Айзек Азімов (1920—1992)

Подих Смерті

Художнє оформлення І. А. Бугославської

Перекладено за виданням: Asimov A. Whiff of Dealt — London. Victor Gollansz, Ltd, 1968.

Розділ 1

Смерть завжди присутня у кожній хімічній лабораторії, але тисячі лаборантів працюють пліч-о-пліч із нею і не думають про кирпату. Просто забувають, що вона завжди поруч.

Одначе Луїс Брейд, доцент кафедри хімії, відтепер довіку пам'ятатиме про що, здавалося б, таку звичайну річ... Він стомлено сидів на стільці у захаращеній аспірантській лабораторії, сидів поруч зі Смертю і чітко усвідомлював її близькість. Чомусь саме тепер подих її став ще відчутніший, ще дужчий, хоча поліція вже давно поїхала й коридори знову спорожніли, а трупа жертви — Ральфа Нойфельда — вже не було в лабораторії.

Ба! Смерть усе ж витала тут. Невидима. Нечутна. Безтілесна.

Брейд скинув окуляри і почав поволі протирати скельця чистою, призначеною тільки для таких оказій, хустинкою. Затримав погляд на подвійному, спотвореному кривизною лінз відбитті свого обличчя — худорляве, воно виглядало неприродно заокругленим, а широкий тонкогубий рот здавався ще ширшим.

Хоч би тобі що, подумав Брейд не без подиву. Волосся таке саме темне, як і три години тому, зморщечок під очима теж не побільшало. Невже це можливе після всього?

Йому здавалося, ніби така близька зустріч зі Смертю не може не залишити хоча б якихось слідів.

Брейд наклав окуляри і ще раз озирнув лабораторію. Зрештою, чому саме сьогоднішній, трохи щільніший доторк до Смерті мав залишити якісь сліди? Адже майже такі самі зустрічі відбуваються тут щодня, щомиті, фактично щокроку.

Онде вона. Зачаїлася принаймні у половині флаконів з хімічними реактивами, а ними щільно заставлені всі полиці лабораторії! Кожен флакон зі Смертю має акуратну етикетку і заповнений певною кількістю різних, здебільшого досить гарних кристаликів. Більшість із них нагадують кристали звичайної кухонної солі.

До речі, кухонна сіль теж може вбити. Треба лише взяти достатню кількість. Більшість же цих, зовсім невинних на вигляд кристаликів зроблять своє діло значно швидше, ніж сіль. Деякі з них упораються і за хвилину, а то й швидше, треба лишень узяти відповідну дозу.

Діючи швидко чи повільно, завдаючи мук чи й ні, кожен з них може стати чудовим ліком на земну недолю — неможливість повороту до життя гарантується.

Брейд зітхнув. Такі кристалики, хтось неуважний чи забудькуватий легко міг сплутати зі звичайною сіллю. Зрештою, з ними завжди поводились досить легковажно — недбало насипали на папір, важачи або готуючи в колбах розчини, а все розсипане чи розбризкане потім просто змивали з лабораторного столу або ж абияк витирали паперовим рушником.

Часом усі ті смертоносні крихти чи краплини нашвидкуруч відмітали набік, щоб звільнити місце, скажімо, для сандвіча. А в мензурку, де тільки-но чаїлася та, перед ким усі рівні, наливали помаранчевий сік.

Були на полицях і флакони з ацетатом свинцю, званим ще свинцевим цукром, з огляду на смак цих смертодайних кристалів; з нітратом барію, сірчанокислою міддю, біхроматом натрію та десятки інших надійних отрут.

І, звичайно ж, ціаністий калій. Брейд гадав, що поліція конфіскує його, але ніхто з криміналістів навіть не торкнувся флакона, де містилося принаймні півфунта Смерті, обмежившись побіжним оглядом полиць.

У ящиках під лабораторними столами стояли п'ятилітрові бутлі з концентрованими кислотами, серед них і сірчаною, струмінь якої може не тільки осліпити недотепу, а й залишити рубці на обличчі. У кутку навпроти видніли більші й менші балони зі стисненими газами, деякі заввишки з людину. Кожен з них міг зненацька вибухнути при порушенні простих правил безпеки, а то й призвести до підступного повільного отруєння.

Смерть може прийти не криючись чи підкрастися нишком, увійти через вуста або ж через ніс, може навіть скрадатися цілими роками, як, скажімо, смерть від ртутних краплинок, що напевно зрадила б себе лиховісним блиском зі щілин у підлозі та в усіляких закутках, якби згорнути шар пилу, що прикриває їх до часу.

Що й казати, Смерть чаїлася тут завжди, але ніхто про неї не думав. Аж поки, щоправда зрідка, котрийсь із тих, хто працював поруч із нею, раптом падав і не міг уже підвестись. Як оце сьогодні. Не міг уже підвестись більш ніколи...

Брейд заглянув у студентську лабораторію десь годин зо три тому. Реакція окислення в його експерименті відбувалася бурхливо. Завдяки нещодавно поставленому свіжому балонові з киснем газ невпинно й рівномірно надходив у реактор. Все це наготовано на ніч; тепер Брейд мав залагодити ще одну дрібну справу й рушати додому, де о п'ятій на нього мав чекати старий Кеп Ансон.

Як пояснював Брейд згодом, наприкінці дня він за давньою звичкою завжди обходив усі лабораторії, щоб попрощатися з тими, хто ще працював. А сьогодні він ще й намірявся попросити трохи стандартизованого десятимолярного розчину соляної кислоти у Ральфа Нойфельда, славного на весь факультет своїм умінням напрочуд сумлінно готувати стандартизовані реагенти.

Ральф лежав грудьми на стеатитовій поверхні столу витяжної шафи, відвернувши обличчя від дверей.

Брейд здивовано звів брови. Для такого дисциплінованого й старанного експериментатора, як Нойфельд, річ просто неймовірна! Адже молодий хімік, проводячи експеримент у витяжній шафі, повинен опустити рухому переділку з захисним вікном між собою та киплячими хімікатами. Тоді легкозаймисті шкідливі чи й отруйні випари зоставатимуться всередині шафи й виганятимуться звідти вентиляторами витяжної системи.

Чи ж не диво — побачити захисне вікно витяжної шафи піднятим, а опущену на лікоть голову експериментатора всередині неї.

— Ральфе!— гукнув Брейд і рушив до аспіранта, нечутно ступаючи по викладеній еластичним покриттям підлозі. Підійшовши, поклав руку йому на плече і завмер — від дотику Ральфове тіло почало негнучко зсуватися додолу. Імпульсивно, охоплений страшним передчуттям, Брейд рвучко повернув до себе Ральфове обличчя. Ясне, коротко стрижене волосся, як завжди, хвилями спадало на чоло, але очі Ральфові привітали його осклілим поглядом з-під приплющених повік.

Лице мерця ніколи не сплутаєш з обличчям сплячого чи п'яного!

Так, то була Смерть. Рука Брейдова не намацала пульсу й відчула, що тіло встигло захолонути, а Брейдів витончений нюх хіміка вловив ледь чутний запах мигдалю.

Брейд судомно ковтнув слину,— в горлі йому враз пересохло,— і став накручувати телефонний номер поблизького медучилища. Тамуючи хвилювання і тремтіння у голосі, він попросив з'єднати його зі своїм добрим знайомим — лікарем Шалтером. Потім зателефонував у поліцію.

Наступний дзвінок був у деканат, але професор Артур Літелбі, як виявилось, вийшов кудись іще ополудні та й досі не повернувся. Тоді він офіційно повідомив про лихо та про найперші свої дії його секретарку й попросив поки що не розголошувати новини.

Відтак Брейд перейшов у свою лабораторію, перепинив доступ кисню в реактор, відкрив його і зняв нагрітий кожух. Доведеться облишити цю роботу, подумав він. Зараз є важливіші справи. Прикипів очима до стрілок манометрів кисневого балона, але так і не зміг розрізнити їхніх показів — мозок відмовлявся сприймати циферію.

Потім, відчуваючи, як гусне довкола гнітюча пустка тиші, повернувся у лабораторію загиблого, впевнився, що зачинив двері на засувку, сів і почав чекати. Поряд зі Смертю.

Лікар Іван Шалтер легенько постукав у двері, й Брейд впустив його. Огляд тіла не забрав багато часу.

— Він помер годин зо дві тому. Ціанід! — коротко резюмував Шалтер.

Брейд кивнув на знак згоди.

— Я теж так гадав.

Шалтер зачесав назад своє сиве волосся, відкриваючи лоба та гладеньке лице, ще лискучіше від дрібних краплинок поту.

— Боюсь, ця справа наробить галасу. Я майже певен, що так воно й буде,— додав Шалтер.

— А ви знає... А ви знали його? — затинаючись, поспитав Брейд.

— Так, я зустрічав його. Він брав книжки у нашій бібліотеці й не повертав їх. Я навіть мусив якось посилати до нього цілий виводок бібліотекарок по конче потрібну мені книжку. А він тримався так нетактовно, що довів одну з них до сліз. Щоправда, тепер це вже не має ніякого значення.

Шалтер попрощався і вийшов.

Прибулий з поліцією медексперт погодився з діагнозом, похапцем зробив кілька нотаток і зник. Зробили й кілька знімків у різних ракурсах, і останки Ральфа, загорнуті в простирадло, назавжди покинули лабораторію.

Залишився лише один, огрядний поліцай у цивільному. Махнувши посвідченням, він назвався Джеком Дохені. Мав повні, трохи брезклі щоки і товстий, досить дивного тембру голос.

— Ральф Нойфельд,— старанно, майже по складах вимовив Дохені, ніби чекаючи від Брейда підтвердження правильності свого прізвища.— Чи є в нього близькі родичі, з якими можна б зв'язатись?

Брейд задумливо звів очі:

— У нього є мати. Адресу вам дадуть у деканаті.

— Добре, ми перевіримо. А тепер трохи для протоколу. Як, на вашу думку, це могло статися?

— Не знаю. Я знайшов його неживим.

— Чи мав він якісь клопоти з наукою?

— Ні, з роботою у нього все було гладенько. Ви подумали про самогубство?

— Самогубці часом вдаються до ціаністого калію.

— Якщо він мав намір піти з життя, то навіщо так ретельно приготував усе для експерименту?

Дохені з деяким сумнівом окинув поглядом лабораторію.

— Скажіть, професоре, чи міг би це бути чистий випадок? На таких справах я погано розуміюсь.— З цими словами він красномовно обвів тупим, наче обрубаним, великим пальцем полиці з хімікатами.

— Звичайно, міг,— почав Брейд.— Ральф саме проводив низку експериментів: мав розкласти оцтовокислий натрій шляхом взаємодії суміші...

— Зачекайте-но,— перебив його Дохені,— натрій який? Брейд терпляче повторив назву по складах, і Дохені ретельно записав її.

— Суміш якийсь час кипить,— провадив Брейд,— потім додають ацетату, суміш окислюється, і утворюється оцтова кислота.

— Вона отруйна?

— Не дуже. Адже ми вживаємо її з оцтом. Зрештою, вона й надає йому такого специфічного запаху. То її запах. Але річ не в тім. Ральф мусив узяти ціаністий натрій замість оцтовокислого.

— Як це могло статися? Чи ж вони схожі?

— Гляньте самі.— Брейд узяв з полиці два брунатні флакони. Вони мали однакові розміри й однакові етикетки з назвами хімікатів. На етикетці флакона з ціаністим натрієм виднів червоний напис «Отрута».

Брейд відкрутив ковпачки обох флаконів, і Дохені обережно, але пильно заглянув усередину кожного.

— Чи не хочете ви сказати, що вони завжди стоять отак поряд на полиці? — запитав він.

— Так,— відказав Брейд.— Хімікати розміщені на полицях в алфавітному порядку.

— І ви не тримаєте ціаніди під ключем?

— Ні.— Брейд починав відчувати напруження: слід було пильнувати за кожним своїм словом, щоб уникнути якогось непоправного хибного кроку.

Дохені насупився:

— Здається, ви вскочили у халепу, докторе. Якщо родичі цього хлопця захочуть зчинити галас і висунуть звинувачення у недбальстві, університетові доведеться шукати адвокатів, які б згодились узятися до цієї важкої роботи.

Брейд тріпнув головою.

— Аж ніяк. Половина реагентів, тобто хімікатів, що ви бачите на цих полицях, сильні отрути. Хіміки знають це, саме тому їм і не загрожує небезпека. Ну ось, скажімо, ваш револьвер, він же заряджений? Проте це зовсім не означає, що ви стрілятимете в себе, га?

— Можливо, це й так, коли йдеться про хіміків. Але. ж мова мовиться про студента, правильно?

— Ба, Ральф не був студент — він був дипломований фахівець, мав ступінь бакалавра, одержаний ще чотири роки тому. Відтоді він працював над докторською дисертацією. Ральф був добірний фахівець, такі мають право, працювати самостійно, без нагляду. Зрештою, всі наші аспіранти так працюють. Ще й від того більше, самі проводять лабораторні заняття зі студентами.

— Він працював тут сам?

— Ні, звичайно, ні. Лабораторія закріплюється за двома аспірантами. Ральфів напарник — Грегорі Сімпсон.

— Він був тут сьогодні?

— Ні. У четвер він має багато занять зі студентами і не приходить зовсім. В усякому разі в цю лабораторію.

— Отже, Ральф Нойфельд був тут сам?

— Еге ж. Сам.

— Чи цей Нойфельд добрий аспірант? — вів далі Дохені.

— Навіть дуже.

— Тоді як же він міг так помилитись? Адже, взявши помилково ціанід, він мав помітити брак оцтового запаху і мерщій дати хода, чи не так?

Кругле обличчя детектива здавалося не менш простодушним, як хвилину тому, та й наївно невинний вираз очей ніби не змінився, а все ж Брейд спохмурнів і замислився.

— Гадаю, саме брак оцтового запаху і призвів до фатального кінця,— урешті озвався він.— Під час окислення ціаніду натрію утворюється ціаністий водень, який за температури кипіння води є газ і випаровується разом з водою. А ціаністий водень — смертельна отрута і діє миттю.

— Чи не цей, власне, газ використовують, виконуючи смертні вироки на Заході? — перебив Дохені.

— Цей. І одержують його окисленням ціанідів. Отож Ральф проводив черговий експеримент у витяжній шафі, звідки вентилятор висмоктує майже всі випари, але навіть там мало б хоч трохи відгонити оцтом. Та цього разу, як зрештою ви й самі припустили, звичного запаху не було, і Ральф, мабуть, чи не подумав, що тут щось негаразд.

— Угу,— притакнув детектив.

— Але замість тікати, Ральф, напевно, інстинктивно нахилився до розчину і потяг носом, аби впевнитись, чи й справді не чути оцту. А от цього не повинен робити жоден хімік, якщо не знає, з чим має справу, чи поки не вжив надзвичайних заходів остороги. Ральф же, принаймні так мені здається, здивований ходом реакції, на мить забув про це.

— Отже, ви гадаєте, ніби Ральф нахилився до реторти і вдихнув випари?

— Гадаю, так. Голова його була всередині витяжної шафи, коли я знайшов його.

— І смерть була миттєва?

— Майже.

— Ну що ж. А скажіть-но, професоре, якщо я тут запалю, ми не злетимо в повітря наче пороховий погріб?

— Тепер такої небезпеки нема.

Дохені запалив сигару, і задоволення, в якому він так довго собі відмовляв, з'явилося на його обличчі.

— Тепер, професоре, даймо всьому лад. Отже, є молодик, який хоче використати а-це-тат натрію (чи не здається вам, що я вже розмовляю, наче хімік-професіонал), але чомусь цього не робить. Натомість сягає до полиці і бере звідти зовсім інший флакон. Ось як я тепер.— З цими словами Дохені простяг руку до флакона з ціанідом натрію, обережно взяв його і провадив: — Далі він ставить флакон сюди і бере з нього трохи порошку. До речі, як він це робить? Просто висипає?

— Ні, він послуговується шпателем, це така пласка металева лопатка. Потім ще треба зважити реактив у маленькому контейнері,

— Ну гаразд. Вважаймо, що він виконав певні дії.— Дохені поставив флакон на стіл біля витяжної шафи. Пильно глянув на флакон і перевів погляд на Брейда: — Чи так це було?

— Гадаю, так,— озвався Брейд.

— Це узгоджується з тим, що ви побачили, увійшовши до лабораторії? І ніщо не здалося вам дивним, недоречним?

Брейдові привиділося, ніби очі у детектива хитрувато зблиснули, але він вирішив, що це оманне враження, і тріпнув головою.

— Ні. А вам?

Дохені знизав плечима, пригладив ріденьке волосся:

— Загалом нещастя кояться всюди, але найчастіше в таких місцях, як тут, де на них аж напрошуються.— З цими словами він згорнув записничок, де робив нотатки, і сховав у внутрішню кишеню піджака.

— Сподіваюсь, можна буде завжди зв'язатися з вами при потребі.

— Певна річ.

— І ще одне. Хотів би вам дещо порадити, професоре, як чоловік сторонній, далекий від хімії. Тримайте ціаніди під ключем!

— Я візьму це до уваги,—дипломатично відказав Брейд і додав: — До речі, Ральф мав ключа до цієї лабораторії. Чи не можна б його одержати назад, коли він стане вам непотрібний?

— Безумовно. Що ж, професоре, бережіть себе. Остерігайтесь флаконів зі схожими етикетками. Не переплутайте їх!

— Намагатимусь,— пообіцяв на прощання Брейд.

І ось Брейд знову лишився на самоті, розглядає своє відбиття у скельцях окулярів і дивиться в обличчя Смерті, зачаєної у кожнім закутку лабораторії.

Він згадав про дружину. Доріс напевно стурбована: вона чекала його сьогодні раніше, оскільки о п'ятій мав прийти Кеп Ансон. (О боже! Пунктуальний Кеп Ансон напевно образиться і при нагоді висловить свій осуд,— заклопотано подумав Брейд. Він напевно вважатиме це не тільки особистою образою, а й неповагою до його дорогоцінного рукопису. Але чим тут можна було зарадити?)

Брейд глянув на годинника. Майже сьома, а він ще навіть не може вийти. Спершу треба залагодити деякі справи.

Він опустив задимлені жалюзі й увімкнув горішнє світло, щоб посилити тьмяне світло настільної лампи. Студії на вечірніх підготовчих курсах ще не почались, і дім був фактично порожній. Групка студентів та службовців, зацікавлених прибуттям поліції, розійшлася відразу після її від'їзду.

Брейд був вдячний долі за це, за цю самотність.

Він мав нагальну роботу і вкрай потребував самотності, яку нарешті мав.

Розділ 2

А потім була довга, як ніколи досі, дорога додому, звісно, довга не в розумінні тривалості поїздки. Незвичайна темрява надавала навколишньому світові дивного, холодного й примарного вигляду. Вуличний рух — і той немовби став іншим. Барвисті плями на річковій гладіні — мішанина відсвітів міських вогнів — тільки підкреслювали цю примарність.

Ніби примарність мого життя,— подумав Брейд.

Моє життя — це втеча, постійна втеча від життєвих знегод, і нічого більше. Чотири роки коледжу, що збіглися з роками затяжної кризи, він протримався завдяки допомозі з фонду нью-йоркської академії. А державна допомога у ті часи,— з гіркотою згадував Брейд,— коли й не була милостинею, то принаймні мала сильний присмак добродійності. Після коледжу, незважаючи на тремоло прощальних промов і ректорове напучення «стати обличчям до життя», виголошене приглушеним басом, Брейд не покинув обплетених плющем мурів «альма-матер», він просто міняв факультети, як міняють місця сховку.

Поволі, крок за кроком, спинався він сходами науки. Науковий ступінь магістра, потім докторська дисертація, написана під керівництвом Кепа Ансона, дали змогу піднестися з посади асистента до теперішньої — доцента кафедри хімії.

Але все це навряд чи назвеш життям.

Університет був частиною життя, одначе лише настільки, наскільки, приміром, вир є частиною потоку. Бистриною потоку були студенти: струмки та річки їхнього дитинства приносили їх здалеку, щоб, злившись докупи, промчати повз Брейда і понести їх далі по світу, якого він уже ніколи не звідає. Бо приречений і далі залишатись і крутитися в цій незмінній навчальній круговерті.

З плином літ студенти ніби молодшали. В перші роки, ще на посаді асистента, він навіть відчував певну незручність, адже студенти були майже його ровесники. А тепер (скільки ж це років промайнуло? О боже, невже сімнадцять?) уже давно не було потреби дбати про солідність. Студенти легко читали вік по обличчю або, скажімо, по венах на руках.

Звертались до нього завжди чемно й величали тільки професором. Віддавали належне людині, яка чимраз більше старіла у цьому світі вічної юності.

Однак навіть тут, усередині виру університетського життя, були певні цінності, більш або менш вагомі на чинній тільки тут уявній шкалі.

Брейд, наприклад, стояв зараз перед зачарованою межею — однією з поділок цієї шкали — між одержаним Брейдом ще одинадцять років тому званням доцента і наступним — званням ад'юнкт-професора. Ось уже протягом трьох останніх років йому фактично не давали одержати цього звання.

Були ще й магічні слова: «штатна посада» і «забезпечене майбутнє» — по той бік межі. А по цей бік він лише доцент і міг бути звільненим з посади з будь-якого приводу, а то й без жодних підстав та пояснень. Досить було просто не поновити контракту. Натомість по той бік як ад'юнкт-професор він підлягав би звільненню тільки з дуже поважної причини, чого майже не бувало. По суті, він був би забезпечений на все життя. Але тепер, через смерть його аспіранта, ця магічна лінія знову віддалилася і, хтозна, чи не на недосяжну відстань.

Брейд міцніше стис губи і звернув на свою вулицю. Уже було видно світло його будинку — воно цідилося крізь гілки платанів, що росли перед фасадом.

Доріс, безперечно, потерпатиме за його підвищення. І Брейд уже немовби чув свої виправдання: мовляв, він не може відповідати за все, що сталося.

Та чи це справді так? — подумки запитав він себе.

Доріс зустріла його на порозі. Щойно він побачив з авто відхилену фіранку в вікні вітальні, як уже знав, що вона очікує його.

Мабуть, треба було зателефонувати,— винувато подумав Брейд. Звичайно, часами він затримувався на роботі, нічого страшного тут не було. А все ж...

Сказати по правді, зараз він свідомо уникав розмови з Доріс. Бо що ж, на бога, можна їй тепер сказати?

Перепрошуватися за те, що не подзвонив? Завести розмову на нейтральну тему? Спитати про Ансона?

Щось таке вже було колись після факультетського вечора, де він надто відверто задивлявся на дружину одного з аспірантів, яка очевидячки намагалась коштом глибокого декольте поліпшити чоловікові справи. Того разу, згадав Брейд, повернувшись додому, він бадьоро вигукнув: «А чи не випити нам, хай йому чорт, чогось міцненького?»

Тоді це подіяло. Доріс так і не порушила болючої теми ні вночі, ні наступного ранку, ані будь-коли пізніше.

Чи не повестися так і сьогодні? — розважав Брейд.

Проте все саме собою розв'язалося, коли Доріс, відступивши вбік, щоб пропустити його в кімнату, сказала:

— Я вже знаю. Який жах!

Доріс була майже його зросту, чорнява, лице без жодної зморщечки, хоча обоє були одного віку. Шкіра навколо очей і в кутиках вуст залишилась така сама ніжна, як і в ті часи, коли вони ще разом ходили до коледжу. Натомість риси обличчя ледь загострилися, наче м'яку та ніжну його шкіру нап'яли на якийсь твердий копил.

Брейд глянув на неї так, ніби побачив уперше.

— Ти знаєш про все? Звідки? Тільки не кажи мені, що з... з телебачення,— допитувався він, а сам почував себе дурнем.

— Дзвонила секретарка деканату,— пояснила Доріс, зачиняючи за ним двері.

— Джін Макріс?

— Джін. Вона розповіла, що скоїлось, як загинув Ральф. Сказала, що ти, мабуть, повернешся пізніше і, напевно, не доторкнешся до їжі. Здається, їй дуже важило, щоб я повелася з тобою лагідно і з розумінням. Цікаво, чому це вона такої низької думки про мене як про твою дружину?

— Не бери до серця, Доріс,— іронічно відповів Брейд, похитавши головою.— Це в стилі Джін.

Він стомлено впав у фотель, недбало кинувши піджак на бильце, хоча звичайно Брейд був великий акуратист у повсякденному житті. (Прояви неврозу він звичайно ставив на карб хімічним дослідженням, а Доріс вважала їх наслідком деспотизму його матері.)

— Джінні уже спить? — запитав Брейд.

— Атож.

— Вона ще не знає про нещастя?

— Поки що ні.— Доріс узяла піджак і подалась у передпокій, аби повісити його у стінну шафу, і вже звідти Брейд почув її приглушений голос.

— Тобі щось принести?

— Що ти маєш на увазі?

— Може б, ти все-таки щось із'їв?

— Ні. З душі верне. Принаймні тепер.

— Тоді щось випий.— Остання пропозиція вже не мала питальної форми.

І хоча Брейд ніколи не був охотником випити, тепер він і гадки не мав відмовлятися. (Раптом він пошкодував, що Джінні пішла спати так незвично рано. Тільки вона могла хоч трохи зняти напругу цього страшного дня).

Доріс поралась у їдальні біля вбудованого бару з мізерним запасом напоїв.

Брейд дивився на неї, і невеселі думки снувалися йому в голові. Чому так кепсько складається така сила зовсім нібито відмінних речей? Відколи він одружився, світ стоїть перед лицем ядерної катастрофи. Коли він був маленький, його сім'я спізнала лихоліття кризи. Невже все його життя минає серед суцільних руїн, а він навіть не здає собі в цьому справи, бо нічого іншого на віку й не бачив?

Доріс майнула на кухню взяти льоду, содової води й за мить вернулася з готовими напоями. Сіла на подушечку біля крісла й запитливо підвела на нього свої широко поставлені карі очі. Яке ж бо в неї гарне обличчя, мимоволі подумав Брейд.

— Як це було насправді? — запитала вона.— Оскільки я зрозуміла, якась випадковість?

Не відриваючись, маленькими ковточками Брейд вихилив із половину келиха. Хрипко закашлявся, але почув себе краще.

— Схоже, замість ацетату натрію він узяв ціаністий натрій.

Брейд не мав наміру вдаватись у подробиці. Щоправда, Доріс не хімік, але спілкуючися з ним так тісно багато років, вона засвоїла основну термінологію.

— О боже! — скрикнула вона.— Це так страшно, Лу, але, зрештою, відповідальність на тебе не падає, чи не так?

— Ні, звичайно, ні.— Брейд пильно розглядав свій напій.— А що сказав Кеп Ансон, коли прийшов і не застав мене? Мабуть, страшенно розлютився.

Доріс знизала плечима.

— Я навіть не бачила його. Він розмовляв з Джінні надворі.

— Ого! Був такий лихий, що навіть не зайшов у дім.

— Не переймайся Кепом, принаймні тепер,— сказала Доріс.— Скажи краще, що думає професор Літлебі?

— Нічого, моя люба. Його попросту не було тоді.

— Ну що ж, його відсутність не може тривати довго. Зрештою, хоч би що там було, ми з ним побачимося суботнього вечора.

Брейд наморщив чоло.

— Гадаєш, нам слід бути на цій вечірці? — запитав, не підводячи очей.

— Певно. Ми повинні піти. Як і в попередні роки. Все це дуже сумно, Лу, але не носити ж із цього приводу жалобу, чи не так? — І додала, не чекаючи відповіді: — Зрештою, цей молодик тільки завдавав усім клопоту.

— Доріс! Як ти можеш...

— Згадай, Отто Ранке сказав це ще тоді, коли ти взяв Ральфа до себе.

— Не думаю, що Ранке передбачав щось у цьому роді,— спокійно відказав Брейд.

Ранке був першим науковим керівником Ральфа Нойфельда. За традицією, вибирати керівника годилося аспірантові. Він розмовляв з різними викладачами і вибирав найбільш цікавого для себе аспектом наукових досліджень. Або ж такого, що може запропонувати багатий вибір стипендій.

І Нойфельд зупинився на Ранке.

Але вибір був хибний. Звичайно, науковець, що дав згоду керувати аспірантською роботою, вважав за свій обов'язок, навіть коли згодом розчаровувався у підопічному, довести справу до кінця — до успішного захисту дисертації або ж, зрештою, до визнання невдачі.

Однак професор Ранке не дотримувався традиції. Тільки-но виявлялося, що аспірант чимось його не задовольняє, як він негайно проганяв його, ще й зчиняв великий галас.

Отож не минуло й місяця, як вони розлучились, А ще через якийсь час Ральф звернувся до Брейда з пропозицією стати його науковим керівником.

Брейд, як було заведено, вдався до Ранке по характеристику, молодика. Той вергав громи й блискавиці:

— Цей хлопець — суща кара. З ним ніхто не спрацюється. Він тільки завдає клопоту й ускладнює всяку справу.

Брейд засміявся:

— Але ж, Отто, згодься, з тобою теж працювати не мед.

— Я тут ні до чого,— палко заперечив Ранке.— Просто я не можу допустити, щоб якийсь психопат розвалив усю мою групу. Якщо ти приймеш його, Луїсе, клопоту не обберешся. Затям мої слова.

Проте Брейд злегковажив пересторогою. На якийсь час він узяв Ральфа до своєї лабораторії, був з ним досить лагідний, хоча й стриманий, і справи якось йшли. Брейд знав, якої слави зажив, приймаючи цього «важкого» аспіранта, небажаного для інших факультетських науковців, навіть більше, в душі він ще й пишався такою славою.

Інколи він наївно забував, що таких аспірантів жене до нього насамперед нестача або й цілковитий брак високих стипендій.

Зрештою, декотрі з його «типів» стали першорядними дослідниками, засвідчивши тим самим, що вкладені в них праця та зусилля не пішли намарне. А один з найкращих, Джеймс Спенсер, став чільним фахівцем концерну «Менінг Кемікелз» — нездійсненна мрія більшості згідливих і обмежених пристосуванців, що працювали в Ранке.

Нойфельд, незважаючи на невдалий початок, незабаром показав себе перспективним, багатонадійним дослідником. А його останні здобутки були просто-таки приголомшливі, тож ніхто вже не сумнівався, що за яких півроку Ральф під керівництвом Брейда підготує цілком пристойну дисертацію. І ось на дисертації — хрест, усе перебараньчив ціанід.

Нарешті Брейд озвався, ніби продовжуючи вголос свої журні роздуми:

— Що не кажи, а я таки маю бути в жалобі. Адже Ральф був математик з ласки божої, про такі знання я можу тільки мріяти. Удвох ми написали б чудову статтю й завиграшки видрукували в часописові «Фізична хімія»; її математична начинка звела б Літлебі з розуму.

— Доручи завершити роботу комусь іншому,— порадила Доріс.

— Можна б доручити Сімпсонові, але я не певний, чи він потягне. Крім того, завершення чужої роботи не дасть йому права на докторський ступінь, а я відповідаю за його докторську дисертацію.

— Не забувай, що ти відповідальний і за себе та за свою родину.

Брейд задумливо крутив у руках келих з краплиною напою на дні. «З чого все-таки почати розмову з Доріс?»

Але чогось придумати не встиг: згори почувся тупіт босих ніг, відтак дзвінкий дитячий голос:

— Татусю! Ти вже вдома, татусю?

Доріс рішуче рушила до сходів і, ледве стримуючи гнів, почала:

— Вірджініє...

Але Брейд перебив її:

— Дай-но мені побалакати з нею.

— Кеп Ансон дав їй теку з рукописом для тебе,— правила своєї Доріс.— Більше їй нічого сказати.

— Все одно, я хочу побалакати,— наполіг Брейд і піднявся сходами.— Що сталося, Джінні?

Присів навпочіпки і міцно пригорнув до себе дівчинку. Незабаром святкуватимемо її дванадцятиріччя,— подумав.

— Мені видалося, що ти вже повернувся, але ти не піднявся до мене сказати на добраніч. А мама відпровадила мене спати зразу ж після вечері, от я й вийшла, щоб побачити тебе,— не зовсім послідовно пояснила Джінні.

— Я дуже радий, що ти так зробила, Джінні.

— А ще мені доручено щось передати тобі.

За кілька років,— думав Брейд, слухаючи доньку,— вона наздожене матір зростом і матиме такі самі м'які темні коси та широко поставлені карі очі. Проте шкіра залишиться, мабуть, світлою, як у мене.

А Джінні не вгавала:

— Кеп Ансон завітав до нас, коли я була надворі...

— І звичайно ж рівно о п'ятій.— Брейд ледь усміхнувся. Він добре знав пунктуальність старого, що межувала з манією, і знову відчув сором, що не з'явився в умовлений час, хоча про якусь його провину і мови бути не могло.

— Атож, татусю,— підтвердила Джінні,— і він дав мені течку й звелів віддати тобі, коли ти повернешся.

— Дуже він гнівався?

— Він здавався якимось здеревілим і не сміявся.

— А де ж та тека?

— Зараз принесу: — Вона майнула до себе і повернулася з тугою течкою.— Ось вона!

— Дуже тобі вдячний, Джінні. А тепер іди спати і зачини, будь ласка, за собою двері.

— Добре, тату,— погодилася Джінні й запитала, безцільно поскубуючи пластир, що прикрашав її лівий зап'ясток,— а ви з мамою ще маєте якусь розмову?

— Так. І ми не хочемо тобі заважати. Ось чому я прошу тебе зачинити двері.

Коли він підводився, у колінах злегка хруснуло. Засунув теку з рукописом під пахву і хотів іти, але Джінні не переставала пильно дивитись на нього, в її погляді відчувалася напруженість.

— У тебе якісь клопоти на роботі, татусю?

Брейдові стало ніяково. Невже вона щось чула?

— А чому ти так думаєш, Джінні?

На обличчі Джінні виразно відбилося не тільки хвилювання, а й стурбованість.

— Часом професор Літлебі не вигнав тебе з роботи?

Брейд глибоко вдихнув повітря і кинув гостро:

— Не мели дурниць, шановна панно! Ніхто не виганяв тата! Ану марш у спальню! Швиденько!

Джінні пішла до себе, але двері лише прикрила, і Брейдові довелось підійти і хряпнути ними.

— І щоб я не чув більше ні слова,— гукнув він.

Спускаючись по сходах, Брейд аж кипів. Хоча гніватись на Джінні не було сенсу. Скоріше він мав її заспокоїти. Якщо Джінні й дізналася про клопоти батька-матері, то провина за це падає тільки на них.

І Брейд вирішив більше не вишукувати делікатного й спокійного способу повідомити Доріс про своє відкриття. Викладу їй усе прямо в очі,— подумав із серцем.

Відтак став напроти і почав:

— Справжнє лихо, Доріс, ось у чім. Смерть Ральфа Нойфельда — не випадковість.

Доріс була приголомшена.

— Ти вважаєш, він учинив це навмисно? Сам отруїв себе?

— Ні, не думаю. Якби Ральф мав намір отруїтися, навіщо так старанно готувати все для експерименту? Ні. Я вважаю, що його хтось отруїв. Це вбивство!

Розділ 3

Доріс пильно глянула на чоловіка і засміялась.

— Ти просто збожеволів, Лу.— Вона ледве стримувала себе, її очі розширились від гніву.— О Там була поліція? І це вони додумались до такого?

— Без поліції, звичайно, не обійшлось, адже смерть не була природна. Але такого висновку вони не дійшли. На їхню думку, то був нещасливий випадок.

— Тоді залиш ці здогади при собі. А висновки хай роблять вони;

— Але ж вони не хіміки, Доріс, і на цих речах не розуміються.

— Гаразд, ну то й що?

Невидющий Брейдів погляд затримався чомусь на пальцях рук, потім він нахилився до торшера і повернув вимикач. Від яскравого світла біль, що пульсував у голові, посилювався і ставав нестерпним. Тепер кімнатний морок розсіювало тільки м'яке світло з кухні, і йому зразу полегшало.

— Ацетат натрію і ціанід натрію могли бути в однакових флаконах, і Ральф міг помилитися флаконом і не помітити цього. Це я допускаю. Але ж він ніколи не був нерозсудливим.

— Що ти маєш на увазі?

— Слухай уважно — і все зрозумієш. Тільки детективові обидва хімікати могли видатись однаковими білими кристаликами. І він задовольнився цим. Але це ще не все, бог свідком, що я не підбивав його на щось грунтовніше, ніж побіжний огляд. Бо ці речовини зовсім не схожі. Навіть щільність їхніх кристалів істотно різниться. Ацетат натрію дуже гігроскопічний, і його кристалики легко злипаються. Отож кожен хімік, що хотів би набрати шпателем ацетату, а Ральф і поготів, відчув би цю різницю відразу, тільки-но опустивши шпатель у ціанід. Навіть із зав'язаними очима.

Доріс сиділа навпроти нього — мовчазна, загрозлива, ледь освітлена постать. її руки вирізнялись білими плямами проти темної сукні.

— Ти казав про це комусь? — урешті озвалась вона.

— Ні.

— Зрештою, коли б і так, я не здивувалась би. Часом ти поводишся, як дивак, а зараз навіть гірше. Здається, ти збожеволів.

— Чому збожеволів?

— Подумай сам, адже Літлебі нещодавно обіцяв тобі посаду ад'юнкт-професора, ще в цьому році. Ти сам це сказав.

— Не так я сказав, золотко. Я лише переказав висловлену ним думку, що одинадцятирічне чекання — достатній термін. Наскільки я знаю, це могло означати, що він готовий прийняти від мене заяву на звільнення — тобто просто вигнати, як сказала Джінні. Гадаю, ти знаєш зміст нашої розмови.

— Так, я чула її,— флегматично кивнула Доріс.

— Чому вона так думає?

— Гадаю, Джінні чула наші розмови на цю тему. Вона ж не глуха і достатньо доросла, щоб розуміти, про що йдеться.

— Гадаєш, ми чинимо правильно, даючи їй відчути непевність нашого життя?

— В усякому разі, ще менш слушним було б робити навпаки. Але ми відійшли від основного, Лу. Ти повинен одержати цю посаду.

— Але ж, даруй, Доріс. Головне — вбивство! — Голос Брейда помітно тремтів, хоч і залишався тихим.

— Головне — твоє звання. Адже отруєння твого аспіранта Літлебі тепер може використати як підставу для відмови у підвищенні. А якщо на додачу ти сам галасуватимеш про вбивство і влаштуєш скандал, можеш поставити хрест на званні ад'юнкт-професора.

— Я не маю наміру...— почав був Брейд.

Але Доріс не дала йому закінчити.

— Знаю, спочатку ти намагатимешся діяти обачно, але потім відчуєш себе зобов'язаним зробити якесь безглуздя. Бо почуєш себе відповідальним спершу перед університетом, а потім перед усім суспільством. Словом, казна перед ким, тільки не перед власною родиною.

Займатись повчаннями, та ще й такого вечора, було найгіршою справою. Але Брейд пересилив себе.

— Послухай, Доріс, гадаю, ти не зрозуміла суті справи. Якщо на факультеті діє вбивця, я просто не можу заплющувати на це очей. Бо хімічна лабораторія — не те місце, де можна дати йому волю діяти. Ціанід — лише один зі способів убивства. І якщо він надумає знову повторити злочин, то матиме у своєму розпорядженні сотні, якщо не тисячі, інших можливостей. І ніхто, навіть попереджений, не захистить надійно своє життя. Невже і тепер ти вважаєш, що мій обов'язок перед родиною — бути можливою жертвою злочинця?

— Але чому ж, на бога, саме ти?

— А чому загинув Ральф? Чому взагалі мав хтось загинути? Де певність, що не я буду наступним?

— Ой, увімкни світло.— І, не чекаючи, поки він виконає її прохання, сама нетерпляче клацнула вимикачем.— В житті не зустрічала такої нестерпної людини. Чому ти забрав собі в голову, що це злочин? Просто цей твій недоумок-аспірант помилково взяв ціанід. Це факт, і ніякі розмови не годні його підважити. Ральф був не в гуморі чи роздратований, отож і помилився. Сказати, що жоден хімік не переплутає ацетату з ціанідом, означає вважати його за досконалу машину. А жива людина може бути і розгніваною, і роздратованою, чи не в гуморі або ж сонною чи заклопотаною, зрештою, просто замисленого. Тоді вона може допустити силу помилок, навіть неймовірних. Саме так і сталося з Ральфом.

Брейд заперечливо похитав головою. Світло дратувало його, але він не мав сили порушитись, щоб згасити його.

— Це не зовсім так, Доріс. Є ще й речові докази,— поволі почав він, старанно добираючи найприступніших для розуміння Доріс слів.— Ральф був надзвичайно методичний і завжди заздалегідь готував усі потрібні реактиви, щоб потім не уривати експерименту й не шукати реагенту, якого не виявилось під рукою. Він був скрупульозний у роботі. Для останньої низки експериментів, наприклад, він заздалегідь приготував десять двограмових порцій ацетату натрію, в десяти колбах Ерленмейєра.

Коли детектив пішов, я заглянув у Ральфову шафку і знайшов там ще сім колб з невикористаним реагентом, схожим на вигляд на ацетат натрію. Щоб остаточно переконатись, що там, я провів перевірку, капнувши в колбу розчину азотокислого срібла. Якби там були хоч сліди ціаніду, відразу з'явився б осад з ціаніду срібла. Але ніякого осаду не було.

Тоді я знайшов колбу, вміст якої Ральф використав у своєму останньому експерименті. Вона лежала у витяжній шафі зразу ж за ретортою. Колба не була цілком порожня, трохи кристалів залишилось, прилипнувши до стінок та дна. Я розчинив їх, додавши нітрату срібла, і зразу ж побачив білий осад!

Звичайно, це міг би бути й осад іншої солі, приміром, хлористого натрію. Але тільки ціанід срібла після випадання в осад знову розчиняється в азотнокислому сріблі, досить збовтати суміш. Саме так і сталося. Отож можна вважати просто щастям, що Дохені не став заглиблюватись у суть справи.

— Дохені,— скинулась Доріс.— Хто це такий?

— Детектив, що веде розслідування.

— Ага. Тоді, якщо ти здатен зрозуміти моє запитання, поясни, що означає вся ця балаканина про колби Ерленмейєра та азотнокисле срібло?

— Слухай, Доріс, це ж очевидні речі. Ральф почав серію з десяти експериментів і приготував для цього відразу десять колб з реактивами. Дві з них він використав, по одній учора й позавчора, і нічого не сталося. А ось третя вбила його. Натомість сім останніх виявились нешкідливими. Тепер поміркуймо. Припустімо, Ральф переплутав ціанід з ацетатом — скажімо, через роздратування, нервове напруження, чи він просто не усвідомлював, що робить, чи хтозна, яка тут причина — отже, він мав би наповнити ціанідом усі десять колб. Не міг же Ральф наповнити одну колбу ціанідом, потім, наче сновида, повернутися до полиці, взяти флакон з ацетатом і наповнити ним решту колб. Не могло бути й зворотної послідовності — коли він наповнив би дев'ять колб ацетатом, а потім раптом чомусь пішов до полиці, узяв ціанід і наповнив ним десяту колбу.

Доріс задумалась.

— Він міг наповнювати колбу ціанідом, а потім помітити помилку.

— Тоді він напевно спорожнив би її і помив.

— Але ж він міг наповнити кілька колб, а то й усі десять, а потім одну з них не спорожнити.

— Отже, ти приписуєш Ральфові відразу дві неймовірні помилки. По-перше, він переплутав ціанід з ацетатом. По-друге,— забув спорожнити наповнену ціанідом колбу. На бога, Доріс, ніхто так легковажно не поводиться з ціанідом, навіть хімік, який часто ним користується. Ба, навпаки, саме хімік найменше схильний до цього, він просто не може бути неуважним. Хіміки ніколи не думають про щось інше за роботою. Що ж до Ральфа, то він умів зосереджуватись, як мало хто.

Доріс не відповіла на Брейдові слова, і запала мовчанка, в якій, здавалось, не переставали лунати його думки. Було щось тривожне в тому, що можна було, отак грунтуючись на дрібниці, дійти такого висновку. І водночас такі міркування — повсякденна рутина в наукових дослідженнях. Чом йому стало так незатишно від того, що він переніс на людей логіку міркувань, до якої, не вагаючись, вдавався, коли йшлося про взаємодію атомів чи опис перебігу реакцій? Причини, мабуть, у характері висновків.

— Отож висновок може бути тільки один,— повільно почав Брейд,— хтось навмисне замінив ацетат на ціанід в одній із колб.

— Але навіщо? — озвалася Доріс.

— Щоб убити Ральфа.

— Але навіщо? — луною повторила Доріс.

— Не знаю. Я не знаю нічого про особисте Ральфове життя, тож нічого не можу сказати про можливі мотиви вбивства. Він працював зі мною понад півтора року, а все ж я фактично нічого не знаю про нього.

— Ти відчуваєш провину і тут? Але ж хіба Кеп Ансон знав щось про тебе, коли ти працював з ним?

Брейд не зміг стримати усмішки. Професор Ансон, якого, скільки він того пам'ятав, ніколи не називали інакше, як Кеп (чому — ніхто б точно не пояснив!), завжди вважав, що кожна хвилина, проведена за межами його лабораторії, непоправна втрата. А кожна розмова, що не стосується досліджень, не що інше, як пустопорожні балачки, жахлива тривіальність.

Ансон мислив своїх аспірантів тільки як додаток до себе, як додаткові руки і допоміжний мозок.

— Кеп — це виняткове явище,— відказав Брейд.

— Знаєш,— сказала Доріс,— а чому б тобі не бути схожим на нього? Ти завжди казав мені, що Ансонів талант насамперед у розважливості — він ніколи не ступить нового кроку, не переконавшись на фактах у правильності попереднього. Ти ж, навпаки, норовиш забігати поперед фактів. Всі ці твої мудрування ґрунтуються на припущенні, що Ральф приготував усі десять колб з ацетатом водночас. Але звідки відомо, що це саме так? Навіть якщо він робив так завжди, чому ти певен, що цього разу не могло бути інакше?

Гаразд, нехай він був скрупульозний, акуратний і таке інше й завжди чинив саме так. Але ж людина — не машина, зрозумій це врешті, Лу! Припустімо, він справді мав певну кількість колб, готових до вжитку, та це зовсім не означає, що Ральф потім не приготував додатково ще однієї порції з причини, про яку ми можемо навіть не здогадуватись, а то й без ніякої причини. Він міг, скажімо, розбити одну з колб, чи розсипати її вміст, чи раптом зауважити, вже перед початком роботи, що наготував тільки дев'ять порцій, чи... хтозна, що ще могло скоїтись. І ось тоді, готуючи цю додаткову порцію, він і міг помилитися, взявши замість ацетату ціанід. Ось чому тільки одна колба була з ціанідом.

Брейд стомлено похитав головою.

— Він міг... можливо, він був... даймо, що він... Все це лише припущення, Доріс. А якщо не вишукувати ті чи ті можливі варіанти, а дотримуватися лінії найімовірнішого розвитку подій, то вона приведе нас лише до одного висновку — вчинено вбивство.

— Сподіваюсь, ти все-таки не станеш займатись цим, Лу,— ледве стримуючись, мовила Доріс.— Мені байдуже, вбивство це чи ні. Я не бажаю, щоб ти вчиняв через це бучу. Тобі не вільно ризикувати кар'єрою. Гадаю, тобі ясно?

Раптом задзеленчав телефон. Доріс узяла слухавку. Глянула на Брейда.

— Професор Літлебі,— проказала, прикривши мікрофон рукою.

— З якого б то дива? — здивовано прошепотів Брейд.

Доріс знизала плечима і приклала палець до вуст:

— Зважуй слова!

Брейд підніс слухавку до вуха.

— Добрий вечір, пане професор.

— Алло, Брейд,— почувся в трубці голос керівника кафедри.— Який жах! Я тільки-но довідався про цей випадок.

— Так, сер. Сталося велике нещастя.

— Я майже нічого не знаю про цього хлопця,— правив своєї Літлебі.— Здається, були якісь сумніви, чи можна допускати його до роботи над докторською, зрештою, тепер це вже байдуже. І все-таки я вважаю, що вдача людини неабияк впливає на її долю, приміром, нещасливий випадок у лабораторії неабияк залежить від негативних рис характеру працівника. Відважуся заявити, що психіатри можуть мати найдивніші тлумачення цього, але мені досить спостереження фактів. Ага, чи не могли б ви зайти до мене завтра вранці перед початком занять?

— Звичайно, сер. Можна дізнатися, в якій справі?

— Треба поміркувати над деякими питаннями у зв'язку з цим випадком. Ваша лекція починається о дев'ятій?

— Достеменно так, сер.

— Тоді зустріньмось о пів на дев'яту. Ну що ж, Брейде, тримайтесь. Це так жахливо. Так жахливо.— На половині третього «так жахливо» Літлебі поклав слухавку.

— Чого він викликає тебе? — запитала Доріс, тільки-но Брейд закінчив розмову.— Про що йдеться?

— Цього він не сказав, принаймні конкретно.

Брейд узяв давно вже спорожнілий келих, і йому раптом закортіло знову чогось випити. Але він передумав і спитав:

— Може, під'їмо? Чи ти вже вечеряла?

— Ні,— коротко відповіла Доріс.

Вони мовчки їли салат, і Брейд радів цій німій тиші.

Але голос Доріс таки порушив її.

— Я хочу, щоб ти добре затямив одну річ, Лу.

— Що саме, кохана?

— Я не збираюся чекати й далі. Тебе мусять підвищити ще цього року. Якщо ти зробиш щось таке, що перешкодить цьому, між нами все буде закінчено. Я чекала задосить, Лу, котрий уже рік я в червні не знаходжу собі місця, все жду, чи надійде лист із повідомленням, що тебе залишають на посаді ще на рік. Я вже не витримаю ні одного такого червня.

— Ти справді думаєш, що вони не поновлять зі мною угоди?

— Я взагалі не хочу думати про це. Я хочу мати певність. Адже коли ти станеш ад'юнкт-професором, пролонгація угоди буде автоматичною. А це рівнозначне сталій посаді, чи не так?

— За окремими винятками.

— Отож я хочу, щоб червень, надалі нічого не визначав. Я хочу забути про таке поняття, як фінансовий рік. Я хочу, щоб ти мав сталу посаду.

— Я не можу гарантувати цього, Доріс,— тихо сказав Брейд.

— Ти зіпсуєш усе, якщо розповіси Літлебі чи будь-кому іншому про свої безглузді підозри щодо вбивства. І тоді, Лу...— Вона закліпала очима, немов стримуючи сльози.— Просто я більше не витримаю.

Брейд це не тільки знав. Він цілком поділяв її почуття. Нестатки залишили глибокий слід у його душі. Ще в роки кризи життя постаралось витравити з їхніх сердець відвагу та мужність. Не один рік на їхніх очах батьки та матері провадили боротьбу за виживання. Ще тоді вони пізнали, що таке біда, хоча й не все ще до решти усвідомлювали.

Стала посада була вкрай потрібна, щоб хоч трохи зцілити рани пам'яті. Але чим він міг тут зарадити?

Повільно й акуратно Брейд краяв виделкою листок салати, поділив його на дві частинки, потім на чотири. Врешті озвався:

— Я не можу викинути цієї справи з голови. Не так воно просто, як ти гадаєш. Якщо тут убивство, поліція може кінець кінцем встановити це.

— А ти не втручайся. Принаймні поки все це тебе не торкається.

— Як же воно може не торкатися мене? — Брейд підвівся.— Приготую собі щось випити.

— Будь ласка.

Досить незграбно приготувавши коктейль, він провадив:

— Як ти гадаєш, Доріс, хто може бути вбивцею?

— Не задумувалась. І не збираюся цього робити. Брейд пильно глянув на Доріс з-понад келиха.

— А ти все-таки подумай.

Він чув себе ніяково, змушуючи її повертатись до прикрої теми, однак іншої ради не було.

— Вбивця мав добре знатися на хімії і бути досвідченим експериментатором. Інакше він не зважився б мати діло з ціанідом, не почувався б досить певно. І тоді він, либонь, вибрав би якийсь простіший засіб — револьвер, наприклад, або ніж, чи щось у цьому роді.

— Тобто, ти гадаєш, ніби вбивця — хтось із співробітників кафедри?

— Інакше й бути не може. Адже він мав увійти в лабораторію і підмінити ацетат ціанідом в одній із колб. При Ральфові цього не зробиш. Хоча б тому, що Ральф був хворобливо підозрілий хлопець і нікого не підпускав до свого обладнання; до речі, саме ця його риса була причиною розриву з Ранке. Отже, підміна можлива тільки під час Ральфової відсутності. Але, відлучаючись із лабораторії, навіть на кілька хвилин у бібліотеку, щоб навести довідку, Ральф завжди замикав за собою двері. Я сам бачив не раз. Отже, злочинцем повинна бути особа, що має ключ до лабораторії.

— Ох, знову ці умовисновки! — не витримала Доріс — Нехай ти бачив, як Ральф замикав лабораторію на ключ. Але це зовсім не означає, що він чинив так завжди. Зрештою, він міг просто забути про це. А як і ні, то хіба тільки ключем можна відчинити двері?

— Згоден, якщо допускати найнеможливіше. Але ж ми домовились розглядати найімовірніші варіанти, а не просто можливі. Спробуй глянути на справу очима поліції. Так от, вони шукатимуть того, хто мав ключі; того, хто був утаємничений в Ральфові експерименти, знав, де він тримав колби з ацетатом, тощо. І не забудь, що підміну зроблено тільки в одній колбі.

— Чому? — не збагнула Доріс.

— Бо злочинець знав Ральфову скрупульозність і був певен, що Ральф братиме колби, починаючи зліва, і що проводиметься тільки один експеримент щодня. Тож колбою з отрутою аспірант скористається саме в четвер, коли буде в лабораторії сам: його напарник цього дня проводитиме заняття зі студентами. І ціанід зробить своє діло, не загрожуючи безпеці інших. Чи не здається тобі тепер, що вбивця почувався в лабораторії, як риба у воді?

— До чого ти ведеш, Лу?

— До того, що в поліції теж розмірковують над усіма цими моментами і шукатимуть того, хто найкраще вписується в картину.

— І хто ж це?

— Хто? Як ти гадаєш, чому я вівся так обережно з поліцією і уникав навіть натяку на ці речі? — Брейд кілька разів відсьорбнув з келиха і раптом вихилив його одним духом.— Бо це я, моя кохана! Я та особа, що найкраще вписується в усі ці обставини і факти. Саме я — єдиний і найімовірніший підозрілій.

Розділ 4

Поїздка на роботу назавтра видалась йому ще довшою, ніж учорашня дорога додому. На завершення вчорашнього вечора, щоб хоч трохи себе підбадьорити, він вихилив третій і четвертий келихи, але домігся радше протилежного.

Доріс не порушувала зловісної мовчанки і з кам'яним виразом дивилася телевізор. З поваги до Кепа Ансона Брейд спробував хоча б побіжно переглянути кілька розділів його рукопису, але букви так шалено кружляли перед очима, що після п'ятої спроби прочитати перший абзац він облишив цю справу.

Ніхто з них не склепив очей цієї ночі, і коли вранці Джінні тихенько вислизнула за двері, щоб іти до школи, на її худенькому личку виразно малювалися напруга та страх. Діти, як давно переконався Брейд, мають щось на зразок невидимих надчутливих антен, якими зразу ж сприймають настрої дорослих, навіть викликані непередбаченими життєвими обставинами.

В тому, що сталося, не було ні його вини, ані вини Доріс. До лиха призвів заплутаний клубок обставин, обставин, що криються в нетрях людської природи.

Він саме закінчував роботу над докторською під керівництвом старого Кепа (навіть тоді він уже був старий Кеп), коли раптом одержав запрошення на викладацьку роботу в університеті з липня наступного року. Дарунок небес, звершення його найсміливіших мрій! Він не хотів зазнавати гніту шаленого ритму та непевності, що панували у промисловому бізнесі. Він не належав до тих, хто бадьоро піднімається нагору, розштовхуючи одних і ступаючи по тілах інших, що спіткнулись на чомусь. Не хотів навіть встрявати у бійку за дотації чи субсидії. Прагнув лише скромного, але певного становища. Між ризиком і безпекою завжди вибирав останнє.

Саме тоді вони побралися з Доріс. Їхні прагнення збігалися цілком — скромне, але певне майбутнє. Їм здавалося, ніби, відмовляючись від швидкої кар'єри, вони надійно убезпечують себе від ударів долі.

Що ж може бути кращого, ніж викладацтво у старому престижному університеті? Щоправда, в періоди криз платню і тут тимчасово урізують, але викладачі не тільки перетерплюють ці часи, а й далі працюють, оточені шаною та повагою. І навіть коли вони залишають свої пости, їх чекає цілком пристойне життя професора-пенсіонера, зі збереженням половини платні, аж поки пролунають закличні звуки прощальних фанфар і професор востаннє зведе свої стомлені очі на найбільшу, видиму кожному класну дошку — на небо.

Час минав, і через два роки він був уже доцент. Його дослідження не належали до фундаментальних — були цікаві, але не гучні. Він навіть свідомо обирав такі галузі, навколо яких не виникало нездорового ажіотажу. Але це оберталось проти нього, бо державні дотації чи там усілякі субсидії найчастіше діставались тим, хто вмів зчиняти галас про важливість своїх досліджень.

Відбилось це, на жаль, і на його просуванні по службі.

Він усвідомлював, що тепер діялося в душі Доріс. Сімнадцять років праці, і наприкінці кожного року білий бланк — не рожевий, а тільки білий — повідомлення, що угоду продовжено. Але продовжено тільки на рік.

Цілком природно, що Доріс хотіла сталої посади.

Брейд намагався пояснити, що «стала посада» — то лише слова. Тільки й того, що його не зможуть вигнати просто так, не провівши попереду голосування на вченій раді університету (складеній із колег, які насамперед дбають про свої власні посади). Та виганяти професора офіційно просто нема потреби. Натомість його спокійно і навіть ґречно попросять самому відмовитись від посади. Якщо ж він упреться, йому створять такі умови, так громадитимуть всілякі дріб'язкові неприємності, що врешті-решт людина не витримає і, незалежно від важливості посади, таки подасть у відставку.

Але Доріс тепер боялась тільки одного способу звільнення, загроза якого дамокловим мечем зависла над ними. За теперішніх обставин досить було просто не прислати повідомлення на білому бланку. Не було потреби ні проводити голосування, ні навіть указувати на причину звільнення.

Такий був наслідок хвороби, званої «кризою». Доріс хотіла безпеки.

Зрештою, я хочу також,— похмуро подумав Брейд.

Він в'їхав на факультетський паркінг і поставив машину на вільне місце. Там, де мав право. Місця навпроти задньої стіни будинку хімічного факультету призначались для авто професорського складу. Звичайно Брейд не зважав на це, а сьогодні раптом усвідомив, що магічна розмежувальна лінія пролягла і тут, на паркінгу.

Зайшовши в будинок, звернув не праворуч, до ліфта, як звичайно, а ліворуч — до дверей з написом «Кафедра хімії».

Глянув на годинник — двадцять хвилин на дев'яту. Отже, він приїхав на десять хвилин раніше від призначеного часу.

Джін Макріс спекалась якогось студента, привіталася з Брейдом і запропонувала присісти.

— Він прийме вас через кілька хвилин, професоре Брейд. Саме розмовляє з кимось по телефону,— пояснила вона.

— Не турбуйтеся,— відповів Брейд,— це я прийшов раніше.

Щось м'яко дзеленькнуло на столі в секретарки, і вона зразу ж звернулася до Брейда:

— Професор Літлебі просить вас... але я потім скажу вам дещо.— Вона значливо кивнула йому.

Коли Брейд увійшов, професор Літлебі поклав телефонну трубку і машинально всміхнувся.

— Доброго ранку, професоре Літлебі,— привітався Брейд із такою самою нещирою усмішкою.

— Жахливий випадок, просто страшна подія,— почав Літлебі, кивнувши Брейдові на привітання і потираючи вухо.

Брейд кивнув на знак згоди з визначенням Літлебі.

— Звичайно,— вів далі Літлебі,— нічого дивного, що це сталося саме з цим аспірантом. Він був біла ворона серед нас, це я вам казав ще вчора в телефонній розмові. Я переглядав відгуки про його роботу на факультеті і з жалем мушу визнати, що вашого аспіранта, яким ви були задоволені, інші факультетські викладачі оцінюють зовсім не так.

— Він і справді був у певному розумінні важкий учень,— озвався Брейд,— але водночас мав і низку достойностей.

— Можливо,— холодно зауважив Літлебі.— Та зараз не про це мова. Я повинен зараз насамперед дбати про факультет, про нашу кафедру. Не можна допустити, щоб хтось закинув нам нехтування правил технічної безпеки чи брак належних заходів остороги.

— Безперечно,— погодився Брейд.

— Мушу вам сказати,— правив своєї Літлебі,— що недавно я оглянув наші лабораторії і був такий приголомшений, аж помліли руки й ноги. Я бачив колби з розчинами, що кипіли на відкритому вогні, наче нікому не втямки, що треба неодмінно вживати азбестові сітки. Витяжні шафи в жалісному стані. Щиро кажучи, я намірявся оголосити засідання кафедри, щоб дати бій такому неподобству, і тепер мене гризе сумління, що я не зробив цього до нещастя з Нойфельдом.

Ось чому, я вважаю, слід організувати вивчення техніки безпеки, низку лекцій про те, що дозволено і чого не дозволено хімікові-експериментаторові. Ці студії зручно проводити о п'ятій пополудні, і їх повинні відвідувати всі без винятку студенти, які працюють у будь-яких хімічних лабораторіях. Що ви на це скажете?

— Гадаю, таке нам під силу.

— Гаразд. Тоді, професоре Брейд, будь ласка, організуйте такий курс лекцій. Радив би вам залучити до цієї справи Кепа Ансона. Хіба це не добра нагода зробити щось для нього? Наш стариган напевно буде радий скористатися зі свого досвіду експериментатора.

— Добре, сер,— холодно погодився Брейд.

— Гадаю, найкраще проводити лекції раз на тиждень,— додав Літлебі,— починаючи з наступного тижня.

Він зиркнув на настільний годинник — за чверть дев'ята.

— Ваша лекція о дев'ятій, чи не так, професоре Брейд?

— Так. О дев'ятій.

— Сподіваюсь, ви почуваєтесь досить добре, щоб провести її. Можливо, ця подія так вас збурила, що...

— Ні, не турбуйтесь,— перебив його Брейд.— Я готовий прочитати лекцію.

— Добре, добре. І ще два слова: завтра ввечері ми з дружиною влаштовуємо невеличкий прийом. Сподіваюсь, ваша чарівна подруга життя і ви завітаєте до нас. Хоч, якщо ви вважаєте, що за теперішніх обставин...

Брейдові довелося докладати зусиль, щоб голос не зрадив його досади.

— Гадаю, ми прийдемо. Така приємна нагода...

Він напевно не хотів, щоб ми прийшли, подумав Брейд, покидаючи кабінет Літлебі. Адже я мічений смертю. А це поганий знак. Якби не Доріс, ноги б моєї там не було.

Сердешна Доріс. Якщо досі й лишався якийсь шанс па підвищення, то тепер справа ставала безнадійною. У всякому разі в очицях професора Літлебі не було й натяку на такий щедрий жест. Чи витримає Доріс цей удар долі? В їхньому житті вже траплялися часи, коли дружина була у відчаї, але тоді вона все-таки знаходила в собі якісь внутрішні резерви. Він хотів сподіватися, що й тепер вона зуміє мобілізувати їх.

Заглиблений у ці сумні роздуми він аж здригнувся, усвідомивши, що хтось звертається до нього.

— Даруйте, міс Макріс, але я, здається, не розчув, що ви сказали.

— Напевно не чули зовсім,— трохи пустотливо уточнила Джін Макріс,— ви вийшли з кабінету в такій похмурій і глибокій задумі, що мені довелося притримати вас за лікоть, щоб ви не наскочила на двері.

— Дякую за турботу, міс Макріс, але я поспішаю на лекцію. Ви, мабуть, чи не збиралися щось повідомити мені?

— Я хотіла сказати,— її очі збуджено заблищали, і вона наблизилася до Брейда майже впритул,— що цей Ральф був не з порядних. І ви не повинні переживати за нього. Адже він ненавидів вас!

Брейд відсахнувся від неї і, не кажучи ні слова, майнув на перший поверх, де містилася велика лекційна аудиторій. Студенти вже чекали на нього.

Лекцію він читав сухим, рівним голосом — звичка, вироблена за багато років викладацтва. Читав і сам собі дивувався, як це йому вдається, адже в голові у нього роїлися зовсім інші думки.

Перед очима все ще стояло довгобразе обличчя Джін Макріс, і він ніби й досі відчував на щоці її теплий подих, коли вона наче вистрілила в нього: «Він ненавидів вас!»

Але чому Ральф мав його ненавидіти? Чи він дав йому якісь підстави для цього? Навпаки, він навіть допоміг хлопцеві, тягнучи за ним руку саме тоді, коли інші відвернулися від нього,

Хоч би що там було, а вже саме те, що Ральф ненавидів його — байдуже, чим була викликана ненависть,— чаїло в собі загрозу. Якби поліція дізналася про таке Ральфове почуття, то напевно почала б дошукуватися його причини, і хтозна, чи не докопалась би до чогось такого, що можна б трактувати як мотив злочину. Адже той, кого ненавидять, міг мати якусь причину вбити свого ворога. Отож, якби і мотив злочину, й обставини його вказували на Брейда, він напевно опинився б у великій скруті.

Врешті почувся дзвоник, Брейд з полегкістю поклав крейду і рушив до виходу.

Кеп Ансон уже чекав на нього, переглядаючи нову книжку з гетероциклічної хімії, яку Брейд одержав три дні тому.

Коли Брейд відчинив двері свого кабінету (колись тут був кабінет Ансона), гість перевів погляд на нього, і на зморшкуватому обличчі старого з'явилась усмішка.

— Радий бачити тебе, Брейде! — Він сів кінець довгого, розрахованого принаймні на десять учасників столу для наради, розклав на ньому аркуші рукопису й очікувально втупився в Брейда.— Ти прочитав п'ятий розділ, що я виправив?

Брейд звеселився. Йому й справді відлягло від душі. Він відчув себе так, наче пружина тривоги, що стискала його серце, раптом різко ослабла. Аспіранти гинуть; поліція провадить розслідування; кожен намагається вичитати в Брейдових очах, наскільки його вразила Ральфова смерть, а старий Ансон, шановний Кеп Ансон — як це схоже на нього! — думає тільки про свою книжку.

— Мені шкода, Кепе,— відказав Брейд,— але я не спромігся.

Тінь розчарування лягла на тільки-но усміхнене лице Ансона, він спохмурнів.

— Я вважаю, що вчора ввечері...— почав він.

— Пам'ятаю, я обіцяв обговорити з вами параграф про Берцеліуса і прочитати виправлений розділ. Мені також дуже прикро, що я не прийшов на призначену зустріч.— Брейд хотів ще додати, на своє виправдання, що таке з ним уперше, відколи вони знаються, але промовчав.

— Біс із ним, з побаченням, але, повернувшись додому, ти ж міг переглянути рукопис.— Блакитні Ансонові очі (досі сповнені життя і проникливі) тепер дивилися на Брейда майже благально, наче той, якби тільки добре постарався, міг пригадати, що все-таки прочитав розділ рукопису.

— Мені дуже прикро, Кепе, але вчора ввечері я був трохи не в гуморі. Хочете, ми зараз разом прочитаємо цей розділ, і в ході читання я постараюсь висловити свою думку.

— Ні,— рішуче відмовився Ансон і зібрав тремтячими руками свої матеріали.— Я хочу, щоб ти добре все обміркував. Це дуже важливий розділ. У ньому я хочу показати органічну хімію як сучасну систематизовану галузь науки, і перехід до такого погляду мусить бути віртуозним. Отже, я прийду до тебе завтра вранці додому.

— Але ж завтра субота, Кепе, і я пообіцяв Доріс, якщо стоятиме на годині, піти з донькою в зоопарк.

Ці слова наче щось пригадали Ансонові.

— А дочка передала тобі течку з рукописом, яку я їй дав? — жорстко запитав він.

— Так, передала.

— Добре. Тоді до зустрічі завтра вранці.

Він підвівся. Брейдове повідомлення, що він збирається йти з донькою на прогулянку, не справило на Ансона жодного враження. Він навіть не згадав про нього. То був його стиль. Зрештою, Брейд і не розраховував на інше. Ансон мав написати книжку, решта все його не цікавило.

Кеп Ансон був уже біля дверей, коли Брейд раптом згадав ще про одну справу.

— Одну хвилинку, Кепе.

— Слухаю,— Ансон повернувся.

— З наступного тижня я читаю курс лекцій з питань безпеки лабораторних дослідів. І був би дуже вам вдячний, якби ви знайшли час особисто прочитати кілька таких лекцій. Адже ніхто, із співробітників кафедри, і ви це чудово розумієте, не має такого досвіду лабораторних занять, як ви.

Ансон нахмурився.

— З питань безпеки? Хоча... так... цей хлопець, Нойфельд. Він помер.

Отже, він знає, подумав Брейд.

— Так. Його смерть — одна з причин, чому запроваджено цей курс лекцій,— додав він уголос.

Обличчя Ансонові раптом спотворила скажена лють. Він замахнувся ціпком і так несамовито врепіжив ним по столу, що гук удару прозвучав наче пістолетний постріл.

— Твій аспірант загинув, Брейде, і це твоя провина! Це зробив ти! Ти, й ніхто інший!

Розділ 5

Брейд закляк на місці — приголомшений не так гуком удару, як Ансоновим жахливим звинуваченням. Тільки рукою силкувався намацати десь позаду бильце крісла, наче раптом втратив зір від нервового струсу і тільки так, наосліп, міг опуститися в крісло. Проте намагання виявилися марними — рука даремно блукала в повітрі.

— Ти не можеш зняти з себе відповідальності, Брейде! — додав Ансон трохи спокійніше.

— Але ж, Кепе, я... я...— Слова застрягли Брейдові в горлі.

— Ти був його науковим керівником,— правив своєї Ансон.— Відповідальним за кожен його крок у лабораторії. Ти мав знати, що воно за один — той Ральф. Ти мав знати кожну його дію, кожну думку. Ти мав просто втовкмачити в нього здоровий глузд або ж вигнати геть, як це зробив Ранке. Але зі своїми обов'язками ти не впорався. Щоправда, провина тут не тільки твоя. Недосконала вся теперішня система підготовки науковців. За моїх часів звання доктора наук треба було заслужити. Аспірантові не платили за його роботу. Тоді дисертації мали справжню вартість. Ти ж читав роботи тогочасних випускників аспірантури.

— Так, читав, і ви це знаєте, Кепе,— з щирою повагою сказав Брейд.— Більшість із них вважаються тепер класичними.

Ансон дозволив собі перейти на спокійніший тон.

— А як ти гадаєш, чому вони стали класичними? Бо я керував роботою цих аспірантів. Коли треба, я працював у вихідні й мої підопічні теж. Якщо цього вимагали обставини, я просиджував в лабораторії цілісінькі ночі, а зі мною й мої аспіранти. Я постійно контролював їхню роботу. Я знав кожну їхню думку. Раз на тиждень кожен аспірант приносив мені копії своїх нотаток, і ми разом переглядали їх сторінка по сторінці, слово по слову. А тепер скажи мені, що ти знав про копії Нойфельдових нотаток.

— Значно менше, ніж мав би знати,— пробурмотів Брейд, паленіючи від сорому. Кеп Ансон був людина крайніх поглядів, але більшість його слів були правдою, правдою, що боляче вражала Брейда. Саме Ансон наполіг, щоб в університеті запровадили дублікати аспірантських щоденників. Тепер щоденники мали подвійні сторінки — білу та жовту.

Всі результати дослідів, всі деталі кожного експерименту (а також думки та ідеї) старанно нотувались, а жовті аркуші як копії регулярно передавались науковим керівникам.

Брейд підтримував цю традицію, як, зрештою, і більшість науковців кафедри, але не зовсім у дусі Ансона.

Ансон, зрештою, був людина з легенди. На факультеті кружляло багато історій про нього. Деякі з них нагадували традиційні історії про ексцентричних професорів. Але були й досить схожі на правду — вони свідчили про його прихильність до точності та докладності.

Розказували, що колись він явився в лабораторії на саме різдво; був єдиною живою істотою на весь корпус факультету хімії; (мабуть, мав універсальний ключ до всіх дверей); прийшов і ретельно перевірив у лабораторіях робочі місця, обстежив усе — від столу до мензурок. Наступного дня він оголосив своїм ураженим і збентеженим підопічним (яким і на думку не спало пропустити хоч день занять з огляду на вчорашнє свято) список хімікатів, не розставлених за алфавітом, докладний перелік колб із розчинами, належно не накритих зверху, а також усі порушення правил безпеки та чистоти, що їх розробив сам Ансон.

Усе це супроводжувалось його власним, сповненим сарказму та ущипливих особистих зауважень коментарем.

Один аспірант якось роздобув цей список, і коли хтось із згаданих у ньому захищав дисертацію, коментар, дотичний до його особи, зачитували на традиційному святковому обіді, почесним (і незмінним) господарем якого був Ансон. Сам Ансон у цей час похмуро посміхався і додавав ще кілька уїдливих зауважень з пам'яті.

І все-таки, студенти завжди вважали його за свого кумира, не становив винятку, бувши аспірантом Ансона, і Брейд.

Тепер, на схилі літ, з колишнього Ансона залишилось не так то вже й багато, просто старший чоловік, з яким кожен поводився досить лагідно з огляду на колишні заслуги.

— Кепе, ви знали Ральфа? — звернувся до Ансона Брейд.

— Що? Ні. Я лише кілька разів розминувся з ним у коридорі. Для мене він був лише одним із тих фізико-хіміків, що чомусь вештаються по лабораторіях органічної хімії.

— Ви щось знали про його роботу?

— Знаю тільки, що вона стосувалася кінетики. Для мене цього досить.

Брейда взяла досада. Йому раптом спало на думку, що Ансон і тепер, як у давні часи, розмовляє з аспірантами, розпитує їх про дослідження, пропонує свої поради та консультації. Він міг розмовляти і з Ральфом; міг навіть знати про цього хлопця куди більше, ніж сам Брейд. Проте Ральфова вовчкуватість і ворожість були, мабуть, природжені, якщо навіть Кепові Ансону не вдалося їх подолати.

— До речі, Кінскі має намір відвідати нас,— раптом озвався Ансон.— Я казав тобі про це?

— Ні.

— Я одержав учора листа від нього, але вчора ми не бачились, чи не так? — Ансон добув листа і пильно подивився на Брейда.

Брейд ніяково всміхнувся і взяв листа. Він був короткий. Після звичних ввічливих привітань Кінскі інформував, що приїхав до міста у справах і сподівається відвідати університет наступного понеділка. Буде дуже радий порозмовляти з Ансоном про його книжку, хоча він, Кінскі, напевно не зможе додати чогось істотного, зважаючи на очевидну перевагу Ансона в досвіді та знаннях. Закінчувався лист традиційними побажаннями.

— Йдеться про найближчий понеділок? — запитав Брейд.

— Власне. Я хочу, щоб ти зустрівся з ним. Адже він, як ти знаєш, теж мій учень.— Ансон важко підвівся, сховав листа і взяв свій ціпок.— Я буду в тебе завтра вранці, Брейде.

— Гаразд, Кепе, тільки не забудьте про лекції з питань техніки безпеки.

Брейд глянув на настільний годинник. Добігала одинадцята. Якихось важливих справ до ленчу не передбачалось. Важливіших, ніж та, що нею він збирався зайнятися негайно.

Він спустився вниз і заглянув у лабораторію Чарлза Емета. Той був сам. Роберти Гудх'ю, що працювала у цій самій лабораторії, на місці не було.

— Чарлі,— спокійно звернувся Брейд до аспіранта,— чи не могли б ми зараз трохи порозмовляти?

— Звичайно, професоре Брейд,— охоче погодився Емет.

Вони розташувались за столом Емета. Брейд на обертовому кріслі, Чарлі присунув один із лабораторних стільців.

— Велике нещастя спіткало Ральфа, професоре,— почав Емет, наче відчуваючи, що саме турбує Брейда.

— Так, нещастя справді велике. Але воно стосується всієї кафедри, всіх нас, і мене, звичайно. Саме про це й хотілося б порозмовляти з тобою. Після цього жахливого випадку з Ральфом,— вів далі Брейд,— я, мушу визнати, відчуваю певну провину. Мені соромно, що... що я не знав його краще. Я, напевно, міг би допомагати йому більше. Це стосується, безперечно, і решти моїх аспірантів. Я повинен знати вас краще. І тебе також.

— Але ж, пане професор, я ні на що не скаржуся.— Емет був очевидячки збентежений.— Ми цілком задоволені співпрацею з вами.

— Приємно чути таке від тебе, але це все-таки непокоїть мене. Ось, скажімо, ми вже майже місяць не розмовляли про наслідки твоїх експериментів. У тебе все гаразд? Може, виникли якісь ускладнення?

— Ні, сер. У мене все буде готове на весну. Розділ, присвячений історії розвитку даного напряму досліджень, вже майже готовий. Всю попередню інформацію і вихідні дані я вже маю. Для завершення роботи мені потрібно ще одержати певну кількість дериватів.

— А що ти можеш сказати про Ральфа, Чарлі? Як він ставився до мене? — змінив напрямок розмови Брейд.

— Ну що ж,— Емет старанно відкашлявся,— я не знав його як слід. І навряд чи хтось знав. Він рідко заходив у розмову.

— Але він не любив мене, чи не так? — не відступав Брейд, Емет задумався на хвилину.

— Він нікого не любив. У всякому разі...

Тут він урвав і встав, але Брейд затримав його.

— Зачекай, Чарлі. Ти ж не відповів на моє запитання. Хоча цікавитись цим трохи й запізно, але я все-таки хочу знати — чи він справді не любив мене?

— Що ж, професоре, гадаю, не любив.— Відповідь, по суті, було витиснуто з Емета.

— Але чому? Ти не знаєш? — (Було щось негідне в такому розпитуванні одного аспіранта про другого, і Брейд болісно усвідомлював це. Але він мав знати правду.)

— Оскільки я можу зрозуміти, сер, головна причина в тому, що він був обмежений йолоп.— Тут Емет раптом змінився на лиці.— Ой, це в мене ненароком.

— Не будьмо такими марновірними, часом і про мертвих мусиш казати погане,— зауважив Брейд із серцем.— Все добре треба казати тоді, коли людина жива і може оцінити заслужені слова похвали. Мертві до хвали байдужі. Занадто часто ми керуємося правилом: «Хвала йому, коли він уже мертвий, і ні на мить раніше».

— Одного разу, коли ми балакали про наші факультетські справи, Ральф приєднався до нас, щоправда, тримаючись позад гурту. Йшлося про викладачів, зрештою, таке вам, мабуть, знайоме.

— Так,— підтвердив Брейд, якому раптом виразно згадалися власні студентські часи.

— Хтось добре проперчив Фостера, сказав, що він перетворюється на такого-то й такого-то, інші докинули своє слівце. Коли це втрутився Нойфельд і заявив, що є ще гірший тип викладача, який ніколи навіть не поцікавиться, чи його підопічний ще борсається на поверхні, чи вже пішов на дно. І тут він назвав ваше прізвище, сер.

— Розумію,— відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?

Проте Емет ще не закінчив.

— Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ,— тут Емет раптом замовк.

— Що ж ти зауважив? — Брейд ледве стримував нервовий дрож.— Що саме, Чарлі?

— Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!

— Боявся мене? — В голосі Брейдовім виразно звучала тривога.— Чому він боявся, Чарлі?

— Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.

— А ти певний цього, Чарлі? — озвався врешті Брейд.— Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.

Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?

З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:

— Мені не хотілося говорити про це... але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися...

— Ну кажи, Чарлі, кажи.

— Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.

— І хто ж ця особа?

— Роберта, сер.

— Роберта Гудх'ю? — перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.

— Так. Я не міг не... я вважаю, що вони все тримали в таємниці, але, працюючи з Робертою в одному приміщенні, я не міг не помічати деяких речей чи не чути дечого.— Його збентеження досягло апогею.— Отже, в певному розумінні вона була йому близька.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «близька»? — В Брейдовім мозку зародилася тривожна підозра. Боже! Він і справді нічого не знав про своїх аспірантів.

— Зрозумійте мене правильно, професоре. Я лише мав на увазі, що вони часом разом виходили і кілька разів призначали побачення. Як розвивались події далі, я не знаю, тож нічого більше не додам. Кілька побачень, ось і все, про що я знаю напевно. Але навіть цей факт може щось означати. Гадаю, десь за столиком, на самоті з дівчиною, хлопець може розповісти про себе значно більше, ніж серед компанії колег в університетській їдальні. Ви мене розумієте?

— Так, звичайно,— замислено кивнув Брейд.— До речі, Роберта є сьогодні на кафедрі?

— Я не бачив її, професоре.

— Що ж, Чарлі, дякую тобі. Дякую за допомогу. Не буду більше тебе затримувати.

— Але ви ж нічого не скажете Роберті? Я маю на увазі, звідки ви довідалися про все?

— Можеш бути певен.

Брейд сидів у своєму кабінеті й розважав, що ж йому чинити далі. Зрештою, він же не детектив. Він і справді не знає, що почати.

Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне «алло» Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.

— Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?

— Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?

Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:

— В якому він був гуморі?

— Принаймні особливого незадоволення не виказував.

— Він не натякав, що вважає винним тебе?

— Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.

— А я вважаю, що ми повинні бути там,— рішуче заявила Доріс.

— Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо.— Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?

— Розумію, Доріс. На все добре.

Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.

Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.

— Міс Макріс? Це професор Брейд.

— Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?

— Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?

— Звичайно, професоре, хвилинку.

Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.

— Слухаю.— Голос прозвучав приглушено.

— Роберта? Говорить професор Брейд.

— День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.

— Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?

Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.

— У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.

— Ти певна, що зможеш?

— Цілком певна.

— Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи... (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?

— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.

Настала пауза.

— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?

Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:

— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?

Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.

— Так.

— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона,

— Ні, Роберто, тут особисті справи.

— Що ж. Я зараз буду, професоре.

— Добре. Чекаю.— Він поклав слухавку.

Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:

— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у «Ріверсайд ін»? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.

— Не заперечую.

Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.

Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.

— Зачекай на мене біля головного входу,— звернувся він до Роберти,— я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.

Ресторан «Ріверсайд ін» був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.

— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок,— почав розмову Брейд.

Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.

— Так,— майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.

— Я подумав... припускав...— Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови,— що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.

Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.

— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.

Розділ 6

Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.

— Мені дуже прикро,— почав він,— я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити... так мені здається.

— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.

Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.

— Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?

Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.

— Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини...

Роберта спохмурніла:

— Ви маєте намір продовжити його роботу?

— Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.

Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки-но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?

— Мені здається, ви не любили його, професоре?

Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.

Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?

— Боронь боже,— заперечив він,— я був високої думки про Ральфа.

— Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.

Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.

— Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премина людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна.— На хвилину Роберта урвала.— Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.

— Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? — квапливо запитав Брейд.

— Ні,— якийсь час вона мовчки дивилась на нього.— Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.

— На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.

— Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього,— озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло.— Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.

— Так, знаю.

— З Ральфової сім'ї врятувались тільки двоє — його мати та він. Ральф ніколи не розповідав мені докладно про ці страшні часи, але подробиці вас, напевно, зараз і не цікавлять. Знаю, що його батька розстріляли. Була ще старша сестра, але вона теж загинула... невідомо навіть, де саме. Він завжди відчував якийсь страх перед світом. В Америці, як ви розумієте, його життя теж було нелегке. Чужий край, чужа мова. Гадаю, що й тут він боявся по-справжньому довіряти людям, боявся повірити в чиїсь добрі наміри. Це просто увійшло в його характер, стало його другою натурою. Ви розумієте мене?

— Гадаю, розумію, Роберто.

— Так утворилося зачароване коло. Ральф не міг подолати своєї настороженості, не вмів прихилятися до людей, тож і вони були з ним суворі й навіть жорстокі. І саме тому він допускався часом дурниць. Навіть співпрацювати з іншим аспірантом йому було важко; а все тому, що він завжди мав відчуття, ніби його хочуть чогось позбавити, хочуть щось у нього забрати подібно до того, як колись його позбавили сім'ї, дитинства. Отож, коли Ральф, бувало, вимиє колбу, а тоді йому здасться, ніби її хоче взяти інший аспірант, він міг навіть накинутись на того. Звичайно, поведінка нерозумна, але, як ви тепер розумієте, він просто не міг інакше, коли траплялося щось таке. А чи професор Ранке хоч пробував його зрозуміти? Він просто вигнав його зі своєї групи. Для Ральфа — ще один удар долі, ще одна втрата. Він став ще відлюдькуватішим і озлобленішим.

Роберта схлипнула і почала тихо плакати.

Брейд відсунув тарілку, випив трохи кави і попросив рахунок.

Уже в машині, по дорозі в університет, Брейд запитав:

— Чи Ральф купив тобі обручку, Роберто?

Роберта пильно дивилася поперед себе, ніби уважно вивчала дорогу, що слалася під колеса автомобіля, хоча напевно нічого не бачила.

— Ні, він просто не мав змоги зробити це. Його мати багато працювала, щоб заплатити за його навчання. Ви ж знаєте, як у Європі ставляться до таких речей. Вона готова була на будь-яку жертву, аби тільки син вийшов у люди. І що їй тепер залишилось?

— А про дату шлюбу ви домовились?

— Ми мали побратися, як тільки Ральф захистить докторську дисертацію. Будь-який інший термін був би просто нереальним.

— А його мати знала про ваш намір побратися?

— Вона знала, що ми зустрічаємось. І симпатизувала мені, принаймні я так вважаю.. Хоча не думаю, що Ральф розмовляв про це з матір'ю. Гадаю, вона могла і не схвалити його вибору. Могла вважати, що докторське звання дозволяє дібрати собі кращу пару. Ці матері-європейки мають хибні уявлення про справжню вартість наукового ступеня на нашому матримоніальному ринку.

Вони в'їхали на територію університету.

Брейд тільки на хвилину заглянув до студентської лабораторії. Переконався, що там усе спокійно, й повернувся до свого кабінету. Робочий день закінчувався. Пора збиратися додому. Як завжди наприкінці тижня, він розглянувся довкола, вибираючи, що ж узяти для роботи вдома.

Зітхнув. Сьогодні не мав ані найменшої охоти брати додому якісь публікації — чи то теоретичні, чи будь-які інші. Зрештою, мав уже в портфелі Ансонів рукопис. І мусить прочитати його сьогодні ввечері. Завтра субота; спочатку прийде Ансон; потім треба буде піти з Джінні в зоопарк; а на завершення дня, увечері, вони з Доріс мають бути на традиційному прийомі у Літлебі. Отже, в неділю він буде цілком виснажений. А попереду — новий важкий тиждень.

Отож він вирішив нічого, окрім рукопису, не брати. Клацнув замком портфеля, накинув на плечі плаща, взяв калелюха й рушив додому.

Обід удався на славу, якщо можна так сказати, зважаючи на теперішні обставини. Трагічний випадок уже набував широкого розголосу, і знайомі телефонували Доріс, щоб попліткувати, а Джінні уважно прислухалася до розмов. Так що тепер і вона знала майже все.

Саму Джінні до участі в таких розмовах не допускали, всі її спроби втрутитись зараз же рішуче перепиняли батько чи матір. Однак збудження, що охопило її, не спадало у Джінні весь обід і виявлялось, зокрема, у її незвичному ненажерстві.

Її апетит щонайліпше вплинув на загальний настрій за столом. Бачити, як донька без нарікань на обіднє меню та без материних заохочень просто-таки поглинає їжу, було для Доріс щастям. А добрий гумор Доріс трохи розвіяв і лихі Брейдові передчуття, що наче обручами стискали його серце.

В піднесеному настрої упоралися з десертом, відтак Доріс запропонувала Джінні (щоправда, безапеляційним тоном) піти нагору й поробити уроки, щоб звільнити собі уїкенд. Потім їй належало викупатись і йти спати.

— І щоб я не чула телевізора після дев'ятої години,— уже навздогін Джінні гукнула Доріс.

— Гей, тату, не забудь, що завтра в звіринець.— Джінні перехилилася через поруччя сходів, її темні оченята сяяли радістю.

— Не можна казати «гей», звертаючись до батька,— зауважила Доріс.— Крім того, все залежатиме від твоєї сьогоднішньої поведінки, шановна панно. Якщо будеш неслухом, про завтрашню поїздку до звіринця можеш і не заїкатися.

— Ось побачиш, буду як шовкова. То як, татусю, підемо?

Брейдові нічого не лишалось, як сказати «так».

— Коли не буде дощу,— додав він.

— Насправді я не знаю, чи піду з Джінні,— трохи згодом похвалився Доріс Брейд.

— Що ти кажеш? — гукнула Доріс із кухні.— Що таке? — запитала, входячи у вітальню.

— Кажу, не знаю, чи піду завтра до звіринця.

— Але чому?

— Завтра до нас приходить Кеп Ансон.

Доріс нахмурилась і зняла фартух.

— А як ви домовились?

— Дуже просто. Він заявив, що прийде, а я йому не відмовив.

— Але чому? Хіба це так важко?

— І все-таки я не зміг. Принаймні Кепові Аксонові. Ти ж знаєш, який він.

— Знаю. Але це не означає, що він мені симпатичний. Зрештою, книжка його, а не твоя. Чому ж ти повинен гнути над нею горба?

— Якщо постаратися, з неї вийде путня, цінна книжка. Ба, я навіть пишаюся, що можу стати йому в пригоді.

— Гаразд, тоді хай він приходить коли-інде...

— Але ж, Доріс, я вже двічі підводив його.

— Двічі? Коли?

— Вперше учора ввечері. Ми вмовилися зустрітися точно о п'ятій, ти ж знаєш його пунктуальність. А я не явився.

Доріс знизала плечима і заходилася вивчати програму телепередач.

— Не думаю, що це для нього трагедія. Він вручив рукопис Вірджінні, та й квит,— муркнула вона.

— Так-так, я знаю. Але він напевно був страшенно розчарований і обурений, бо всяку непунктуальність вважає за особисту образу.

— Він був такий, як завжди,— відказала Доріс, анітрохи не зворушена схвильованими Брейдовими словами.— Я бачила крізь відчинені двері, як він віддавав течку з рукописом Джінні. Ані сліду гніву чи обурення.

— Гадаю, він таки був розчарований, просто не показував цього. Сьогодні о десятій ранку, зразу після моєї лекції, він виказував мені у моєму власному кабінеті, що я досі не прочитав його матеріалу.

— Отже, на його думку, життя повинно спокійно точитися далі, навіть після загибелі твого аспіранта внаслідок нещасливого випадку? — Доріс злегка, але виразно наголосила на останніх словах.— Тобі не здається, що це не мудро?

— Не мудро, згоден, але Ансон — стара людина, і його життя — хімія. А те, що приключилося з Ральфом, для нього пусте. Отож, коли Кеп спокійно заявив, що навідає нас завтра вранці, я не зміг відмовити.

— Хоч би що там було, ти повинен піти з Вірджінією. Вона цілий тиждень тільки й думає, що про звіринець. Лише не кажи, що могла б повести і я. У мене ціла купа прання, а відкладати цю роботу ще раз я не можу.

— Що ж,— погодився Брейд,— я зателефоную Кепові й скажу, нехай приходить о дев'ятій. Мабуть, нема глузду йти до звіринця раніше, ніж об одинадцятій. Може бути ще захолодно. От і виходить, що я виграю дві години для роботи з Кепом.

Доріс нічого не відповіла на таку пропозицію. Лишень повернулася до телевізора.

— Ну й вистава, такої нудоти ще світ не бачив,— стомлено кинула вона.— А так хотілося б відпочити душею.

— А що на інших каналах?

— Баскетбольний матч, повтор якоїсь передачі і кінофільм, який я вже бачила.— У голосі Доріс звучала пригніченість.

Вона взяла коробку з плетінням, сіла і з нещасним виразом втупилась у екран. Плетіння так і залишилось незайманим. Брейд був певен: Доріс нічого не бачить і на екрані.

Кеп Ансон, як і вмовлялися учора ввечері, прийшов рівно о дев'ятій. Брейд,— він уже встиг поснідати і був готовий до роботи, провів його просто у свій кабінет на цокольному поверсі.

Ансон поклав ціпок і сів у фотель.

— Як тобі матеріал про старого Берцеліуса?

— Зарозумілець.— Брейд силувано всміхнувся.

— Він мав підстави бути таким. Знай же: йому було надано баронський титул.

— Невже?

— Про це мій майбутній розділ. Титул він одержав у день свого шлюбу. Одружився він пізненько, з дівчиною молодшою за себе на тридцять років, і король Швеції зробив йому весільний дарунок. Я опишу все докладно. Не бачу причини, чому б історії органічної хімії не бути водночас і історією хіміків, що рухали її вперед.

Брейд не знав, що на те й сказати. У своєму приватному житті Ансон чітко відмежовував хімію від особи хіміка. Особисте його життя ніколи не мало нічого спільного з його роботою.

Всі знали, що на світі колись жила ще й місіс Ансон, що після її смерті він жив самотою, а піклувалась про нього хатня робітниця. Знали також, що він мав заміжню дочку, яка разом з сім'єю жила десь на Середньому Заході.

Сам Ансон ніколи не згадував про членів своєї родини. І не тому, що розбив з ними глека. Він не говорив про них, бо вони не мали причетності до хімії.

— Якщо особисті справи безпосередньо причетні до органічної хімії,— зважився врешті Брейд,— вони мають бути висвітлені. Бо, скажімо, надання Берцеліусові баронського титулу було визнанням його таланту хіміка тогочасним суспільством. Органічна хімія ставала складником щоденного життя, складником таким важливим, що хімікові-органіку могли надавати дворянський титул.

— Слушно,— схвально кивнув Ансон.— Дякую тобі. Я вирішив зняти деякі параграфи щодо відкриття селену. Доведеться також опустити весь розбір процесів горіння; прецікаві питання, але до органічної хімії не належать.

— Слушна постанова,— згодився Брейд,— обсяг книжки і так буде значним.

— Гаразд. А тепер глянь на сторінку вісімдесят другу. Я ще не взявся до теорії радикалів, але мені здається логічним...

Отак вони й працювали, майже торкаючись головами, схиленими над рукописом, відкладали деякі сторінки, міняли їхню послідовність, деякі опускали зовсім, потім частину з них знову повертали в рукопис. Вони й не зогледілись, як почувся голос Доріс, удавано лагідний з огляду на Ансонову присутність.

— Лу, Вірджінія вже готова і чекає на тебе.

— Я зараз, Доріс.— Брейд підвів голову і звернувся до Ансона.— Ну що ж, Кепе, гадаю, ми зробили майже все, що планували. Решту, мабуть, залишимо на наступну зустріч?

— Куди це ви збираєтесь?

— Йдемо з Джінні до звіринця.

Ансон позбирав свої матеріали.

— Я теж піду з вами, ти не проти? Заразом побалакаємо ще про одну справу,— звернувся він до Брейда.

— Ну що ж.— Брейд вагався, не знаючи, як відхилити таке незвично чемне прохання.— Але ви, напевно, нудитиметесь під час такої прогулянки.

— У моєму віці більшість справ нудні,— сумовито всміхнувся Ансон і взяв свій ціпок.

День видався на славу — сонячний, тихий, навдивовижу теплий. Сонце світило зовсім по-літньому, але звичної для літньої пори тисняви у звіринці не було, і Брейд зі смутком подумав, що хоч тут доля всміхнулася йому. Джінні пішла знайомитися з мавпячим населенням звіринця, а Брейд з Ансоном присіли на одній з лавок.

— Вчора після обіду я мав розмову з Літлебі,— почав Ансон.

— Про що?

— Про заплановані ним лекції з питань техніки безпеки. Цей старий дурисвіт уже переконав себе, ніби він і справді давно їх запланував.

— Так, я знаю про це,— байдуже відказав Брейд.

— А потім він запитав про тебе.

— Про мене?! — з несподіванки Брейд випростався і закляк, немовби в нього раптом задерев'яніла спина.

— Ось чому я й прийшов з тобою сюди. Чимдалі від місіс Брейд, розумієш?

— І що ж він сказав?

— Нічого конкретного. Одначе, оскільки я зрозумів, твою угоду буде поновлено на наступний рік, але вже востаннє. В цьогорічному повідомленні тобі запропонують пошукати собі іншу роботу.

Від цих слів сонячні промені, що падали на плечі Брейда, здавалося, втратили своє життєдайне тепло, і в нього поза спиною пішов мороз.

Голос Кепа Ансона, долинав наче звідкись іздалеку. Гомін людей, що, як і Брейд, прийшли відпочити до звіринця, теж помалу заглух.

Яка думка заполонила Брейда найперша? Не думка про руйнування давнішньої основи їхнього життя, втрату шматка хліба, не думав він зараз і про різку зміну звичного побуту. Він подумав про Доріс.

Адже вона передбачала таку халепу. Поки він не матиме сталої посади, його доля завжди залежатиме від ласки Літлебі чи будь-кого з керівників кафедри, завжди буде в їхніх руках.

Натомість Брейд наполегливо переконував Доріс у протилежному. І спокій його родини фактично підтримувався цією певністю, його переконаністю, що угоду поновлюватимуть постійно.

Як же тепер він гляне Доріс у вічі?

З глибокої задуми його вивів Ансон, що тим часом провадив далі:

— Гадаю, вони не задоволені твоєю науковою діяльністю. Отож, як хочеш залишитися в університеті, примусь їх змінити про себе думку. До червня, коли вони ухвалюватимуть остаточну постанову, маєш іще досить часу. Використай його і щось зроби.

— Щось зроби,— луною повторив Брейд,— але що? Може, продовжити роботу, яку не закінчив Ральф? — запропонував він.

— Дослідження кінетики? — Ансон скривився і роздратовано похитав головою.— Забудь про це!

— Забути? Але чому? Адже цей шлях відкриє цілу низку нових можливостей в органічній хімії. Якби мені пощастило завершити ці дослідження і дістати вагомі підтвердження їх слушності (кажучи це, він раптом і сам повірив у таку можливість), то я опублікував би сенсаційну статтю.

Але запальна Брейдова пропозиція не справила на Ансона ніякого враження. Він відповів запитанням:

— Як же ти збираєшся завершити незавершене? Адже інший аспірант не має права одержати науковий ступінь за те, що закінчить чужу роботу.

— Достеменно так,— погодився Брейд.

— А може, ти збираєшся сам?

Брейд не відповів. Він мовчки перегортав жорству підошвою черевика.

— Ти не досить обізнаний для роботи в цій галузі. Я це знаю,— вів далі Ансон, несхвально похитавши головою.— Якби ти звернувся до мене, перш ніж починати дослідження такого типу, я застеріг би тебе від цього хибного кроку. Ніякому професорові не слід керувати роботою аспірантів там, де він сам не у всеозброєнні знань. Я завжди дотримувався правила —точно знати і добре розуміти все, що роблять мої аспіранти. Тому, якби навіть один з них десь зник, я зміг би особисто завершити його дослідження. А ти зараз неспроможен це зробити, чи не так?

Брейд почервонів. Він завжди пильно переглядав копії нотаток, які передавав йому Ральф, але весь математичний бік справи — інтегрування чи обчислення конфігураційної ентропії, виходив за межі його компетенції.

— Гадаю, питання можна вивчити ґрунтовніше,— озвався врешті Брейд.— Я не такий зарозумілець, щоб не відчувати такої потреби.

— Не йдеться про зарозумілість. Тобі просто ніколи. Тож дозволь мені підказати, як тут бути.— Ансон легко поклав руку на плече Брейда, і той на хвилину гостро усвідомив собі, що його ставлення до цього старигана достоту таке, як ставлення його аспірантів до нього самого.— На твоєму місці я вторував би цілком новий, свій власний шлях, знайшов би нову, малодосліджену галузь і вже не допомагав би комусь, а сам, особисто зробив приголомшливі відкриття.

— І яку галузь ви маєте на оці? — поцікавився Брейд.

— Приміром, порівняльну біохімію.

— На бога, Кепе! — Брейд мимоволі засміявся,— я не знав би, з чого почати, не те що...

— От і добре. Ти мусиш прокласти власну стежку.

— Ні, Кепе, ні. Це не для мене. Мене зовсім не вабить робота з тваринами.

Ансон нахмурився.

— Якби ти зайнявся цим, Брейде, я б напевне умовив Літлебі змінити його можливі плани щодо закінчення терміну твого контракту; зрештою, щоб він просто створив тобі пристойні умови для нових досліджень. Він дав би навіть тобі підвищення на цій підставі. Все це цілком можливе.

— Красненько дякую, Кепе, але навіть за таких...

— Ти боїшся братися до справи тільки через те, що вона нова?

— Ні, просто справа повинна бути для мене цікава, а тепер, принаймні я так думаю, мене цікавить кінетика. Тож я постараюсь продовжити Ральфову роботу особисто. Принаймні спробую.

Ансон підвівся.

— Мені пора, Брейде. Але затям: ти робиш помилку.

Додому Брейд та Джінні повернулись о четвертій.

— Як було у звіринці? — звернулася Доріс до доньки, кинувши на неї заклопотаний погляд.

— Чудово! — відказала Джінні, віддавши одним словом враження кількох годин.

— До речі, телефонував Фостер.— Доріс перевела погляд на чоловіка.

— Фостер? Наш Фостер? Чого ж він хотів?

— Хотів поговорити з тобою.

— Про що, дідько б його вхопив?

— Цього він не сказав. Але видавався дуже роздратованим, мабуть, що довелося розмовляти зі мною. І ще дуже непокоївся, чи ти напевно будеш на вечірньому прийомі у Літлебі. Я сказала: будеш обов'язково.

— Цікаво. Як ти гадаєш, чого він хотів насправді?

— Достеменно не знаю, але дещо скажу. Тон у Фостера був надзвичайно бадьорий. Як ти знаєш, це його манера приховувати збудження та хвилювання. Отож, знаючи цього чоловіка, я дійшла висновку: Фостер наготував для тебе, Лу, погані новини!

Розділ 7

Літлебі жив у одній з найдавніших дільниць передмістя у придбаному понад десять років тому будинку, що, як і решта будівель дільниці, зберіг усі прикмети старовини, а проте не був позбавлений і сучасних вигод.

Місіс Літлебі зустріла Брейдів на порозі будинку. У цій низенькій на зріст жінці ніщо не вказувало на її аристократичне походження. Каштаново-руде волосся, не посріблене сивиною, хоч і було старанно укладене в зачіску, відповідного вигляду не мало. Окулярів, що дуже пасували б до розрізу її очей, вона чомусь не носила. Що ж до крою її сукні, то він був позначений таким несмаком, ніби місіс Літлебі намагалась хоч у такий спосіб вирізнитися серед своїх гостей.

Одначе вона завжди була надзвичайно привітна та чуйна до гостей, ніколи не забувала їхніх прізвищ, імен, звань, не забувала згадати при нагоді і про останні успіхи тої чи тої особи. Отож ніхто не ставився до неї недоброзичливо хоча б із цієї причини.

— Дуже рада, що прийшли, професоре Брейд,— приязно усміхнулась вона до Брейда і додала, звертаючись уже до Доріс.— Яка у вас чарівна сукня, місіс Брейд! Я мало не зомліла, дізнавшися про випадок з вашим аспірантом, професоре Брейд. І я сказала професорові (під «професором» мислився її чоловік), що цей бідолашний хлопчина вирвався зі злиднів, але яке ж це важке випробування для його рідні, для тих, хто залишився, надто для його наукового керівника, бо, хоч би що там було, він теж член родини, в кожному разі я завжди так вважала. Я вже навіть розважала, а чи не відкласти на інший час нашу сьогоднішню зустріч, але, як ви розумієте, стільки людей мало бажання прийти сьогодні до нас, що...

Брейд промимрив щось чемно-згідливе, приязно всміхнувся місіс Літлебі і, ґречно вклонившись, помаленьку рушив до вітальні. Господиня перемовила ще кілька слів із Доріс, а тоді перенесла свою увагу на новоприбулих.

Вітальня поступово заповнювалась. Брейд свідомо уникав Літлебі, коли той проходив поряд, і, мабуть, йому щастило залишатись непоміченим, бо завідувач кафедри, напевно, бодай усміхнувся б йому, навіть чисто машинально, незалежно від халепи, у яку вскочив Брейд. Заклопотаний такими думками, Брейд аж здригнувся з несподіванки, відчувши раптом на своєму плечі чиюсь руку.

Повернувшись, він побачив Фостера, його широке рум'яне обличчя було незвично поважне.

— Послухай-но, Лу,— він схопив Брейда за рукав піджака,— я повинен дещо розповісти тобі.

— Звучить зловісно,— силувано всміхнувся Брейд.— Якісь лихі вісті?

— Не знаю, як їх назвати, але гадаю, ти повинен знати це.— Він тривожно розглянувся довкола, але ніхто з присутніх не зважав на них, і він потяг Брейда до себе, перейшовши на шепіт: — Йдеться про Ральфа Нойфельда.

— Ти хочеш розповісти щось про Ральфа?

— Тихше! Краще послухай. Якийсь детектив чи хтось із поліції розпитує на факультеті про Ральфа. Його прізвище Дохені. Такий невисокий гладун.

— А про що саме? І з якою метою?

— Не знаю. Особисто зі мною він не розмовляв. Але розпитував одного з моїх аспірантів, ось чому я знаю теж. У мого хлопця таке враження, ніби Дохені не вважає Ральфову смерть за випадкову.

Брейд прикипів очима до Фостера. Це повідомлення остаточно вивело його з рівноваги.

— Я лише подумав, що ти повинен це знати,— ніяково пробурмотів Фостер.

Брейд відчув, що в голові у нього все перевернулось. Адже всі ці години після Фостерового дзвінка він сподівався почути від того щось про звільнення, але не більше.

— Хіба Ральфова смерть могла бути не випадковою? — спитав Брейд, силкуючись надати голосові звичайного звучання.

— Знаєш, мене цей випадок теж насторожив,— відказав Фостер.— Адже тільки новачок міг переплутати ціанід з ацетатом. А Ральф був досвідчений фахівець.

— Це слова детектива?

— Облиш, Лу. Я не знаю, що там казав цей детектив. Він розмовляв з моїм аспірантом, це ти вже знаєш, і розпитував його, чи Ральф не був чимось пригнічений, як у нього йшла робота, чи не бідкався він про щось.

Надійшла місіс Літлебі з коктейлями. Фостер подякував, ледь усміхнувшись, натомість Брейд рвучко схопив келих і трохи пригубив, не зводячи пильного погляду з Фостера.

— Що ти хочеш цим сказати, Маріле?

— Гадаю, поліція підозрює самогубство.

Брейд сподівався почути це слово, і все ж воно прозвучало несподівано. (Щоправда, самогубство — це вже краще, ніж убивство, подумав. Це все-таки хоч якийсь та вихід з ситуації.) Але вголос він спитав:

— Чому самогубство?

— А чом би й ні?

— Ральф не мав клопоту з дисертацією.

— То й що? Хіба ти знаєш бодай щось про його особисте життя?

— А ти знаєш якісь обставини, що могли б спричинити самогубство?

Брейд не мав наміру вдаватися до ворожого тону, але давалася взнаки напруга після останніх подій: він починав втрачати самовладання.

Фостер вмить наїжачився.

— Чого це ти накидаєшся на мене? — Його брови грізно нахмурились.— Я тільки хотів зробити тобі послугу, попередити про розпити. Якщо це тебе тільки дратує, то вибач мені й вважай, що я нічого не казав.

— Чому ж тоді ти ведеш розмову так, ніби це має якийсь зв'язок зі мною? — гостро, не стримуючи свого обурення, провадив Брейд.— Навіть якби це було самогубство...

— Що за самогубство? — немов уродився між ними Ранке, уважно приглядаючись до обох.

Брейд урвав, уперши в Ранке похмурий погляд. Натомість Фостер ледь знизав плечима, ніби кажучи, що він своє зробив, а якщо Брейдові кортить надати справі розголосу, то хай він сам відповідає за наслідки.

— Ми балакали про Ральфа Нойфельда,— пояснив він.

— Самогубство? — Губи Ранке скривились у посмішці.— А знаєш, чому б і ні? — Його вказівний палець повчально завмер десь за дюйм від одного з ґудзиків на сорочці Брейда.— Цей хлопець був шаленець. У буквальному розумінні. Нам ще пощастило, що йому не спало на думку висадити у повітря весь будинок разом з нами всіма.

Брейд відчував, що його охоплює дедалі дужче нервове збудження. Вони стояли поруч із ним, і кожному чомусь дуже хотілося вірити, що це самогубство. Але чому? Внутрішній голос підказував йому, що самогубство — кращий варіант, ніж убивство: все-таки якийсь вихід. А проте навіть без огляду на доводи розуму він відчував, що прагне істини більше, ніж просто сякого-такого виходу зі скрути, бо тільки правда, істина були для нього єдиним рятунком. Все інше — тільки його ілюзія.

— Але чому самогубство? — знов озвався Брейд.— Чому ви так легко схильні повірити, що це самогубство? Адже йому залишилось менш як півроку до захисту дисертації.

— Ти певен цього? — Голос Ранке був так само різкий,— А як посувалася його робота?

— Чудово! — у тон Ранке відказав Брейд.

— А звідки ти знаєш?

Брейд уже збирався відповісти, коли раптом збагнув, що це запитання не що, як пастка. І обминути цю пастку не було ніякої надії, бо як і промовчиш, Ранке однаково сам штовхне його в неї. І Ранке таки штовхнув.

— Гадаю, тобі сказав сам Ральф.

— Звичайно, він! — визивно відказав Брейд.

— А звідки ти знаєш, що Ральф мовив правду?

— Я маю копії всіх його нотаток.

Обличчя Ранке розпливлося широкою посмішкою. Фостер теж засміявся. Брейд тільки тепер усвідомив, що у вітальні запанувала незвичайна тиша: всі розмови урвались, і всі погляди були спрямовані на нього. Відчув і погляд Доріс, що в нервовій напрузі зібгала в руці хусточку і прикусила спідню губу.

Брейд знав: ніхто з присутніх тут хіміків не повірить, ніби його знання кінетики достатні, щоб оцінити, наскільки успішна Ральфова робота.

Тим часом Ранке вів далі — вже зовсім лагідно, аж солодко.

— Я знаю Ральфові теорії і заявляю, що вони — бридня. Я дав йому самому переконатись у їхньому безглузді, бо мав надію, що, експериментуючи, він натрапить на інший шлях, що може виявитися плідним. Але, як зрештою і слід було сподіватися, цього не сталось. Подальша робота з ним стала неможливою. Потім він прийшов до тебе — і це стало його справжнім Ватерлоо. Робота аспіранта над такою проблемою без консультації відповідного фахівця була наперед приречена на невдачу.

Для Ранке таке становище, подумав Брейд, напевно було наче більмо на оці і постійно його дратувало. Адже Ральф ніколи не вдавався по консультацію до цього великого фахівця.

— І тепер ти, наче святий отець, вирішив відлучити його душу від церкви і спровадити в пекло тільки тому, що він ніколи не просив у тебе допомоги.

— Мені було байдужісінько, звернеться він до мене чи ні,— пихато відповів Ранке,— якого біса мені було цим перейматись? Я просто вважаю, що він був у безвиході. І саме це намагаюсь пояснити тобі, Луїсе. Тобто що Ральф врешті-решт мусив ясно усвідомити свою поразку. Адже він цілі місяці з упертістю віслюка не переставав шукати якогось розв'язання проблеми. Проводив усілякі дослідження, пробував так чи так інтерпретувати їх наслідки, аж врешті переконався, що зайшов у глухий кут. А тобі знай правив, ніби в нього все гаразд, аж поки не опинився в безвиході. А це означало, що надії на докторський ступінь ляснули. Отож йому нічого не лишалось, як накласти на себе руки. Хіба не логічно?

— Ні,— люто повстав Брейд,— бо робота в нього таки ладналася. Можливо, я не першорядний фахівець із фізичної хімії, але ж і не сантехнік. Я потраплю визначити, звідки віє вітер, як і відрізнити перетворення Вальдена від ланцюгової фотохімічної реакції. Я читав Ральфові звіти і підтверджу, що він був на правильному шляху.

Він ніяк не міг добрати, що зрештою діється у вітальні. Наче крізь млу розрізняв лише невиразні обриси присутніх. Здавалось, вони оточили його щільним кільцем і спостерігали за його двобоєм з Ранке та Фостером. У себе за спиною він відчував прірву.

Його оточили вовки! То був двобій з вовками! Події останніх двох діб немовби породили одне чітко окреслене бажання. Неждане насильство вдерлося у замкнений академічний світ і посіяло в ньому паніку. Тож перелякані мешканці цього світу зараз же кинулися шукати способу умилостивити розгніваних богів. Вони були готові спокутувати свої гріхи, а щоб уникнути кари, хотіли скласти в жертву його, Брейда.

Якби це був нещасливий випадок, провина впала б на Брейда. Якби доводилося визнати, що це самогубство, то вони пристали б і на таку версію, зазначивши, що й тут винен Брейд, неспроможний належно керувати роботою своїх аспірантів. І, врешті (Брейд тепер у цьому не сумнівався), якби постала версія про вбивство, то й тут єдиним підозрілим було б визнано теж його. Бо кафедра, безперечно, зацікавлена в тому, щоб за спокій усіх заплатила життям одна людина —доцент Брейд.

Та марні сподіванки, що він так просто згодиться заслонити їх грудьми, обмежившись мовчазним стоїцизмом.

— Ти так завзято переконуєш нас у самогубстві Ральфа,— звернувся він до Ранке,— що мимоволі думаєш, чи така певність у тебе не від якогось почуття внутрішньої провини.

— Внутрішньої провини? — все так само пихато перепитав Ранке.

— Власне, ти вигнав його зі своєї групи. Ти осудив його тільки за те, що його приваблювала проблема, яку ти, як керівник, відкидав. Ти недвозначно дав йому зрозуміти, що його теорії безглузді,— і це ще до проведення будь-яких дослідів.— Тут Брейд навмисне підвищив голос, щоб опонентові було ніяк перебити його. Те, що всі присутні жадібно ловили його слова, вже не обходило Брейда.— Не приховував ти й того, що терпіти його не можеш. Мабуть, Ральф відчував, що на усних іспитах ти розтопчеш і його самого, і його роботу незалежно від її справжньої ваги. Отож у хвилину депресії, страшенної нервової напруги, він не міг знести думки, що доведеться і далі терпіти знущання мстивого обмеженого деспота, порожній гонор та пиха якого були так сильно уражені.

Раптово зблідлий Ранке спромігся у відповідь тільки на якийсь нерозбірливий белькіт.

— Гадаю, цю справу слід залишити поліції,— втрутився Фостер.

Але Брейд ще не закінчив.

— А може, Ральфа штовхнула на фатальний крок оцінка, яку ти поставив йому на іспиті з синтезу органічних речовин? — накинувся він на Фостера.

— Що ти вигадуєш? — злякано вигукнув Фостер.— Я поставив йому ту оцінку, на яку він заслуговував.

— Виходить, ти вважаєш, що Ральф заслуговував тільки на оцінку «задовільно»? Я переглянув його письмову роботу з останнього іспиту і вважаю, що вона гідна кращої оцінки. Адже я спеціалізуюсь саме на органічній хімії, сподіваюсь, цього ти не заперечиш, отже, й оцінити екзаменаційну роботу з курсу органічної хімії здатен цілком кваліфіковано.

— Оцінку виставляють не тільки на основі письмової роботи,— не здавався Фостер,— тут ще слід враховувати й лабораторні заняття, а також його ставлення до роботи загалом, ставлення до...

— Шкода, сто чортів, що ніхто не ставить оцінок тобі за твоє ставлення до студентів,— злісно урвав його Брейд,— і навіть знати не хоче, з якою втіхою ти знущаєшся над студентами, відчуваючи свою безкарність. Може, котрийсь із них таки перестріне тебе колись у вузькому завулку і змусить сплатити задавнений рахунок.

Місіс Літлебі, збентежена пересваром, лагідно звернулась до присутніх:

— Прошу всіх у їдальню. Мабуть, нам усім чи не пора підвечеряти.

Ранке і Фостер звіялися, скориставшися з нагоди. Брейд невиразно усвідомлював, що теж прошкує у їдальню, але почувався так, ніби рухався в якійсь порожнечі.

Квапливо підійшла Доріс.

— Що сталося? — уривчасто й майже пошепки спитала вона.— З чого все почалось?

— Облиш це зараз, Доріс,— процідив Брейд крізь зуби,— я навіть радий, що так сталося.

Він і справді був радий. Тепер, коли надія на збереження посади розвіялася, втрачати було нічого, й незвичне почуття волі охопило його, він навіть відчув якусь дивовижну полегкість. Бо тепер, принаймні поки він ще не пішов з університету, ніякі Фостери, Ранке чи будь-хто інший з їхнього клану корисливих честолюбців більш не зможе безкарно попихати ним, сьогодні вони побачили, що він теж має зуби.

Виклик, що його кинув Брейд, не переставав тяжіти над ним. Його уникали як обідньої години, так і по обіді. Отож він вирішив сам розшукати Літлебі.

— Професоре Літлебі!

— А, це ви, Брейде,— завчена усмішка на обличчі завідувача кафедри не могла приховати його неспокою.

— Я хотів би запропонувати, сер, щоб лекції з питань охорони праці читали всі викладачі кафедри, бо додержання правил безпеки — обов'язок кожного з них. Якщо ж я зобов'яжусь прочитати цей курс особисто, то, гадаю, це має сприятливо вплинути на моє становище на кафедрі.

Брейд злегка вклонився й пішов собі, не чекаючи відповіді Літлебі.

Цей дрібний факт теж поліпшив його самопочуття — тим паче що розмова нічого йому не коштувала. Коли втратив усе, то втратити ще щось просто неможливо.

Брейд і Доріс вийшли, тільки-но випала слушна хвилина. Брейд вів машину по загаченій транспортом вулиці так, наче продовжував двобій, початий у Літлебі, вбачаючи у кожній зустрічній машині Ранке, а в кожному авто, що напирало ззаду,— Фостера. Отак і пробивався вперед, протискаючись серед машин, що не хотіли давати дороги.

— Та й край. Більш ніколи не братиму участі в таких збіговиськах, навіть коли б....— Брейд мало не закінчив фрази словами «мене залишили на посаді», але вчасно схаменувся.

Адже Доріс іще не знала, як насправді стоїть справа з посадою.

— Але з чого це все почалося? — запитала Доріс із несподіваною для Брейда лагідністю.

— Фостер попередив мене, що поліція не вважає, ніби то нещасливий випадок. Сам Фостер, між іншим, теж. Зрештою жоден хімік не повірить, що Ральф міг помилитись випадково. Я вважаю, що хтось уже зв'язався з поліцією у цій справі.

— Але чом? Чом би хтось мав робити такі речі?

— Декому просто подобається. А інші навіть вбачають тут свій громадський обов'язок. Та найгірше те, що кафедра охоче підтримає версію про самогубство, сподіваючись таким чином закрити справу, надто якби всю провину можна було зіпхнути на мене. Ці кляті телепні не уявляють, яке лихо можуть накликати на свою голову.

— Але...

— Ніяких але. Це вбивство. Вони теж напевно усвідомлюють це, інакше чому б так силкувалися звести все до самогубства. Обставини Ральфової смерті занадто складні, щоб грати на версію самогубства. Адже він мав ціанід під рукою. Щоб покінчити з життям, досить взяти в рота кілька кристаликів. Навіщо ж було готуватися до експерименту, починати його; невже тільки щоб удихнути ціаністий водень, одержаний у ході реакції? Ніхто б не вкорочував собі віку в такий непрямий і ненадійний спосіб, маючи змогу скористатися прямим і певним шляхом у небуття.

Думки Брейдові знову повернулися до Ральфової смерті. Загроза звинувачення у вбивстві знову відсунула все на задній план, в тому числі й страх утратити роботу.

Цієї ночі Брейдові нічого не снилось, він спав глибоким спокійним сном. Далися взнаки попередні безсонні ночі й нервове виснаження, викликане минулим вечором.

Ранок привітав його низьким сірим небом, звідки накрапало щось схоже на дощ, і по-осінньому сирим повітрям.

Настрій відповідав погоді. Події вчорашнього вечора, що видавались йому запеклим двобоєм, тепер, при світлі сірого дня, пригадувались тільки як дрібна сварка базарних перекупок. А небезпека обступала його щораз щільнішим кільцем, і він не знав, як викараскатися з халепи.

Звичайно, слід гадати, що саме найпалкіші прихильники версії самогубства найбільше боятимуться іншої версії — версії вбивства. А найбільшим противником цієї версії повинен бути, безперечно, сам убивця. Саме він повинен найбільше боятись появи такої версії.

Та чи це означає, що саме Ранке чи Фостер забили Ральфа? Хай йому грець! Весь сніданок його не покидала одна думка: який міг бути мотив убивства?

Мотив! Уся ця загадкова справа з самого початку впиралася в одне питання: мотив убивства.

— Я поїду сьогодні на кафедру,— звернувся він до Доріс.

— Сьогодні? В неділю? — здивувалася вона.

— Саме тому й вибираюсь. Я маю попрацювати з щоденниками Ральфових досліджень.

— Навіщо воно тобі?

— Не чула, що сказав учора Ранке? Він вважає, що робота у Ральфа йшла погано, а я навіть не годен у цьому розібратись.

— А ти годен? — досить мляво запитала Доріс.

— Цілковитої певності не маю,— Брейд раптом утратив вчорашню рішучість,— але краще самому переконатись. І тоді, якщо все буде добре, закінчити роботу і втерти носа всім цим... цим вилупкам.

— Розумію,— відповіла Доріс,— але я страшенно боюсь за тебе.

Брейд ніжно обняв дружину за плечі:

— Страх не допоможе нам, Доріс. Ми повинні боротися, тільки тоді можна сподіватись успіху. І ми будемо боротися. Ми просто не маємо вибору.

— Так, коханий.

Доріс довірливо поклала голову на його плече. Раптом почувся тупіт ніг по сходах — це Джінні спускалась на сніданок. Доріс відсторонилась від Брейда і звернулася до дочки:

— Ти спізнилася, Вірджініє,— доведеться снідати застиглою яєчнею.

Коли Брейд звернув з П'ятої вулиці на Університетську, його привітали дві схожі на близнюків цегляні вежі адміністративного корпусу, що виринули серед зелені університетського містечка. Будинок виглядав якось ненатурально, мабуть, бракувало звичного жвавого руху на дорозі, гуркоту моторів, виску шин і міцного бензинового духу.

І взагалі університет видався йому незвичним і ворожим. Може, тому, що сьогодні була неділя, а може, причина інша: він уже не мав себе за університетського. Це сталося ще напередодні, увечері. Зв'язки розірвано. І десь усередині, в душі, Брейд вважав за доконаний факт, що відтепер він перестав бути часткою університету.

Від паркінгу теж віяло ворожістю. На його майдані, звичайно захаращеному автомобілями, тепер видніли тільки три машини. Факультетський корпус порожнював, навіть канцелярія та музей хімії були зачинені, хоча, як правило, вони працювали і в неділю. Брейдові кроки незвично лунко лунали у звичній недільній тиші.

На свій четвертий поверх він піднявся ліфтом. Всі двері кабінетів та лабораторія були зачинені, коридор тонув у мороці. Брейд увімкнув світло і рушив до Ральфової лабораторії, розміщеної посередині поверху.

Сягнув по в'язку ключів і почав швидко шукати потрібний. Нараз усвідомив, що ключів на в'язці побільшало.

Неабияк стривожений, він пригадав, що це детектив ще в п'ятницю повернув йому ключ від Ральфової лабораторії. Надто ж занепокоїла його думка, що саме цей детектив не схильний був лишати справу такою, як вона видалася спочатку,— він підозрює самогубство, в усякому разі якесь насильство.

Заглиблений у ці безрадісні думки, Брейд повернув ключа, відчинив двері, увійшов і буквально остовпів від подиву, бо й у голові не покладав, що може застати когось