не поневіряйся! Та й на ліках ти ж не знаєшся.

Але царевич затявся:

— Не турбуйся,матінко! Хай там що, а я поїду.

Що тут діяти? Поступилась мати, благословила сина в далеку путь. Наскладала йому всяких припасів, дала багато грошей, коня доброго.

Перед самою дорогою дав старший царевич середульшому персня і сказав:

— Братику мій, як тільки цей перстень здавить тобі пальця, промов: «Брат мій у скруті» — і негайно їдь виручати мене.

— Добре,— погодився той.

Рушив у дорогу старший брат. Їде він, їде, аж доїжджає до роздоріжжя. Три шляхи перед ним і три написи на стовпах остерігають: «Хто цією дорогою піде, того вода візьме». «Хто цією дорогою піде, того вогонь візьме». «Хто цією дорогою піде, назад не вернеться».

Довго думав царевич та й вирішив податися туди, звідки назад не вернешся.

Їде він, їде, коли бачить — стоїть заїзд і над дверима написано: «Харчі, питво і ночівля».

Не вагаючись, зайшов царевич досередини й звелів кухареві:

— Дай мені повечеряти!

Приніс кухар вечерю, а коли гість попоїв, господар заїзду сказав:

— Пане, щовечора ми розважаємося грою в шахи. Але цього вечора будемо казки розказувати.

— Хто ж почне перший? — спитала господиня.

— Чужинець, що прибув сьогодні ввечері,— мовив господар.— Він, мабуть, мастак розказувати казки.

— Я не знаю казок,— заперечив царевич.

Але господарі наполягали на своєму:

— Ти їдеш з далеких країв і мусиш знати багато казок!

Мусив царевич погодитися.

— Тільки з умовою,— застеріг господар.— Щоб у твоїй казці була вигадка на вигадці, але не кажи «було». Коли ж скажеш слово «було», ми роздягнемо тебе й викинемо із заїзду. А зумієш розказати казку, повну вигадок, але без слова «було», тоді ти роздягнеш нас і виштовхаєш із заїзду.

— Гаразд,— погодився царевич. Почав він казку, але хоч як стерігся, все-таки сказав «було».

Тоді господарі роздягли його й вигнали на вулицю. Побрів горопаха куди очі бачать і вийшов до моря. Дивиться, а там чоловік, відмиває заіржавілі гроші.

Проситься невдаха:

— Візьми мене до себе, я допомагатиму тобі мити гроші!

Чоловік погодився:

— Добре, щодня я даватиму тобі по два піастри¹³ за службу.

Зостався царевич відмивати гроші. І господар виплачував йому за службу по два піастри щодня.

А тим часом чує середульший брат: тисне йому перстень пальця! Передав він персня найменшому царевичу, а сам подався в мандри, як обіцяв старшому братові. І спіткала його та сама пригода, що й старшого, от тільки служити втрапив він до продавця бобів.

Коли це і молодший брат чує: тисне перстень пальця!

— Матінко,— звернувся він до цариці,— перстень дуже тісний став! Піду й я та довідаюсь, де ж поділися мої брати і що з ними сталося.

На це мати сказала:

— Синочку мій, послухай лишень та поміркуй. Крім тебе не лишилося в мене більш нікого. Брати твої хтозна-де. То й ти хочеш покинути мене з батьком?

— Матінко, інакше не можна,— відповів царевич: — Я повинен розшукати братів і принести ліки для батька.

— Гаразд, сину мій,— погодилася цариця. Дала найменшому харчів на дорогу, грошей і коня. Попрощався царевич із батьком-матір'ю та й поїхав.

Дістався він до розпуття, прочитав написи й вибрав ту саму дорогу, що й брати. Так він добувся до заїзду. Увійшовши досередини, попросив кухаря:

— Дай мені пообідати!

Кухар задовольнив його бажання. Пообідавши, царевич вийшов у садок і бачить: стоять там коні його братів, лежить їхня одежа.

«Якщо коні тут, то саме тут і скоїлася з моїми братами лиха пригода»,— подумав він.

Настав час вечеряти. Царевич попросив кухаря:

— Дай мені повечеряти, будь ласкав!

Кухар задовольнив його бажання.

Та коли він повечеряв, підсіли до столу господарі заїзду й завели таку мову:

— Досить нам щовечора грати в шахи. Цієї ночі розказуватимемо казки!

— А хто ж уміє казку розказати?

— Чужинець, що приїхав сьогодні!

— Я не знаю казок! — заперечив царевич.

Та господарі на це не зважали й домагалися свого:

— Ти прибув з далеких країв, то як це ти можеш не знати казок? Це ми сидимо тут у заїзді й нічого не знаємо.

— Гаразд уже,— погодився царевич.

— Але така умова: ти розкажеш казку, де буде вигадка на вигадці, але жодного слова «було». Якщо ти хоч раз вимовиш слово «було», ми роздягнемо тебе й викинемо із заїзду. Якщо ж у твоїй казці буде повно вигадок, але жодного слова «було», то ти роздягнеш нас і виштовхаєш геть із заїзду.

Царевич погодився і став розказувати:

— Був я ще в утробі своєї матері, коли батько дав мені п'ять монет. Купив я за ті гроші півня, закинув на спину йому бочку з водою і почав поливати лан.

— І все це на спині півня? — перепитав господар.

Царевич спокійно відповів:

— Так, усе це на спині півня.

— Ох, пропало моє добро! — пробубонів господар.

— Згодом,— розповідав далі царевич,— я дуже розжився завдяки тому півневі. Але по якомусь часі у мого півня зламався хребет. Що ж мені діяти? Почав я водити до нього лікарів, знахарів, але ніхто не тямив, як допомогти півневі. Якось сиджу я зажурений на півні, а мимо йде старий чоловік і питається: «Що з тобою, чого ти журишся?» Я відповів йому, що колись мав добрі заробітки, завдяки півневі, а тепер не маю, бо спина в нього покалічилась. І ніякі лікарі та знахарі не можуть нічого вдіяти. А старий і каже: «Ось тобі моя порада. Щось таке трапилось і з моїм птахом. Узяв я тоді горіха, поклав птахові на спину, і він умить видужав. І ти вчини так само». Послухав я розумної ради, поклав на спину півневі горіх, і став хребет у птаха цілісінький, мов ніколи й не ламався. Але через три дні на спині в півня виросло велике горіхове дерево. А горіхів на ньому — як піску в морі! Нарвали ми тих горіхів і почали продавати. Вторгував я п'ять тисяч. Тоді ще подивився на вершечок дерева й бачу: там є ще один горіх! Але як його зірвати? Полізу — неодмінно впаду. Принесу, думаю, краще довгу жердину й зіб'ю горішка! Так і зробив. Приніс жердину, збив горіха, а він гуп! — і розколовся на дві половини. А з тих половин постелилися дві величезні родючі ниви. І подумав я: «Чим би засіяти ці ниви?» І засіяв одну кавунами, а другу — сезамом¹⁴. Великі виросли кавуни. Зібрав я урожай і продав. Багато заробив. Але жалкував згодом: продав усі кавуни, а сам не з'їв жодного. Аж зирк — переді мною кавун! Узяв я ножа, надрізав шкірку, а ніж вислизнув і пірнув у м'якуш. Треба лізти всередину кавунища ножа діставати. Хто ж тоді постереже такого великого кавуна? Відстебнув я свою голову, поставив на сторожі, а сам спустився всередину, щоб дістати ножа. А там у кавуні ціле місто й хтось питається: «Чий це ніж?» Я кажу: «Мій!» А той хтось заперечує: «Ні, не твій». Я пропоную: «Приміряймо його до моїх піхов. Якщо підійде, значить, мій, не підійде — не мій». Примірка вирішила суперечку на мою користь. Виліз я з кавуна, аж тут нове лихо — голову мою забирають. Якийсь чоловік стоїть біля кавуна й питає мене: «Чия це голова?» — «Моя»,— кажу. «Ні, не твоя»,— заперечує чоловік. «Тоді приміряй її до моєї шиї. Якщо підійде, значить, моя, а не підійде — не моя». Примірка довела, що голова моя.

Потім я зібрав з другого поля урожай сезаму й продав його. Коли дивлюсь: мурашка тягне сезамову насінину. Вхопив я насінину й тягну до себе, а мурашка — до себе тягне. Розкололась насінина надвоє, а з неї потекло тісто й сезамова олія, ціла річка! Почали підходити люди, черпати олію та тісто. Поки діялося це, я почув, що в цариці почалися перейми. Й вона народила мене. Ось і вся моя казка. А тепер геть із заїзду!

І царевич виштовхав господарів на вулицю. А тоді пішов у садок, де лежала одежа братів та стояли їхні коні.

— Мабуть, ці лихі люди примушували й братів моїх так само, як і мене, розказувати казки. Але брати, либонь, не змогли до пуття розповісти, й лиходії роздягли їх і вигнали із заїзду.

Замкнув найменший царевич заїзд і подався шукати братів. Минаючи продавця бобів, побачив середульшого брата, але той не впізнав його. Підійшов царевич до продавця бобів і попросив:

— Хай оцей молодик принесе мені до кав'ярні тарілку бобів!

Задовольнив продавець його прохання, послав до кав'ярні наймита з тарілкою бобів. Сів царевич попоїсти й попросив юнака:

— Розкажи мені, з якої ти країни і як сюди потрапив.

Той розповів усе, як було, додавши:

— Не зумів я розказати казку, тож вони роздягли мене й вигнали геть.

— А ти не впізнаєш мене, твого меншого брата?

— Невже це правда, що ти мій брат?

— Звісно!— відповів найменший царевич.— А де наш старший брат?

— Він тепер миє гроші на морі в одного чоловіка,— відповів середульший.

— Ходімо, поведеш мене до нього!

Пішли вони, знайшли старшого брата й кажуть:

— Іди-но сюди, ми твої брати!

Забрав їх обох найменший царевич до себе в заїзд. Там одягнув їх в ошатний одяг і наказав:

— Залишайтеся тут, а я піду шукати ліки для батька!

— Добре,— погодились брати.

Вирушив царевич у дорогу. Здибався невдовзі із старим дідом і вітається до нього:

— Щасливого дня тобі, дідусю!

— Хай і твій день буде благословенний,— відповів старий.— Якби твоє привітання не випередило моєї мови, тебе вже не було б: зірвав би я з твоїх кісток м'ясо! Підійми-но мені повіки на очах, хай я подивлюся на тебе!

Підняв царевич повіки на його очах, а дід і каже:

— Нехай порадує тебе Господь, Гасане, так само, як і ти мене порадував. Куди ти йдеш?

Царевич признався:

— Шукаю ліки для батька.

— Кинь оцей клубочок і йди за ним. Клубочок приведе тебе до місця, де живе мій брат. Він старший і мудріший за мене.

Пішов царевич за клубком і втрапив до старезного дідугана.

— Щасливого дня тобі, дідусю! — привітався.

— Нехай і твій день буде благословенний,— відповів дідуган.— Якби твоє привітання не випередило моїх слів, тебе вже не було б: відірвав би я м'ясо від твоїх кісток! Підійми повіки на моїх очах, щоб я впізнав, хто ти такий,

Розтулив йому царевич очі, а старий промовив:

— Хай порадує тебе Бог, Гасане, як і ти мене порадував. Куди йдеш?

— Шукаю ліки для батька.

— Візьми оцей клубок і кинь його на землю. Він приведе тебе до мого брата, ще старшого й мудрішого за мене.

Пішов царевич слідом за клубком і дійшов до третього дідугана, привітавши його тими самими словами, що й перших двох. І той відповів так само, як і молодші його брати, й так само попросив розтулити йому очі.

— А зараз — мовив, нарешті, третій дідуган,— піди й купи двох баранів. Тоді підеш до палацу, де живе царівна, що перетворила твого батька на негра. Баранів поріж на шматки для левів, що коло дверей. Піднімаючись, ступай не на кожну сходинку, а лишень через одну. Водночас кидай праворуч і ліворуч бараняче м'ясо, щоб не розірвали тебе леви. Коли зійдеш нагору, побачиш царівну в ліжку. Якщо вона лежатиме з розплющеними очима — твоє щастя, а якщо з заплющеними, то горе тобі. У першому випадку на грудях її побачиш коралове намисто, під яким вона ховає склянку. Хапай ту склянку й тікай. Якщо царівна закричить: «Гасане! Гасане!», не обертайся. Обернешся — згориш. Як вона скаже: «Ось тобі запорука в небезпеці», обернись до неї.

— Хай помножить Бог добро твоє! — сказав царевич на прощання.

Купив він двох баранів і прийшов до палацу царівни-чарівниці. Піднімаючись нагору, ступав через одну сходинку, кидаючи левам бараняче м'ясо. У залі побачив царівну з розплющеними очима. Не гаючи часу, зірвав з її шиї коралове намисто, схопив склянку й кинувся тікати. А царівна почала кричати навздогін:

— Гасане! Гасане!

Та він не обернувся.

— Ось тобі запорука в небезпеці!—заволала вона.

Почувши це, Гасан обернувся, а царівна запитала його:

— Що привело тебе сюди?

— Що тебе привело, те й мене привело,— відповів царевич.

— Візьми мене собі за дружину! — попросила царівна.

— Гаразд,— погодився Гасан і забрав її з собою до заїзду, де були старші брати. Їм сказав:

— Добув я батькові ліки, а собі — наречену.

А старші поміркували нишком:

— Тепер поїде Гасан до батька та й похвалиться, що визволив братів і привіз ліки.

Тож вирішили:

— Глечик, у який Гасан набрав води, ми по дорозі розіб'ємо. А коли його наречена захоче пити, доведеться йому піти до криниці. Там ми й покинемо його, а самі підемо до батька й скажемо: «Принесли для тебе ліки».

І вирушили вони в дорогу. Невдовзі наречена меншого царевича схотіла пити, а води нема, бо брати розбили глечика. Тоді Гасан сказав братам:

— Наберіть води з криниці.

— Ми боїмось,— відповіли брати.

Вирішив Гасав сам іти до криниці, але наречена мовила:

— Не смій! Твої брати втечуть, коли ти спустишся в криницю!

— Ні,— наполягав царевич,— я спущусь!

— Якщо так,— сказала царівна,— тоді перш ніж спуститись, візьми оцей браслет і оцей хіль-халь¹⁵. У криниці побачиш двох собак, чорного та білого. Вони битимуться між собою, і переможе білий. Гляди, не скажи: «Білий переміг чорного», а скажи навпаки: «Чорний переміг білого».

— Добре,— пообіцяв царевич і спустився в криницю. А брати відразу ж покинули його і поспішили до батька, забравши з собою наречену. А царівна прикинулась божевільною, щоб ніхто із старших царевичів не взяв її за дружину.

Прийшли сини до батька-царя та й кажуть:

— Батечку, привезли ми тобі ліки, а ще привезли з собою царівну, тільки вона збожеволіла в дорозі.

Відповідає їм цар-батько:

— Дайте їй спокій, поки видужає, а тоді хтось із вас візьме її за дружину.

Випив батько ліки й зразу ж позбувся чорноти. А тоді питає обох синів:

— Де ж ваш менший брат?

— Не знаємо,— відповіли старші.

А менший царевич, як тільки спустився в криницю, побачив двох собак — білого та чорного, що гризлися між собою. Білий переміг чорного. Забув царевич про пересторогу і сказав:

— Білий переміг чорного.

Провалився він тоді під землю й опинився під десятою землею. Там знайшов кістку. Почав копати кісткою землю і розкопав місто. Зайшов він у те місто і здибав там бабусю. Просить її.

— Будь ласка, бабусю, дай мені ковток води!

А бабуся відповідає:

— Хіба ти не знаєш, що у нас немає води?

— Чому? — здивувався царевич.

— Бо величезний змій Африт розлігся біля джерела і нікого не пускає до нього. Мусимо віддавати змієві щомісяця дівчину, аби він дозволив нам протягом однієї години набирати воду. А як не дамо дівчини, то він усіх нас поїсть. Сьогодні дійшла черга до царівни, і цар-батько пообіцяв: «Хто вб'є Африта, тому віддам усе, чого він забажає».

— Ну то покажи мені, де той Африт,— мовив царевич.

Провела його бабуся до змія Африта. Став царевич до бою із змієм і переміг його. А тоді пішов до царя.

— Я убив Африта,— сказав він цареві,— а ось і язик його.

Зрадів цар і запитав Гасана:

— Чим відплатити тобі за добре діло?

— Нічого не хочу я від тебе, тільки накажи вивести мене на поверхню землі,— відповів Гасан.

— Хай буде по-твоєму,— мовив цар і покликав раба.

— За який час ти зможеш вивести цього юнака на поверхню землі? — спитав у нього цар.

— За півгодини,— відказав раб.

— Забирайся геть! — розгнівався цар, покликав іншого раба й запитав:

— За скільки часу зумів би ти вивести цього молодця на поверхню землі?

— За одну мить,— відповів той.

— Добре! — зрадів цар.— Бери його й веди!

Узяв раб Гасана на плечі й вибіг разом з ним на поверхню землі.

— Чи потрібно ще щось? — спитав він царевича.

— Ні,— відповів Гасан.— Нехай Бог помножить твоє добро!

На поверхні землі Гасан побачив жебрака й запропонував йому:

— Обміняймося одягом! Бери мої шати, а мені дай своє лахміття.

— Ти глузуєш з мене? — здивувався жебрак.

— Ні, не глузую,— запевнив царевич і, віддавши свій одяг, убрався в жебракове дрантя.

Тоді пішов царевич до золотаря і попросив його:

— Візьми мене до себе в помічники.

— Забирайся геть! — закричав ювелір.

— Будь ласка, господарю,— благав Гасан,— візьми мене! Я працюватиму на тебе задарма.

— Гаразд,— уже лагідніше мовив господар,— заходь і сідай до роботи!

Почула про те, що жебрак став помічником у золотаря, царівна, яка прикинулась божевільною. Накреслила вона чарівні знаки й дізналася, що то Гасан перебрався жебраком. І сказала, що вже видужала. А цар і питає її:

— Кого з моїх синів хотіла б ти мати за мужа — старшого чи середульшого?

— На жаль, мені ще бракує деяких коштовностей. Як тільки дістану все, що треба, то вже й дам відповідь, за кого з них вийду.

— Чого ж тобі бракує? — допитується цар.

Царівна показала браслета.

— Бракує мені до пари такого самого браслета!

Узяли придворні браслета й пішли до золотаря, в якого жив царевич Гасан.

— Чи зумієш ти зробити пару до цього браслета? — спитали золотаря.

— Ні,— відповів той,— не зумію. Цей браслет надто вже тонкої роботи.

Цієї миті підвівся жебрак-помічник і сказав:

— Господарю, дозволь мені зробити браслета!

— Горе тобі! — відказав господар.— Що ти в цьому тямиш?

— Будь ласкав, дозволь, господарю,— не відступався Гасан.— Я зумію! Якщо не впораюсь — зробиш зі мною, що захочеш!

— Та гаразд уже,— погодився господар і прийняв замовлення.

Узяв Гасан браслета й попрохав золотаря:

— Господарю, принеси мені фісташок, кавунового насіння та гороху, щоб мав я чим підживитися вночі, а сам іди спати. Вранці приходь на роботу.

Приніс господар усе те, чого просив Гасан, і пішов спати. А Гасан, лишившись на самоті, лузав фісташки, насіння кавунове, їв горох. На світанку дістав з кишені браслета, що йому дала колись царівна, й поклав на стіл. Крамниця засяяла блиском. Проходили мимо вартові і здивувалися з яскравого світла, яким палахкотіла крамниця. Розбудили господаря:

— Твоя крамниця горить!

Господар хутко прибіг і стукає у двері. А Гасан озивається:

— Що з тобою, господарю, чого ти турбуєш мене? Я ще сплю.

— Горе тобі! — вигукнув золотар.— Крамниця горить!

— Та нічого не горить!

— Відчини, нехай я переконаюся! — волав золотар.

Відчинив Гасан крамницю, і побачив золотар браслета, що випромінював-сяйво. Дуже зрадів він і поспішив із коштовною річчю до царського палацу.

Царівна впізнала свого браслета й остаточно переконалася, що Гасан у місті.

Тоді вона сказала придворним:

— Візьміть цей розпарований хіль-халь і нехай мені зроблять такий самий.

Придворні віднесли хіль-халь золотареві і звеліли:

— Ти повинен зробити нам такий самий хіль-халь!

А майстер відмовляється:

— Я не зумію зробити такого!

А помічник підвівся й попросив:

— Будь ласкав, господарю, дозволь мені виконати це замовлення.

— Горе тобі! — вигукнув ювелір.— Як же ти зробиш його?

— Я зумію,— запевнив Гасан.

— Гаразд уже,— погодився золотар.

Віддав він помічникові хіль-халь, приніс йому фісташок, гороху та кавунового насіння, зачинив за ним крамницю й пішов спати.

Гасан усю ніч лузав фісташки та кавунове насіння, їв горох. Над ранок поклав обидва хіль-халі на столі, а сам ліг спати. Побачила варта, проходячи вулицею, що крамниця осяяна світлом, і помчала до господаря:

— Твоя крамниця горить!

Золотар миттю прибіг до крамниці, почав стукати в двері. А Гасан озивається:

— Господарю, я ще й не спав, бо працював цілу ніч.

— Відчини крамницю! — наполягав золотар.

Відчинив Гасан крамницю, і побачив господар на столі два однаковісінькі хіль-халі.

— Будь ласка, господарю,— просить Гасан,— дозволь мені самому віддати царівні ці хіль-халі!

— Гаразд, іди!—погодився золотар.

Пішов царевич, убраний у лахмани. Зайшов до царського палацу й побачив царівну. Кинулись вони одне одному в обійми. А сторожа мерщій до царя:

— Іди лишень, царю, та поглянь! Твоя невістка цілується із золотаревим помічником.

Прибіг цар і замахнувся мечем, щоб убити нахабу. А царівна йому:

— Опусти руку — це твій син!

— Невже це правда? — здивувався цар.

— Авжеж! — відповіла царівна.

Уклонився царевич батькові в ноги й розповів, що вчинили з ним його брати.

Цар вигнав старшого й середущого синів, сказавши:

— Не хочу я їх більше бачити!

Одружив він царівну з найменшим сином, і стали вони, разом жити у щасті та в добрі.

Царівна та отруйний гребінь

Жив собі цар, і мав він сина й доньку. Перед смертю заповів цар синові, щоб не брався ні за яку справу, не порадившись із сестрою. Шануючи батьків заповіт, молодий цар не розпочинав нічого, поки не порадиться спершу з сестрою.

Та одного дня пішов він на базар, не попередивши про це сестри-царівни. Побачив дівчину, що продавала нарциси. І захотілося йому купити квітів для сестри. Купив букет і приніс сестрі. А та, як тільки піднесла нарциси до носа й понюхала, так відразу й завагітніла. Через дев'ять місяців народила царівна доньку. Брат любив сестру, тому й не вигнав з дому, хоч і думав, що завагітніла вона від якогось чоловіка.

Через декілька років надумала сестра, що братові пора одружуватись, і сказала йому:

— Братику мій, пора тобі женитися, щоб народився в тебе син, який успадкує колись від тебе царство.

— А що, коли моя дружина не злюбить тебе? — відповів брат.

— Не смій і думати про це,— мовила йому сестра.— Таке моє бажання — щоб ти швидше оженився.

Шануючи сестрину волю, одружився цар із дочкою перського царя. А через декілька років послав Всевишній йому дівчинку. Але молода цариця не любила ні зовиці, ні її дитини і вдавалася до всяких хитрощів, аби розбудити в своєму чоловікові ненависть до рідної сестри та небоги.

Нарешті надумала вона позбутися небажаних родичок. Покликала собі на пораду чаклунку.

— Я добуду спосіб, як звести їх зі світу,— пообіцяла чаклунка. Пішла до золотаря й звеліла зробити золотого гребеня, ще й прикрасити його діамантами та рубінами.

Через декілька днів золотар зробив гребеня й віддав його чаклунці. А та намітила його зубці смертельною отрутою і прийшла до царського палацу. Коли цар побачив прекрасного гребеня, то зразу ж купив його за тисячу динарів¹⁶ для своєї небоги, яку дуже любив. Віддаючи покупку сестрі, він сказав:

— Візьми цей гребінь для своєї доньки!

Та коли царева сестра почала чесати доньці волосся, гребінь уріс дитині в голову. Невдовзі дівчинка померла. За нею і мати померла з горя.

Цар наказав поховати сестру в царському саду, біля самого палацу, а небогу — покласти в одному з покоїв палацу, підстеливши під неї шовкових та парчевих тканин із квітами, й замурувати двері та вікна покою. Щомісяця навідувався він до покійної дитини. Цариця дуже гнівалась, але не сміла й слова сказати чоловікові про ті його відвідини.

Якось пішов цар на прощу, а цариці й слугам звелів навіть близько не підходити до покою, де лежала небога. Але через місяць цариця таки не втерпіла й захотіла відімкнути двері покою, щоб поховати мертву дівчинку в такому місці, де б не знайшов її цар. Зайшла вона туди зі своєю маленькою донькою і здивувалася — такі пахощі стояли в покої. Тіло дівчинки було обросле гіацинтами й нарцисами. Розлютилась лиха цариця й накинулась на квіти. Але, зриваючи їх із голови покійної, вирвала й гребеня. Ту ж мить дівчинка ожила. Цариця з переляку закричала й хотіла вбити її ще раз. Але дочка почала благати матір не робити цього. Помилувала цариця воскреслу дівчинку, але зняла з неї коштовності та пишне вбрання, переодягла в лахміття служниці й наказала доньці не говорити про це батькові, коли той повернеться з прощі.

Через декілька днів повернувся цар. Зустріли його люди, як хвиля морського прибою. І ось одного вечора дівчинка, яка воскресла з мертвих, намовила царську доньку, щоб та добилась у батька й матері дозволу послухати її казку. Розплакалася серед ночі царська донька й попросила батька з матір'ю, щоб маленька служниця розповіла їй казочку. Розсердилася цариця, закричала на доньку, але та не вгамувалась. Тоді мовив цар:

— Покличте служницю, нехай розвеселить доньку!

А служниця, ввійшовши до кімнати, сказала:

— Я не розповім казки доти, доки не принесуть мені таці з нарцисами й тарелі з кавовими зернами.

Розгнівалась цариця й звеліла:

— Виженіть цю божевільну!

Але цар прихилився до милої служниці серцем і мовив:

— Зробімо так, як вона хоче.

Принесли тацю з нарцисами, таріль із кавовими зернами, і почала прислужниця розповідати казку. А була та казка про матір, що завагітніла від нарцисів, про підступи цариці й про те, як донечку царициної зовиці отруєно золотим гребенем. Було в казці й про те, як пішов дядечко нещасної на прощу, а його дружина-цариця, вириваючи нарциси, вирвала з голови померлої і той отруєний гребінь. Розповідаючи, дівчинка щоразу примовляла:

— Чи правда, нарциси, чи правда, кавові зернята? Чи правду кажу я?

— Правду сказала ти, дочко нарцисів! — відповіли їй нарциси й кавові зернята.

Вислухавши казку до кінця, цар таким чином дізнався про царицині підступи. Він наказав відрубати лиходійці голову й став жити-поживати з дочкою та небогою в радощах і достатках.

Нехай пошле Бог здоров'я нашим слухачам! І нехай вони затямлять: усяк, хто копає яму своєму братові, сам у неї падає.

Гасан, зачарований між семи морів

Жили собі дві дівчини. І от надумала старша вийти заміж. Та в ніч перед весіллям з'явився хтозна-звідки ворожбит і сказав:

— Ця — для Гасана, зачарованого між семи морів!

І щез. Тож за молодого видали не її, а меншу сестру. І не знала старша, в чому тут причина. Якось сказала вона сестрі:

— Пусти мене на своє місце до твого чоловіка.

Адже вони були у всьому схожі одна на одну.

— Добре,— погодилась менша сестра й подалася до лазні. Повернувся ввечері зять, сів біля старшої сестри, повечеряв, не впізнавши її, і ліг спати. І спитала його старша сестра:

— Скажи, чом не віддали за тебе мою старшу сестру?

— Бо з'явився ворожбит і сказав: «Ця — для Гасана, зачарованого між семи морів»,— відповів той.

Наступного дня повернулась менша сестра, а старша вирушила в дорогу, прихопивши з собою одежі та служницю-негритянку.

Ішли вони, йшли, аж поки дійшли до старого діда, згорбленого літами й посрібленого сивиною. Сказали йому дівчата:

— Здорові були, дідусю! Чи не знаєте Гасана, зачарованого між семи морів?

На це дід відповів:

— Брат мій старший за мене, він знає.

І пішли дівчата далі, аж поки здибали другого дідуся і спитали про Гасана, зачарованого між семи морів. Той сказав їм:

— Я знаю того Гасана. Тільки захопіть із собою сорок шматочків ладану й щоночі кадіть по одному, поки викадите всі сорок. Але не спіть. Якщо заснете, не зумієте порятувати Гасана. Коли він прокинеться, то хоч яку дівчину побачить перед себе, неодмінно візьме її собі за дружину.

Тоді спитала дівчина, як знайти Гасанів дім. Дідусь розказав їй.

І пішли вони. Нарешті добулися до Гасанового дому. Зайшли до покоїв і побачили красеня, що спав у ліжку.

Зосталась тут дівчина й почала щодня кадити ладаном. Минав уже сороковий день, залишилося ще чотири години до часу, коли Гасан мав прокинутись, але дівчина не могла більше стояти на ногах і звеліла негритянці:

— Я посплю трохи, а ти розбуди мене, коли він прокидатиметься.

Лягла спати, а як зазоріло, прокинувся Гасан. Негритянка тим часом викинула сонну дівчину у вікно й лишилася з Гасаном.

А дівчина упала в глибокий рів. Наступного дня знайшов її садівник і забрав до себе. Як тільки дівчина ввійшла до садівникової хати, служниця сказала:

— Шкода мені тебе.

— Чому? — запитала дівчина.

— У нашого господаря божевільна донька. Він щодня приводить дівчину, яку божевільна вбиває наступного дня. Завтра уб'є й тебе.

— Ну що ж, буде що буде! — мовила дівчина.

Привели її до божевільної. Але дівчина встигла вибігти на дах, перш ніж божевільна запримітила її. З даху побачила вдалині світло й пішла туди, де світилося. А там ворожбит саме ставив на вогонь воду. Дівчина спитала його:

— Що це таке, дідусю?

— Про все запитуй, тільки не про це,— відповів ворожбит.

Дівчина почала благати його, і старий злагіднів.

— Є тут божевільна дівчина. Її можна вилікувати, тільки виливши на неї воду з цього відра.

— Невже? — здивувалася дівчина.

А коли ворожбит одвернувся, схопила відро, побігла до божевільної та й вилила на неї воду. І видужала хвора. Наступного дня прийшла служниця забрати мертву, але побачила, що дівчата любесенько сміються собі. Про це служниця негайно розповіла батькові недужої. До світлиці увійшли батько з матір'ю, обняли дочку, а дівчину спитали:

— Чого ти хочеш за свій добрий вчинок?

— Не треба мені від вас нічого, хіба що продайте мене на султанському ярмарку.

Бажання дівчини задовольнили: купив її якийсь чоловік і забрав додому.

Як тільки увійшла вона, служниця й мовить:

— Мені дуже шкода тебе!

— Чому? — спитала дівчина.

— У нашого господаря хворий син. Щодня батько приводить дівчину, щоб доглядала його, але від недужого такий сморід, що кожна помирає зразу.

— Відведіть мене до нього,— попросила дівчина.

Увійшовши до кімнати, сказала:

— Принесіть чистий матрац та новий одяг, а йому засмажте курку.

Все було зроблено, як веліла дівчина.

Наступного дня повторилося те саме. І так тривало два місяці, аж поки юнак видужав. Закликала дівчина батька й передала йому здорового сина. Зраділий батько спитав її:

— Що ти бажаєш за це?

— Нічого мені не треба від вас — хіба що продайте мене на султанському ярмарку.

Продав господар дівчину на султанському ярмарку царському візирові, який забрав її в царський палац. Там уся челядь плаче, побивається. Запитала дівчина, що скоїлося, а їй кажуть:

— Ось уже четвертий день, як пропав царевич!

Дівчина запримітила серед челяді стару рабиню і сказала, що хоче спати коло неї. Їй дозволили. Вночі дівчина вдала, ніби спить, і підгледіла, як стара рабиня полізла по драбині в підземелля. Дівчина за нею. Дивиться, аж вона лупцює хлопчика. Зрозуміла дівчина, що той хлопчик і є царевич. Наступного дня вона впросилась до царя й мовила йому:

— Царю, твій син здоровий! Завтра звели всім рабиням зібратися в лазні.

Назавтра цар так і зробив. А дівчина тим часом привела царя до сина.

— Що ти бажаєш за свій добрий вчинок? — запитав цар дівчину.

— Продай мене на султанському ярмарку,— попросила вона.

Продав цар її на султанському ярмарку саме тому Гасанові, що був зачарований між семи морів.

Привів Гасан її додому. Якось, сидячи вдома, дівчина почала примовляти:

— Як прикро! Не дочекатися пробудження Гасана! Почувши це, Гасан поцікавився:

— Що це ти примовляєш?

І дівчина розповіла йому все. Дізнавшись про її пригоди, Гасан прогнав лиху негритянку й почав жити разом із судженою, і жили вони довго й щасливо.

Про Вранішню Зорю й підземний хід до царевича

Жили собі брат і сестра. Звали сестру Вранішня Зоря. Якось дівчина й каже:

— Братику, я хочу одружити тебе.

— Не хочу я одружуватися, сестрице,— відповів той.

— Ні, ти повинен одружитися! — наполягала сестра.

— Нехай буде по-твоєму,— згодився нарешті брат.

Одного разу проходила повз них дівчина-зеленярка. Покликала її сестра й роздивилась, що та зеленярка неймовірно гарна. Вихопила дівчина в неї з рук кошика із зеленню, викинула його й сказала:

— Хочу засватати тебе за мого брата!

— Я бідна дівчина,— заперечила та.— Як можеш ти сватати мене за свого брата?

— Ти мені сподобалась,— відповіла сестра й повела гостю до лазні. Зняла з неї старенький одяг, вимила її й зодягла в усе нове. Потім відвела до себе додому й посадила на почесному місці. Повернувшись увечері, брат спитав:

— Хто це, сестрице?

— Це твоя наречена,— відповіла та.

— Нехай буде так,— погодився брат і запросив священика, щоб повінчав їх. І зажили усі троє в любові й злагоді.

Якось брат приніс для дружини браслет, хіль-халь та сукню. І такі самі браслет, хіль-халь та сукню подарував сестрі.

Одного разу сестра, підмітаючи подвір'я, натрапила на кільце. Потягла за те кільце, й відкрилась ляда, а в чорному отворі вела кудись униз драбина. Спустилась Вранішня Зоря вниз, а там бачить: стоїть великий розкішний палац.

Біля палацу стіл, а на столі — смажена курка й дві хлібини. З'їла Вранішня Зоря півкурки та одну хлібину й знов піднялася нагору.

А царевич, який жив у тому підземному палаці, саме повернувся додому. Захотілося йому їсти. Коли зирк — тільки півкурки та одна хлібина зосталися. «Певне, в домі батьків сьогодні не готували страви і прислали тільки півкурки та хлібину»,— подумав він. Сів та й поїв, що було.

Наступного дня Вранішня Зоря знову спустилася потаємною драбиною вниз і підійшла до палацу. З'їла половину того, що було на столі, й піднялась нагору.

Повернувся царевич, побачив тільки половину страв і подумав:

«Чи не слуга з'їдає мою вечерю?»

Пішов він до матері й спитав:

— Ти прислала мені тільки півкурки й одну хлібину?

— Ні, я послала тобі цілу курку й дві хлібини!

— А я застав тільки півкурки та одну хлібину,— відповів царевич.

— Сьогодні я сама принесу тобі вечерю,— пообіцяла цариця.— Побачу, чи поменшає вона.

Принесла цариця вечерю, поставила на старе місце й пішла собі.

Спустилася Вранішня Зоря до палацу потаємним ходом, побачила їжу, з'їла половину та й піднялася нагору.

Повернувся царевич і знову застав половину страв. Пішов він знов до матері, а та й каже:

— Я принесла тобі вечерю власноруч.

— То хто ж це приходить і з'їдає мої харчі? — здивувався царевич.— Завтра я нікуди не піду, заховаюсь і побачу, хто це ходить сюди.

Наступного дня знов спустилася Вранішня Зоря вниз потаємною драбиною, побачила їжу, з'їла половину й підвелася з-за столу, щоб помити руки. Коли це виходить із криївки царевич і хап її за руку! Задивилась дівчина на його вроду й незчулася, як повечоріло. Тієї ночі підземний царевич не пустив її додому. Мала Вранішня Зоря подарунок брата — браслет, і царевич з'єднав ним свою руку й руку дівчини.

Почало світати. Прокин