Григол Абашідзе

Поезії у перекладі А.Глущака

Фантазії зими


І

Як у казці: гірські холоди
Снігові розіп'яли лаштунки.
Зарясніли, мов перші сліди,
Обіч ліз незаметені лунки.

Не лопоче вже листям лоза,
Ніби хвилі в годину погідну.
Купоросна тремка бірюза
Не сяйне з пагінців самоцвітно.

Бурштинову, черлену смагу
Виноградна сховала округа:
Ніби заєць — по горло в снігу —
Кожен кущ нашорошує вуха.

Я дивлюсь і дивлюсь, та дарма:
В сніговім безгомінні та в небі
Всеподібністю кличе зима.
Але що нагадає про тебе?!



ІІ

Прийшла зима: щільніш причинять двері.
Хто встане вдосвіта —
                   проймають дрижаки...
Та радо — бо скінчилися хурделі —
Онук і дід у двір прокопують стежки.

В такий мороз співати ліньки півню.
Дерева і кущі сховалися в сніги.
Яка це благодать — на білину чарівну
Лягає, мов письмо, значимий слід ноги.

Ген промінець проклюнувся на сході,
Тут жилкою струмка пульсує джерело...
Дрібний пташиний слід чіткий, на подив:
Немов чекан торкнув снігів сріблясте тло.

Знаходиш легко все в цім світі чистім.
Урешті — всі сліди приводять до дверей.
Але твої невисловлені мислі
Загубляться безслідно для людей.



III

В зимі, коли сніги ідуть імлаві
Й не розібрати голосу завій,
Покличе чаша зблиском сапераві,
Камін розгорне пломінкий сувій.

Тихенько, поодинці, без принуки
Ми біля столу сядемо кружка,
І кухлі стрепенуться давнім згуком.
Мов тих фазанів зграя гомінка.

Як погляди ми возведемо го́рі,—
З оздобних кухлів ковані птахи
Відлинуть, ніби мрії світозорі,
Над виноградники і предківські дахи,

У присмерку кружляють над горіхом,
Щоб розлетітись до стежок, полів.
Сплять лози сторожко, укриті снігом,
А їм все сниться мципобели* спів.

----------------------
* Мципобела — співоча птаха (груз.).





Оселі сванів


Мов кілька діючих вулканів,
Між скеллям гримотить ріка.
Над прірвами — оселі сванів
Та їхня доля не хистка.

Негоді жодній не скорялись,
Зоріли баштами в імлі, —
Немов у гавані зібрались
Опісля бурі кораблі.

Що ті громи, що темні тучі
На карколомній вишині, —
Оселя свана знов на кручі
Несе сторожові вогні.

Гірські верхів'я первозданні
Та башти людяна могуть —
Це сванські селища в тумані
У вічність впевнено пливуть.





Хмарки Носте*


Де очі йому заліпила жорства,
Де стліли вигнанника кості?..
А скелі довкола, а вічна трава
Чекали господаря Носте.

Його не спинила б державна межа,
Він з рідними горами завжди:
Здається, бунтарська могутня душа
Живе у руйновищах башти.

Розтоптані діти... Розтоптаний світ...
Несли кизилбаші неволю.
Хитала пилюка з-під вражих копит
Меча, що стримів серед поля.

Підводив на шаха визвольний булат
Безстрашний Діді Моураві!..
Так сталось, що в сяйві заморських палат
Хмарками над Носте він марив:

Далеко грузинська свята сторона,
Нема однодумця і друга,
І замість вітчизни — чужа чужина,
І вовком гризе його туга.

Розтоптані діти... Уярмлений світ...
Печаллю засліплена доля:
Хитала пилюка з-під вражих копит
Меча, що стримів серед поля.

----------------------
* Носте — селище в Грузії, де народився видатний
герой і борець проти іранського іга Георгій 
Саакадзе (біля 1580—1629), якого називали 
Діді Моураві — Великий господар. Після поразки 
очолюваного ним повстання змушений був утекти 
до Туреччини, де його і страчено.





* * *


Не вірю, що надійним є русло
Прислів'їв, притч — утішно старовинне.
Таке від неспокушених пішло:
«Що з вітром прилетить, те і відлине».

Та жінка пронеслась, як вітровій! —
Хто б серце захистив у цьому шквалі?..
Чи міг я не довірити такій
Всі радощі свої, усі печалі?!

Її шаленства я не зрозумів:
В чім знак появи, в чому суть щезання?
Ту жінку я лиш поглядом провів, —
Принесене лишила без вагання.

На біса все, коли її нема?!
Чому ж не поділили за хвилину
Той біль, те щастя рівно між двома
Та й нашого безумства дивовину?

А що старі прислів'я чи пісні?
Немає обнадійливих розгадок...
Той вітер серце вистудив мені,
Навік залишив незбагненний спадок.





Усмішка


Це й справді так невірогідно,
Хто з нас чи думав,
                 чи гадав?!
Ми б розминулись непомітно —
Я усмішку твою впізнав.

Невже минуло стільки часу?
І звідки суму тінь в очах?
Я б не впізнав тебе одразу,
Коли б не усміх на вустах.

І серце — щедре та ласкаве,
Й довіра в прямоті святій,
І щось дитяче та лукаве
Говорить в посмішці твоїй.

Всміхнулася мені сяйнисто,
Як в юності,
          у двадцять літ,
Немов ніхто з нас не змінився
І молодіє вічний світ.

Ти вірила у зустріч нашу?..
Не поспішай тепер, зажди —
Хай усмішка все те розкаже,
Що в спогадах жило завжди.





* * *


Сказали — й похитнулася земля!..
Я спаленів, я втратив миттю спокій.
Хоч не любив, хоч не казав «моя!» —
Відчув себе невтішно одиноким,

В заміжжі ваша мрія і оплот:
Урешті-решт, за Євиним почином
Ви з приданим гріхів, усяких цнот
Знаходите домівку і мужчину.

Чому ж тоді печалимось, чому?
І жаль, не знаний в юності, ятриться,
Немов би душу втрачено саму
Чи вихопилася
           із рук жар-птиця.

Твою красу побачив знов здаля — 
А поміж нами несходима строма.
І не любив, і не казав «моя!»,
Та нині пусткою війнуло вдома.





Химерна учта в місячну ніч


В безсонну ніч
             мене знайшла пригода....
Я вирішив побути у дворі, —
Там відчувалася вже прохолода,
Липневий місяць сяяв угорі.

В саду був стіл,
              над ним — шатро чинари,
Іду собі та бачу, як тепер:
Сидять побіля столу дві примари...
Я зрозумів, що то Життя і Смерть,

В них скромна учта,
              певно, йшла спрокволу...
Та лиш мене угледіли в пітьмі —
Навперебій покликали до столу
І всілися з обох боків самі.

Усе змінилось за якусь хвилину!..
Там, де Життя, — і пахощі, і цвіт.
Пишноту новорічної ялини
Нагадував отой казковий світ.

По другу руку, там, де Смерть чапіла,
Повисли чорно-кіптяві дими,
Й дерева затремтіли очужіло,
Сумні, безлисті — мов серед зими.

А місяць аж скривило від осуди:
Примари й далі правили бенкет.
Смерть доливала в келих свій отрути,
Життя пригублювало свій шербет.

Озера сліз я бачив з боку Смерті,
Троянди за плечем Життя цвіли...
Звідтіль — студили снігу круговерті,
А звідси — віяло теплом з імли.

Мені привидь не спекатись веселих,
Бо кожне пропонує щось своє:
Життя шербетом виповнило келих,
А Смерть отруйну чашу подає.

Ковтав непевну суміш серед ночі,
Як на випробу віддавав єство.
І пелена мені найшла на очі, —
Я вже не міг подужати питво.

Коли ж нарешті я прийшов до тями,
Нікого не було вже за столом,
Лиш тіні —
    чорна й біла — манівцями
Від мене віддалялися бігом.

Настала черга іншій переміні,
Чи так завжди ведеться у химер:
Бо вже в одно зіллялися дві тіні,
В одному тілі-бо — Життя і Смерть.

Збентежений такими чудесами,
Не міг я думати без гіркоти:
Коли Життя і Смерть — одне й те саме,
За ким людині випаде іти?





Дві домівки


На старість отакі новини;
Я подумки, мов наяву,
Уже давно наполовину
В домівці спогадів живу.

То де ж я гість, а де господар?!
І вам хай випаде колись
Оця чаклунська насолода —
До храму спогадів пройтись,

В облозі часу — два подвір'я,
Настирне військо — ро́ків грім...
Вертаюсь в другий дім з довір'ям,
Коли зобидить перший дім.

Та кожен дім люблю однако,
Хоча зберіг між них межу,
І, ніби відданий собака,
Обидва храми стережу.





* * *


Не все як слід в житті у мене склалось...
А зрілість до минулого зірка,
Бо те, що морем в двадцять літ здавалось,
Водиці жменя — після сорока.

Вже молодість минула сонцелика,
Було вже стільки пройдено доріг,
Коли дізнався, що життя — велике,
Але короткий у людини вік.

Раніше я про підсумки не думав,
Далекими здавались ті часи.
А нині бачу з гіркотою й сумом:
Не все, що б зміг, поклав на терези.

Вітчизно, я в боргу перед тобою.
Щодень жертовно жити не зумів:
Де мав мовчати, поспішав з хвальбою,
Де міг кричати, тамував свій гнів.

Я, може, й заслужив твоїх докорів,
Але засвідчу сивиною скронь,
Що був з тобою у смертельнім горі,
Ішов за тебе у жахкий вогонь.

Я спопелілим був наполовину, —
Тож відкидаю сумніви і страх:
Якщо й не подолав усі вершини,
То гідно вмерти — ще в моїх руках.





На руїнах Уджарми*


Не спинить будівничих спекота, —
В бетон вдягали річище каналу.
Потрібен людям запал для труда:
Ми на розкопках в липні побували.

І гість-поет, і гурт бетонярів
Вдивлялися в руїни легендарні,
Де археологи о тій порі
Вивчали долю древньої Уджарми.

Уяви необорна доброхіть
Вирізьблювала обрис цитаделі, —
Мов не пройшло п'ятнадцяти століть,
А башти не сповзли у підземелля.

Мов чутно всюди грізний дзвін щитів
І меч над завойовниками свище...
В ровах вода — немов роса віків.
Руїна безгомінна городища...

Уджармою увічнив Горгасал
Талант народу і його величчя..
І ті, що мирний зводили канал,
Відчули разом захват будівничий.

Таку надійність мурів і склепінь
Вивершувало вміння, а не гроші...
(Ця будівнича вдача поколінь
У бетонованім самгорськім ложі).

...Он камінь — мов запікся у золі.
До нього доторкнися —
                   він не вистиг,
Багаття незборимої землі
І воїну світили, і невісті.

Нам відкривали таїну віки,
І наставало трепетне мовчання,
Немов сюди ішов звіддалеки
Той, хто віддав фортеці поривання.

Ні імені його, ані лиця
Не зберегло камінне карбування, —
Дерзаючи, не знаючи взірця,
Він спорудив Уджарму для Вахтанга,

Ні слави не діждався, ні хвали —
Без почестей умільця поховали,
Хоч в ті часи фортеці та вали
Радніш каналів предки будували.

Розколини лягали на стіну
І, ніби мох, в них проростала сутінь...
Уджарма ж підпирала вишину
І захищала, як могла, майбутнє.

Навчателями досвід є і час
Та ще накази пам'яті суворі.
По-іншому дивились ми з терас
На збурхане будовою Самгорі.

Все будувати варто на віки!
Той будівничий, виходець з народу,
Щоб розчином кріпити плитняки,
Черпав з майбутнього каналу воду.

----------------------
* Уджарма — фортеця V століття, збудована
грузинським царем Вахтангом Горгасалі.




* * *


Не спіши, бо в душі дозимовує вірш.
Завтра ще пригадаєш грузинські хмарини.
Як в розлуці поглянеш на небо пильніш.
Зачекай, бо в душі дозимовує вірш.
Не спіши, не страждай наперед безневинно.
Благодаттю тінистою серце потіш...
Не спіши, бо в душі дозимовує вірш:
Завтра десь пригадаєш грузинські хмарини.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі