|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
О дванадцятій годині продзвонив дзвоник. Двері школи розчинились, і хлопці, штовхаючись, ринули на вулицю. Але замість того, шоб мерщій розійтись і лобігти обідати, як звикле, вони за кілька кроків спинились, — позбивались у гуртки й почали перешіптуватись: того ранку Сімон, Бляншотин син, уперше прийшов до школи.
Вони чули, як удома говорилось про Бляншоту, і хоч на людях її зустрічали привітно, поміж себе їхні матері судили її зневажливим жалем, який передавався й дітям, дарма що вони не розуміли причини цього.
Сімона вони зовсім не знали, бо він ніколи не виходив з дому і не бігав з ними на вулиці чи на березі річки. Тож вони його й не любили; і якось злостиво, хоч і здивовано, підхопили й один одному повторювали звістку, яку приніс парубійко років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, що, видно, багато знав, так хитро він підморгував оком.
— Ви знаєте... в Сімона... в нього нема батька.
Бляншотин син вийшов і собі на шкільний поріг. То був блідий, дуже охайний, боязкий, мало не вайлуватий хлопчик років семи-восьми.
Він хотів іти до матері, але товариші, все ще перешіптуючись і поглядаючи на нього лукавими очима бешкетників, що вигадали лихий жарт, потроху оточили й, нарешті, тісно обступили його. Він спинився, здивований і зніяковілий, не розуміючи, що з ним мають робити. Та хлопчина, що приніс новину, пишаючись з досягнутого успіху, запитав його:
— Як тебе звати?
Хлопчик відповів:
— Сімон.
— Сімон? А чий? — питав той знову.
Зовсім засоромившись, хлоп’я відповіло:
— Сімон.
Парубійко кинув йому:
— Називаються чиїмсь Сімоном... це не прізвище... Сімон.
Той, майже плачучи, відповів утретє:
— Мене звуть Сімон.
Хлопці реготались. Парубійко пихато й зловтішно крикнув:
— Ну, бачите, що в нього нема тата!
Все стихло. Діти були приголомшені цією незвичайною, неможливою, дивовижною звісткою: хлопець не мав тата! Вони дивились на нього, як на диковину, як на неприродну істоту, відчуваючи, як росте в них незрозуміла їм до цього часу зневага їхніх матерів до Бляншоти.
А Сімон притулився до дерева, щоб не впасти, та так і лишився там, немов прибитий непоправним нещастям. Хотів щось з'ясувати. Але не знаходив нічого, щоб відповісти їм і відкинути те жахливе звинувачення, ніби він не мав тата. Пополотнівши, він нарешті крикнув:
— Ну, в мене-то він є.
— Де ж він? — спитав парубійко.
Сімон замовк; він не знав. Дуже збурені діти сміялися; ці близькі до природи сини ланів відчували ту жорстоку потребу зробити зло, яка змушує курей добивати зранену в пташникові курку. Раптом Сімон помітив свого сусіду, вдовиного сина, що так само, як і він, завжди ходив тільки з матір'ю.
— А отже ти теж, — сказав він, — не маєш тата.
— Ні, — відповів той, — у мене є.
— Де ж він? — кинув Сімон.
— Він помер, — відповіла дуже гордовито дитина. — Мій тато на цвинтарі.
Проміж хлопцями пробіг ухвальний шепіт, ніби те, що його батько лежить мертвий на цвилтарі, мало піднести цього товариша й зовсім принизити другого, що в нього батька не було зовсім. Ці шибеники, батьки яких були здебільшого п’яниці й злодюжки, люті й жорстокі з жінками, штовхаючись, збивались у все тісніше коло, ніби вони, законні діти, хотіли б за один стиск роздушити одного незаконного.
Раптом хлопець навпроти Сімона глузливо висунув йому язика й закричав:
— Безбатченко! Безбатченко!
Сімон обома руками схопив його за чуба, укусив за шоку й почав копати ногою. Зчинився страшенний лемент. Обох вояків розвели; хтось штовхнув Сімона, й пом'ятий і подряпаний, упав на землю посеред хлопців, що плескали в долоні. Коли він підвівся, машинально обтрушуючи порох зі своєї куртки, хтось гукнув:
— Піди скажи про це твому батькові!
Тоді він відчув велике спустошення в серці. Вони були дужчі за нього й побили його, а він нічого не міг вдіяти, бо добре знав, що він і справді не має батька.
Якийсь час він од гордості змагався зі сльозами, що душили його.
А потім йому перехопило подих, і він мовчки заплакав, здригаючись од глухих ридань.
Серед його ворогів спалахнула жорстока радість, мов ті дикуни під час своїх жахних веселощів, вони взялися за руки й затанцювали навколо нього, повторюючи немов приспів:
— Безбатченко! Безбатченко!
Раптом Сімон перестав плакати. Його охопила несамовита лють. Він набрав камінців, що були під ногами, й з усієї сили шпурнув ними в своїх катів. Двоє чи троє, в яких він поцілив, з криком утекли; а вигляд йому був такий грізний, що й серед інших зчинилась паніка. Боягузи, як завжди юрба перед доведеною до розпачу людиною, вони мерщій повтікали.
Лишившись сам, малий безбатченко побіг у поле, бо в ньому пробудився один спогад і схилив його до важливого наміру. Хотів утопитись у річці.
Згадав, як вісім день перед тим якийсь горопаха, що жебрачив увесь свій вік, кинувся в річку, бо ні з чого стало жити. Сімон бачив, як потопельника витягли з води, і сумний дідусь, що звичайно видавався йому нужденним, неохайним і потворним, вразив тоді його своїм спокійним виглядом, жовтими щоками, довгою, намоклою бородою й розплющеними, спокійними очима. Навколо говорили:
— Він помер.
Хтось сказав:
— Тепер він щасливий.
І Сімон так само хотів утопитись, бо не мав батька, як той нещасний не мав грошей.
Наблизився до самої води й задивився на течію. Кілька моторних рибок вигравало в прозорих струменях і скидалося, хапаючи мушок, що літали над водою.
Іхня гра зацікавила його, й, задивившись на них, він перестав плакати. Але часом, немов великий порив вітру, щю раптом зривається в притихлій бурі, ламає дерева й зникає на обрії, йому знову з гострим смутком спадало на думку: я мушу втопитись, бо не маю тата.
Довкола було любо й гаряче. Ласкаве сонце нагрівало траву. Вода виблискувала, як люстро. Сімона хвилинами проймало почуття щастя й знесилля, що буває по сльозах, і разом велике бажання заснути тут, на траві, в теплі.
З-під його ніг вистрибнула маленька зелена жаба. Він хотів спіймати її, але вона втекла, Він побіг за нею й тричі підряд не міг схопити. Нарешті впіймав її за задні лапки і весело засміявся, дивлячись, як вона силкується вирватись. Вона присідала на довгих лапках, потім, вирячивши очі з золотою лямівкою, рвучко витягала їх, тугі, як залізні бруси, б'ючи й розмахуючи передніми лапами, як руками. Це нагадало йому цяцьку з вузьких дерев'яних дошечок, наклеєних навкоси одна на одну; на них, від такого самого руху, починали ворушитись маленькі, встромлені згори москалики. Тут він згадав про хату, про свою матір і, охоплений великою тугою, знову заплакав. Затрусився всім тілом, став навколішки й прочитав молитву, немов перед сном. Та не зміг докінчити, бо знову ринули безладні ридання, Ні про що не думав, нічого не бачив навкруги й міг тільки плакати.
Раптом чиясь важка рука лягла йому на плече і дужий голос поспитав:
— Що тебе так засмутило, мій хлопчику?
Сімон обернувся, На нього лагідно дивився високий робітник з чорною кучерявою бородою й волоссям. Він відповів крізь сльози, що заливали очі й стискали горло:
— Вони мене побили, бо... я... я... не маю батька... не маю батька.
— Як? — усміхаючись, мовив чоловік. — Та у всіх на світі є батько.
Хлопець ледве відповів крізь сльози з жалю:
— Я... я... в мене його нема.
Робітник упізнав Бляншотиного сина і посерйознішав, бо хоч і був тут новою людиною, але вже чув про неї
— Ну, — сказав він, — заспокойся, мій хлопчику, та ходім до твоєї мами. Вона тобі дістане... тата.
Вони пішли, дорослий тримав малого за руку й посміхався, бо йому кортіло й самому побачити цю Бляншоту, що була, як казали, найкраща дівка на всю округу; і може, думалось йому невиразно, що молодість, зогрішивши раз, може зогрішити і вдруге.
Дійшли до маленької, білої, дуже чепурної хати.
— Тут, — мовило дитя й закричало: — Мамо!
Вийшла жінка, і чоловік одразу ж сховав посмішку, зрозумівши, що не можна жартувати з цією високою блідою дівчиною, що суворо спинилась на дверях, немов захищаючи від нього поріг свого дому, де її вже зрадив інший.
Зніяковіло мнучи в руках кашкета, він пробурмотів:
— Ось, добродійко, я привів вам вашого малого. Він заблудився біля річки.
Але Сімон повис на шиї матері й сказав, знову заплакавши:
— Ні, мамо, я хотів утопитись, бо мене побили... мене побили... за те, що в мене нема тата.
Молода жінка спалахнула, глибоко вражена, шалено обняла свого хлопчика, а рясні сльози покотились по обличчі. Розчулений чоловік стояв, не знаючи, як одійти.Та раптом Сімон підбіг до нього й сказав:
— Хочете бути моїм татом?
Стало дуже тихо. Бляншота, згораючи від сорому, мовчки притулилась до стінки, вхопившись руками за серце. Бачачи, що йому не відповідають, хлоп'я сказало:
— Як ви не хочете, то я знов піду топитись.
Робітник повернув справу на жарт і, сміючись відповів:
— Ну, звичайно, я дуже хочу.
— Як же тебе звати? — спитала дитина. — Щоб я міг відповісти тим, коли вони спитають, як тебе звати.
— Філіпп, — мовив чоловік.
Сімон хвилю помовчав, щоб це ім'я добре вляглося в голові, потім заспокоєно простяг йому руки, кажучи:
— Ну, от, Філіппе, ти мій тато!
Робітник, піднявши його з землі, швидко поцілував у обидві щоки й мерщій одійшов.
Другого дня дитину зустріли в школі злим сміхом, а по виході, коли хлопці збирались знову глузувати, Сімон, як минулого разу камінцями, кинув тепер у них словами:
— Його звати Філіппом, мого тата.
Звідусіль знялося радісне виття:
— Який Філіпп? Хто це Філіпп? Що це за Філіпп? Де ти його взяв, твого Філіппа?
Непохитний у своїй вірі, Сімон не відповідав, викликаючи очима їх на бій, ладний швидше дати себе на муки, ніж поступитися перед ними. Його визволив учитель, і він повернувся до матері.
Протягом трьох місяців Філіпп, високий робітник, частенько проходив повз Бляншотин будинок; кілька разів, бачачи, як вона шиє біля вікна, він пробував заговорити з нею. Вона відповідала йому чемно, але завжди поважно, ніколи не посміхаючись до нього, й ніколи не запрошувала до себе. Проте фертуватий, як і всі чоловіки, він запевняв себе, що, розмовляючи з ним, вона шарілася.
Та коли славу раз уже пустять, її важко зупинити, і найменша дрібниця її тільки посилює, тим-то, хоч як Бляншота була недовірлива й обережна, про неї вже пішов поговір по окрузі.
Що ж до Сімона, то він дуже любив свого нового тата й сливе шовечора гуляв з ним. Він акуратно ходив до школи і, повний гідності, проходив поміж товаришів, ніколи не відповідаючи їм.
Проте одного дня той самий хлопець, що вперше напався був на нього, сказав:
— Ти набрехав, у тебе нема ніякого тата Філіппа.
— Чому? — спитав стривожено Сімон.
Хлопець затер собі руки й сказав:
— Якби в тебе був якийсь батько, він доводився б твоїй матері чоловіком.
Сімон занепокоївся від справедливості такого міркування, проте відповів:
— А все ж він мій тато.
— Може бути, — глузливо відповів хлопець, — але це не справжній тато.
Бляншотин малий похилив голову й пішов до дядькової Люазонової кузні, де працював Філіпп.
Кузня приховалась серед дерев. Там було дуже темно, тільки червоні відблиски величезного вогнища яскраво освітлювали п'ятьох ковалів з голими руками, що з страшенним гуркотом били по ковадлах. Ніби демони, стояли вони серед полум'я, уп'явшись очима в розпечене залізо й катуючи його; і здавалось, ніби їхні незграбні думки здіймаються й падають ураз із молотами.
Сімон непомітно увійшов і тихенько сіпнув свого друга за рукав. Той обернувся. Ковалі раптом припинили роботу й уважно глянули на Сімона. Тоді серед незвичної тиші знявся тоненький Сімонів голосок:
— Філіппе, скажи-но мені, — Мишодин хлопець увесь час пристає до мене, що ти не справжній мій тато.
— Чому? — спитав робітник.
Дитина наївно відповіла:
— Бо ти не мамин чоловік.
Ніхто не засміявся. Філіпп поставив свого молота на ковадло, обперся на нього руками й похилив голову. Він роздумував. Чотири товариші дивились на нього. Сімон, манісінький серед цих велетнів, тоскно чекав. Нарешті, один коваль, відповідаючи на думки всіх, сказав Філіппові:
— Це добра й жвава дівчина, ота Бляншота, бадьора й порядна, дарма що нещасна, вона буде гідною жінкою чесному чоловікові.
— Так, це правда, — відповіло хором троє чоловіків.
Робітник сказав далі:
— Хіба це заважає, що вона зогрішила, ця дівчина. Він обіцяв їй одружитись, і я знаю кількох, що їх тепер дуже поважають, хоч з ними трапилось те саме.
— Так, це правда, — відповіло хором троє чоловіків.
Перший знову сказав:
— Чого вона натерпілась, сердешна, щоб самій виховати хлопця; а скільки вона виплакала відтоді, як нікуди, крім церкви, не виходить, — про те один Бог відає.
— І це правда, — сказали інші.
Стало тихо, й тільки було чути, як міхи роздували вогонь. Філіпп швидко нахилився до Сімона:
— Скажи мамі, що я прийду сьогодні ввечері побалакати з нею.
І він легенько виштовхнув хлопчика за плечі.
Він знову взявся до роботи, і п'ять молотів ураз упали на ковадла. Ковалі кували аж до вечора, веселі, задоволені, дужі й могутні, як звуки їхніх молотів. Але як соборний дзвін гуде у день свята, покриваючи теленькання дрібних дзвонів, так Філіппів молот заглушав усі інші, щосекунди з переможним гуркотом падаючи на залізо. А сам Філіпп гарячково кував, стоячи з блискучими очима серед іскор.
Вже на небі рясно висипали зірки, коли він постукаві у Бляншотині двері. На ньому була святкова блуза й нова краватка, а бороду було підрівняно. Молода жінка вийшла на поріг і прикро сказала:
— Не гаразд приходити так пізно ввечері, добродію Філіппе.
Він хотів відповісти, щось пробурмотів і зніяковіло став перед нею.
Вона сказала:
— Ви ж добре розумієте, шо не годиться, шоб говорили про мене.
Тоді рвучко:
— Що з того, — мовив він, — коли ви захочете стати моєю дружиною?
Відповіді не було, але йому здалось, ніби він почув, як у темній кімнаті вона знеможено впала на стілець. Філіпп швидко ввійшов. Сімон почув, лежачи в своїй постелі, звук поцілунку й кілька слів, що їх прошепотіла його мати. Потім він раптом відчув, як друг підняв його і, держачи дитину на витягнутих геркулесових руках, гукнув:
— Ти їм скажи, твоїм товаришам, що твій тато — Філіпп Ремі, коваль, і шо він обірве вуха кожному, хто тебе зачепить.
Другого дня, перед уроком, коли всі учні зібралися, Сімон підвівся, блідий, з тремтячими губами.
— Мій тато, — сказав він дзвінко, — коваль Філіпп Ремі, і він обіцяв обірвати вуха всякому, хто чіпатиме мене.
Цього разу ніхто не сміявся, бо добре знали Філіппа Ремі, — це був такий тато, що ним пишався б кожний.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
