Бен Джонсон (1573—1637)

Поезії

* * *

Не будь очима щедра, люба діво:
    Їх споглядавши, стану хворим,
I не спускай додолу їх стидливо,
    Бо їх буттю пошкодить сором.

I стримуй теж гнівливе в них палання:
    Їх гнів мені погубу вдіє,
I ними не вітай мого бажання,
    Затоплять-бо мене надії.

Їх слізьми не роси: тоді до праху
    Я предків приєднатись мушу;
Не розкривай їх широко, мов з страху:
    Мій страх мою вже зрадив душу.




До Целії


Прошу: до мене пий лише очима,
    Моїми цокнусь я як стій,
Або зостав у келиху цілунок —
    I вин не займе погляд мій.

Шукає спрага серця невситима
    Знайти божественний напій,
Але, здобувши навіть Зевса трунок,
    Не обміняю я на твій.

Послав тобі вінок я роз багатий:
    Він був моїх пошан уклін
З надією, що в тебе несказанно
    Його минуть і в'янь, і тлін.

Над ним дихнувши раз, його назад ти
    Прислала, і — чудовний чин —
Росте, живе і пахне обаянно
    Не з себе, а від тебе він!




* * *


Ви — напудровані, і ваші шати
Розточують парфумів аромати,
На свято вам іти б в одежі цій!
I тут я висловив би присуд свій:
Причин мистецтва люди не розкрили,
Але не все здорове в нім і миле.

Свобідний погляд, згортки на убранні
Хай будуть! Грація-бо в простім, пані!
Хай вільно в'ються кучері рясні!
I скаже більше негліже мені
Це любе, ніж мистецтва фальшування:
Воно вражає зір — не почування!

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі