|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
МЕЛАНХОЛІЯ РЕЗИГНАЦІЯ Марив я в дитинстві про чудні краї, Змалку в мою душу казка та запала Про пишноти Сходу, про Сарданапала... Я творив у думці запашні раї, Де між арф літали пави злотопері, Де між хмар витали зореокі пері! Нині перейшов я той чарівний пруг — Що ж, життя — наука як-не-як практична; Знаю, чого варта злуда фантастична, Та не все ще згладив буднів сірий струг. Мрій широколетних звужується круг, Тьмариться уяви гра маєстатична, Та мені немилі — жінка симпатична, Небагата рима і обачний друг! NEVERMORE * О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні До вирію дрозди летіли напівсонні, А з лісу, що жарів в осінньому вісоні, Журилися вітрів фаготи унісонні. Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій, Волосся і думки тріпав нам вітровій, І раптом, глянувши на мене із-під вій: «Скажи мені, який був день найкраший твій?» Спиталася вона. Я тільки посміхнувся Й устами вдячними побожно приторкнувся До білої руки, а серце стало нить. Ах, ніжні первістки лілей благоуханних, Як запах ваш п'янить, як солодко бринить Несміливе «люблю» уперше з уст коханих! * Ніколи більше (англ.). ПО ТРЬОХ ЛІТАХ Я хвіртку відхилив — вона, стара, охоче Мене впустила знов у цей старий садок; Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок, На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче. Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток: Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче, У вітті горлиця розливисто туркоче, Стара осичина щось шепче до квіток. Троянди, як колись, колишуться, лілеї Пишаються, як перш, у головній алеї, Пташки знайомі всі — від ціньки до дрозда. Побачив я й тебе, замислена друїдко, Із тебе білий тиньк потроху опада. А резеда пахтить так солодко, аж їдко. ТУГА О перші любощі, о серця юнь вразлива! Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів, Бентежне відкриття незвіданих світів І зближень трепетних стихійність боязлива! Те все пройшло, сплило, немов весняна злива, Невинний цвіт душі недовго золотів,— Із півночі життя хтось лютий налетів, I впала враз зима — тяжка, глуха, нудьглива. I от я гибію, самотній і смутний, Немов у склепі мрець, холодний, крижаний, Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує... О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло, Що знає нас до дна, нічому не чудує I часом, як дитя, цілує у чоло? ЗНЕМОГА Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада, Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь Віддання яросне — то влади тільки тінь, А ніжна відданість — любові справжня влада. В твоїм голубленні така мені відрада! Миліш від захватів і пристрасних зомлінь Цілунку млосного сумирлива теплінь, Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада. Та в тебе в серденьку, дитино дорога, Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага? Ти не зважай на ту розвогнену вакханку! Без дрожі й трепету до мене пригорнись I, як клялась колись, так і тепер клянись, I плачмо до зорі удвох, моя коханко! МАРЕННЯ Давно мені якась незнана жінка сниться, Що любить так мене, як я її люблю, Та образу її ніяк не уловлю — Щоразу та й не та, щось мусить відміниться. Відомо їй все те, що іншим таємниця, Що в серці я таю, що серцем я терплю, I вміє лиш вона змивать печать жалю З мого чола слізьми, ласкава жалібниця. Яка вона на вид, не пригадаю я, Ім'я не втямлю теж — якесь ясне ім'я, Як тих улюблених, що рано смерть скосила, Зір мов у статуї, а голос недзвінкий, Немов віддалений, притемнений такий, Як у покійників, що їх забуть несила. ТОБІ Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора З душею чистою і доброю, тобі, Ласкава мрійнице, у горі і в журбі Душа моя кричить, від туги непрозора. Гнітить моє життя немилосердна змора — Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі, А я кривавлюся і гину у ганьбі, Палаючий Содом, розвержена Гоморра! Із раю прогнаний, не так колись страждав Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав, Як я стогну тепер з глибокої скорботи. У тебе ж як і є в душі якісь турботи, То все такі легкі, мов у погожі дні Юрливі ластівки в лазурній вишині. ТРИВОГА Природо, не торка мене твоя краса — Ані ліси й поля з їх гойними дарами, Ані веселчасті ранкові панорами, Ні журних вечорів торжественна яса. Мені смішні усі мистецтва чудеса, Поезія, і спів, і древні грецькі храми, Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами, Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса. Не вірю в Бога я, глузую із людей, Все заперечую — знання, мораль, ідеї... Любов? Не хочу знать тих вигадок старих. Життям утомлена, пойнята жахом смерті, Моя душа — мов бриг, що поміж хвиль і криг Щомиті жде кінця в безжальній круговерті. ОФОРТИ ПАРИЗЬКЕ КРОКІ Вигадливий місяць наводив глазур На чорні доми, Із гострих дахів, з димарів-амбразур Химерно курились вихлясті дими. Сірів небозвід, а вітер стогнав, Квилив з гіркоти, I десь вдалині, між вогких канав, Відчайно нявчали бродячі коти. А я йшов і мріяв про день Фермопіл I про Марафон, I газове світло з зірками навпіл Творило для мрій тих блакитнявий фон. КОШМАР Снивсь мені баладний рицар У одній руці іскриться Голий меч, убивча криця, А в другій руці блищить Сталевий щит. Чорний вершник буйно лине Через гори і долини, Через ріки бистроплинні На червонім скакуні, Баскім коні. То не кінь, а чорт безрогий, Добре знає всі дороги, Без удила, без остроги Мчить за вітром удогонь, Немов огонь! А з-під каски в поторочі То заблиснуть ярі очі, То погаснуть... Серед ночі Так спалахує-згаса Рушниць яса. Мов боривітрові крила, Мов розіп'яті вітрила, Що негода завихрила, Плащ на вітрі лопотить I тріпотить, Торс показуючи грубий I чобіт чудні розтруби, А у тьмі блискочуть зуби — Мов грімниця виграва — Всі тридцять два. МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК На суворе море, Що всю ніч шумить, Місяць ледь струмить Сяйво, ніби хворе; В темних небесах Хмариво безкрає Раз за разом крає Блискавки зигзаг; На скелястий берег Сунуть орди хвиль, Їх тривожний квиль Губиться у шхерах,— А над цим страшним Ураганним виром Роз'ярілим звіром Громихає грім. НІЧНИЙ ЕФЕКТ Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте Шпилями й вежами стримить готичне місто — Даль сивим мороком його вже повила. Рівнина. Скорчені і скрючені тіла Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки Жадливо шарпають їм голови і руки, Внизу ж — то вовча з'їдь, як круча — угорі. Он чорні падуби й тернові чагарі Колючо їжаться розчухраним пагіллям, Що мов начеркано по сірому вугіллям; А там кудись бредуть три в'язні півживі, Обдерті, босі; їх підгонять вартові, I леза бердишів так гостро й проразливо Блищать проти списів розбурханої зливи. ПОТОРОЧІ В них батьківські, як кажуть, коні I тільки й злота, що в очах, В них вічні мандри у законі I вічні лахи на плечах. Розумний любить їх повчати, Дурний жаліє навісних, Дітвóра дражнить, а дівчата Глузують вочевидь із них. Удень, як тіні ще коротші, Вони кумедні і смішні, А проти ночі — поторочі, Уже урочливі й страшні. Руками вціпившись до болю У грифи говірких гітар, Вони гугнявлять щось про волю, I кожен згук у них — бунтар. Любов до вічного сміється I плаче в вирі їх зіниць, У них відбилася, здається, Краса покинутих божниць... Ідіть же, вічні подорожні, Блудіть по нетрях, чухраї, Бо перед вами і порожні Не відчиняються раї! Природа теж до вас негречна (В людей учитись почала),— Все хоче стерти недоречну Гординю з вашого чола. I як неслава вас шельмує В своїй затятості лихій, Так раз у раз анафемує Неутоленна лють стихій. Вас червні палять, студять грудні, I скрізь, куди не поверни, Болючі руки й ноги трудні Колючі шарпають терни. А впадете, укриті струпом, Під листям осені рудим, То й вовк згордує вашим трупом, Блідим, безкровним і худим! СУМНІ ПЕЙЗАЖІ В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ Вогні мерехтливі Лягли на поля, В вечірньому тливі Сумує земля. В вечірньому тливі Хтось серце люля, Пісні сиротливі Співає земля. I дивнії мрії Встають, мов сонця, На заході ж мріє Початок кінця. Там привид багріє Якогось гінця, I дивнії мрії Снують без кінця. МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ I спогади, і зблиски вечорові Горять-тремтять на обрії палкім Надії, що в огнистому покрові Ховається за муром пломінким, Де в'ються, викохані хтозна-ким, Лілеї і тюльпани буйнокрові, Підносячи пелюстки пурпурові Із ароматом млосним і важким; В повітрі розливаються паркім Ті пахощі отруйні, нездорові; I серце, й ум немов у сні тремкім — Мішаються у захваті п'янкім I спогади, і зблиски вечорові. СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА Захід дотлівав, багряніли хмари, Вітер колихав білі ненюфари, Квіти колихав між очеретів, Над сумним ставком стиха шарудів. Я бродив один із жалем кривавим Між похилих верб понад сонним ставом, Де густий туман уставав з низів, Де, мов великан, привид чийсь сизів, Де ридав відчай в тужних криках сойки, Де плили сичів жалісливі зойки Між похилих верб, де бродив один Я з своїм жалем, не лічив годин... I упала ніч, і погасли хмари, Мла оповила сонні ненюфари, Тільки під ставком, між очеретів, Вітерець сумний стиха шарудів. КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ Це вакханалія із «Фауста», а котра — Класична, друга: це ритмічний веремій, Ритмічний через край. А сцена — сад Ленотра, Такий смішний і чарівний. Але по шнурку, альтани і шпалери, Газонів чепурних розмірені кружки, Усюди статуї — Амури і Венери, Сильвани і морські божки. Каштани й ясени, тюльпани і нарциси, Кущі трояндові, гатунків шість чи сім, А ген — підстрижені трикутниками тиси I срібний місяць над усім. Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив, Неначе зітканий із місячних сяйвинок «Тангейзера» сумний мотив. То засурдинені, приглушені валторни Стривожили нараз спокійну літню ніч, Тремтіння будячи у грудях неповторне; I на заманливий той клич Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні Безплотні привиди, прозоріші за фей, Опалово-бліді у віт зеленій тіні — Не то Ватто, не то Раффе! Завмер здивовано старий каштан листатий, I журкіт причаїв зчудований фонтан На той танок примар між мармурових статуй, Ні, не танок, а тужний тан! Чи то поетові одчайно-п'яні мари, Чи то його жалі — хисткі примари ці, Чи кволого страхи, чи хворого кошмари, Чи просто-напросто мерці? Чи то твої думки, від жаху посивілі, Чи муки совісті судомляться отак, Чи смутки-упирі у тихім божевіллі Безгучно відбивають такт? Всю ніч крутилися, вихалися фантоми, I, тільки як блідий світанок надоспів, Вони всі здиміли — чи з ляку, чи з утоми, Чи тим, що змовк той кличний спів, I не лишилося після нічного смотра Анічогісінько, хоч би де слід дрібний, Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра, Такий смішний і чарівний. ОСІННЯ ПІСНЯ Ячать хлипкі, Хрипкі скрипки Листопада... Їх тужний хлип У серця глиб Просто пада. Від їх плачу Я весь тремчу I ридаю, Як дні ясні, Немов у сні, Пригадаю. Кудись іду У даль бліду, З гір в долину, Мов жовклий лист Під вітру свист — В безвість лину. ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ Червоний місяць звівсь над ожеред, На сонний луг лягла хвиляста мряка, У березі самотня жаба кряка Й шепочеться із вітром очерет. Мак водяний згортається поволі, Непевно бовваніють вдалині Стрункі тополі; цятки світляні Блудних вогнів мигтять на видноколі; З дупла свого, збудившись, виліз сич I полетів беззвучно й тяжкокрило; В зеніті якось тихо зазоріло. Венера біла сходить — це вже ніч. СОЛОВЕЙ Спогади сумні, спомини непрохані, Налетіли ви, мов пташки сполохані, I обсіли вмить з гомоном і гамором Серця кожну віть — а воно ж то явором Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої, Що кудись біжить у примарнім спокої... Довго так мене мучили ті гомони, Та війнув вітрець, і примовкли спомини, Лиш один співав жалісно і голосно, Серце хвилював радісно і болісно. Трелі заливні, рокоти і клекоти, Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!» Ах, цей спомин-птах, радий його чути я — Це ж моя любов, перша, незабутая! Вже від тих жалів місяць в небі міниться, I зітхає ніч, сумовита мрійниця, Тиха літня ніч,— дише млосно, гаряче I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи, I гойда-люля між тремкими вітами Пісню солов'я, що весь вік тужитиме. ПРИМХИ ПОХМУРА СЕРЕНАДА То не виє звір, не ридає сич, То не мрець з могили — Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич, Вороже мій милий! Душу відчини, вухо приклони До моєї пісні: Це ж тобі бринить кожен зойк струни, Млосний і зловісний. Чуєш — славлю я синь твоїх очей, Сповнену отрути, Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей, Ангеле мій лютий! То не виє звір, не ридає сич В розпачі глибокім,— Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич, Друже мій жорстокий! Славлю я твоє тіло наливне, Чари всі жіночі... О, їх аромат так п'янить мене У безсонні ночі. Як забуть мені крила рук твоїх I жагучі губи? У цілунку їх стільки мук і втіх, Демоне мій любий! Душу відчини, серце приклони До моєї пісні: Це ж тобі бринить кожен зойк струни, Млосний і зловісний.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
