|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Фея рим
Поетам-робітникам
Є фея, фея рим. На землю лине Дочка небес, чарівна й голосна, I нас втішає у трудні хвилини. Але пильнуймо: відлетить вона, Така химерна і така крилата! У неї з пригорщів беруть співці Рубіни й перли на важкі вінці, Щоб музам скроні увінчати. Утіхо нам і мукам край, О феє! Нас не покидай, Не покидай! Юнак за нею йде у світ лукавий, Йому кричать, відраджують — дарма! Він кинув школу, проміняв забави На тяготу солодкого ярма. I відтоді в полях і серед гаю До лун далеких наслухає він — А в смертну мить гучної слави дзвін Його в примарах колисає. Утіхо нам і мукам край, О феє! Нас не покидай, Не покидай! Нехай міста кленуть її потугу, Вона іде в халупи злидарів, Робітникам втишає скрут і тугу, Дарує бідним найсолодший спів. Так мало треба, щоб вернути звагу Тим у гарячці змученим серцям. I фея каже: «Нате пісню вам!» — Міраж води гамує спрагу. Утіхо нам і злидням край, О феє! Нас не покидай, Не покидай! Ми ще побачим, як вона, натхненна, Під робітничий загоститься дах, Як заспівають гемблі, веретена I з'явиться мистецтво в постолах. Ось ті співці доходять перемоги; Заїка-люд уже заговорив, В турботі трон: то виринає гнів, Повстали кинені під ноги. Утіхо нам і злидням край, О феє! Нас не покидай, Не покидай! О феє, зглянься і крилом широким Їх перший спів окрий і захисти. Міцним вином, не нидінням убогим, Вином надії дай їм процвісти. Нехай, твоїх діткнувшися напоїв, І мій почин ті люди спом'януть: «Він протоптав нову для пісні путь, Нас у поезію озброїв». Утіхо нам і мукам край, О феє! Нас не покидай, Не покидай!Маркіз де Караба
Гляньте: цей маркіз Право нам скупе привіз. На коні баскому, Вчвал прискочив він додому Та й у замок свій Квапиться мерщій. На безчестя наше, Шабелькою маше: Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Люду чесний, знай, Я вщасливив цілий край. Я — підпора трону, Я монарсі дав корону I тому, як він На мій стан і чин Та підійме руку,— Матиме науку! Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Чутка йде — немов У млині мій дід молов. Що за вражі пльотки! Сам Піпін, Піпін Короткий Був прапращур нам... Першості не 'ддам В родословнім древі Навіть королеві... Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Я в палацах — свій! Паросток молодший мій На єпіскопаті Сяде скоро в білій шаті. Правда, старший син Дурень, але й він Без війни і рани Три хрести дістане. Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Що? Податки з нас Сміють правити в цей час? На дворянське право Заміряється... держава? Не заплатим, ні! Замки в нас міцні, I як прийде влада, Привітаєм радо. Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Чим тобі не рай? Ти, панотче, гріш збирай, А простацтво злісне Знов тягни ярмо залізне. Від дівчат твоїх Ми ждемо утіх,— Бо ж на «перші ночі» Всі єсьмо охочі. Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба! Та й настане лад! По церквах — кадило й чад, А сіпаки вірні Б'ють і мучать села хирні. Від своїх дідів Владу я посів, I її ж у спадок Візьме мій нащадок. Скинь шапки, гинь, юрба,— Хай живе маркіз Караба!Священний союз народів
Я бачив Мир — як над землею віяв Квітками він і золотом пашні. Він переміг, і бог війни розвіяв Погрози хмар і блискавок огні. I мовив Мир: «У кожному народі Я вмію честь і гідність одзначúть. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. О племена, вас утомили війни, І навіть в сні не вийти вам із пут. Переділіться знову — супокійний Хай буде кожному під сонцем кут. Не йдіть з царями в тріумфальнім ході I власну путь до щастя прокладіть. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. Сусіду спалиш — знай, що аквілони Тим полум'ям і твій охоплять дах. Війна минеться, попіл прохолоне, Але — що плуг у зранених руках? Границі ваші у страшнім обводі: Рови фортець, поля кровопролить... Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. Міста горять, а можновладні берла Підводять підсумки людських утрат, Що їх війна ненáситна пожерла Задля вінців і пурпурових шат. Сліпі отари, зрозумійте — годі Покірні шиї до ярма хилить. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. Щоб Марсових не чути більше кроків, Закони даймо землям і містам, Щоб їм кривавих не струмить потоків На втіху вінчаним войовникам. Не вірте в зорі їх. Блиснуть на Сході, Та в світлі дня їм більше не світить. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. А світ зітхне в спокóї тихомирнім, Скажіть: прощай! усім минулим дням I сійте хліб у любім дзвоні лірнім, Куріть мистецтва гойний фіміам. Достатки в кожній з'являться господі, I кожен шлюб нащаддя проростить. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть. Так говорив юнак той боговитий, I лиш монархів він не зворушив. Осінній день стояв у цвіт повитий, Вернулись радощі весняних днів. Пролийте ж вина на хвалу свободі I щастя еру скрізь оповістіть. Народи, злийтеся у братній згоді I руки потиснíть.Мощі
Як до мощей я прикладавсь Надвечір, в присмерку собору, Сусід до мене обізвавсь: «А чув, як цей святий говоре?» Поклав хреста магічний знак, I бачу я — лихий і тощий З труни підводиться кістяк I, мовби сотня розбишак: «Шануй,— кричить,— нетлінні мощі, Цілуй мої нетлінні мощі!» Кричить — регоче на весь рот, Кричить, нахабний і запеклий: «Вважай-но, літ уже сімсот Пече мене несите пекло. За славу вчинків голосну Мене покарано на площі, Та хитрий піп пустив ману: Поклав мене в святу труну — Цілуй же, люд, нетлінні мощі, Цілуй мої нетлінні мощі. Мене боявся цілий край. Я був собі во время оно Штукар, грабіжник і шахрай З лицем і мовою барона. Я зневажав святі церкви, Обносив шати найдорожчі, А мощі кидав у рови. I от позбувся голови... Шануй же, люд, нетлінні мощі, Шануй мої нетлінні мощі! А далі, глянь, оцей покров Так само вкрив святий останок — Жидівочку, мою любов, Найкращу із земних коханок. Прелата в єресь завели Її кохання солодощі, Ченці ж на вухо їй гули Слова блюзнірства і хули. Цілуй же, люд, нетлінні мощі, Цілуй її нетлінні мощі! А цей старий, що поряд нас,— Святий інакшого гатунку. То був злочинець (свинопас!) I кат — без хиби і рятунку. Його король наш поважав — Було за що, було і пóщо: Я сам до мученицьких лав З його управних рук попав. Цілуй же, люд, нетлінні мощі, Цілуй його нетлінні мощі. I от усі ми по церквах, Заступники і слава люду, Не влежать гроші в гаманцях, I то найбільше наше чудо. Та чую я пекельний ріг: «Пора до чорта йти на прощі». Сказав, і знов до гробу ліг, I вкрав хреста — і як він встиг? Шануй же, люд, нетлінні мощі, Шануй усі нетлінні мощі!Прощай
Вже скоро, Франціє. Я смерті подих чую. О мати дорога! Нехай твоє ім'я, Ім'я улюблене останнім прокажу я. Чи хто любив тебе віддáніше, як я? Я вихваляв тебе, не вміючи читати, І нині в смертну мить, знесилений украй, Про тебе буду я, конаючи, співати, Ти ж пошануй мене сльозою і — прощай! Як десять королів прийшли тобі на страту I в кров топтав тебе їх переможний віз,— Я рвав на корпію їх пурпурову шату, Точив на рани я бальзам цілющих сліз. I небо зглянулось. Пліднí твої руїни Подякою племен красуються — і знай: Ти зерно рівності посіяла нетлінне, I рівності жнива зближаються. Прощай! Я бачу, як лежу під віком у могилі. Кого я тут любив,— молю — оборони, I віддаси ти борг тій голубиці білій, Що берегла твої, о Франціє, лани. I щоб почула ти, як я тебе благаю, Готовий одійти в незнаний інший край,— Свій камінь гробовий поволі підіймаю, Та руки ломляться; він падає. Прощай!Чотирнадцяте липня
Той спомин бранцеві — як воля пожадана, Я був іще малий, коли зачувся крик: «Гей, на Бастілію! До зброї, громадяни!» I все пішло туди — купець і ремісник. Як зблідла дівчина і як жахнулась мати, Зачувши рев гармат і барабанний гнів. Та переміг народ. Бастілію узято,— I весь у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів.. Всі обіймалися — убогий і багатий,— Жіноцтво славило і вояків, і бій, Вертали в синьому герої дня солдати У бурі оплесків і в юрмі гомінкій. Втонув тоді король у глибині неслави I всюди Лафайєт хвалою заряснів, I волю я відчув, і крила я розправив,— I весь у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів. На другий день мене дідок один учений Повів на згарище, до замкових руїн. «Мій сину,— мовив він,— тут деспотизм шалений Душив народ — раба серед понурих стін. I, прагнучи людське донищити коріння, Він стільки, стільки нір для в'язнів поробив, Що з першим натиском запалася твердиня,— I весь у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів. Свобода, друже мій, то давня бунтівниця. I от, озброївшись прапрадідним мечем, Прийшла затерти слід тиранської в'язниці, I Рівність з янгольським з'явилася лицем. А з ними розлилось небесних бур свавілля То голос Мірабо безчесний двір громив, Він гасло нам подав: «Іще одну Бастілью!» I як у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів. Що ми посіємо, пожнуть усі народи, Ми дебатуємо — і нишкнуть королі, А їх вінці тремтять, і про дари свободи Піддáні шепчуться по всій уже землі. Таблиці людських прав нову добу прискорять, Всю землю обійдуть грозою буйних злив, А з цих руїн господь новітній світ утворить...» Ах, як у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів! Я не забув дідка і ту пророчу мову, Дарма, що сорок літ по тому перейшло, I за решоткою мені згадалось знову Те чотирнадцяте, те дороге число. Свободо! Голос мій не зможуть подолати, Тобі веде хвалу мій непокірний спів. Зоря всміхнулася, позолотила грати,— I весь у сонці день святочний заяснів, У сонці заяснів!Комашня
Гомін ходить муравлиськом, Чути мову запальну, Сам король з двором і військом Вирушає на війну. Адвокат своїм звичáєм Робить жести замашні: «Всіх підгорнем, подолаєм — Честь і слава комашні!» Військо йде — курить шляхами I вбачає у шпилі Сміттяні вали і брами, Трав'яної табір тлі. I король говорить: «Діти, З нами бог! У цій борні Мужність маємо явити — Честь і слава комашні!» Тля ж своїх веде героїв, Молиться своїм богам, Гомін, крики, свист набоїв, Скільки сліз і крові там! Бідній тлі, богам неправим Надійшли останні дні. Варварам ганьба кривавим, Честь і слава комашні! Бюлетені королівські Цю криваву смертну путь, Ті розправи хатні свійські Битвою гігантів звуть. «Ми побили. Що ж тепер нам? Докорчовувати пні! Скільки грунту, скільки зерна!. Честь і слава комашні!» Ставлять арку тріумфальну — Знак, що впень побита тля, Ввозять зброю вогнепальну, Славлять бога й короля. Піндар сам золотоустий Строчить оди голосні — Комашні все те до густу,— Честь і слава комашні! На легкім крилі уяви Вгору зноситься піїт: «Хто зажив такої слави? — Комашні належить світ! Геть же сумнів недоречний, В висі неба світляні Нас провадить шлях безпечний... Честь і слава комашні!» Та поки співець чванливий Героїчних прагнув діл, Пролились над царством зливи, Що вчинив смиренний віл. Бард, король і всі піддані Смерть зустріли десь на дні. Царство все — гидка ковбаня... Честь і слава комашні!
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
