|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
На поїзд я чекав у Ковентрі; З швейцарами і конюхами я Трьох стрілок рух спостерігав високих, Стоявши на мосту,— і там же в ритми Одяг легенду гóроду цього: Не тільки ми, насіння пізнє Часу, Нове поріддя, що в кружлянні лету Минуле гудимо, не тільки ми. Що кричимо про правду і про кривду, Народ любили, і з ярма податків, Яке він ніс, обурювались,— більше Вона зробила, витерпівши пробу, Жона, що сотні літ тому жила, Годіва, графа лютого дружина I пана в Ковентрі. Коли наклав Податок він на місто, заридали, Дітей схопивши в руки, матері: «Його сплативши, з голоду помрем ми!» Вона піша до мужа. Він ходив По залі, сам-один, з своїми псами; На фут звисала борода його, На ярд — волосся з голови. Про сльози Жіноцтва повіла вона йому I мовила: «Сплативши цей податок, Вони помруть від голоду». На неї Напівздивовано поглянув він: «Таж задля них ви не дали б боліти Мізинцеві своєму навіть».— «Згодна За них я вмерти»,— прорекла вона. Граф засміявся і Петром та Павлом Заклявся, потім кляснув по брильянту В її сережці: «Кажете таке ви, Аби казати».— «Ні, це правда щира! Прохаю випробувати мене: Нема нічого, що я не вчинила б». I з серця глибу, волохатого, Немов рука Ісава, мовив він: «Проїдьте верхи голою крізь місто, I я знесу податок» — і, кивнувши Зневажливо, пішов посеред псів Великими він кроками з покою. Вона сама зосталась. Всі чуття В її душі забушували, наче Вітри, що кинулись з усіх сторін Один на одного. Перемогла Одначе жалість. I вона герольда Послала, щоб при рокотанні сурем Він місту обвістив жорстку умову; Що визволить вона народ; але, Якщо її добро близьке їх душам, Нехай не ступить до полудня жадна Нога по вулиці, коли вона поїде,— А щоб сиділи всі в домах своїх, Замкнувши двері і заклавши вікна. I до алькову подалась вона, I, там усамітнившися, орли На поясі своєму розстебнула, Дарунку графа лютого; проте При кожнім повіві вона барилась I виглядала, ніби літній місяць, Напівзанурений у хмару; враз Струснула головою, і волосся Заструмувало до колін її; Квапливо роздяглась; по сходах вниз Прокралась і, неначе промінь сонця, Перебігала легко від стовпа I до стовпа; нарешті досягла Воріт, де кінь на неї ждав, накритий Пурпурою з гербами золотими. I так поїхала вона — у шатах Цнотливості. Повітря прислухалось, Пойнятий боязню, вітрець не дихав; Широкороті голови на ринвах, Здавалось, приглядалися підступно; Пса гавкіт паленив їй раптом щоки; Коня ступання гнало через пульс Нестримний острах; стіни невидющі Щілини мали, а вгорі дашки Примхливі роздивлялися; одначе Не захитався дух її — і врешті Замерехтіла крізь готичні арки На полі білоцвіта бузина. Назад поїхала вона — у шатах Цнотливості; і грубіян один, Істота ница, зліпок глин невдячних, Що приказкою став на всі часи, Діру таємно просвердливши, глянув; Але ще перше, ніж дістали очі Жадане, мороки побили їх, I витекли вони: Високі Сили, Що благородних дум і діл пильнують, Звели нанíвець низькодушний намір. Не знаючи того, що сталось, мимо Вона проїхала. I враз, потужно Безстидний полудень подав свій голос В дванадцять поштовхів; з десятків башт Забили молоти; але вона Уже дісталась до свого алькову — I навстріч мужеві із нього вийшла, Убрана і в вінці, знесла податок I здобула собі ім'я безсмертне.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
